Книга Сергія Руденка створена з особистих історій відомих українців, які у лютому-березні 2022 року захищали Київ та були учасниками подій на Київщині. MediaSapiens розпитав автора, чому важливо фіксувати історію крізь призму свідчень та історій людей.

— Ваша книга — це збірка есеїв про захист Києва, центральними героями яких є політики, громадські діячі, журналісти, артисти, які стали на захист столиці. Чому ви обрали для книги саме цих героїв?

— Книга — це розповідь про захист Києва, але героями у ній є люди, яких я знав або з якими спілкувався зокрема як журналіст. У ній зібрані свідчення людей, які у вирі лютого і березня 2022 року були в Києві або на Київщині. Наприклад, у Гостомельському аеропорту — як депутат Верховної Ради восьмого скликання і військовослужбовець Ігор Лапін, або вели бої за Київщину — як ексдепутат Ради та військовослужбовець Дмитро Лінько, або перебували в окупації — як політик і дипломат Роман Безсмертний, за яким стежу в українській політиці майже 30 років, і з яким багато спілкувався. Так само письменник і політичний експерт Володимир Цибулько, з яким спілкуюся ще зі студентських років, розповів мені, як пережив окупацію.

Також у книзі є свідчення людини, яка пережила дев’ять днів в окупації у Бучі, а потім дивом звідти виїхала, — журналістки Лєни Чиченіної (Чиченіна — редакторка «Детектора медіа», ми публікували її розповідь про перебування в окупації — «ДМ»).

Там є розповіді про героїв, яких уже, на жаль, немає з нами: про фотографа Макса Левіна, з яким я працював у «Газеті 24», і про Астамура Гумбу, сина відомих київських журналістів Наталії Іщенко та Сергія Моругіна, якого я знав ще маленьким хлопчиком. У книзі дуже багато особистого.

— Оскільки ви особисто знайомі з вашими героями, чи бачите у ретроспективі у них готовність стати захисниками, чи ця трансформація відбулася під натиском невідворотного?

— Під натиском невідворотного, мені здається, така трансформація сталася з Ахтемом Сеїтаблаєвим. Те, що після 24 лютого 2022 року він став бійцем тероборони, для мене було найнесподіванішим.

За кілька років до повномасштабного вторгнення я робив велике інтерв’ю з Ахтемом. Він мені розповідав про те, як росіяни окупували Крим. У перший день анексії Криму Ахтем опинився у Сімферополі, й усе це, фактично, відбувалося на його очах. Потім він знімав фільм «Кіборг» і в нього було дуже багато активностей щодо українських військових. Після повномасштабного вторгнення я пригадував це наше спілкування та був вражений, що Ахтем пішов у ТрО.

У книзі багато ретроспективних історій, приміром, про Романа Ратушного. Я згадую, як за рік до війни великий натовп прийшов захищати Сергія Стерненка під офіс президента, коли там виламали двері. Я там був теж, бачив Романа і як розгорталися події. У книзі пишу, що за рік до війни його звинувачували у тому, що він ледь не фашист. Молоді люди, які тоді отримали домашні арешти, потім пішли на війну.

— Місто — це його люди. Як змінився Київ за період війни? Як змінилося наше суспільство загалом?

— Війна змінила всіх без винятку. І Київ змінила, і Львів, і всю країну. Люди за півтора року стали іншими. Ті, хто не розумів, що таке Україна, українська мова, ідентичність, що таке втрачати рідних, що таке переживати нічні нальоти «шахедів» і удари ракетами, — почали розуміти. Це дуже незвичний для всіх нас період: навряд чи хтось думав, що буде жити під час війни.

У моєму роду ще не було покоління, яке б не бачило війни. Мої прадіди були на першій світовій війні, мої діди були на другій світовій війні, батько під час війни народився, мама народилася перед війною, а тепер ми переживаємо війну. Я сподіваюся, що ми вийдемо з цього замкненого кола, щоб наші онуки та правнуки вже не бачили війни. Принаймні, маємо зробити все для цього.

Для того, щоб пам’ятати і знати, що відбувається у ці дні, дуже доречним є те, що ми записуємо ці спогади. Пройдуть роки після нашої перемоги — і люди будуть згадувати про тих людей, які захищали Київ, але, на жаль, загинули: як Макс Левін, Астамур Гумба, Роман Ратушний. Дуже важливо зафіксувати все, що відбувається, щоб ті, хто будуть жити після нас, пам’ятали, якою ціною це все давалося.

— Що ви згадуєте про лютий-березень 2022 року? Яким вам запамʼятався Київ тих днів?

