Сексуальна освіта або статеве виховання багато років викликає дискусії в українському суспільстві. Міністерство освіти та науки України визнає важливість комплексного статевого виховання, однак впроваджувати окремий предмет не поспішає. «Елементи комплексної сексуальної освіти включені в зміст обов’язкових навчальних предметів («Основи здоров’я», «Біологія», «Громадянська освіта») та факультативних курсів («Я — моє здоров’я — моє життя», «Захисти себе від ВІЛ» / «Школа проти СНІДу», «Дорослішай на здоров’я», «Повага. Любов. Секс», «Усвідомлене та відповідальне батьківство»), — цитує МОН «Радіо Свобода».

Та чи достатньо цього? За даними дослідження агенції Fama, у 42% опитаних респондентів першоджерелом інформації про секс були друзі. Від батьків про секс дізналися 17% респондентів, від учителів або вихователів — 5%, з книг — 5%, а з розважальних фільмів і відео — 4%. Очевидно, що друзі, тим більше підлітки, не є експертами з сексуальної просвіти й подібні розмови можуть скласти у дитини хибне уявлення про секс, стосунки, гормональні зміни тощо.

MediaSapiens уже розповідав, що таке сексуальна освіта й чи потрібна вона в українських школах, а зараз ми розпитали експертів про те, у якому форматі її можливо реалізувати та чому це важливо, особливо у воєнний час.

13 квітня 2023 року Президент України Володимир Зеленський відповів на петицію про провадження обов’язкового статевого виховання в систему освіти та доручив опрацювати це питання Кабміну. Ініціаторка петиції, голова громадського альянсу «Політична дія жінок» Ірина Тишко розповіла MediaSapiens, що попри інтегроване за десятиліття статеве виховання у школах, останні випадки зґвалтувань (відео групового зґвалтування школярки на Закарпатті, розбещення священником власної доньки тощо — «ДМ») свідчать про провал наявної освітньої програми сексуальної просвіти.

«Треба визнати, що попри чинні елементи курсу статевого виховання в школі, комплексного підходу в українській освіті й досі немає. Сімʼя та школа не виконують функцію комплексного виховання ні разом, ні окремо. Підручники переповнені гендерними стереотипами, розповідями про так звану віктимну поведінку. Маємо також визнати, що й викладачі не готові без стереотипів говорити про статеве виховання з дітьми», — каже Ірина.

Громадська організація «Дівчата» провела дослідження, яке показало у вчителів стигматизацію у викладанні теми жіночого сексуального та репродуктивного здоровʼя в школі: вони вважають, що акцент треба робити на залякуванні (негативні наслідки від занять сексом), заняття для дівчат і хлопців на ці теми треба проводити окремо та розповідати максимально теоретично без подробиць і прикладів.

«До речі, опитування довело, що 48% українців надали б перевагу лекціям медпрацівників і представників громадських організацій. Є гарний приклад Швеції, де у 1933 році була заснована асоціація сексуального виховання, до якої входили лікарі», — додає Ірина Тишко.

Ще одна ініціаторка петиції, керівниця ресурсу «Гендер у деталях» Тамара Злобіна зазначила, що те, як швидко поліція та суспільство відреагували на резонансне відео зі зґвалтуванням 14-річної дівчинки, показало розвиток нашого суспільства і зменшення толерантності до гендерного насильства над жінками. Однак сама ситуація показує системну проблему — рівень сексуальної освіти української молоді дуже низький.

«Ці блогери і їхня багатотисячна аудиторія не замислювалися, що йдеться про насильство. Вони навіть не боялися публікувати докази своїх злочинів. Наразі пропаганда насильства в інтернеті заміняє адекватне статеве виховання. Саме тому ми з Іриною висунули вимогу впровадити статеве виховання і сексуальну освіту на всіх рівнях освітнього процесу, від дитсадочка до університетів», — зазначає Тамара.

З чого починати впровадження сексуальної освіти

Психотерапевтка Наталя Цезар зазначає, що статеве виховання — це можливість для дітей розуміти себе, своє тіло, процеси, які в ньому відбуваються, приймати себе, не переживати сором там, де його не повинно бути, мати достовірну інформацію від компетентних дорослих.

