«Журналісти особливого призначення». Хто такі російські z-воєнкори

«Журналісти особливого призначення». Хто такі російські z-воєнкори

10:20,
3 Листопада 2022
14606

«Журналісти особливого призначення». Хто такі російські z-воєнкори

10:20,
3 Листопада 2022
14606
«Журналісти особливого призначення». Хто такі російські z-воєнкори
«Журналісти особливого призначення». Хто такі російські z-воєнкори
Звідки взялись і на кого працюють Пєгов, Коц, Сладков, Владлен Татарський та інші «критики» російського командування.

Так звані воєнкори — російські журналісти-пропагандисти, які працюють у зоні бойових дій, висвітлюючи й коментуючи агресію проти України, — стали для російської аудиторії важливою альтернативою офіційній пропаганді (тобто брехні). Не секрет, що й українці полюбили читати російських «воєнкорів», особливо тоді, коли наші війська наступали на Харківщині, Донеччині, Луганщині та Херсонщині, майже нічого не повідомляючи про свої успіхи. В цей час «воєнкори» рубали правду-матку, повідомляючи про відступ і втрати російських військ і шукаючи винних. Хто ж вони такі — «воєнкори», і в чиїх інтересах насправді працюють?

У перші дні великої війни російська пропаганда обіцяла: «спецоперація» триватиме кілька тижнів, українську армію знищать за два дні (так, принаймні, стверджувала керівниця Russia Today Маргарита Сімоньян). Єдине, що загрожує російським окупантам в Україні, — задихнутись в обіймах українців (так говорив «воєнний експерт» Яков Кедмі, про сумнівну експертизу якого «Детектор медіа» колись писав). Всі матеріали про «СВО», як кремлівська пропаганда називає загарбницьку війну проти України, в російських медіа базувались на офіційних заявах міністерства оборони Росії. У цих матеріалах російська армія весь час наступала, втрат у неї не було, житлові будинки не обстрілювали, цивільні не гинули. Українські військові також нібито не гинули, бо в них не стріляли — вони масово здавались у полон, а якщо хтось чинив спротив, то це нечисленні «укронацисти». Уособленням офіційної воєнної пропаганди Росії став генерал Ігор Конашенков — речник Міноборони, який усе це озвучував. Його заяви часто суперечили і здоровому глузду, і попереднім його ж заявам — одну лише Кремінну на Луганщині Конашенков «брав» за весну вісім разів. Київ не взяли за три дні, українська армія, яку «знищили», ніяк не хотіла припиняти спротив і відігнала росіян від Києва. І російська аудиторія почала шукати альтернативні джерела інформації про перебіг війни. Перш за все в телеграмі.

За даними російського аналітичного сервісу «Медиаскоп», із березня до червня 2022 року аудиторія телеграма в Росії зросла вдвічі. Російські телеграм-канали отримали 40 мільйонів нових підписників. Тепер це найпопулярніший месенджер у Росії, що займає 70% трафіку месенджерів. Частково цей приріст пояснюється переходом аудиторії із заблокованих у Росії інстаграма та фейсбука. Але російська статистика свідчить, що найшвидше зростає аудиторія каналів про війну.

Так почався зліт популярності так званих воєнкорів. Далі йтиметься про телеграм-канали, однак ми, всупереч нашій звичній редакційній політиці, не будемо давати на них гіперпосилань. Кому треба з дослідницькою метою — знайдуть у телеграмі через пошук.

У топдвадцятці за приростом підписників — телеграм-канали працівника «Комсомольской правды» Олександра Коца; колишнього луганського бойовика Максима Фоміна під псевдонімом «Владлен Татарський»; редактора «Сегодня.ру» Юрія Котенка, а також кілька анонімних каналів, серед яких «Рыбарь» і «Операция Z: военкоры русской весны». До речі, телеграм-канали про війну здебільшого пододавали в назви каналів літери Z та V — символи російського вторгнення в Україну. Серед каналів цієї категорії найбільше підписників мають:

  • WarGonzo  — 1,32 млн.
  • «Операция Z: Военкоры Русской Весны» — 1,16 млн.
  • «Сладков +» —  981  тисяч.
  • «Поддубный ZOV edition» — 953 тисяч.
  •  KotsNews – 687 тисяч.
  • «Архангел спецназа Z» — 657 тисяч.
  • «Старше Эдды» — 627 тисяч.
  • «Владлен Татарский» — 506 тисяч.
  • «Воєнкор Котенок Z» — 426,7 тисяч.
  • «Неофициальный Безсонов Z» — 368 тисяч.

Разом вони мають до десяти мільйонів підписників; визначити, скільки людей читає ці канали, важко, адже їхні аудиторії перетинаються і вони постійно піарять одне одного. За даними іншого російського сервісу, «Медиалогии», у вересні перегляди цих каналів виглядали так: «Старше Эдды» — 850,1 тисячі переглядів, «Поддубный» — 689,3 тисячі,  WarGonzo — 670,2 тисячі, Сладков — 666,3 тисячі, «Неофіційний Безсонов» — 653 тисяч, Коц — 563,8 тисячі й так далі.

