Правоохоронці, активісти й медійники з 2014 року збирають фото- та відеосвідчення про воєнні злочини, скоєні Росією в Україні. З початком повномасштабного вторгнення випадковими документалістами стали й звичайні громадяни, які фільмували «прильоти» на телефон або відеореєстратор в автівці.

Щось із цих матеріалів публікувати не можна, й вони залишаються для внутрішнього користування військових і правоохоронців, а щось треба показати всьому світу, аби викликати в інших країнах підтримку та пришвидшити військову допомогу.

Які саме організації та установи збирають фото та відео про війну, де їх зберігають і чи можливе створення єдиного національного архіву, який об’єднав би всі ці матеріали, розбирався MediaSapiens.

Протягом дев’яти років журналісти відзняли величезну кількість відео- та фотоматеріалу, пов’язаного з війною Росії проти України. Зазвичай медіа викладають сюжети на ютуб або вебсайти, мають свої власні архіви, однак це не гарантує, що матеріали будуть збережені через десятки років. Ютуб може видаляти відео, а архів може стати недоступним, якщо медіа перестане існувати. Чи завжди легко знайти світлину початку періоду Антитерористичної операції, наприклад? Як часто ми наштовхнемося на видалену сторінку з кодом 404, де був сюжет про обстріли місць на Донбасі?

З початком повномасштабного вторгнення з’явилися мільйони нових даних з усіх регіонів країни. Журналісти, військові, діти, пенсіонери — всі стали свідками війни та її архіваріусами одночасно. Однак те, що відбувається зараз, здаватиметься давньою історією вже за декілька років. І важливо не загубити ці дані, адже кожне фото, аудіозапис чи відео — це свідчення, яке дозволить українцям майбутнього бачити власними очима наші реалії та протидіяти фейкам про війну. Також ці дані можуть бути корисними в розслідуванні російських воєнних злочинів, безліч окупантів уже було ідентифіковано завдяки світлинам.

В Україні немає єдиного архіву російсько-української війни, де би зберігалось одразу все: матеріали телеканалів, соцмереж, правоохоронців, військових збираються окремо, зберігаються по-різному й мають різний ступінь доступу. MediaSapiens дізнався, що робить держава та які є громадські ініціативи для збереження історичної пам’яті.

Як держава архівує війну

Низка державних установ проводить архівування таким чином, аби ці фото та відео можна було долучити до справ у Міжнародному кримінальному суді (МКС), українських судах та майбутніх міжнародних трибуналах.

Наприклад, Офіс Генерального прокурора із 6 березня 2022 року створив онлайн-платформу warcrimes.gov.ua, що є базою для збору доказів злочинів Росії. Надсилати інформацію на платформу можна за допомогою сайта й мобільних додатків #RussianWarCrimes, які доступні в AppStore та Google Play. Платформа надає можливість усім очевидцям злочинів надсилати фото й відео незалежно від місця знаходження.

За рік, із 6 березня 2022 року по 10 березня 2023-го, на платформу було завантажено 71 912 файлів. Ці дані використовують у кримінальних провадженнях та вносять до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Усі матеріали прокурори розміщують на матеріальні носії інформації, тобто на флешки або жорсткі диски.

У відповіді MediaSapiens в установі підкреслили, що ці матеріали можуть бути важливими для встановлення осіб окупантів або колаборантів, тому доступ до цієї платформи закритий.

Документує війну й Центральний державний аудіовізуальний та електронний архів України (ЦДАЕА). Установа не має окремої цифрової платформи для зберігання фото та відео повномасштабного вторгнення, але у фондах архіву зберігають та оцифровують матеріали про пам’ятки архітектури, панорами населених пунктів до війни та після обстрілів і руйнування.

Як повідомили MediaSapiens в архіві, частину даних створює сама установа, зокрема працівники роблять фото й записи інтерв’ю свідків, а частину архів приймає від юридичних і фізичних осіб. Архів також доповнюють матеріалами українських засобів масової інформації, фото та відео із соціальних мереж та від військових Збройних сил України. Після проведення експертизи цінності та внесення до Національного архівного фонду ці матеріали оприлюднюють на офіційному вебсайті архіву. З 24 лютого 2022 року по 10 березня 2023-го в архів надійшло 4787 фото- та відеодокументів, що фіксують події російсько-української війни.

У Міністерстві оборони є Галузевий державний архів (ГДА), який зберігає документи, фото, відео та аудіо Національного архівного фонду, Центральної телерадіостудії Міноборони та інших військових засобів масової інформації.

Військові частини зберігають у себе документи, фото та відео три роки, потім передають їх до ГДА на постійне зберігання. Структурні підрозділи Міноборони та Генерального штабу ЗСУ мають передати архівні матеріали до архіву по закінченню 10-річного терміну. Як виняток, деякі матеріали, створені в зоні бойових дій, передають до ГДА вже зараз, аби зберегти інформацію від втрати та можливого захоплення. Станом на 1 березня 2023 року до ГДА із зони ведення бойових дій надійшло орієнтовно 2183 справи та 44 932 окремих архівних документи.

Знищення об’єктів культурної спадщини також вважається воєнним злочином і фіксується Міністерством культури та інформаційної політики України (МКІП). Зазвичай про пошкодження або руйнування пам’яток міністерству повідомляли місцеві органи виконавчої влади, надсилаючи акти обстеження з відомостями про пам’ятку, описом пошкоджень та фото. Після початку великої війни кількість пам’яток, пошкоджених внаслідок бойових дій та обстрілів, почала зростати, й органи охорони не завжди мають доступ до пошкодженого об’єкта. Тому МКІП розпочало кампанію зі збору відомостей про злочини проти культурної спадщини й тепер будь-який свідок може зафіксувати руйнування чи пошкодження, заповнивши відповідну форму зі вказанням джерела інформації та долученням фото.

Зокрема, міністерство створило платформу War Evidence — це сайт-сховище відео та фотографій доказів російської агресії в Україні з офіційних каналів, пресслужб органів державної влади, регіональних ЗМІ, інформаційних агентств, від окремих журналістів і фотографів.

Матеріали до бази даних надходять із 342 джерел, серед яких Державна служба з надзвичайних ситуацій, Міністерство внутрішніх справ України, сторінки очільників військових адміністрацій, провідні українські ЗМІ тощо. Їхні матеріали розподіляють за шістьма категоріями доказів: бомбардування та обстріли, громадянський опір, життя на війні, професія, російська військова техніка та армія, особисті історії, знищена культурна спадщина. Сайт ведеться англійською мовою та оновлюється щодня. Наразі командою із 20 волонтерів зібрано 4943 дописи, 32 789 зображень та 3442 відео. Шукати інформацію на сайті можна за цими шістьма категоріями, за тегами, датою або регіоном України.

Dattalion, або Дата-батальйон України — це волонтерський англомовний проєкт, відкрита база відео з гарячих точок країни, створена й керована українками за підтримки міжнародних волонтерів, МКІП, Офісу президента, Міністерства оборони, Кабінету міністрів, Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції України. Головна виконавча директорка проєкту Наталія Микольська є незалежною членкинею наглядової ради «Укргідроенерго», співзасновницею платформи для розширення прав жінок SheExports, а з 2015 по 2018 рік була заступницею міністра економічного розвитку і торгівлі України — торговою представницею України.

База активна з 27 лютого 2022 року та включає кадри війни з 24 лютого. Крім фото- й відеоматеріалів, платформа збирає перевірені свідчення очевидців російської агресії, воєнних злочинів та актів геноциду в Україні. Зараз у базі нараховується понад 5600 відео, 33 тисячі фотографій і зібрані свідчення понад 180 очевидців. Аби отримати доступ до всієї бази даних, треба натиснути на кнопку Access all Database та підтвердити, що вам є 18 років, адже зміст бази може бути травматичним для психіки. Після цього відкриється гугл-диск, на якому зібрані фото, відео та інтерв’ю, що відображають наслідки війни.

Зруйнована культурна спадщина України — сайт, на якому зібрана інформація про пошкодження та руйнування об’єктів культурної спадщини, вчинених російськими окупаційними військами. Станом на початок квітня 2023 року в базі зафіксовано 553 пошкоджених і зруйнованих об’єкти культурної спадщини й культурних установ України. Цей проєкт двомовний — тексти опубліковані одразу українською та англійською. База має сім категорій: архіви, бібліотеки, пам’ятники, історичні будівлі, культові споруди, музеї, скульптури. Також зруйновані пам’ятки можна шукати за назвою через пошуковик, за календарем руйнувань, розташуванням та часом їх створення від IX до XXI століття.

На сайті можна знайти посилання на проєкт War Art про мистецтво під час війни та лінк на анкету, яку треба заповнити, якщо ви стали свідком руйнування об’єкта культурної спадщини.

До збирання відео про війну долучився Національний музей Голодомору-геноциду. У квітні 2022 року співробітники музею почали записувати інтерв’ю зі свідками війни. Протягом минулого року було записано 52 свідчення, 11 із опитаних респондентів надали 12 відео та 128 фото, які можуть підтверджувати воєнні злочини Росії та незаконних військових формувань.

Національний музей Голодомору-геноциду започаткував проєкт «Ті, хто бачив темряву: документування сучасного геноциду українців». На сторінці музею публікують опрацьовані в текстовому форматі інтерв’ю з людьми, які стали очевидцями бойових дій або пережили окупацію. Причому в опублікованих документах вказується ім’я респондента, хто з працівників музею розмовляв із людиною, дата запису та спосіб проведення інтерв’ю.

У лютому 2023 року музей презентував проєкт «Пропаганда, яка вбиває», де зібрали приклади російської пропаганди та проаналізували мету їх створення для подальшого опрацювання профільними істориками. 

Як збирають архів війни громадські ініціативи

Перерахувати всі організації та медіа, які збирають фото та відео війни, здається, неможливо. Кожен новинний телеграм-канал уже є чималим архівом війни. Але тих, хто робить це цілеспрямовано та системно, не так багато. Варто зазначити, що громадські проєкти не збирають дані для правоохоронців. Їхнє документування художнє, націлене на фіксування історичних подій, привернення уваги країн-партнерок до війни і спростування проросійських маніпуляцій.

На початку повномасштабного вторгнення організації Docudays UA та Infosсope створили проєкт «Архів війни» — базу медіаматеріалів про війну. Як розказала координаторка проєкту Марія Бучельникова, база має власне програмне забезпечення, в основі якої була вже наявна програма, яку легко адаптовувати та надалі вдосконалювати до своїх потреб.

«Наші партнери з організації Infoscope, які займаються цією технологією, готові передавати це програмне забезпечення іншим ініціативам. Це дуже подібно до бази Mnemonic — у них є платформа, на якій ще під час Євромайдану та після нього деякі правозахисні організації зберігали свої матеріали та користувались як базою даних. Наш великий плюс у тому, що це українська розробка і немає контролю зовнішніх третіх сторін», — каже Марія.

Поки йдуть бойові дії, доступ до бази закритий і надається лише за запитом, бо там зберігаються персональні дані. Тож це питання безпеки. Однак після перемоги платформа може стати відкритою для всіх.

Збирають інформацію з відкритих джерел автоматично за допомогою алгоритму, який щодня стягує матеріали й одразу їх сортує. Матеріали, які надсилають люди, партнери або власні відео, сортує та проставляє теги команда аналітиків вручну. Загалом у базу завантажено понад 3,7 млн медіафайлів, серед яких фотографії, документи, відео та скани. Протеговано і відсортовано понад 3300 відео та аудіо, а також 300 інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів. Зафіксовано понад 36 тисяч подій, які можуть мати ознаки воєнних злочинів.

У команді працюють 17 інтерв’юєрів. Як повідомила Марія, це, зокрема, українські режисери, які зараз не мають можливості займатися тільки своїми фільмами та змушені шукати додаткову роботу. Також до проєкту залучені журналісти, які мають досвід збирання інформації та зйомок.

За словами Марії Бучельнікової, у бази є декілька резервних копій, розташованих за межами України: «У нас є оригінали матеріалів у Києві, а є копії на серверах за кордоном, по суті, це хмарні сховища».

На сайті «Архіву війни» вказано, що проєкт створено згідно з міжнародними стандартами використання матеріалів як доказів у Міжнародному кримінальному суді, однак сайт хочуть оновити та виправити це формулювання на коректніше, адже матеріали, які збирають в організації, не можна вважати доказом у юридичному сенсі.

«Докази будуть надавати в суді юристи, прокурори або ті, хто буде ці справи порушувати. Ми збираємо свідчення й даємо інструмент, щоби правоохоронцям було простіше матеріали знаходити й уже після цього складати їх у докази», — розповіла Марія Бучельнікова.

Учасники проєкту консультувалися з Центром громадянських свобод і УГСПЛ про те, як правильно збирати інтерв’ю-свідчення воєнних злочинів, як опитувати людей для відео чи аудіо, однак це не робить ці матеріали доказами. На думку Марії, це питання до українського законодавства, тому що воно досі працює в рамках мирного часу, що створює проблеми для українських правозахисників.

«Український свідок» документує війну у форматі інтерв’ю з військовими або цивільними, які живуть під обстрілами або пережили окупацію. Проєкт створили на другий день повномасштабного вторгнення — 25 лютого.

Шефредактор Сергій Мельничук розказав, що їхня команда зберігає дані на хмарних сховищах і на фізичних носіях — жорстких дисках. Сам сайт використовують тільки як візитівку проєкту, на ньому нічого не зберігають, бо зібраного масиву даних дуже багато. Наприклад, з однієї зйомки в середньому виходить 50–100 Гб відеоматеріалів.

У проєкті є штатні працівники: три воєнні кореспонденти, два оператори, операційна директорка, бухгалтер та диджитал-редактор. З рештою учасників проєкту, наприклад режисерами монтажу, співпрацюють на аутсорсі.

«Ми передаємо режисерам монтажу чутливі матеріали, які не можна публікувати у відкритому доступі, які потребують додаткової роботи, наприклад, блюру, або якщо треба щось вирізати, — розповідає Сергій. — Тому ми обмежені у співпраці з аутсорсом і працюємо тільки з перевіреними людьми».

У випуски «Українського свідка» потрапляють відео, які команді вдалося зняти самостійно, або ті, що надали військові. Відео інших ЗМІ або журналістів у проєкт не беруть, однак команда не проти надати свої матеріали всім, хто їх потребує.

«Будь-хто в будь-яких об’ємах може брати наші матеріали, власне для цього ми і створювалися свого часу — щоби про війну в Україні говорили. Ми передавали відео режисерам Бернару-Анрі Леві та Шону Пенну. Матеріали брали CNN, MSNBS, News Channel 8, Yahoo! News, а також медіа з Японії, Малайзії, Індонезії. Єдине, ми просимо, щоб нас згадували в титрах, бо нам потрібна публічність. Ми першими потрапили в Чорнобиль після деокупації, першими були в Херсоні, Ірпені. Ми були другими біля “Мрії” в Гостомелі після “1+1”. Ми працювали на деокупованій Харківщині, знімали в Сіверськодонецьку та Бахмуті. Ми працюємо не за гроші, а за публічність. Якщо це не якась величина типу Леві, то ми просимо, щоби зберігався наш вотермарк або підпис, що відео “Українського свідка”», — пояснює Сергій Мельничук. Проєкт фінансується грантами, отриманими від міжнародних організацій, та благодійними внесками.

Оскільки ці відео не підійдуть для Міжнародного кримінального суду, Сергій каже, що їхня мета полягає в інтелектуальній мобілізації: «Я не впевнений, що якісь із наших матеріалів можна буде долучити до справи в Гаазі. Наше завдання — зробити так, щоб люди розуміли, в якому стані перебуває українська армія, де ми є, чим займаємось і які в нас перспективи. Щоб суспільство не заколисували та щоб війна не перетворювалась на уболівання за національну збірну: “А як там наші сьогодні зіграли?”. Але ми розуміємо, що сьогодні основна задача медіа — не нашкодити».

Чи потрібен Україні єдиний національний архів війни?

Координаторка проєкту «Архів війни» Марія Бучельнікова вважає ідею створення національного архіву війни потрібною, адже вона може об’єднати ініціативи, які займаються документуванням різних воєнних злочинів.

«Є багато проєктів, які збирають матеріали різної тематики: хтось займається воєнними злочинами загалом, хтось — певною категорією цих злочинів, збирає історичну перспективу або фіксує руйнування архітектури. Все розкидане в різних місцях і було б дуже круто це об’єднати. По-перше, це був би безпрецедентний проєкт, коли всі настільки згуртувалися й об’єдналися, а по-друге, це полегшило б доступ до цієї інформації, особливо, якщо ми говоримо про розслідування воєнних злочинів», — каже Марія.

На її думку, проєкт дозволить іноземним розслідувачам отримувати першоджерело — структуровану та зібрану українцями інформацію, а не особами, які не розуміють контексту. Крім того, такий формат пришвидшить пошук даних: «До нас звертаються з запитами на інформацію про матеріали певної теми, яких у нас мало. Але я знаю, в якій організації вони можуть бути. Краще, якби людина не бігала організаціями, а могла зайти на якусь базу, де все це зібрано. Технічно це можливо зробити, навіть якщо організації не дуже хочуть ділитися своїми матеріалами. В такому випадку можна просто вказати, де шукати запитуваний матеріал, до кого треба звернутися. Питання в готовності інших організацій і ініціатив до об’єднання».

Шефредактор «Українського свідка» Сергій Мельничук каже, що при створенні єдиного національного архіву можуть виникнути організаційні проблеми та брак матеріалу саме з тих зон, доступ до яких закритий для журналістів.

«Для того, щоб архів був на одній платформі, треба все централізувати з самого початку та визначити, хто чим займається. Щоб не вийшло, як із деокупованим Херсоном, коли купа журналістів приїхала двома автобусами у складі престуру, — розповідає Сергій. — Що саме буде потрапляти до архіву? Важливо, щоб не вийшло “два козаки на три гетьмани” — як з’являється нова агломерація, там починаються сварки та розбрат. Ще одне питання — це доступ. Наприклад, з нами співпрацює Олександр Глядєлов — лауреат Шевченківської премії, відомий фотожурналіст, це не перша його війна, він багато де працював. Але я не можу зараз його нікуди відправити на зйомку, тому що запровадили “світлофор” (зонування території України для роботи ЗМІ. — “ДМ”) і він сидить у Києві. Хоча це живий класик, просто геніальний фотограф. Є ряд журналістів, які для того, щоб отримати доступ, просто мобілізувалися і таким чином зараз збирають матеріали. Але, звісно, публікувати ми їх не можемо».

Протилежної думки воєнна кореспондентка «ТСН» Наталя Нагорна, яка порушувала питання створення національного архіву на зустрічах медійників. Вона вважає архівування одним із важливих завдань під час війни: «Якісний архів зможуть використовувати через багато років для розуміння причин та наслідків російської агресії. Я не знаю, як саме формується архів війни, але має бути створений загальнонаціональний архів. Бо якщо ми подивимося архіви, то зрозуміємо, що Грушевського знайти простіше, аніж Бандеру. Чому? Ще й тому, що радянська влада активно займалася міфотворчістю. І це передалося у спадок сучасній Росії. Архівування цієї війни ускладнюється тим, що триває вона вже понад дев‘ять років, і створення такого відеоархіву не було пріоритетним. У результаті ми маємо окремі зйомки різних телеканалів, у яких у кращому випадку можуть розібратися автори цих відео». Журналістка каже, що на «1+1» уже понад рік архівуванням займається автор і продюсер історичних проєктів Акім Галімов. Він опрацьовує архів війни, також на роботу взяли додаткових архіваріусів, які описують відео.

Наталя додає, що зараз зйомки активних боїв є недоступними для журналістів, а отже ці розрізнені матеріали не дають системної картинки. Некоректною, на її думку, є ситуація, коли звільняють населений пункт, а в архіви потрапляє контент про це з телеграм-каналів і тіктоку.

«Немає системної зйомки епохальних подій, — каже Наталя. — Є розрізнені відео військових і журналістів. Часто неможливо вже точно встановити час та місце, де саме відбулася подія. Це може видаватися не надто важливим у цей момент, але для історичного фактажу — важливо. Окремий пункт — архівування не лише самих бойових дій, а й відеоматеріалів про Україну до повномасштабного вторгнення. Нерозбомбленої Бучі, цілого Маріуполя, патріотичної Мар‘їнки — аби мати змогу порівняти. Ми неодноразово знімали, приміром, полк «Азов» на навчаннях, а отже є відео, де в повному складі ті, хто став на захист Маріуполя — всі, хто зараз убиті, поранені, в полоні. Це відео людей, які стали Героями України, але я не впевнена, що все це потрапляє до національного архіву, хоча ці кадри неоціненні для історії. Цей проєкт страшенно амбіційний і потрібен дуже великий ресурс, аби нормально його реалізувати».

Фото: Архів війни