— Я тоді працював головним редактором онлайн-медіа «Еспресо.TV». О 4:45 ранку мені зателефонував один зі співзасновників телеканалу і сказав: «Вставай, почалася війна». Перед тим я до пізньої ночі сидів і відстежував всю інформацію: виступ Байдена, Зеленського, читав пабліки. Розумів, що, мабуть, почнеться, але до кінця не вірив. Я сів за лептоп — дві ракети впали: одна в Борисполі, друга — в Броварах, і було дуже гучно. Пригадую, що написати про те, що почалася війна, було емоційно складно. Було тривожно: «А раптом це не так? Раптом я помилився?». Далі почав видзвонювати журналістів і вони долучилися до роботи.

Я пам’ятаю перші дні вторгнення в Києві, далі ми вже почали мовити зі Львова. І я не пам’ятаю різниці між днями й ночами у перші місяці, це був один суцільний день у режимі нон-стоп. Дуже багато працював: і в ефірі, і на сайті, і в соцмережах. З цього інформаційного колеса я вискочив, мабуть, у липні — оговтався й відзначив для себе, що була зима, а вже надворі літо.

Над книгою я працював у Львові, спілкувався з деякими героями, фіксував спогади. Добре, що взявся писати у 2022 році, не впевнений, чи вдалося б зараз так усе відтворити.

— Книга також готується до виходу за кордоном?

— Перші редактори видавництва були іноземні. Ми готували книгу з моїм літературним агентом для Заходу. Я тоді не знав, що буде з українським видавництвами: іде війна, ситуація непевна.

Видавець, який робив мою книжку про Зеленського у Фінляндії, купив права на нову книгу, коли я написав синопсис. Вона вийде 1 вересня.

На її обкладинці, до речі, використана фотографія відомого фотокора Влада Мусієнка, яку дизайнери опрацювали. Україномовна книга проілюстрована відомим графіком Нікітою Тітовим.

Також планується видання у Румунії, є попередня згода на те, щоб видати у Грузії, Північній Македонії та Албанії.

— Чого очікуєте від іноземних читачів: співчуття чи глибшого розуміння?

— Не очікую співчуття, я просто хотів розказати світові історію людей, показати українців, які героїчно борються за свою батьківщину, за свою державу. Це дає набагато більше уявлення про те, що відбувалося тоді в Києві, відбувалося і відбувається в Україні.

Напишуть багато книжок і про бій за Київ, і про те, як захищали Україну. Я хотів написати книжку, яка б відрізнялася від усіх інших: не просто з детальним описом подій, певних дат — я хотів показати історію через долю людей, які опинилися у війні.

Той же Макс Левін, якого я знав 15 років, з яким ми працювали у «Газеті 24», — я дуже багато згадую про нього як про людину. Думаю, іноземному читачеві буде цікаво прочитати про нього, і це допоможе зрозуміти, що відбувалося.

— Такий особистий підхід дасть можливість читачам зрозуміти, що хвороблива ідея кремлівських ідеологів взяти Київ за три дні, з усіма жертвами та руйнуваннями, — ніщо інше як злочин, який не може бути виправданий нічим?

— Я думаю, взагалі все те, що робив і робить Путін — великий злочин проти всіх українців. Я не знаю, коли та чи взагалі коли-небудь українці пробачать те, що росіяни зараз творять на нашій землі.

Оборона Києва — це епічна історія, яку слід було розповісти за свіжими спогадами.

Коли я заанонсував книгу у себе на фейсбуці, хтось написав, що це, очевидно, перший том, натякаючи на те, що ще щось може бути навколо Києва або у Києві. Мені б не хотілося, щоб був другий том. Проте, коли ми робили пропозицію видати книгу за кордоном, реакція частини видавців була приблизно такою ж: мовляв, усе ще не закінчено, можливо, буде продовження — а ти вже написав «Бій за Київ».

Я вважаю, що бій за Київ був знаковим для України, як і бій за Маріуполь, бій за Харків і ще десятки й сотні боїв, які відбулися. Я б хотів, щоб автори, які можуть написати історію захисту свого міста, села, селища чи регіону, — видавали таких книжок було якнайбільше. Існування та розповсюдження такої літератури зафіксує це в історії, не даватиме забути. Поки ці герої є, треба записати їхні свідчення та зробити книжки — продукт, який буде цікавим для читачів. Принаймні, у мене іншого завдання не було: зробити гарний продукт і залишити історію захисту Києва в пам’яті українців.

 Фото надані автором книги