За даними тієї ж «Медиалогии» можна простежити, як із початку великої війни зростала популярність «воєнкорів». Якщо в березні у топтридцятці за переглядами були один-два канали з наведеного вище списку, у травні — три-чотири, то у вересні вони були в топі всі. Зросла й популярність каналів так званих воєнних експертів і воєнних блогерів: Ігоря Гіркіна, Юрія Подоляки, Бориса Рожина (Colonelcassad), Андрія Медведєва та інших. А ще — каналів, що пишуть про найманців: Grey zone і Reverse Side Of The Medal.

Судячи з динаміки, зростання було прямо пов’язане з поразками Росії на фронті. Найбільше ці канали читали, коли російська армія втікала з Харківщини. Й саме тоді конфлікт між «воєнкорами» та офіційною пропагандою вийшов у публічну площину.

 

Про що пишуть ці канали

Після 24 лютого в Росії саджали за ґрати і штрафували людей, які не те що називали війну війною, а навіть натякали на це — наприклад, із плакатами «*** *****» (за зірочками ховається «нет войне»). Потім люди доводили в судах, що мали на увазі «нет вобле» чи «нет денег» абощо. Водночас весь цей час у Росії існують недоторканні пропагандисти, які вільно оперують словом «війна».

Спершу вони підтримували вживання назви «спеціальна військова операція», але лише для того, щоб пояснити аудиторії, чому нема миттєвого результату. Мовляв, це ж не повноцінна війна — просуваємось навшпиньки, щоб не зачепити інфраструктуру й цивільних. Людей, які вживали слово «війна», воєнкори називали «блогерами-дилетантами». Потім вони почали закликати відмовитись від «СВО» на користь якоїсь більш справжньої «війни». Або просто визнати: «Іде класична війна з артпідготовкою, контрбатарейною боротьбою, авіанальотами та танковими боями». І врешті просто почали вільно вживати слово «війна», наприклад: «вести с войны», «Мариуполь — Сталинград этой войны», «дороги войны» тощо.

Шукати послідовності в риториці «воєнкорів» — марна справа. Сьогодні вони з відразою пишуть, що начебто в «батальйоні “Кракен” воюють не лише нацисти, а й ґвалтівники і кримінальні елементи», а завтра — вихваляють «другий шанс для людей із місць позбавлення волі, яких набирає у приватні військові компанії Євгеній Пригожин». Або ж пів року вимагають почати обстрілювати мости та електростанції, а коли російська армія починає це робити — «Бачить Бог, як ми цього не хотіли. “Не ми такі – життя таке”» (Поддубний). При цьому, якщо електростанції горять у Бєлгороді чи на окупованій частині Донеччини й Луганщини, «воєнкори» «шоковані та розлючені» тим, як «київський режим намагається залишити без людей світла і опалення». Часом читаєш і дивуєшся, що все це пише одна людина.

Власне, в деяких із цих каналів більше ніж один автор. Наприклад, «Военкоры русской весны» мають повноцінну редакцію, а іменні телеграм-канали «воєнкорів» публікують від двадцяти до сорока відсотків оригінального контенту, решта — репости. Це ще одна причина стрімкого зростання кількості підписників: ці канали просувають один одного. Канал Олександра Коца посилався з початку великої війни на канал Поддубного 319 разів (тобто частіше, ніж раз на день); на канал «Старше Эдды» — 228 разів, і так далі. У кожного «воєнкора» є дружні канали, на які він охоче посилається, і є «чорний список» — наприклад, ніхто з них не пошлеться на Ігоря Гіркіна. Хоча ідеологічно різниця між ними невелика, просто Гіркін раніше за «воєнкорів» почав критикувати військове командування, вимагаючи, в принципі, того самого. Також «воєнкори» ігнорують або висміюють Анатолія Шарія, не згадують Юрія Подоляку, натомість посилаються на пропагандиста Андрія Медведєва — колишнього «воєнкора», який пішов у політику.

За допомогою постійних репостів та взаємних відсилок ці канали просувають єдиний порядок денний. А коли треба — ігнорують події та теми, які їм невигідні або на які не знають, як реагувати. Найяскравіший приклад — відхід російської армії з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, який міноборони Росії назвало «перегрупуванням». Коц і Поддубний ще 25 березня повідомляли, що українська армія «в котлі під Києвом» і «артилерія подавляє залишки націоналістів у трикутнику Гостомель-Буча-Ірпінь». А вже першого квітня «із тяжким серцем» визнавали, що їхня армія втекла до Білорусі.