«Ні для кого не секрет, що табуйовані речі більше приваблюють. Хочемо ми того, чи ні, але діти все одно шукають і знаходять відповіді на питання, що їх турбують. І було б краще, якби вони могли знаходити їх у батьків і вихователів, вчителів, лікарів тощо.

Адекватна сексуальна освіта дасть можливість більш гармонійно формувати особистість, дасть розуміння про відмінність між функціонуванням осіб різної статі, що є фізіологічно та анатомічно, а також еволюційно обумовлене, що своєю чергою допоможе у побудові більш здорових міжособистісних стосунків».

Експертка додає, що сексуальна освіта безумовно покращить стан справ із підлітковими вагітностями та інфікуванням ВІЛ та іншими захворюваннями, що передаються статевим шляхом.

«За статистикою Німеччини, в якій з 2002 року у 16 федеральних землях є обов’язковою сексуальна освіта, у 2004 та 2013 роках кількість підліткових вагітностей знизилася вдвічі. У Нідерландах найнижчий у Європі показник кількості підліткових вагітностей (приблизно 3.2 вагітності на 1000 дівчат-підлітків) та низька кількість інфікування ВІЛ», — зазначає Наталя Цезар. 

Керівниця Центру гідності дитини Українського католицького університету Христина Шабат каже, що перед впровадженням статевого виховання в систему освіти необхідно чітко визначити задачі та конкретну мету:

«Має бути якийсь запит, на який повинна дати відповідь сексуальна освіта. Наприклад, ми хочемо розв'язати проблему ранніх шлюбів чи підліткової вагітності, насилля над дітьми, або ж насилля дітей над дітьми, перегляду дітьми порнографії тощо. Для цього нам треба знати статистику і від неї відштовхуватись. Робити це наосліп — це просто марнування часу».

Дані щодо зґвалтувань в Україні збирають Офіс генпрокурора, Державна служба статистики та низка дослідницьких українських і міжнародних організацій, зокрема ЮНІСЕФ. Центр гідності дитини також проводив дослідження про сексуальне насильство, результати якого показали відсоток випадків віктимблеймінгу (явища, коли люди замість того, щоб засуджувати злочинця, намагаються знайти йому виправдання і стверджують, що жертва сама винна — «ДМ»), насильства над дітьми, кількість дітей, які постраждали від сексуального насильства тощо.

«Якісь цифри є, нам просто треба звести їх докупи й подумати, які результати ми хочемо отримати, — каже Христина Шабат. — Сексуальна освіта має бути від народження і до 18 років в контексті загальної безпеки, аби будувати безпечне середовище й для того, щоб діти були в безпеці. Насильство над дітьми було завжди, тому що діти — це легка здобич. Ними легко маніпулювати, змушувати, бути їхнім лідером і зловживати довірою. Але те, що суспільство вже починає про це говорити — наче досягнення еволюції, ми рухаємося в правильному напрямку».

Як зазначає Тамара Злобіна, діти-жертви насильства не знають, куди звертатися по допомогу: «Діти не вірять, що дорослі, школа стануть на їхній бік і захистять. І це не просто так — після початку флешмобу #шкільні_звірі мені в інстаграм написали багато жінок, які розповіли про свій досвід домагань і сексуального насильства в школах, на яке ніяк не реагували вчителі або й звинувачували постраждалу.

Це потрібно змінювати негайно. Тому МОН має серйозно зайнятися темою, тим більше, що Закон України «Про освіту» гарантує дітям безпечне освітнє середовище, і нещодавно прийнято Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, яка також звертає увагу на протидію гендерному насильству. Однак конкретні дії — на розсуд педколективу, тому діти по суті грають у рулетку. Їх можуть захистити від насилля, а можуть навпаки — звинуватити чи сказати «перетерпіти, поки хлопці переростуть», як часто кажуть дівчаткам на скарги щодо мацання і задирання спідничок. Школа може покривати, замовчувати випадки насилля з міркувань особистої вигоди окремих працівників».

