До й після Зеленського. Як роспропаганда проникала в український медіапростір протягом останнього року

Скріншот

Томос, війна на Донбасі, розкол, Порошенко, радикали, олігархи, криза, Медведчук, Коломойский, вибори, Зеленський – ось так приблизно виглядає список головних «якорів» – «тегів», які російські медіа використовували, щоб описати та пояснити своїй авдиторії події в Україні протягом останніх дванадцяти місяців.

Велика перевага цих «якорів» у тому, що вони дуже добре відомі й українцям, незважаючи на те, що їхні смисли та пов’язані з ними асоціації можуть суттєво відрізнятися від поширених у РФ смислів та асоціацій. Тому ці «якорі» можна використовувати і як подразники для захоплення уваги потенційних читачів, і для нав’язування вигідного наративу під прикриттям нібито відомих і зрозумілих для всіх подій чи постатей політиків.

А сам наратив залишається незмінним уже п’ять років. Бо головні цілі російської пропаганди ґрунтуються на незмінності політичних цілей РФ стосовно України.

Якщо стисло, Кремль хоче не просто повернути довоєнну ситуацію контролю над Україною, а й примусити український уряд погодитися з умовами капітуляції заради миру на Донбасі. Для цього потрібно переконати більшість, що контроль – це «дружба», «економічне співробітництво» і газ, дешевший на 25%. А капітуляція – це «послідовне виконання Україною мінських домовленостей». Ну і звісно, що всі, хто проти такого розвитку подій – «партія війни», «неофашисти», «вороги», «агенти США» і «маріонетки олігархів».

Проте послідовність у цілях – це водночас сильна і слабка сторона російської пропаганди. Тривале повторення одних і тих самих меседжів про Україну призвело й до помилок у розумінні та сприйнятті подій в Україні.

Через зосередженість на дискредитації осіб чи політик, у яких Кремль бачив головну загрозу своїм цілям в Україні, росіяни помилилися з напрямком протестних настроїв у нашому суспільстві. Українцям набридла не держава, економічна політика уряду, боротьба з Росією та ідеї Майдану, а те, як можливості та надії суспільства змарнувала команда Порошенка.

Утім, російські пропагандисти бачили й намагалися використати зростаюче суспільне невдоволення і розчарування українців постмайданною верхівкою та політикою.

Атака на процес створення автокефальної церкви мала на меті мобілізувати всіх невдоволених «українізаторською» та антиросійською політикою команди Порошенка. Проте нічого з анонсованих жахіть не сталося: ні захоплення Лаври радикалами, ні масових погромів церков та гонінь панотців УПЦ МП.

Тут російські пропагандисти та їхні українські колеги самі вирили собі могилу: до останнього вони переконували свою авдиторію, що в Порошенка нічого не вийде. А коли вийшло, було вже пізно мобілізувати маси на боротьбу за «святу Русь». Тому навіть грім від лускання пропагандистської бульбашки про «релігійну війну», потонув в інформаційній тріскотні навколо «несподіваної» перемоги Зеленського на виборах. А через місяць після виборів російські та українські ЗМІ взагалі забули рахувати кількість «захоплених» храмів та побитих священників…

У порівнянні з обмеженим колом непримиренних симпатиків російського патріархату в Україні, українці, невдоволені корупцією в оточенні Порошенка, могли б стати більш привабливою мішенню для російських пропагандистів. Однак Росія не лише не спромоглася використати антикорупційну тему в пропагандистських цілях, а й у важливих ситуаціях, як-от з «Укроборонпромом», воліла її замовчувати. Тож цю риторику підхопили більш спритні кандидати, той самий Зеленський, якого росіяни не втомлювалися називати маріонеткою усіх олігархів, включно з Джорджем Соросом.

Більше того, у січні-березні росіяни вхопилися за розкручування теми «масових фальсифікацій» президентських виборів та військового заколоту чи початку Порошенком війни на Донбасі заради зриву виборів. Але нагнітання пропагандистської істерії, на нашу думку, підірвало шанси на вихід Юрія Бойка, відштовхнувши від нього помірковану публіку, яка проголосувала за Зеленського, та допомогло Петру Порошенку увірватися до другого туру.

