Медіаосвітянин Олександр Вдовін — учитель історії та правознавства, громадянської освіти, директор Нижньодуванського ліцею в смт Нижня Дуванка, за 25 кілометрів від Сватового на Луганщині. В березні 2022-го Олександр був змушений залишити тимчасово окуповану Сватівщину. Зараз він працює зі Львівщини, а більшість його учнів перебувають в окупації або були вимушені виїхати в Росію. Але попри це Вдовін продовжує їх навчати. Цього року він став переможцем всеукраїнського конкурсу на кращу вправу з інтеграції медіаграмотності для учнів 9-10 класів від Академії української преси та Міністерства освіти й науки. Також він є автором двох цікавих і актуальних занять — «Український національний визвольний рух у роки Другої світової війни. Російські фейки VS Історичні факти» та «Розвінчуємо міфи від квазіісторика Путіна».

— Олександре, коли ви зацікавилися медіаосвітою?

— Я не можу визначити якусь демаркаційну лінію чи час старту. Ми живемо в постінформаційному суспільстві, в умовах інтенсивного обміну та споживання інформації. Одним з істотних поштовхів було те, що я працюю з дітьми, серед яких, як відомо, поширене так зване кліпове мислення. І, безумовно, моя мотивація зросла наприкінці 2014 року. Цьому передували події, коли Луганська облрада заявила, що не визнає легітимними центральні органи виконавчої влади, на будівлі Луганської ОДА поряд з українським прапором з’явився російський триколор, відбувся «референдум» із проголошення «ЛНР». Я усвідомив, що війна розпочалася, але передовий пропагандистський авангард уже давно промчав мізками багатьох моїх земляків. Тож треба було діяти.

— Ви зараз говорили про громадянське самоусвідомлення, а от коли ви почали медіаосвітні практики безпосередньо на заняттях?

— У 2014 році. Саме це й означало «діяти». Ми розташовані на сході Луганської області — це складний регіон, прикордоння, гібридна війна. Зараз війна повномасштабна, а в нашому регіоні ми з 2014 року відчували вплив ворожої пропаганди. У моїй сфері інформаційна атака була більш загрозливою, аніж війна на фронтах. Бо ж дитина — це та губка, яка вбирає все, тому тут важливо було протидіяти пропаганді наших немирних сусідів.

— Які «види зброї», що були націлені саме на ваш регіон, ви б вирізнили в цій війні?

— У моїй сфері, серед учнівства — це була соціальна мережа «ВКонтакті», в яку вміло вбудували кремлівську пропаганду. Якщо дорослих людей там ділили на групи та за допомогою токсичних пабліків сварили, то прихильність дітей здобували завдяки музиці та попкультурі. Ніхто їм не кричав про «русскій мір», але в їхніх головах кричав русскій реп — і подекуди докричався.

— Існує два підходи до викладання медіаосвіти та медіаграмотності: це інтеграція в певну освітню сферу та викладання медіаосвіти як окремого курсу. Який у вас підхід?

— Добре, що в мене такі предмети, що медіаосвіту безбоязно можна імплементувати в будь-яку тему. Цікавим досвідом була позашкільна робота. Одна зі шкіл у Сватовому запропонувала мені вести історичний клуб, який ми назвали «Terra incognita». Його метою і було протидіяти ворожій пропаганді за допомогою руйнування історичних стереотипів, які її живлять. Так уже сталося, що історія наша перекручена, переписана, дуже радянська навіть за часів Незалежності. На засідання клубу збиралося близько двадцяти старшокласників.

— Мені колега зі Сватового розповідала, що на ринку як у комунікаційному центрі міста довго трималася новина, що ви на цих заняттях «Бандеру хвалите».

— Ну, звісно, як обійтися без великого і жахливого Степана Андрійовича. Зрештою, ми запрошували й батьків учнів на засідання. Тому що якби у 2013-му пройтися вулицями Сватового й попросити людей написати його прізвище, то 5-6 із десяти зробили би помилку. Путін он його називає «Бєндєра». Батьки, до речі, переважно дякували, хоча були й такі, хто приходив із картою Російської імперії та показував, мовляв, Сватове завше було Росією.

На заході «Толока позашкілля»

— У мене склалося враження, що місто Сватове, можливо через постать його очільника Володимира Просіна, дуже вирізнялося на Луганщині.

— Так, розпочнемо з того, що Сватове — це єдине місто, де у 2014 році не підняли російський прапор — ані на секунду. Саме завдяки Володимиру Просіну (багаторічний голова Сватівської районної державної адміністрації, організатор загонів проти російської окупації 2014 року. — «ДМ») в нашому маленькому містечку проходив всеукраїнський фестиваль «Слобожанський Спас», і це нагадувало, що ми — козацтво на генетичному рівні, допомагало зберегти українську ідентичність. До речі, Сватівщина на 95 % україномовна.

— Кожен медіапедагог має свою улюблену методу. Яка вона у вас?