Чи на часі сексуальна освіта в країні з воєнним станом

За словами сексологині Тетяни Славіної, під час війни запит на теми, що стосуються сексу, лише зріс — і у дорослих, і у дітей. Людей турбують стосунки на відстані, зради, реабілітація та відновлення сексуальності у військових після війни, втрати кінцівок, травми.

«Сексуальність — це важлива частина людського життя, — каже Тетяна. — Крім того, дітям, які зараз перебувають за кордоном, доводиться зустрічатися із цією темою у школах інших держав, це зміна культурних цінностей. Там дуже багато говорять на тему сексуального життя підлітків, одностатевих стосунків, що може бути незвичним для наших дітей. Діти потрапили до іншого соціального середовища, і тим, у кого в сім'ї спокійно говорять на ці теми, легше адаптуватися».

Психолог Олег Следь каже, що в тих країнах, де впроваджена сексуальна освіта, люди відчувають себе більш вільно. Там є культура персональних меж, пізнання себе, розуміння своїх бажань і потреб, а це означає, що не треба втручатися в простір інших людей, а жити своїм життям.

«Українці, які виїхали за кордон, уже помічають, що деякі люди поводяться більш вільно, але це не заважає нікому. В нашому суспільстві поки що поширені осудження інших та внутрішні заборони. Але це добре, що відбувається кроскультурний досвід, коли ми можемо брати щось хороше в інших націй», — каже психолог.

На думку психолога Олега Следя, стрес під час війни може виявити в людині різні реакції, зокрема й патологічні, або примусити людину реагувати лише базовими потребами.

«Бажання продовження роду — це одна з базових потреб людини. Скільки б не тривав цей стрес, ці імпульси нікуди не зникатимуть, і у людини часто буває підвищене бажання. Сексуальна освіта на часі навіть в таких важких ситуаціях, як війна», — пояснює психолог. 

Як зазначає авторка рубрики «Сексуальна освіта» для ресурсу «Гендер у деталях», співавторка подкасту про секс і стосунки для молоді «11-А» Дарина Мізіна, війна сильно погіршує ситуацію через обмежений доступ до контрацептивів і пересування, але при цьому кількість статевих актів не знижується в період таких кризових ситуацій. Люди схильні шукати любові та підтримки, з чого можуть народжуватися романтичні стосунки. Також може бути збільшення випадків вживання алкоголю, що впливає на сексуальний потяг, що не завжди буває безпечним. Є питання гуманітарної допомоги від держави, — чи враховують потреби жінок у прокладках, тампонах або ж протизаплідних пігулках.

Хто міг би правильно розказати дітям про секс

На думку освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, статеве виховання та сексуальна освіта вже є частиною загальної освіти: «Біологія, анатомія, фізіологія так чи інакше ознайомлюють дитину з основами статевого виховання. А щодо сексуальної освіти, то її елементи є на уроках громадянської освіти. Але я погоджуюся з тим, що цьому треба приділяти набагато більше уваги та структурувати це як окремий важливий елемент загальної системи освіти. Причому не йдеться про новий окремий шкільний предмет (у наших дітей і так предметів забагато): потрібно запровадити наскрізну змістову лінію, яка має бути частиною інших курсів про людину та людські стосунки».

Існує  поширений міф про те, що сексуальна освіта може травмувати дітей. Як каже психолог Олег Следь, травмувати може все, якщо не мати міри.

«Якщо статеве виховання буде викладати спеціаліст, а не вчителька біології, якій дали додаткове навантаження, то травмувати дуже важко, — каже психолог. — Реакції батьків на статеве виховання можуть бути різні, в деяких сім’ях просто бояться говорити слово «секс», хтось боїться називати статеві органи своїми іменами. У когось по цей день дітей у дім лелеки приносять. Якщо в сім’ях не готували дітей до контакту з соціумом та дорослого життя, то певний шок може бути. Але шок — це не завжди травма. Якщо вдома не говорять про секс, а в школі — так, то це може викликати певні захисні механізми, наприклад, сором’язливість, замкнутість, хвилювання або сміх. Але це не буде свідчити про травматизм. Все нове, що приходить у життя дитини, викликає захисні реакції. Тут важливо, як саме це будуть подавати».