Коц, який чи не найбільше доклався до творення міфу про «гостомельських богатирів» — російських десантників, які нібито героїчно захопили аеродром під Києвом, — писав, що на власні очі бачив «подвиг російських героїв», тому все це було не дарма. А Сладков, наприклад, просто проігнорував відхід, натомість репостнув Коца, який написав щось на зразок: «Я цього не розумію, як ми могли, хто віддав наказ — але я репортер країни, що воює, вірний власній армії, потім спитаємо, що там і як відбувалося». Це саме він повторив після втечі з Харківщини, і щось подібне — після виходу росіян із Лимана на Донеччині.

Більшість воєнкорів після втечі російської армії з Київщини, Чернігівщини і Сумщини швидко переключились на події в інших регіонах, де в росіян були бодай якісь успіхи, а також опублікували пости «аналітиків». «Київ не був і не міг бути основним напрямком», «Перегрупування — це військова необхідність, що часто суперечить політичній доцільності», «головне — це Південь, де зерно та вихід до Чорного моря — Одеса, Миколаїв», або навіть «Дніпро і Харків, промислові регіони, що є центром поширення русофобії та антиросійської політики». Далі — лише сотні постів, які переконують, що вбиті на Київщині мирні мешканці — фейк. Коц позиціонувався як «очевидець», який тіл убитих не бачив. «Експерти й аналітики» розповідали, що все це — робота «британських піарників», які обрали саме Бучу, бо її назва співзвучна англійському butcher (різник).

І так було щоразу, коли владі була потрібна допомога «воєнкорів», аби відвернути увагу чи знизити рівень розчарування суспільства через погані новини з фронтів. Наприклад, коли Україна потопила крейсер «Москва», канали «воєнкорів» спершу публікували офіційні повідомлення про «людський фактор» та «самозаймання»,  а потім — про «НАТО, яке навело на крейсер» українські ракети. Й ані слова про брехню міноборони і про загиблих на крейсері людей.

Те саме з островом Зміїним. Поки він був у руках росіян, він був «стратегічним об’єктом», що давав Росії контроль над майже всім Чорним морем. Коли росіян звідти вибили, «воєнкори» не писали нічого, а десь за тиждень почали говорити про Зміїний як про «територію, яка має значення лише за повного контролю над Одесою і Миколаєвом». Український прапор на острові називали «піар-акцією».

Втім уже в середині літа повільне просування російського наступу, «нескоординовані дії на фронті», «проблеми з логістикою» почали викликати дедалі більше обурення й нерозуміння у «воєнкорів». Саме тоді, як пише Bloomberg, група неназваних «воєнкорів» зустрічалась із Путіним, щоб донести до нього «катастрофічне становище російської армії» та вимагати мобілізації. Російські анонімні телеграм-канали подали іншу версію: мовляв, «воєнкорів» викликали на килим, щоби «прочистити їм мізки» за надмірну критику дій російського командування — зокрема обміну полоненої з «Азова» Юлії «Тайри» Паєвської. І взагалі взяти нахаб на короткий повідець.

Друга зустріч нібито відбулась у кінці вересня, коли Харківщина вже була звільнена, а в Росії мали оголосити «часткову мобілізацію». Тоді Путін нібито дозволив публічно критикувати дії міністерства оборони у ЗМІ, аби випустити пару. Тоді з’явилася  мантра «треба перестати брехати», яку озвучила Маргарита Сімоньян. Заклики «перестати брехати» лунали з уст пропагандистів і навіть колишніх військових командирів, які раптом заговорили про системні проблеми в армії. Критику дозволили навіть Кирилу Стремоусову, який пропонував деяким російським військовим керівникам застрелитися.

В обмін на дозвіл критикувати дії командування і «перегини» в мобілізації «воєнкорів» нібито попросили обмежуватись фактами й не давати оцінок. Інакше, мовляв, їх перестануть пускати на фронт. Судячи з дописів, більшість послухалась.

Ще до вересневої зустрічі Путіна з «воєнкорами» міністерство оборони Росії почали критикувати двоє впливових росіян — Рамзан Кадиров і Євгеній Пригожин. Вони навіть закликали до розправи над тими, хто «дозволив відступити». «Воєнкори» були в захваті від їхніх висловлювань, прогнозували, що скоро почнуться кадрові зміни в керівництві армії. Втім ані міністр оборони Сергій Шойгу, ані керівник генштабу Валерій Герасимов у відставку не пішли. Єдиною великою кадровою зміною було призначення командувачем силами вторгнення Сергія Суровікіна. Його «воєнкори» прийняли з ентузіазмом і тепер радіють усьому, що він робить. Наприклад, хвалять за те, що попередив про відхід із Херсона («складні рішення») заздалегідь. Також у кінці жовтня вони висловлювались на захист генерала Олександра Лапіна, командувача російської групи військ «Центр», якого критикував Кадиров. Але Лапіна таки звільнили.