Попри невдачі з експериментами на релігійній та виборчій тематиці, росіяни та їхні українські посіпаки-медійники зосередили свою увагу на проблематиці війни на Донбасі та на прогнозах неодмінного економічного краху України. Порятунок пропонувався безальтернативний: Юрій Бойко, якого приймають у Кремлі, має стати президентом чи щонайменше прем’єр-міністром, а мир на Донбасі має встановитися унаслідок втілення «плану Медведчука». Таким чином, російські інтереси приховувалися шляхом їх просування від імені українських політиків, а руйнівна роль Росії маскувалася тезами про «внутрішню українську кризу».

Проте і в цей раз росіяни промахнулися, оскільки поставили втілення своїх інтересів у залежність від електорального успіху Медведчука. Тому розкрутка Медведчука, а не російських вимог, ставала головною ціллю російської пропаганди.

Взагалі, починаючи з квітня цього року, постать Медведчука стає головним символом і лейтмотивом пропагандистського наративу про «порятунок України» від… самої себе. Кульмінація спостерігається в липні за кілька днів до «доленосного голосування».

Але, на нашу думку, тут Кремль зазнав найбільшої поразки. Критерій? Провальний результат Юрія Бойка на президентських та «Опозиційної платформи» Медведчука-Рабіновича-Бойка на парламентських виборах. Бо якщо вірити всьому, що про Медведчука розповіли протягом квітня-липня, і подивитися на результати виборів, то виходить, що українці вчинили масове самогубство або масово з’їхали з глузду, не повіривши в рятівні рецепти Медведчука – справжнього, на думку Путіна, «українського націоналіста» і «великого політика», за словами Олівера Стоуна.

А разом з Медведчуком на політичне узбіччя потрапили й російські вимоги. Не дивно, що для їх актуалізації Кремль вдався до загострення ситуації на Донбасі. Паралельно, за лаштунками, російська сторона почала зондувати можливість прямого діалогу із Зеленським та впливу на його оточення.

Молодий український президент сам показав, що для нього є цінним у стосунках з Кремлем – прагнення виглядати більш успішним, ніж його попередник, та мати можливість розмовляти з Путіним без посередників. Тож у наступні місяці побачимо, чи вдасться Зеленському вистояти і не піддатися на умови гри Путіна, який готовий використовувати марнославство та честолюбність іноземних лідерів...

Певну надію на це дає ще одна особливість російської пропаганди. Її слабкою стороною та, як наслідок, помилкою її українських ретрансляторів була і лишається надмірна сфокусованість, практично «зацикленість» на прагненні принизити будь-якого українського лідера, який поводиться самостійно, зухвало і веде політику всупереч Путіну. Складається враження, що існує окреме замовлення Кремля: жоден український президент ні на мить не може виглядати розумнішим, демократичнішим, людянішим та успішнішим за Путіна. І, на жаль, слідування цій установці засліплює й низку українських ЗМІ, які автоматично відтворюють російську пропаганду.

Спочатку це був Порошенко, стосовно якого пропагандисти РФ та України намагалися поєднати прийоми приниження (завжди), замовчування (успіхів) та гіперболізації (помилок чи невдач). Але висловлене вголос Путіним небажання «брати участь у його виборчій кампанії» й разюча відмінність між словами та діями росіян лише допомагали Порошенку, хоч не врятували від поразки на виборах.

Ситуація не змінилася після обрання Зеленського: з перших кроків його продовжували принижувати (за відсутність досвіду та зв’язки з олігархами); висміювати і лаяти за політичні ініціативи, вдаючись до таврування його званням «другий Порошенко»; звинувачувати у слабкості (перед націоналістами) та непослідовності (за небажання брати «професіоналів» Бойка і Медведчука у владу для вирішення економічних проблем і припинення війни на Донбасі).

Якщо раптом у жовтні ці особисті атаки припиняться, це буде ознакою того, що Кремль приготувався зіграти на честолюбстві та марнославстві українського президента, щоб отримати своє. І тоді стане зрозуміло, наскільки так звані «опозиційні» та незалежні проросійські ЗМІ контролюються Москвою чи керуються її «темниками».

comments powered by Disqus