Однак деякі вчителі соромляться і бояться говорити з дітьми про секс. Сексологиня Тетяна Славіна пояснює, що вони оцінюють дитячий інтерес із дорослої позиції.

«Насправді дитина питає не про секс, — каже Тетяна. — У нього немає дорослої сексуальності, немає розуміння, що з цими органами роблять дорослі, чому деякі жінки мають великий животик і звідки заявляються діточки. У них просто дитячий інтерес про відмінність чоловіків і жінок та свою появу на світ. Дорослі бояться цієї теми, тому що для них вона забарвлена сексуальним змістом, а для дитини — ні».

Як зазначає Следь, не з усіма дорослими говорили про секс, коли вони були дітьми. Тож якщо їм складно розмовляти на ці теми, можливо у цьому допоможуть фахівці.

«А якщо батьки також хочуть розумітися на цьому і знати, як правильно дітям пояснювати теми сексуальної освіти, то було б добре і батькам проходити подібні курси чи консультації у спеціалістів. Ба більше, якщо це буде безплатно у школі, це полегшить як фінансову, так і емоційну складову. Я б не рекомендував, щоб узагалі хтось зі шкільного персоналу займався сексуальною освітою. Подібна практика була зі шкільними психологами. Часто бувало так, що хтось з учителів ішов здобувати додаткову освіту і ставав вчителем і психологом одночасно. Так не може бути, бо це розмивання меж і ролей. Можливо, це зручно для системи кадрів, але якщо казати про якість, то як такого психолога сприймати учням і чи завжди до нього буде довіра?», — пояснює Следь.

На думку психотерапевтки Наталі Цезар, семінари та тренінги для батьків та освітян — найкращий і найкоротший зараз шлях для подолання прірви в цьому питанні: «Батьки та вчителі, вихователі повинні дивитися в одному напрямку в питанні статевого виховання дітей. Повинна бути література, в якій тема статевого виховання буде розглянута з медичної, психологічної, фізіологічної та педагогічної точок зору».

Як зазначає Дарина Мізіна, деякі вчителі не готові говорити на теми сексу з учнями: «Їхня заробітна плата та графік роботи не дозволяють мати час на додатковий розвиток або освіту. Зазвичай вони мають заповнювати мільйони документів, журналів, готуватися до основних уроків».

На думку Дарини Мізіної, в Україні роками відбувалася адвокація за сексуальну освіту, в якій брали участь Фонд Народонаселення ООН, громадська організація Teenergizer, чимало феміністичних та ЛГБТплюс- організацій, але все одно українська сексуальна освіта будуватиметься з нуля.

«Особисто я проти того, щоб програму сексуальної освіти створювали так само як будь-яку іншу програму в українській школі, — каже журналістка. — В системі освіти досить багато проблем, це її неактуальність, величезна кількість домашніх завдань, багато непотрібної непрактичної інформації. І найменше, чого б мені хотілося, — щоб урок сексуальної освіти перетворився на черговий урок етики. Підхід людей, пов’язаних із державними інституціями, дуже консервативний із купою стереотипів, який більше залякує учнів, ніж зацікавлює.

У нас є розвинене громадянське суспільство з достатньою кількістю фахівців і фахівчинь, які роками займаються адвокацією, лекціями, які подорожують світом і досліджують це питання. Ці люди мають бути в центрі цього процесу. Я не хочу знецінити роботу методистів, які пишуть навчальні програми, але пул здорового глузду, який переважає в активістській спільноті, має бути головним».

Дарина Мізіна додає, що сексуальна освіта не повинна бути ще одним тягарем на плечах учителів біології, етики, основ здоров’я, права, класних керівниць тощо. Можливо, держава зможе фінансувати певні організації, які будуть приходити на уроки. На думку журналістки, підліткам буде простіше довіряти людині, яка приходить з іншого середовища.