На випадок, якщо доведеться виправдовувати командування за відступ із Херсона чи інші поразки, «воєнкори» мають добірку універсальних цитат. Наприклад, слова, які приписують німецькому фельдмаршалу Мольтке: «Главным объектом операций должна являться не территория или укрепленный пункт противника, а его армия; лишь ее разгром способен решить исход кампании». Її використовують щоразу, коли російська армія відступає, а українська — бере під контроль населені пункти. Невідомо чия цитата «не радійте у дні малих перемог, не засмучуйтесь у дні поразок» також використовується в таких самих випадках, а також після обміну українських військовополонених, яких росіянам обіцяли не обмінювати. І, звісно, цитата Артуро Переса-Реверте, яку Стешин і Коц завчили ще 2014 року: «Під час будь-яких воєн воєнкор, що є літописцем перемог і досягнень, завжди перетворюється на небезпечного й непотрібного свідка». Ці слова придалися, коли в телеграм-каналах «колег» з’явилася інформація, що проти дев’яти блогерів — Гіркіна, WarGonzo, Подоляки, Владлена Татарського, Сергія Мардана, Ігоря Дмитрієва, авторів GreyZonе і «Рыбаря» — Генпрокуратура Росії проводить перевірку за статтею про «дискредитацію російської армії» через критику дій міністерства оборони «під час СВО».

Критика справді була. «Воєнкори» писали, що потрібно працювати не з «вигаданими даними, які існують, аби не засмутити звісно кого», а з реальними фактами. Критикували корупцію, відсутність координації, вимагали визнання «війни з добре навченою  за стандартами НАТО армією» (що суперечило іншій поширеній думці — мовляв, НАТО воювати не вміє, а їхні стандарти бутафорські, і якщо українській армії щось удається, то це через її радянський вишкіл). Але більш за все критикували «програш на інформаційному фронті». Наприклад, обмін «азовців», яких росіянам урочисто обіцяли судити й покарати за «нацизм і тероризм», на Медведчука, або інші поступки, після яких «воєнкори» почувались — цитата — «наче їм х**м по губах поводили». А коли в телеграмі з’явилась цитата каналу з нібито контентом від «справжніх воєнкорів», Коц написав: «Я до того лайна, створеного МО, стосунку не маю».

 Не лише Кадиров, а й самі «воєнкори» погрожували військовим 

«Воєнкори» вимагали «більше літер Z» у містах, обурювались «занадто мирним життям» Москви й браком шани «героям», які воюють або загинули в Україні. «Москва зажралася — жодного білборда із патріотами у країні, що воює», — писав другого червня Коц. Окремо дісталось російським губернаторам, які, на думку «воєнкорів», повільно переводили свої регіони на воєнні рейки. Налякані керівники регіонів скасували шкільні свята взимку. Міністерство оборони натомість заявило, що надмірної економії не потрібно — в армії, мовляв, усе є.

До речі, заяви, що армія повністю забезпечена, виставляє «воєнкорів» не в найкращому світлі. Адже, крім розповідей про події на фронті, автори z-каналів постійно збирають гроші на якусь допомогу військовим — так, як роблять українські волонтери (росіяни взагалі часто мавпують українців під час цієї війни). Проте після рекламного відео, де Путін інспектує повністю озброєних та одягнених мобілізованих, і заяв про успіхи міноборони в підготовці резерву читачі почали цікавитись, навіщо потрібні всі ці збори на тепловізори, бронежилети та ліки.

«Воєнкори» можуть критикувати командування армії, проте, згідно з одвічним принципом «цар добрий — бояри погані», не чіпають Путіна. Вони навіть натякали, що саме після вересневої зустрічі з «воєнкорами» Путін прозрів. І ось тепер, мовляв, «почнеться все по-справжньому». Хоча почалась лише мобілізація, в день, коли Путін оголосив про «приєднання» українських регіонів, а «Владлен Татарський» записав своє «переможне відео», що тепер нарешті «всіх пограбують і вб’ють, як ми любимо», Україна звільнила Лиман. Як на це відреагували «воєнкори»? Словами, що «свою роль Лиман виконав, уповільнивши наступ укронацистів», і цитатою з Мольтке.

Кровожерливість Татарського-Фоміна — типова риса «воєнкорських» каналів. Вони прямо кажуть, що хочуть крові і смерті українців, накачуючи своєю ненавистю аудиторію. Наприклад, Сладков пише: «Пески в мясорубке. Вы не представляете, как приятно это слышать». І в наступному ж реченні: «Я абсолютно не кровожаден» — але, мовляв, під Пісками в нього загинуло багато друзів. Можна було би подумати, що він радіє загибелі українських військових, а не цивільних, але ні. В тому ж пості: «Якщо ми руйнуємо міста Донбасу, уявляєте, що  буде, скажімо, з рідним містом Зеленського?»

Саме «воєнкори» весь час закликали руйнувати цивільну інфраструктуру й «повернути Україну в Середньовіччя». Зараз вони радіють: фото й відео наших міст без світла — їхнє щоденне свято. Коли українські війська звільняли Харківщину і Росія вперше цілеспрямовано вдарила ракетами по електростанціях, «воєнкори» писали: «Волання за мирними та їхніми стражданнями під час сидіння без світла й тепла мають припинитися: всі мирні зараз перетинають кордон із Бєлгородом, а ті, що залишаться, підтримують нацистів». Характерно, що водночас «воєнкори» постійно пишуть, що «укронацисти» мають наказ «звільнити від людей» території, з яких вибивають росіян. Наприклад, канал «Старше Эдды» писав, що українська армія отримала такий наказ щодо Харківської області. Навіщо це потрібно Україні, «воєнкори» не пояснюють.