— Я маю скоріш засади: насамперед жодного примусу. Виховання патріотизму, громадянства — дуже тонка річ, тут розспівування гімнів і надягання вишиванок у школі, як на мене, не працює. Важливо, щоб дитина сама до всього дійшла. Я ніколи не роблю висновків за дітей. Адже формування критичного самостійного мислення в учнів є основним пріоритетом медіаосвіти. Стосовно того ж Бандери я пропоную учням самим зібрати факти з медіатекстів про його колаборації з нацистами. Діти з подивом їх не знаходять, бо їх і немає. Отже — самостійні висновки.

Позакласне заняття у Нижньодуванському ліцеї до 80-ї річниці проголошення Карпатської України.

— Які виклики постали перед вами з лютого 2022 року?

— Мої учні перебувають на тимчасово окупованій території. Їх 197. Коли діти навчаються під примусом у колаборантській школі, коли за ними приходять зі зброєю, але вони не хочуть полишати українську освіту, надзвичайно складно тримати баланс освіти й безпеки. Так, коли 1 вересня 2023-го зазвучав гімн Росії, то деякі мої старшокласники повернулися спиною на лінійці. Я усвідомлюю, настільки такий вияв їхньої позиції небезпечний.

З 11 вересня на Сватівщині нема інтернет-зв’язку. І мене найбільше турбує, як вони там, як чинять опір, адже в них немає жодних джерел інформації, українське телебачення відсутнє з березня 2022-го. Я боюся за багатьох дітей, чи зможуть вони вистояти в цій пропаганді, розібратися в тому, що їм вливають у вуха. Це дуже сумно і боляче.

Взагалі в школі — 347 учнів, 131 із них — не в тимчасово окупованих районах. На підконтрольній Україні території зараз перебувають 20 школярів, а 39 — у Росії, переважно їх вивезли добровільно-примусово. Для багатьох причиною виїзду стало бажання навчатися, виходити на наші заняття, адже там є інтернет, про це відверто кажуть батьки. Хтось виїздить до Луганська, бо це означає можливість зв’язку. Є діти, які, очевидно, під впливом батьків не хочуть у нас навчатися, і я не маю підстав їх відрахувати. Всі питання не врегульовані, ризикують усі — і ми, і вони. Зараз у нашій школі навчаються діти й не з нашої громади: з Херсонщини, навіть із Києва. Вони самі вийшли на нас, і тут дуже просте пояснення: ми розпочинаємо навчання о 17:00 і до нього мають змогу доєднатися ті, хто живе на тимчасово окупованих територіях або навчається за кордоном. З чотирьох шкіл нашої громади працює лише наша.

— Аналітики центру громадянської просвіти «Альменда», які дев’ять років досліджують освіту дітей у Криму, виявили в системі формальної та неформальної освіти механізми, за допомогою яких окупанти знищують ідентичність українських дітей. Це мілітаризація, індоктринація, знищення українознавчого компонента в освіті, пропаганда війни.

Графіка: almenda.org

— Частину наших учнів і батьків змусили виїхати до Росії, хоча чимало з них мають проукраїнську позицію, тому думаю, що мої учні також це відчувають на собі. Я би ще додав, що відсутність достовірних небрехливих джерел інформації підсилює механізми цих злочинів.

— Які джерела ви порадите медіапедагогу, який лише розпочинає викладати?

— Насамперед це Український інститут національної пам’яті, який надзвичайно цікаво працює: у його джерелах ми знаходимо потрібні ресурси, які часто-густо гейміфіковані — тут і настільні, і онлайн-ігри.

На уроці історії України в 11 класі Нижньодуванського ліцею з використанням настільної гри «УПА — відповідь нескореного народу» від Українського інституту національної пам’яті.

Це «Історична правда», і я знімаю капелюха перед головним редактором Вахтангом Кіпіані, перед його затятістю в історії. Це і Вікіпедія — хоча всі її лають, але я знаходжу чималенько цікавинок. І портал «Медіаосвіта і медіаграмотність», звідки я «накачав» величеньку теку розробок.

— Олександре, якби ви мали необмежену владу, що б ви зробили у сфері медіаосвіти?

— Я б не чекав, поки шкільна реформа доповзе до профільної школи (це має статися у 2027 році). Я би пішов на кардинальні кроки й уже зараз надав можливість учням старшої профільної школи обирати медіаосвіту як окремий курс. Від навчання, особливо від історії, слід отримувати задоволення.

Заняття для дітей вимушених переселенців у Яремчанському ліцеї №1 (Прикарпаття), який слугував пунктом тимчасового перебування.

— Які уроки можна винести Україні з вашої історії та що порадити робити саме в плані медіа?

— Інформаційний фронт — один із найважливіших у гібридній війні. Ти відразу це усвідомлюєш, якщо живеш на Сході. Як влучно зазначила Оксана Забужко, «в епоху глобалізації та інформаційного суспільства вже не треба посилати великих армій, щоб завоювати ресурси. Цілком досить поставити на телевізор цілі країни — і міста й регіони будуть нищити себе самі».

Тому державі, та й зрештою усім нам, треба посилити цей напрямок оборони. Так само й медіа мають створювати якісний український і україномовний контент, тоді здобудемо перемогу і на інформаційному фронті.

— Якщо дуже коротко сформулювати місію медіаосвіти, то якою вона буде по-вашому?

— Розплющити очі.

Фото: Юлія Щербак/svatove.city