Іншої думки про роль учителів в цьому процесі освітній омбудсмен Сергій Горбачов: «Треба допомагати вчителям опановувати ці речі.  При чому опановувати не лише на змістовому рівні, бо зараз дуже багато різноманітних курсів, посібників тощо. Було б бажання їх вивчати. Головна проблема в тому, що є психологічний бар’єр, зумовлений соціальними факторами. В тоталітарному суспільстві, з якого виросла Україна, питання сексу і відносин — це питання свободи. А тоталітарна держава завжди намагалася придушити будь-які прояви свободи. Ми відходимо від цього, але цей процес дуже тривалий, і вчителям треба допомогти так, щоб вони знали не лише, що казати дітям, а і як казати».

Сергій Горбачов пояснює, що перш за все до цього процесу мають бути залучені медіа: «Школа може до цього долучатись, але потрібна дуже потужна і ретельно продумана просвітницька кампанія, насамперед у медіа: телебачення, інтернет, друковані видання. Сексуальна освіта — це не винятково завдання школи, треба, щоб до цього доєднувалось усе суспільство».

Керівниця Центру гідності дитини УКУ Христина Шабат каже, що на початку впровадження статевого виховання в системі освіти мали б з’явитися офіцери безпеки, до яких діти чи будь-хто інший міг звертатися в разі занепокоєння щодо власної безпеки, не лише сексуальної.

«У нас така думка побутує, що якщо ми говоримо про захист когось, то ми маємо покликати або медсестру, або юриста. Це погана думка, адже це люди, які живуть за протоколами, а наше завдання — хакнути систему, — каже Шабат.

Лікарі, які оглядають дітей, теж могли б перевіряти, чи трапляється насильство в сім’ї, дивитися не лише на наявність синців, а й ставити додаткові запитання. А також варто розробити тренінг для усіх людей, які працюють з дітьми.

«Як працює система пожежної безпеки? Ти кожного року мусиш проходити навчання. Так само і з самозахистом — це чіткі дії та інструкції. А далі, якщо ми заглиблюємось у сексуальну освіту, тоді на початку треба якнайбільше залучати соціальних педагогів і психологів, а далі вже розширюватися на весь педагогічний персонал», — зазначає Шабат.

Як статеве виховання змінюється залежно від віку дитини

Христина Шабат вважає, що теми сексуальної освіти для усіх дітей мають бути дуже схожі, але їх варто нарощувати з кожним віком.

«Якщо ми беремо тему стосунків, то ми починаємо з того, що таке дружба, сім’я, як створюються сім’ї та зароджуються стосунки. Що таке короткотермінові, довготермінові, романтичні стосунки й далі до відповідального батьківства та створення власної сім’ї. Ми починаємо одну й ту саму тему і спіралькою крутимося навколо неї, додаючи постійно нову інформацію», — пояснює Христина.

В дитсадку, на її думку, варто розповісти дітям про «правило купальника», що означає, що ніхто не може дивитися на частини тіла дитини під купальником, а дитина не може дивитися на чужі. Це початок персональної безпеки. Далі знання дітей потрібно нарощувати: як сказати «ні», кому повідомити про проблему, що таке персональні межі, як їх захищати та встановлювати, як асертивно людям казати про те, що тобі не окей тощо.

За словами сексологині Тетяни Славіної, з дітьми на тему сексу потрібно розмовляти з того віку, коли вони починають питати щось про це. Зазвичай це відбувається у 3-4 роки, коли діти помічають різницю між чоловіком і жінкою.

«З цього моменту починається статеве виховання, саме виховний процес у родині, — пояснює Тетяна. — Але важливо враховувати, що виховання проводиться не тільки батьками, а всім середовищем, оточенням дитини. Оточення — це дуже багатогранне та динамічне поняття. Ми можемо намагатися берегти дитину, а хтось із однокласників приносить до школи порно. А сексуальна освіта — це те, що роблять цілеспрямовано, створюють програми, в дітей формують певні системи знань. Цим займаються освітні організації чи школи».

Говорячи про сексуальну освіту, сексологиня звертає увагу на кілька важливих термінів — статевий розвиток і психосексуальний розвиток.

«Статевий розвиток — це біологія, формування вторинних статевих ознак, репродуктивних органів. Ми на це не впливаємо, бо це відбувається генетично, — каже Тетяна Славіна. — Є друге поняття — психосексуальний розвиток, це формування самосвідомості представника певної статі, спрямованість статевого потягу та з часом формування стереотипу статеворольової поведінки.

Це те, що відбувається протягом розвитку людини й доповнює біологічну стать психологічною статтю. Кожна стадія відповідає за формування певних рис особистості. Дитина визначає і відчуває себе хлопчиком чи дівчинкою. Нині цю тему намагаються нівелювати та робити безстатеве виховання, але наслідки цих змін ми побачимо пізніше».

За словами експертки, з 1 до 5 років — це час формування статевої самосвідомості, коли дитина засвоює ті поведінкові патерни, які є в родині; виникає цікавість, спрямована на статеві ознаки.

З 5 до 12 років у дітей формується стереотип статеворольової поведінки. У цьому віці більш як половина дітей отримують інформацію про статевий акт: не просто спостерігають, як поводяться хлопчики чи дівчатка, а починають робити це самі. Відбувається статева соціалізація — з'являються перші закоханості, перші еротичні експерименти, підлітки починають зустрічатися. Це відпрацювання первинних соціальних взаємодій чоловіка та жінки. Діти ніби тренуються у цьому та формують свої сексуальні уподобання. Третій етап, з 12 до 26 років — психосексуальна орієнтація, коли людина вибирає об'єкт потягу та безпосередньо взаємодіє з ним.

«Батькам та вчителям необхідно розуміти всі ці вікові періоди, щоб знати, що в який період потрібно дитині говорити, як донести цю інформацію та відповідати на запитання, — каже Тетяна. — Діти в підлітковому віці знають про секс досить багато, але їх усе одно турбують питання про менструацію, контрацепцію, перший секс, про згоду на нього. Здоровий сексуально освічений підліток — це здорова сім'я, в якій говорять про сексуальність, стосунки, догляд та повагу. Помилка батьків і педагогів у тому, що вони недооцінюють реальний рівень інтересу та знань дітей-підлітків. І школа запізнюється із цим, вони починають обговорювати це надто пізно, коли діти знають не те, що потрібно — вони знають порно. Це катастрофа, коли діти з 9 років дивляться порно і навчаються за ним сексуальності. Дехто починає думати, що так і треба поводитися з дівчатками, з неповагою, грубістю, жорстоким і споживчим ставленням. Вони не розуміють, що це насильство. А вони повинні закохуватися, відчувати перші ніжні почуття».

Чи можуть виникнути перепони у впровадженні статевого виховання через релігійні мотиви

У масовій свідомості тема сексу залишається табуйованою. Ймовірно, деякі вчителі будуть відчувати певний дискомфорт. Крім того, не можна уникати чинника релігії, адже деякі викладачі, так само як і батьки, можуть бути проти сексуальної освіти через релігійні переконання.

На це освітній омбудсмен Сергій Горбачов відповідає, цитуючи Конституцію України: «У нас є стаття 35, згідно з якою церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. А Закон України “Про освіту” визначає, що в Україні загальна середня освіта є світською. Звичайно, треба поважати почуття вірян, однак якщо дитина ходить до школи, яка працює за державними освітніми програмами, то вона має опановувати ту програму, яку вважає доцільною українське суспільство та відповідні органи влади».

На думку Тамари Злобіної, релігійні погляди не є гарантією добропорядності: «Нещодавно у Львові винесли вирок педофілу-організатору християнських таборів, який більш як 15 років ґвалтував дітей. Йому вдавалося бути безкарним, попри регулярність злочинів, саме тому, що прикривався релігією, а діти боялися комусь сказати, бо це в їхній спільноті дуже табуйована тема».

«Якщо взяти досвід інших країн, наприклад, Швеції або Нідерландів, — там все простіше, — зазначає Дарина Мізіна. — Наприклад, у деяких країнах жінки отримують священні сани, в церкву запрошують ЛГБТплюс- осіб, для них це нормальна практика. В Україні є ймовірність, що релігійна частина суспільства буде чинити певний опір. Ми можемо сказати, що Україна — це світська держава, але на практиці є Рада церков, яка має дуже великий вплив на мирян, які будуть протестувати. І тут виникне питання до Міністерства освіти й науки, яку позицію вони займають. Узагальнені принципи православ’я дуже сильно в’їлися в офіційні структури. Ми можемо цього не помічати, але повної незалежності української освіти від релігії не існує. Як приклад, ми дуже багато років вимагали ратифікації Стамбульської конвенції, а Рада церков дуже активно протидіяла цьому. Тож МОН має обрати повністю світський науковий підхід або ж шукати якісь компроміси. Один із виходів — робити сексуальну освіту факультативною, але я вважаю, що кожна дитина має право отримати інформацію, а вже потім самостійно вирішувати, що робити».

Статеве виховання та цифрова безпека

«Курс статевого виховання повинен бути адаптований не лише до реалій українського суспільства та відповідати на актуальні проблеми, а й пристосований до цифрового світу, — каже Ірина Тишко. — Значна частина суспільної взаємодії відбувається в інтернеті, проте не завжди це безпечне місце, зокрема для дітей. Існує таке поняття як секстинг — це пересилання фото або відео інтимного характеру. У цьому криється ризик сексуального насильства щодо дітей. Вони некритично оцінюють таке заняття і не розуміють, що такі фото та відео можуть бути оприлюднені, використані для булінгу, а за акаунтами нібито однолітків можуть стояти злочинці, які можуть шантажувати дітей, вимагаючи більше контенту. Такі дії — кримінальний злочин, але якщо дітям про це не говорити, то багато з них дізнаються про це вже у ролі постраждалих».

Ірина Тишко також відзначила, що через відсутність навичок критичного сприйняття інформації, через відсутність довіри у відносинах з батьками та необмежений доступ до інтернету значна кількість підлітків черпає інформацію про секс і сексуальну поведінку, переглядаючи порнографію.

На думку Дарини Мізіної, через загальнодоступність порно з’явилося покоління, яке саме звідти вперше дізнається про секс: «Я не можу сказати, що це явище погане на всі сто відсотків, це просто факт, який нам треба прийняти. Бувають випадки, коли учні 2 класу дивляться в школі порно — не тому, що з ними щось не так, а тому що це є в інтернеті і їм це цікаво. Освіта має підтягуватися під потреби й бажання тих, хто цю освіту отримує. Цифрова безпека, поведінка в соцмережах — усе має йти поруч із сучасною сексуальною освітою апріорі. Якщо ви зараз будете розповідати дітям про Playboy або покажете картки з еротичними зображеннями — ви їх не зацікавите, бо для дітей це не актуально».

На думку Мізіної, дорослі мають зрозуміти, що діти мають доступ до більшої кількості інформації, можуть обрати для себе шлях чайлдфрі або відсутність довгострокових моногамних стосунків чи обрати якусь іншу форму. Звичайно, це може стати справжнім викликом для освітян, але якщо вони цього не зроблять, то всі зусилля впровадити сексуальну освіту будуть даремними.

Христина Шабат каже, що сексуальне насильство чи будь-яке інше насильство в інтернеті є дуже небезпечними, тому що батьки не можуть зреагувати, адже нібито злочинця поруч немає, а дитина перебуває вдома у своїй кімнаті. Але злочинець є в телефоні або комп’ютері, і постійно має доступ до дитини.

«Це травмує не менше, ніж фізичне насильство. В багатьох країнах світу є регульовані норми, як дорослі мають спілкуватися з дітьми в інтернеті, й у деяких випадках політики безпеки забороняють прямий контакт із дітьми в приватних чатах», — пояснює Шабат.

Фото: shutterstock