Автор каналу «Старше Эдды» Герман Куликовський другого березня написав статтю, в який назвав Харків «осередком нацизму». Обіцяв, що в найближчі дні над містом, покинутим напризволяще владою, візьме повний контроль Росія. Стверджував, що українські військові втікають, перевдягаючись у цивільне. Потім автор не пояснював, чому «покинуте владою місто на межі гуманітарної катастрофи» й далі живе, попри майже щоденні російські обстріли. Він просто раз у раз повторює, що російська влада зробила «фатальну помилку», не врахувавши, що Харків, Дніпро, Миколаїв — «нацистські» міста. Тому вони чинять спротив, а не зустрічають визволителів із квітами. Осередком «нацизму» Харків вважає і Коц — щоправда, за його версією, мешканці б зустрічали росіян із квітами, якби були впевнені, що Росія тут назавжди.

Це типова поведінка «воєнкорів»: вигадати щось, а потім ніколи не повертатися до своїх прогнозів, що не здійснилися. Наприклад, Сладков 26 липня написав, що «вся Україна перейде в Росію. Якщо залишити укронацистам хоча б один квадратний метр, вони будуть не хліб вирощувати, а готувати антиросійських диверсантів». І далі: «На завойованих територіях потрібно поводитись як завойовники: народ любить хазяїв». Зокрема, він пропонував запровадити розстріли українців за саботаж. А вже двадцятого серпня пропонував такі умови для переговорів з Україною: визнання частиною Росії Миколаївської, Харківської, Херсонської, Запорізької, Одеської, Луганської і Донецької областей, а також Криму; плюс повна денацифікація, хоча не зрозуміло, що це таке; і «вивезення всього озброєння добровільно на територію Росії, видача всіх воєнних злочинців і відновлення всіх руйнувань» коштом України. У порівнянні з забаганками, які Сладков висловлював у лютому, з переліку регіонів зникли Полтавщина й Черкащина. А в жовтні він уже пише всього лише про «розширення поясу безпеки» без конкретики.

Якщо не знати, як працює російська пропаганда, можна подумати, що «воєнкори» мають великі проблеми з пам’яттю і логікою. Втім такою є тактика пропаганди: брати не якістю, а кількістю, постійно віддзеркалюючи звинувачення, й озвучувати якомога більше суперечливих тверджень. 

Хто ці люди

WarGonzo — проєкт Семена Пєгова. Він народився у Смоленську, навчався на факультеті журналістики і вважає себе поетом. Працював місцевим кореспондентом російського державного телебачення, потім поїхав працювати на абхазьке телебачення; побував у гарячих точках, зокрема в Сирії. Як кореспондент LifeNews їздив в Україну знімати події на Майдані. Пєгов — автор репортажу 20 лютого 2014 року, де він перед включенням каже: «Ацику, скоро ефір, тобі потрібно знімати трупи». Ацик — це Ацамаз Кочієв із Південної Осетії, оператор Пєгова. Вони знімали просто на Інститутській, не ховаючись від куль беркутівців із невідомих причин.

Згодом Служба безпеки України заборонила Пєгову в’їзд в Україну. Натомість він поїхав в окуповану частину Донеччини і там став співцем «подвигів» проросійських бойовиків. Зняв фільм про Олександра Захарченка «Його оплот», чимало репортажів про бойовиків, написав книжку «Я і рудий сепар» про Моторолу. Проєкт WarGonzo Пєгов створив 2017 року. Він працював як продакшен для телеканалу «Россия 24» — принаймні, його фільми демонстрували на цьому державному каналі. Один із фільмів — «Позивний Донецьк. Історія одного аеропорту» — ютуб заблокував 2020 року. Обурені «підписники каналу» жбурнули димову шашку в офіс Google у Москві, а Пєгов, який «випадково» опинився на місці подій, зняв напад на відео. Доступ до фільму відновили. Канал Пєгова був доступний до березня 2022 року, а його фільми про Донецький аеропорт та Іловайськ і зараз можна знайти на ютубі та інших платформах. Пєгов дуже продуктивний: крім фільмів і репортажів, влаштовує зустрічі з читачами й дає поради міністерству оборони у надривній манері, яку засвоїв на LifeNews.

Пєгову не щастить: його побили до втрати свідомості й волокли по асфальту білоруські спецпризначенці під час протестів 2020 року; його арештовували за п’яний дебош у московському готелі; затримували спецслужби в Молдові; в Азербайджані на нього завели дві кримінальні справи через публікації про Нагірний Карабах; нещодавно він підірвався на міні, хоча травма не дуже важка. Судячи з того, як легко він виплутується з будь-яких проблем, Пєгов має протекцію на високому рівні. Поширене припущення, що WarGonzo створили на гроші колишнього власника LifeNews Арама Габрелянова, й зараз його курує Головне розвідувальне управління Росії.

«Операция Z: Военкоры русской весны» — майже анонімний канал, який належить не менш анонімній редакції сайта «Русская весна». Відоме лише одне ім’я людини, пов’язаної з цим каналом, — Анастасія Михайловська. Її називають «воєнкором» видання, на її картку з 2015 року збирають гроші на підтримку спершу проросійських бойовиків, а тепер — військових Росії. 2015 року Михайловська була прессекретаркою руху «Новороссия» Ігоря Гіркіна-Стрелкова, а до того фігурувала серед членів дугінського Євразійського союзу молоді. Матеріали для каналу передають так звані «спецслужби ЛНР і ДНР» — принаймні, так стверджують його автори. Канал може бути пов’язаний із «православним олігархом» Костянтином Малофєєвим та депутатом Дмитром Сабліним, який очолює російську організацію «Антимайдан». Цей канал найменше критикує міністерство оборони, часто називає українських політиків «наркоманами», а також продукує рекордну кількість фейків. Наприклад, тут видали кадр із фільму «Ми з майбутнього» за зображення «укрів, які пожирають руку російського солдата».

Олександр Сладков. Москвич, син військового, сам колишній військовий, який служив, зокрема, в Рівному. Писав, що не розуміє, чого бракувало українцям, коли вони були «русскими»: нормальні ж були зарплати, багато їжі, доступ до «закордонного шмаття». Але тепер Сладков вважає, що Росія має захопити всю Україну й страчувати українців навіть за думку про «реванш».

Із 1993 року Сладков працює на каналі «Россия 1». Зараз він — кореспондент програми «Вести», до цього мав власну програму про війну. Висвітлював усі війни, які Росія вела за останні три роки. Зняв 15 фільмів, написав три книжки, є членом Громадської ради при міністерстві оборони. І до 24 лютого дозволяв собі критикувати міністерство, а тепер — військових комісарів та відповідальних за постачання в армії. Однак особисто міністра оборони й голову генштабу не чіпає ніколи, пояснюючи проблеми з мобілізацією наслідками роботи «попередників» та «перегинами на місцях». Коли інші «воєнкори» критикують Шойгу, Сладков мовчить.

Євген Поддубний. Колишній військовий, спецкор телеканалів «Россия 24» і «Россия 1». Пише колонки для Russia Today, був керівником бюро Всеросійської державної телерадіокомпанії на Близькому Сході та в Північній Африці, а також довіреною особою Путіна на останніх виборах. Сладков і Поддубний навіть співали з Кобзоном у Кремлі на ювілеї Червоної армії: 

 

Сладков і Поддубний, за свідченнями інших «воєнкорів», були на «таємних зустрічах» із Путіним.

Поддубний народився в Бєлгороді, за освітою психолог. Проти нього запровадили санкції Велика Британія, Україна і Австралія; натомість його ютуб-канал досі доступний.

Поддубний — майстер пропагандистської казуїстики. Коли потрібно було пояснити звільнення Харківської області, він писав: «Росія відступила, але ворог зупинений» — мовляв, розумно було відступити за Оскіл і закріпитись за річкою (невдовзі українська армія перейшла річку й погнала росіян далі). Розповідав, як чудово був організований відступ, а коли всім стало очевидно, що в панічній утечі росіяни кинули багато техніки і зброї, написав: «Висновки зроблені, уроки вивчені». Коли росіян вибили з Лимана, він написав те саме, що й Коц: «Я воєнкор країни, що воює, — головне не виносити емоції в публічну площину».

Як і Сладков, Поддубний не чіпає владу й військове керівництво, заступається за генералів, а також не гребує фейками. Наприклад, Поддубний написав, що турецька компанія Baykar передумала будувати в Україні завод із виробництва безпілотників. Компанія це спростувала, але у відповідь на спростування Поддубний просто промовчав.

Олександр Коц. Він і Дмитро Стешин — найвідоміші в Україні російські «воєнкори»-пропагандисти. Вони працювали в «Комсомольской правде», висвітлювали Майдан, поширюючи неправдиві або маніпулятивні тези, а потім вирушили до проросійських бойовиків на Донеччині. Відомо, як Стешин здав «спецслужбам ДНР» журналіста Пауля Розенхаймера з німецького видання Bild, матеріали якого не сподобались бойовикам. Стешин визнавав, що написав донос на Розенхаймера, а Коц усіляко підтримував його дії. 2020 року, коли Лукашенку знадобилась допомога російських пропагандистів, Коц очолював білоруську «Комсомольскую правду». 

Батько Коца був заступником головного редактора «Комсомольский правды» й курував у газеті теми війни та спорту. Коц-молодший — один із авторів фейку про «грузинських снайперів», які нібито розстрілювали протестувальників на Майдані. 2022 року він вигадав, що вбивства у Бучі — справа рук «неонацистів Боцмана». І Коц, і Стешин постійно пишуть про «нацистів» в Україні.

На початку великої війни Коц, як і канал Рибарь, запустив гештеґ «русскийшепот», під яким публікуються повідомлення нібито від проросійських українців, які «чекають на російську армію». А ще він вважає, що «воєнкор — це професія заради миру».

«Старше Эдды». Напіванонімний канал, який приписують Герману Куликовському. Можливо, і це псевдонім — у дев’ятнадцятому столітті був російський вчений-етнограф із таким ім’ям. Людина, що веде канал, уникає фото та відео, навіть дає інтерв’ю із закритим обличчям.

До 24 лютого канал багато років писав про політику, перш за все про Карабаський конфлікт, постійно критикуючи не досить лояльного до Кремля вірменського президента Нікола Пашиняна. Називав міграційну політику Росії не досить жорсткою, закидав Лукашенку хитрість і намагання отримати від Росії більше, ніж дає Росії Білорусь. До речі, під час серпневих протестів 2020 року канал прогнозував, що режим Лукашенка впаде за три дні, а білоруси нарешті приєднаються до Росії. Цей канал часто «пояснює», як слід правильно трактувати певні події. Наприклад, стверджують, що немає ніяких «окремих нацистів» і українські військові та цивільні — однаково законні цілі для російської армії. Він також закликав руйнувати українську інфраструктуру ще влітку й усіляко заохочує цю практику. Як і Пєгов, «Куликовський» співпрацював із LifeNews і теж може бути пов’язаним із російською розвідкою.

«Архангел спецназа Z» — анонімний канал, який викладає багато фото і відео, отриманих від російських військових. Тут дають поради, як мобілізованим вижити на війні, і збирають гроші на потреби військових. Пропаганда тут доволі примітивна: «салорейх», «укрофашисты», які чи то масово здаються в полон (на початку війни), чи то масово гинуть, втрачають техніку і так далі. Схожий контент публікують десятки інших Z-каналів — наприклад, «Повернутые на Z войне», що має 608 тисяч підписників. Імовірно, канал колективний, але пишуть тут завжди від першої особи. Канал створили в липні 2021 року, але до 24 лютого на ньому було десять дописів, здебільшого картинок. Вже ввечері 24 лютого в ньому були десятки нових дописів, а адміни писали, що відчувають «запах закінчення війни». Тепер вони вітають мобілізацію, закликають «не нити», критикують «воєнкорів» (але без імен) і ніколи не чіпають верховне командування. Коли в росіян стається якась халепа на фронті, канал просто закриває можливість коментування й оголошує, що «відійшли — це тактичне рішення». А ще автори цього каналу найбільше раділи загибелі журналістки «Радіо Свобода» Віри Гирич.

«Владлен Татарский», він же Максим Фомін — колишній бойовик так званої ДНР. Народився в Макіївці. За псевдонім узяв ім’я героя роману Віктора Пєлєвіна. 2011 року Фомін потрапив за ґрати за пограбування банку (з його слів), а 2014 року опинився у лавах проросійських бойовиків. Невдовзі почав позиціонувати себе як «журналіста і письменника», брав участь у телевізійних «діалогах» із російськими військовими, наполягав, що в Україні — «громадянська війна». Написав дві книжки. Після публікації  відео, де він обіцяв усіх пограбувати та вбити, він навіть пояснював, що саме мав на увазі, з посиланням на Біблію.

Юрій Котенок. Син радянського військового журналіста. Жив і служив у Львові, вчився там у Вищому військово-політичному училищі. Їздив висвітлювати війну в Південну Осетію, Карабах, Сирію та інші гарячі точки, де воювала російська армія. Тепер він називає себе «воєнним експертом» і «воєнкором», очолює маловідоме видання «Сегодня.ру».

Котенок пройшов той самий шлях, що й інші «воєнкори»: 24 лютого брехав, що «Зеленський з сім’єю у Польщі», «спецназ адресно працює по виявленню лідерів неонацистів в Києві», «Маріуполь звільнено» (о шостій вечора 24 лютого), протиповітряна оборона України «перестала існувати» тощо. А потім довго й сумно пояснював, чому Маріуполь штурмують місяцями, на фронті немає просування, російська армія втікає з-під Києва, з Харківщини, з Лимана.

Від інших «воєнкорів» Котенка відрізняє посилена любов до приватної військової компанії «Вагнер» і особисто її власника Євгенія Пригожина. Коли стаються поразки російської армії, він намагається компенсувати це, перелічуючи попередні «перемоги»: «Гостомель взяли фантастично, за всіма правилами військової науки», «спецназ був непереможний», «кільце біля Києва замикали фантастично» і тому подібне. А всі невдачі пояснює проблемами логістики та недолугих генералів у Москві. Якщо в Котенка пост про перемоги — значить, щось у росіян іде не так. До речі, для каналу Котенка часом працює Владлен Татарський, якому тут дозволено говорити про реформи армії та вимагати посилення мобілізації. Сам Котенок більш поміркований. Інший постачальник контенту для Котенка — «воєнний експерт» Борис Рожин, який має і власний канал.

