Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація

Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація

08:16,
9 Липня 2023
6211

Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація

08:16,
9 Липня 2023
6211
Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація
Звільнитися від імперського спадку: як триває деколонізація та дерусифікація
Як суспільство випереджає державу, які застереження існують і як переконати незгодних.

Із початком повномасштабного вторгнення Росії в українських медіа, громадських і політичних колах усе частіше звучать слова з префіксом «де»: декомунізація, деколонізація, дерусифікація. Це стало важливим тому, що українці на тлі нинішніх подій природно захотіли звільнитися від спадку російського імперського минулого. Лише за 2022 рік в Україні перейменували понад 10 тисяч пов’язаних із Росією топонімів і демонтували 145 пам’ятників. А в березні 2023 року був схвалений Верховною Радою і підписаний президентом Володимиром Зеленським закон про деколонізацію, який має внормувати всі ці процеси та перетворити їх на державну політику.

Але очищення від імперського спадку відбувається не так гладко, як здається на перший погляд, — держава не допрацьовує, а доволі вагома частка суспільства досі не усвідомлює його важливості. Чому так і як це змінити — «Детектор медіа» зʼясовував з істориками, культурологами та активістами.

Держава не встигає за суспільством

Перші прояви деколонізації в Україні почалися ще на початку 1990-х років із проголошенням Незалежності. Але, каже політолог Тарас Радь, ці процеси тоді мали радше локальний характер і були зосереджені на заході України, де люди найбільше хотіли позбутися радянського спадку: «На хвилі ейфорії від Незалежності дещо вдалося змінити, це були переважно 1991–1993 роки, тобто перші два-три роки після відновлення Незалежності. Але не було правового поля. Тобто це був радше колективний імпульс у тих середовищах, де на це був запит. А в тих громадах — а це переважна більшість України, — де такого запиту не було, цей процес затягнувся до наших днів».

Новий виток припав на період Революції гідності й почався зі стихійного «ленінопаду». Зокрема, в центрі Києва активісти повалили пам’ятник Володимиру Леніну 8 грудня 2013 року. Ще більш масово почали руйнувати пам'ятники більшовицькому лідеру після повідомлень про смерті активістів Майдану, які загинули під час протистоянь із «Беркутом».

На державному рівні це оформили як декомунізацію в Україні — у 2015 році була прийнята ціла низка законів, які назвали «декомунізаційний пакет». У цих законах, зокрема, йшлося про визнання державою борців за незалежність України у XX столітті, відкриття архівів радянських репресивних органів, прирівняння комунізму до нацизму та засудження обох цих тоталітарних режимів, а також увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Саме після цього було вирішено перейменувати два обласні центри: Дніпропетровськ, який було названо на честь комуніста, радянського функціонера Григорія Петровського, — на Дніпро, та Кіровоград, названий на честь іще одного політичного діяча Радянського Союзу Сергія Кірова, — на Кропивницький — на честь українського письменника та драматурга Марка Кропивницького. Згодом почали збирати підписи за законопроєкт про перейменування Дніпропетровської області, але для цього потрібні зміни до Конституції, тому перейменування затягнулося й досі не сталося.

Згодом на мапі України почали з’являтися міста Горішні Плавні, Кам’янське, Вараш, Олешки, Благовіщенське — детальніше про це в матеріалі «Новинарні». Кожна з цих назв приживалася по-своєму, проте варто визнати, що зараз, сім років по тому, наприклад, стара назва Олешок — Цюрупинськ — майже не згадується.

Але прийняття цих нормативних актів і перші декомунізаційні кроки влада робила вже після цього чергового колективного імпульсу.

«Як показує практика цих процесів — як би ми їх не називали — декомунізація, дерусифікація, деколонізація, — завжди ініціатива йшла попереду правового регулювання, тобто був суспільний запит. Потім, коли держава та державні центральні органи розуміли, що треба якось це внормувати, проходило десь пів року — і після цього з'явилося якесь законодавство. Так було з ленінопадом. Така сама історія сьогодні, після 2022 року, з російською політикою імперіалізму та деколонізацією. Якби не було цих запитів, то, я думаю, ми б ще досі не мали правового поля. Можна сказати, що громадянське суспільство випереджає державу в цих процесах», — пояснює Тарас Радь.

Та справа рухається. За 2022 рік в Україні перейменували тисячі пов’язаних із Росією топонімів і демонтували майже півтори сотні пам’ятників. Лише після цього знову прийняли закон, покликаний це внормувати.

З тим, що держава, по суті, пасе задніх, погоджується і соціолог культури та співавтор ютуб-каналу «Культуртригер» Богдан-Олег Горобчук.

«Інтенсивний процес деколонізації насправді розпочався, за великим рахунком, після повномасштабного вторгнення, і в нас не так багато рецептів, як його ефективно проводити, — каже він. — Ті процеси, які були досі, багато в чому нагадують імітацію або якісь непевні кроки, завжди з оглядкою на те, як на це відреагує Росія. Це тривало буквально до початку великої війни. З початком повномасштабного вторгнення деколонізацію намагаються оформити в державну політику та впровадити у сфері освіти, культури, інформаційної політики тощо. Але поштовхом цьому є громадська активність, вимоги громадськості та патріотичний підйом, а не якісь стратегічні рішення держави. Зараз у політиці деколонізації держава в ролі тих, хто наздоганяє. І наздоганяє вона, а також центральна та місцева влада не без проблем».

Хоча, пояснюють опитані експерти, мало б бути навпаки. Тарас Радь зазначає, що в розвинутих країнах уряд реалізовує гуманітарну політику і фактично виходить з ініціативами в парламент, пояснює депутатам необхідність тих чи тих кроків, а вони пручаються з різних причин. А в нас депутати, які працюють у гуманітарній сфері, беруть на себе ініціативу з підтримки громадських кіл і пропонують законодавчу ініціативу. Але знову ж таки законодавство народжується із запізненням.

Місія переконати

Таким депутатом, який давно переконував у необхідності колись декомунізаційних, а тепер деколонізаційних заходів, є історик Володимир В’ятрович. Після Революції гідності він очолив Інститут національної пам’яті (УІНП) — орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам'яті. Під його керівництвом УІНП розвінчував багато радянських міфів про Другу світову війну, популяризував вивчення історії ОУН та УПА. Особливо плідною була співпраця з Галузевим державним архівом СБУ, який розсекречував приховані в радянський час документи про депортацію з території України, Голодомор тощо.

Але, згадує В’ятрович, про те, що Україна має позбутися радянської та російської імперської спадщини, він говорив іще до того — й ці ідеї тоді мало в кого викликали ентузіазм: «Коли на початку 2000-х років говорили про декомунізацію чи деколонізацію, тоді ці ідеї виглядали дуже оригінальними й дуже мало де хотіли їх чути. Хоча ми наводили приклади країн Східної Європи, які успішно провели й декомунізацію, і деколонізацію, а відтак стали інтегральною частиною Європейського Союзу, потім вступили до НАТО й зараз убезпечені від загрози російського імперіалізму. Я із самого початку вважав, що це наш шлях, і не втомлювався про це говорити тоді, коли це не викликало ніякої підтримки, й навіть тоді, коли це викликало різні нападки якихось політиків, частини громадськості та частини медіа. Вони тоді вважали, що відмежування від радянського минулого є неправильним і неприйнятним. Але поступово наше суспільство рухалося у правильному напрямку».

Зараз, каже він, ці думки часто поділяють навіть ті люди, які ще десять років тому ставилися до цього різко негативно.

Про те, що люди почали краще сприймати деколонізаційні ідеї, свідчить, зокрема, ситуація в Києві. Наприклад, результати опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» у лютому 2023 року, показали, що майже 70% опитаних киян підтримують рішення міської влади Києва демонтувати радянські пам’ятники, а близько чверті не підтримують його. Очевидно, що тут складно порівнювати, адже таке опитування серед киян провели вперше.

Але зміну ставлення киян демонструє перейменування Московського проспекту і вулиці Московської. У 2016 році, коли Київрада проголосувала за перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери, це викликало чималий резонанс і були зареєстровані навіть дві петиції з вимогою скасувати рішення: одна закликала до обговорення подібних питань із громадськістю, а інша — повернути колишню назву, тобто Московський проспект.

Проспект, попри петиції та суди, перейменували. А вулицю Московську вирішили перейменувати лише у вересні минулого року, коли вже тривала повномасштабна війна, на честь Князів Острозьких. Також проспект Героїв Сталінграда перейменували на Володимира Івасюка, Мінський проспект — на Литовський а вулицю Некрасівську — на вулицю Івана Драча.

Тарас Радь пояснює, що саме війна частково вплинула на думку людей, адже багато хто почав задумуватися про причинно-наслідкові зв’язки між імперським минулим і нинішніми подіями, лише тоді, коли в їхні міста полетіли російські ракети. Раніше для цього не було очевидного для багатьох підґрунтя і в людей воно не знаходило відгуку.

«Часто люди вважають зміну назв і демонтаж пам'ятників варварством. Я думаю, основна причина в тому, що людям важко знайти прямий зв'язок між процесами, які є сьогодні, тобто актами агресії, та історичними подіями. Ти не міг пояснити, чому ми маємо про це говорити, бо ми жили 23 роки без цих дискусій. Чому ми мали би без війни почати про це говорити, приймати закон і так далі? Лише історичний момент дав для цього передумови. Без цих історичних передумов ми б сьогодні про ці питання взагалі не дискутували», — каже він, додаючи, що про важливість таких речей говорила раніше і говорить зараз активна пасіонарна меншість.

«Це зазвичай не така велика кількість людей, але це люди, які небайдужі. Бо більшість не ставить собі цих питань. Це не означає, що вони підтримують пам'ятник Леніна — їм просто байдуже. І лише незначна частина може бути категорично проти його знесення. Маємо три такі групи: ініціативних, байдужих і противників. І в залежності від регіонів пропорції кожної з цих груп відрізняються. Але ця байдужість грає на руку тим, хто проти цих ініціатив, бо ініціативні мусять переконувати і тих, хто проти, і байдужих».

Байдужість, брак знань і усвідомлення — все це сповільнює процес і робить його подекуди відірваним від реальності. Наприклад, в Одесі серед містян проводять опитування про зміну топонімів і запропоновані назви виглядають як спроба перейменувати так, щоб у жодному разі не героїзувати українських історичних постатей чи загиблих за Україну військових. Зокрема, пропонують такі назви вулиць і провулків: Петриківська, Опішнянський, Дитяча, Гарбузовий, Метизна, Килимова, Арковий, Паркетний, Шпалерна, Лінолеумна, Корковий, Меблевий, Цвяховий і навіть Стартерний і Генераторний. Це відбувається тому, що люди мало залучені у процес, а чиновникам просто треба виконати закон — і тут уже йдеться про їхній рівень свідомості, патріотизму й обізнаності.

Тож чому назви та пам’ятники важливі

Маркування «своєї» території — саме з такою метою імперія встановлювала на всіх загарбаних територіях пам’ятники своїм діячам і називала вулиці, площі та навіть міста на їхню честь, пояснюють експерти. Проте Україна вже давно вільна й має звільнитися від цього «спадку», а натомість ознакувати себе тими, хто творив українську державність як зі зброєю в руках, так і в літературі, науці та мистецтві.

«Чому перейменування важливе? Тому що це показує, власне, нові маркери. По суті, це створює новий канон, який зараз у державі цінується. І те, що є вулиці й Романа Ратушного в Києві, і інших наших захисників, які, на жаль, загинули у війні, і що зменшується кількість назв вулиць, пов’язаних із Росією, збільшується кількість пов’язаних з Україною, — це чудово й це необхідний процес. І це те, що може зробити місцева влада одразу, швидко, масово», — каже Богдан-Олег Горобчук.

Проте як правильно це робити та чи варто стирати всі сліди імперського минулого — навколо цього досі точиться багато суперечок. Одні вважають, що треба «зачистити» всі назви й пам’ятники, пов’язані з Росією, інші ж — що це треба робити вибірково, залишаючи, до прикладу, топоніми, пов’язані не з імперцями, а з відомими вченими на кшталт Дмитра Менделєєва чи Дмитра Сахарова, або ж пам’ятки, які мають мистецьку цінність.

Поміркованої позиції дотримується історик культури Ілля Левченко.

«У нас вирішують скласти список того, що треба знести, прибрати й сказати, що цього не було. Мене це дуже дивує, тому що пам'ятники хоч і є владними інструментами, формотворчими, але треба також пам’ятати та розуміти, що це також була наша часткова історія, — переконаний він. — Це не означає, що мають бути вулиці Леніна. Але, скажімо, пам'ятник Щорсу, який, за експертизою багатьох істориків, дослідників, є твором мистецтва, можливо, не треба знищувати. Можливо, справді його треба прибрати, але не знищувати. Пригадаймо, будь ласка, мозаїку на будівлі Виставкового центру, яку просто знищили. Ці мозаїки створювали українські художники, які так працювали на певне замовлення. Це дуже складна тема, і чутливість до неї загострюється війною, але радянська спадщина більшою чи меншою мірою — це також наша спадщина. І коли ми говоримо про радянське мистецтво, яке дуже-дуже цікаве Заходу, то ми маємо теж заявляти свою претензію на участь у ньому».

Саме для пам’яток, які мають імперське минуле і мистецьку цінність, Богдан-Олег Горобчук пропонує створити спеціальні музеї російської окупації на зразок тих, які існують у країнах Балтії.

Деколонізація — це не тільки топоніми, а й культура та освіта

Та головне, пояснюють експерти, не слід усе зводити лише до перейменувань і пам’ятників, бо це не принесе достатнього результату, адже більшість людей погоджується на ці зміни за інерцією. Але насправді такі зміни, каже Тарас Радь, мають відбуватись у свідомості — і як наслідок мають з'являтися подібні рішення.

«І ось тут ми доходимо до основного — це те, що називається гуманітарна політика держави. Це комплексна річ, і це набагато більше, ніж деколонізація. Це просто все, починаючи від інформаційної політики, освітніх процесів і освітньої реформи, до просвітницької роботи. Все це в комплексі має формувати новий наратив, нове розуміння власної історії, власної культури, мови та співіснування з іншими культурами, не тільки з агресивною російською», — каже він.

Також, на його думку, треба змінювати й шкільні програми з історії, зосереджуючи більше уваги на національно-визвольних етапах, і очищувати шкільні програми з іноземної літератури, що торік уже зробили, прибравши звідти твори Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Федора Достоєвського, Антона Чехова та Михайла Булгакова. А для тих, хто вже не ходить до школи, треба знаходити інші способи донесення історії й пропагувати свою національну культуру.

Частково, на думку наших співрозмовників, цю просвітницьку місію непогано виконують, наприклад, «Суспільне. Культура», яке знімає зараз багато програм, інтерв’ю та документального кіно, та ютуб-канали на кшталт «Історія без міфів», «Моя підпільна гуманітарка» чи «Мова-меч». Проте, каже Тарас Радь, проблема в тому, що це шукають лише ті, хто цілеспрямовано цим цікавиться.

«А от держава могла би працювати із широкими аудиторіями. І це не означає, що 95% людей, подивившись хороший документальний канал про історію, одразу прозріють. Ні, це процеси на десятиліття, такі речі не відбуваються миттєво. Хтось помре безнадійним. Але з тих 95% умовно 40% потенційно через кілька років переосмислять ці речі. Бо вони ніколи не заглиблювалися в це, вони звикли, що, наприклад, “Голодомор не є штучно створеним і був на Кубані та в Казахстані”, і вони це блокують у своєму сприйнятті, бо їх так у радянській школі вчили або їм неприємно усвідомлювати, що вони помилялися все життя», — каже Тарас Рудь.

Також держава має забезпечити правильну політику в галузі культури й за допомогою Міністерства культури та інституцій на кшталт Українського культурного фонду, «Мистецького арсеналу», Держкіно тощо ініціювати новий дискурс і в ньому відвойовувати справедливе місце саме для української культури як у свідомості власних людей, так і серед світових культур.

«Українська культурна політика має впроваджуватися не тільки назовні. Має не лише міжнародним інституціям показувати впливовість і самобутність, тяглість української культури. Має бути цілеспрямована освітня політика для українців, адже для багатьох українців питання їхньої національної ідентичності стало важливішим, люди хочуть зрозуміти, чи гідно це — бути українцем, чи гідна у нас культура, яке в нас місце в культурному полі, зокрема, на світовому рівні. І тут є багато чого несподіваного розповісти, звісно ж, на нашу користь», — пояснює Богдан-Олег Горобчук. Він має на увазі митців, яких собі присвоїла Росія, як-от художника Казимира Малевича, який був киянином і поляком, але мав саме українську ідентичність, вчився малювати в Україні та працював у Київському художньому інституті. Або представника класичної музики Максима Березовського, який народився в Україні, а вчився в Україні та Італії.

«Держава має сприяти тому, щоб українські науковці мали достатньо часу і фінансування, щоб робити якісні академічні продукти, присвячені постколоніальній тематиці щодо України, які би цитували й іноземні джерела, — продовжує він. — Я думаю, що максимум, чого тут не вистачає, це побудови державної стратегії в цій царині, бо рішення тут виносилися досить хаотично. Можливо, вона вже є, але її не виносили на суд громадськості».

Міфи й заперечення навколо деколонізації

Саме тому, що така деколонізаційна політика не проводиться комплексно, а лише точково й наздоганяючи громадські ініціативи, частина навіть патріотично налаштованих українців, особливо старше покоління, все ще живе в парадигмі насаджених проросійською пропагандою міфів і не розуміють, чому треба перейменовувати площу Льва Толстого та зносити пам’ятник Олександру Пушкіну чи Георгію Жукову. З цими міфами стикаються активісти, які займаються цим питанням, зокрема член правління Національного українського молодіжного об’єднання Олег Слабоспицький та голова ГО «Деколонізація.Україна» Вадим Поздняков. Вони наводять приклади найпоширеніших тез, які висувають ті, хто не вважає процес деколонізації необхідним чи правильним.

«Не на часі»

Мабуть, найпоширеніша відмовка, яку використовують противники українізації. «Не на часі» кажуть і коли йдеться про розширення застосування української мови, і про перейменування вулиць, і про присвоєння звань героїв українським історичним постатям, і про знесення пам’ятників.

«“Не на часі” можна казати завжди, можна знайти будь-який привід, щоби сказати, що щось не на часі, — каже Вадим Поздняков. — Якщо займатися очищенням усього російського не під час війни з Росії, то коли? Коли на це буде час? Напевно, ніколи. Ну от не на часі воно з 1991 року. Якби, можливо, з 91-го року все було “на часі”, у нас не було б такої ситуації».

Декомунізація й деколонізація завжди на часі, каже Олег Слабоспицький, тому що від цього залежить безпека країни:

«Зараз головні бойові дії — на фронті, а тим часом у тилу для збереження нашої країни, нашої ідентичності ми маємо повернути нашу історію й позбутися колоніального спадку та малоросійства. Весь цей час або Радянський Союз, або Росія намагалися поставити нас на задвірки історії, намагалися назвами вулиць, пам’ятними знаками замаркувати всю територію України як свій “русскій мір”. Тому наразі важливо донести до людей історії українців, які боролися за незалежність і творили для України не тільки після 1991 року, а й у попередні століття. Ми беремо часи від Київської Русі, щоб тим самим розбивати кожен російський чи радянський міф про те, що Україну або “створив Ленін”, або її ніколи не було до 1991 року».

«Цим просто відвертають увагу від важливіших реформ»

Проблема в тому, що процес занадто сильно розтягували всі ці роки, вважає Вадим Поздняков. На його думку, що швидше завершиться очищення від імперського спадку, то менше буде подібних відмовок:

«Якщо влада займеться деколонізацією адекватно й активно, то вона пройде буквально за пів року, і це питання зникне назавжди взагалі з обрію. Тобто, скажімо так, за пів року можна перейменувати всі вулиці, демонтувати всі пам'ятники, замінити всі покажчики — і це питання закривається назавжди. Зараз усім вигідно, щоб вона пройшла якомога швидше і щоб на цьому питанні ніколи вже не спекулювали й не маніпулювали, бо воно вже буде розв’язане».

«Суспільство не сприйме, не звикне, особливо старші люди»

Якщо дотримуватися такого підходу, то тоді взагалі жодні зміни не потрібні, бо комусь зручно так, як зараз.

«Ясна річ, що певний відсоток людей, які ностальгують за радянським періодом, бо провели під час радянської окупації велику частину свого життя — їх уже не переконаєш. Але вони не мають диктувати, як розвиватися незалежній Україні, бо це нонсенс», — вважає Олег Слабоспицький.

Крім того, як уже було сказано, українське суспільство на тлі війни трансформувалося й людей, які мають певні сентименти до всього російського, поменшало.

«Як показує досвід, навіть там, де хтось щось не сприймає, один-два дні покричать у соціальних мережах незадоволені — й на цьому все закінчується. Тих, хто піде грудьми захищати ці пам'ятники, особливо вже й немає. Зараз справді більше стало активних людей, які підтримують ці процеси. А ті, хто раніше ставився скоріше негативно, зараз переважно ставиться скоріше нейтрально. Тобто навіть якщо вони не сильно задоволені, що це відбувається, їх не так сильно це дратує», — сказав Вадим Поздняков.

«А що поганого зробив Пушкін? Він же нікого не вбив»

По-перше, Пушкін, кажуть обидва активісти, усіляко підтримував імперську політику Росії.

«Він у своїх творах принижував як українців, так і поляків — і не цурався цього. Він заперечував будь-які думки про те, що ці народи мають право на самовизначення. Письменники, поети, які були в Російській імперії, дуже часто були не тільки культурними, але й політичними діячами. Вони мали імперську шовіністичну позицію, не визнавали права українців на існування як окремої нації, не кажучи вже про право на самовизначення. Пушкін так само намагався знецінити роль Мазепи в українському державотворенні, тобто він абсолютно негативно ставився до будь-яких українських діячів, які якимось чином намагалися зберегти або державність, або хоча б українську ідентичність», — каже Олег Слабоспицький.

По-друге, такі постаті, як Пушкін, для Росії — це можливість позначити, що тут їхній культурний простір, а звідси й твердження, що в нас і історія спільна, і народ єдиний.

«Пушкін — це була, по суті, така лайтова версія Леніна. Його пам’ятники ставили, щоби промаркувати, що це російська територія — такі головні російські культурні марки. Тобто їх ставили, щоби показати, що тут територія Росії», — зазначає Вадим Поздняков.

«Перейменування — це гроші, а людям доведеться власним коштом міняти документи»

Ця фраза — один із фундаментальних міфів російської пропаганди та проросійських політичних сил. Українців роками переконували, що не треба перейменовувати вулицю, бо їм доведеться платити з власної кишені, щоби поміняти паспорт чи отримати якусь довідку. Проте активісти переконують: це неправда, а законодавство чітко регулює це питання.

«Всі паспорти, всі документи залишаються чинними, нічого не втрачає чинність. Громадянин абсолютно нічого не має робити після перейменування вулиці. Якщо йому потрібна якась довідка, то там, де він буде її отримувати, йому спокійно виправлять назву вулиці на нову — й усе, — пояснює Олег Слабоспицький. — А встановлення нових покажчиків — це маленький відсоток бюджету громад у порівнянні з тим, яку просвітницьку роль нестимуть вулиці на честь загиблих захисників, історичних діячів, діячів культури, мистецтва чи медицини. Я думаю, що це внесок у майбутнє, щоб люди знали, кому вони завдячують, що живуть у цьому місті й місто досі ніким не окуповане, а існує в незалежній Україні».

Вадим Поздняков додає: «Хіба бізнесу переоформлюватися треба, але там невелика сума. Звичайний громадянин узагалі не несе жодних витрат».

Зміни топонімів, знесення пам’ятників і деглорифікація імперських діячів — це лише частина справжньої деколонізації. А комплексний підхід до позбавлення всього, що було штучно насаджене імперією, має призвести до того, що більше ніхто й ніколи не вважатиме українців і росіян ні «одним народом», ні «братніми народами». І лише так ми, українці, зможемо убезпечитися від чергових спроб Росії «звільнити» нас.

«Допоки російський солдат на українській землі буде почуватися як удома, слухаючи ту саму музику, йдучи так само названими вулицями й бачачи пам’ятники тим самим історичним постатям, — доти буде загроза, що російський солдат знову буде ходити по нашій землі», — каже Володимир В’ятрович.

 

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Сергій
15:03 / 13.07.2023
тг канал по Деколонізаціі України t.me/DecolonizationUkraine
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду