Дарина Романська та Андрій Богданович — автори подкасту «Леся, Шева і Франко», що відкриває нам інший, людський бік відомих українських класиків, яких суспільство звикло сприймати «забронзовілими». Дарина та Андрій хочуть допомогти слухачам подивитись на письменників під іншим кутом і заново відкрити їх для себе. «Детектор медіа» поговорив із Дариною Романською — телевізійницею і піарницею за фахом — про умови, у яких створюють подкаст; як шукають інформацію; хто став найбільшим відкриттям серед українських класиків; скільки триває підготовка одного епізоду; як російська пропаганда вплинула на наше сприйняття українських письменників і про плани щодо майбутнього розвитку проєкту. Далі пряма мова.

Для мене цей подкаст — вивчення свого. Раніше я майже нічого не знала з української класики. Але в березні 2022 року мені не йшли книжки, які я собі запланувала. І я зрозуміла, що поки в Україні війна, я не можу просто читати книжки зарубіжних авторів. І вирішила почитати «Кобзар». У мене виникало багато запитань, і я, шукаючи відповіді, побачила, що немає структурованого контенту, який би допоміг розібратися. У Кропивницькому я пішла у книгарню й попросила поради, що почитати з української класики, яку соромно не знати. На мене так подивилися… 

Ми з Андрієм Богдановичем, моїм чоловіком і співведучим, обговорювали історичний контекст творів Шевченка. Я шукала, гуглила, слухала лекції. А потім вирішила зробити подкаст, і Андрій мені допоміг. Тепер ми обговорюємо українських класиків і їхні твори під запис. 

Спершу я шукала експертів для цього подкасту. Зверталась до своїх колишніх університетських викладачів, але вони відмовлялись говорити про українську класику публічно, під запис. Зараз я рада, що ми робимо подкаст удвох. Мені важливо не боятися спитати те, що мене цікавить, і не боятися виглядати необізнаною в очах співрозмовника. Крім того, в нас із Андрієм суттєва різниця у віці, тому ми можемо порівняти своє сприйняття та уявлення про певних авторів і книжки. І побачити, як по-різному на нас впливала пропаганда. 

Я орієнтуюся на себе — людину, яка прогулювала українську літературу в школі, але тепер хоче знати, чому наші круті. Завжди намагаюся знайти сучасні асоціації, щоби полегшити розуміння. Я бачу з коментарів, що підлітки є серед нашої аудиторії. Наш подкаст не допоможе підготуватися до ЗНО, але, можливо, допоможе не боятися ЗНО. 

Наша мета — «розбронзувати» класиків. Не руйнувати міфи про них — це професійно робить, наприклад, Оксана Забужко, а я б не могла руйнувати їх хоча б тому, що не всі ці міфи знаю. Мій підхід більш хуліганський. Я хочу, щоб у людей не було страху перед неосяжною величчю класиків, аби класика перестала для них бути чимось надважким. Щоб вони могли підступитись до Шевченка й перестали бачити в ньому лише пам’ятник. «Кобзар» — непроста книжка, але цікава: допомагає нам відкривати себе. Українські класики зараз дуже актуальні: це наші друзі, які попереджали нас про небезпеку, але ми не слухали, тому зараз маємо працювати над помилками. Але я намагаюся, щоб це не була просто розповідь про мою неосвіченість і пізнання української класики: хочу, щоби подкаст спонукав людей самих щось дізнаватися про нашу літературу. 

Spotify, Apple Podcast і Google Podcast — основні платформи, на яких слухають наш подкаст. Але я з’ясувала, що на такий контент є попит і на ютубі. Крім аудіо, іноді я викладаю на ютубі відео з рубрики «Про читане», де розповідаю, що можна читати про класиків. Я люблю ютуб, бо там можна відразу бачити відгук аудиторії, творити спільноту і підтримувати з нею зв’язок; крім того, ютуб дозволяє монетизувати контент — ми нещодавно налаштували цю функцію. Це дуже мотивує. 

80% нашого подкасту — імпровізація. Є структурний план випуску; ми намагаємося йти за хронологією, бо людині, яка відкриває для себе письменника, потрібна система. Робимо наголос на речах, які дозволяють «олюднити» класика: дружніх і особистих стосунках, сварках тощо. Потім під час монтажу прибираю «воду». Іноді люди пишуть, що їм би хотілося більшого хронометражу, але мені важливо, щоб це було інформативно й не нудно. Ми зазвичай записуємо дві — дві з половиною години і стискаємо матеріал до сорока хвилин, хоча поступово тривалість епізодів зростає. 

Я би хотіла розширити цей подкаст на сучасних авторів — в одному з майбутніх сезонів подкасту обов’язково це зроблю. Мрію про інтерв’ю з деякими сучасними літераторами, чиї книжки на мене вплинули. Це круто — побачити свого улюбленого автора особисто чи погортати його інстаграм. Там значно більший простір для дослідження. Але зараз читати сучасну українську літературу модно, а ось про класику досі говорять як про щось складне для розуміння. Тому мені здається поки що важливішим розповідати про класику, а сучасні автори можуть самі про себе розповісти. 

Негативні відгуки є майже під кожним епізодом. Якби були тільки позитивні, я би здивувалася. Здебільшого мені закидають неідеальну українську. Я справді часто вживаю русизми, бо лише нещодавно повністю перейшла на українську. Я завжди добре говорила українською, бо це потрібно було для роботи, але на побутовому й емоційному рівнях мені ще складно. Коли я сварюся чи кудись поспішаю, прориваються російські слова і словосполучення. Я не сварюся з коментаторами. Визнаю свій недолік, але я з цим працюю. Думаю, навіть зроблю відео на ютубі про українські книжки, які мені допомагають. 

Також мені закидають, що з українських класиків, особливо з жінок, я «роблю феміністок і феміністів». Але така вже їхня біографія. Я тішуся, що вони були прогресивними тоді, й мені подобається на цьому наголошувати. 

Обурює людей і те, що ми, говорячи про класиків, дозволяємо собі слова на зразок «чувак» чи «капець». Розумію, що якщо людина десятиліттями цінувала українську класику, а тепер якась дівчинка розповідає, якими «крутими чуваками» були класики, це може обурювати… Такі коментарі наводять на роздуми. Зазвичай я дякую за коментарі й рада, що відгуки є, адже саме заради них усе й робиться. 

Я шукаю багато інформації про письменника, читаю книжки, дивлюся відео. І часто ходжу в бібліотеку: беру кілька книжок і шукаю в них те, що мені потрібно. Я дуже люблю книжки, а мене вже полюбили бібліотекарки. Звісно, й купую багато книжок — для мене важливо мати добрі видання з красивими шрифтами й обкладинками. Якось я знайшла на «Якабу» видання про Ольгу Кобилянську, де на обкладинці була Марко Вовчок. 

Коли ми готували епізод про Кропивницького, виявили, що квартиру в Кропивницькому знайти легше, ніж книжку про людину, на честь якої назвали місто. 

Завдяки бібліотеці мені навіть удалося знайти автобіографію Олени Пчілки. Також помічні передмови у старих книжках, навіть виданих за радянських часів. Там можна знайти цікавинки.

Найскладніше — знайти фотографію. Якщо фото Шевченка, Лесі Українки і Франка нагуглити неважко, то з Оленою Пчілкою чи Кропивницьким усе складніше. Після епізоду про Олену Пчілку я почала відновлювати фото через спеціальну програму, адже ілюстрації — це теж важливо. Хочу, щоб якісних фото українських класиків у відкритому доступі було якомога більше. 

Я намагаюся готувати програму місяць, але часто порушую дедлайни. Особливо після того, як почастішали обстріли й почалися проблеми з електрикою. Тепер підготовка може тривати й шість тижнів. Монтаж триває приблизно тиждень, решта часу — пошук інформації, читання книжок і, власне, сам запис епізоду. 

Я думала, що Леся, Шевченко і Франко будуть героями трьох перших випусків — це ж логічно. Але, записуючи епізод про Шевченка, я з’ясувала, що він ставав на коліна перед Марком Вовчком. І як я могла не поговорити про неї, якщо вони були знайомі, листувалися і він на коліна перед нею ставав? Це не задокументований факт, але розмови такі ходили. Тому другий випуск присвячений Марку Вовчку.

Далі ми взяли Франка, а потім вирішили, що треба поговорити про Олену Пчілку. Бо як можна говорити про Лесю Українку, не згадавши перед тим її маму? Я зовсім нічого про неї не знала, хіба що чула, що вона була дитячою письменницею (насправді це не так). Із Лесею схожа історія: коли я прочитала, якою жіночною, красивою вона була, наскільки наповнене життя вона прожила — з усіма подорожами, драмами, — я зрозуміла, яке хибне уявлення ми маємо про неї з підручників. 

Поговорили про Лесю — стало ясно, що треба говорити про Кобилянську, бо там є напівміфічна й напівромантична історія з листуванням. Потім дізналися, що в Кобилянську був закоханий Стефаник — як не поговорити про Стефаника? 

Кропивницький увірвався в цю компанію несподівано, бо я давно обіцяла підписникам про нього розповісти. Кропивницький — моє рідне місто. Зрештою, коли ми готували епізод про Олену Пчілку, я дізналася, що вона відправляла йому свої твори. Отже, всі вони були пов’язані між собою. 

Російська пропаганда доклалась до перетворення української класики на щось нудне, нецікаве, далеке. Класиків зробили грізними, набундюченими й водночас примітивними. Але зараз люди за жахливу ціну, але нарешті почали відкривати для себе українську культуру, в тому числі нашу класику. Зараз є запит на відкриття своїх. За останній рік з’явилось багато українських проєктів про культуру з неформальною подачею. Сподіваюсь, ми не повернемось до того, що було до 24 лютого. 

Я пов’язую цей подкаст не з війною, а з особистими змінами у світогляді. Й планую розвиватись у цьому напрямку й надалі. Після перемоги тем та інформаційних приводів у культурній сфері не бракуватиме. Але у грудні я зрозуміла, що не можу читати тільки українську класику, і влаштувала собі канікули на два місяці. Прочитала Тімоті Снайдера, Стівена Кінга, тепер планую книжку Віри Агеєвої. А потім зі спокійною душею вернуся до української класики.