Даніїл Безсонов. Народився в українському Борисполі, закінчив академію Міністерства внутрішніх справ. Стверджує, що працював слідчим, однак сайт «Миротворець» вважає, що Безсонов був адвокатом і шахраєм і мав ім’я Руслан Баклан. Згадки про адвоката Руслана Баклана в гуглі є — він захищав корумпованих чиновників київської мерії, міліціонерів, а 18 липня 2013 року його позбавили ліцензії. 8 квітня 2014 року Безсонов приїхав на Донеччину та, за його власними словами, приєднався до бойовиків. Спершу намагався розгойдати ситуацію в Маріуполі, потім поїхав у Слов’янськ, де в той час був Гіркін. Зараз Безсонов — «перший заступник міністра інформації ДНР». Часто буває на державних російських каналах у ролі роль «представника героїчного народу Донбасу».

Безсонов виправдовував розстріли цивільних на Київщині тим, що «нацисти перевдягаються в цивільне та стріляють в спину росіянам під Києвом». Але в цілому він нецікавий і передбачуваний. 9 вересня він рапортує, що «наступ української армії провалений у напрямку Куп’янська, війська розбиті, тепер вони нікуди і ніколи не висунуться». 10 вересня констатує, що не тільки Куп’янськ, але й Ізюм росіяни втратили, але це не важливо: «Воюємо, як уміємо. Втрата Харківської області — питання не виживання, а репутаційних втрат».

 

Хто керує «воєнкорами»

«Воєнкори» позиціонуються як така собі патріотична «опозиція», яка виводить Міністерство оборони та командування російської армії на чисту воду та зазвичай вимагає від російських військ діяти ще жорстокіше та агресивніше. При цьому дозволяють собі те, чого давно не дозволено в Росії жодним політикам та публічним діячам (принаймні, тим, які ще не виїхали). Логічно припустити, що «воєнкори» — або інструмент у боротьбі між так званими «вежами Кремля», або ще для чогось потрібні російській владі.

Зараз «війна за правду», як це називають у російській пропаганді, тобто змагання за право контролювати інформаційні потоки й виставляти себе у вигідному світлі перед Путіним, вщухла. Пригожин і Кадиров отримали часткове визнання й додаткові нагороди від Путіна; Шойгу й керівництво Генштабу не пішло у відставку. Попри критику «перегинів на місцях», люди, відповідальні за мобілізацію, не постраждали, крім кількох цапів-відбувайлів, відправлених у відставку. «Новим Жуковим» намагаються зробити генерала Суровікіна, хоча є припущення, що ним також пожертвують, коли росіяни втечуть із Херсона. Водночас «воєнкорів», здається, вдалося налякати погрозою покарання за дискредитацію армії. При цьому погрожували найменш важливим для влади: Гіркіну, Фоміну-«Татарському» та іншим, однак провідні «воєнкори» внаслідок цього стали обережнішими.

Сумнівно, що «воєнкори» працюють на Кадирова чи Пригожина, їм радше буває «по дорозі» в деяких конфліктних ситуаціях. Натомість є ознаки того, що вони перебувають під впливом адміністрації Путіна. Куратором інтернету в адміністрації президента Росії з 2016 року є заступник голови Сергій Кирієнко. Він також був куратором так званих «народних республік» та нових окупованих Росією територій. Колишній ліберал, тепер Кирієнко виступає на заходах під патронатом патріарха Кирила разом із «православним олігархом» Малофєєвим, Дугіним і Пушиліним. Розповідає, що Росія може перемогти лише у разі, якщо війна стане «народною» і «священною». Також Кирієнко вигадав національну премію з онлайн-контенту й 2022 року особисто  нагородив перших лауреатів. І це саме «воєнкори»: Стешин, Коц, Поддубний, Сладков, Котенок, Пєгов, Фомін та ще кілька. Коли їх представляли публіці, ведучі церемонії — «Лексус і Вован» — назвали їх «журналістами особливого призначення».

І це дуже точне означення. Попри вдавану критичність, «воєнкори» завжди залишаються у руслі ключових кремлівських наративів. Коли треба, гасять обурення й паніку — наприклад, так було у випадку з вибухом на Кримському мосту. Коли треба, навпаки — піднімають температуру до необхідного рівня, шукаючи винних серед військових комісарів, командирів або губернаторів. Головне: серед винуватців проблем, про які пишуть «воєнкори», ніколи не буває Путіна. Він — хороший, просто його всі обманюють і не кажуть усієї правди. До речі, Кирієнко відповідає в адміністрації президента Росії також за президентські вибори, а отже й за рейтинг Путіна. 

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду