На початку великої війни перестали працювати школи та садки, тисячам учителів довелося рятувати себе та родини й евакуйовуватися за кордон, виплачувати зарплати освітянам стало складніше, а на окупованих територіях ворог намагається змусити вчителів працювати за російськими програмами й російською мовою. Як у таких умовах працювати вчителям, а дітям — навчатися? Чи можуть у мирних українських містах знайти роботу евакуйовані вчителі? Як реагують батьки школярів на заборону російської літератури у школах? Чи є зв’язок із учителями, які перебувають на окупованих територіях, і як їм можна допомогти? Про все це «Детектор медіа» поспілкувався з освітнім омбудсманом Сергієм Горбачовим. Він розповів про візію того, яким буде майбутній навчальний рік; про основні проблеми, з якими стикаються українські вчителі зараз, та про важливість вивчення медіаграмотності під час війни.

— Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, чи є вже візія, яким буде новий навчальний рік? Чи підуть до школи першокласники, чи все ж навчання буде онлайн?

— Зараз на це питання вичерпно відповісти неможливо. Ми не можемо передбачити, якою буде воєнна ситуація у вересні. Чи підуть діти у школу офлайн, залежатиме від того, як ітимуть справи на фронті. Тим не менш, до нового навчального року треба готуватися; думати над тим, як спланувати виконання освітніх програм; зрозуміти, в чому дітям потрібно допомогти зараз; як відновлювати прогалини у знаннях. Зрозуміло, що в зонах бойових дій або наближених до них освітній процес відбуватиметься лише в дистанційному форматі. В інших регіонах можливе очне, змішане й дистанційне навчання.

— А як щодо областей, далеких від лінії фронту? Чи можна припустити, що в них навчання у школах проходитиме офлайн, якщо війна до того часу не закінчиться?

— На жаль, маємо враховувати, що школи, в яких немає бомбосховищ, не зможуть запрацювати повноцінно. Зараз на території України немає стовідсотково безпечного місця, ми не знаємо, куди влучить наступна ракета. Прилетіти може будь-куди, й у віддалені від лінії фронту міста. Найголовнішою зараз в організації освітнього процесу є безпека. Тому початок очного навчання залежить від наявності укриття у школі, його стану й місткості.

Якщо органи місцевого самоврядування, органи управління освітою, керівництво шкіл зможе гарантувати учням та працівникам захист, тоді школа запрацює офлайн.

Хоча навіть якщо у школі є сховище, все одно складно організувати роботу. Уявіть собі: у школі 600 дітей, лунає тривога, і їх треба швидко завести у сховище, потім вивести. І не лише дітей, а всіх, хто є у школі. Як це зробити? Складне питання, бо ніхто не знає, як це робити, оскільки всі попередні безпекові навчання, які проводились у школах, були орієнтовані на те, щоб вивести дітей із приміщення. А тут інша ситуація. Тобто питання в тому, як швидко завести в бомбосховище сотні школярів і як вони там будуть перебувати, адже повітряні тривоги можуть тривати по кілька годин. Такі ситуації щодо планування освітнього процесу треба моделювати на реальних прикладах: брати конкретну школу й дивитися, як це працюватиме. Бо абстрактні міркування «давайте зробимо так, і все буде добре» не працюють. Якщо укриття розраховане на 300 осіб, а у школі 800 учнів, а також працівники закладу, то освітній процес може проходити у змішаному форматі (очно-дистанційному) з розподілом навчального часу в межах змін чи днів.

— Із дитячими садками така ситуація: можуть працювати лише ті державні садочки, де є бомбосховища, але в багатьох містах навіть у перші місяці війни запрацювали приватні садки. Зі школами теж може бути така ситуація? Що державні школи не працюватимуть офлайн, а в приватних триватиме повноцінне навчання? Таке допускається?

— Приватний заклад освіти будує навчальний процес, ґрунтуючись не лише на освітньому законодавстві та нормативних документах, але й на контракті між батьками та школою, яка надає освітні послуги. Але для початку роботи в очному режимі і приватний заклад повинен мати укриття або використовувати укриття інших в інших будівлях за домовленістю.

— А як щодо університетів? Чи функціонуватимуть ті заклади вищої освіти, які розміщені на окупованій території? Тобто чи будуть вони «переїжджати», як це свого часу робив Донецький університет, наприклад?

— Це залежить від умов, які можуть бути в конкретному закладі. Ви згадали університети, які переїхали з Донецької та Луганської областей під час першого етапу війни у 2014 році, але ж зараз навіть ті університети, які переїхали, знов опиняються в зоні окупації, їх вдруге потрібно переміщувати. Це дуже болюче питання. Міністерство освіти і науки ухвалило кілька наказів щодо процедур переміщення закладів вищої освіти, і частина закладів уже переміщена. На переміщення потрібно багато часу, треба залучати багато людей, організувати освітній процес, а це великі втрати, зокрема фінансові. Тому, найімовірніше, студенти цих вишів навчатимуться онлайн.

— Як бути студентам цих університетів? Вони можуть перевестися в інший, у мирному місті? Чи зберігатиметься в таких випадках державне замовлення?

— Жоден закон чи акт не позбавляє студентів права навчатися на державному замовленні. Відповідно до Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, переведення студентів з одного університету в інший незалежно від форми навчання і спеціальності проходить за згодою ректорів обох навчальних закладів. Студенти, які вступили до закладів освіти й навчалися коштом бюджету, користуються пріоритетним правом при переведенні та поновленні на місця державного замовлення, якщо такі місця є. Якщо «безкоштовних» місць немає, студентів за їхньою згодою можуть перевести на навчання з оплатою коштом місцевого бюджету, галузевих міністерств, відомств тощо.

— Якщо дитина разом із батьками евакуювалася в мирне місто й має можливість із вересня навчатися в офлайн-режимі, а її школа працює онлайн, її батьки можуть перевести її в школу в новому місті чи вона повинна відвідувати онлайн-заняття у старій?

— По-перше, згідно із законом, лише батьки вирішують, де саме навчатиметься їхня дитина. Тому школяра можна перевести в будь-яку школу, якщо так вирішують батьки. По-друге, зрозуміло, чому директори шкіл наполягають, щоб дитина залишалась у них. Це їхні гроші. Від наповненості класів залежить фінансування школи. Проте якщо батьки хочуть, вони можуть перевести дитину до будь-якого закладу освіти на території України.

Все ж очне навчання — це кращий варіант, тому, якщо евакуація може тривати довго і є шанс навчатися очно, то дитині варто відвідувати школу. Це допоможе її соціалізації, сприятиме наданню психологічної допомоги, також результати навчання будуть кращими, ніж за онлайн- навчання. Але вибір мають робити батьки.

— Зараз чимало дітей з України навчається у школах інших країн: Німеччини, Польщі, Литви... Те, що діти мають відвідувати там школи, часто є вимогою влади, проте якщо українська школа відновила навчання онлайн, вже її керівництво вимагає, щоби школяр відвідував і ті уроки. Як бути батькам у такому випадку?

— Я вважаю, що наші діти не мають бути відірваними від України, від української освіти, від українських учителів. Було б добре, якби під час стандартного шкільного дня в закордонній школі для українських дітей виділявся певний час, коли б вони могли заходити в кабінет, де є комп’ютер та доступ до інтернету, і працювати кілька годин з українськими вчителями. На жаль, поки що таке системно не вдалося впровадити, хоча є поодинокі приклади такої організації. Для цього потрібна спільна робота Міністерства освіти і науки і Міністерства закордонних справ — українських та іноземних.

Ця проблема має ще одну складову: з українськими дітьми за кордоном могли би працювати українські вчителі, які зараз також перебувають у тих країнах. Із України евакуювалися понад 25 тисяч освітян. Але проблема в тому, що чимало країн вимагають від українських учителів нострифікувати дипломи. Це виглядає абсурдно, адже якщо український учитель працює з українськими дітьми за нашою програмою, навіщо йому нострифікація, наприклад, у Німеччині? Це нелогічно. Це питання теж потребує узгоджених дій між МОН та МЗС, як українськими, так і відповідних держав. Ми вже маємо певні зрушення, але проблема системно ще не вирішена.

— Ви пропонуєте дітям за кордоном займатися додатково ще кілька годин з українськими вчителями. Не вважаєте, що це буде для них ще одним стресовим фактором і може перевантажити?

— У школах за кордоном вони здебільшого вчать мову, адаптуються в новому середовищі, але за тамтешніми навчальними програмами вони навчатися фактично не здатні: дуже великі відмінності не лише в мові викладання, але й у змісті програм. Уявіть собі, як дитина, яка вперше чує німецьку мову, може відвідувати уроки математики, які проводяться німецькою? Це просто неможливо. Тому уроки з українськими вчителями за українською програмою були б не додатковим навантаженням, а навпаки — обов’язковою частиною навчального процесу.

— Є країни, де учні з України навчаються в російськомовних школах, адже українськомовних там немає. Як ви ставитеся до такого? Чи можна змінити цю ситуацію?

— Це вибір батьків. Проте нам треба розвивати в тих країнах українські школи й залучати до процесу навчання українських вчителів. Насправді суто російськомовних шкіл в Україні, де викладання проводиться лише російською, не так і багато: на початку 2021-2022 навчального року таких учнів у нашій країні було 82 тисячі, і більшість із них вивчали українську мову. Але важливо, щоб ці діти не потрапили в російські школи за кордоном із відповідною пропагандою.

— Стосовно 25 тисяч вчителів, які виїхали: чи повертаються вони зараз? Як їхня відсутність вплине на освітній процес із початком навчального року?

— Звісно, частина вчителів уже повертається або повернулися додому. Як повідомляє Сергій Бабак, голова Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій, зараз за кордоном 22300 вчителів, за минулий тиждень повернулися 190. Але необхідно розглядати в кожному випадку, чи безпечний той населений пункт, де жив учитель, чи є куди йому повертатися, чи вцілів його будинок чи квартира. У нас є скарги від учителів, де їх змушують повертатися в місця, де бомблять, або навіть на окуповані території — для викладання за російськими програмами.

Зараз головне завдання місцевих органів влади — визначити, чи є в закладі освіти укриття для того, щоб розпочати очне навчання. Якщо заклад ухвалить рішення, беручи до уваги рішення обласної військової адміністрації, про очний освітній процес, то вчителям, які не повернулися з-за кордону, керівник може дозволити працювати дистанційно й організувати в такому разі змішане навчання. Якщо ж школа продовжує дистанційне навчання, тоді всі вчителі працюють дистанційно з будь-якого місця.

— Зараз є чимало дискусій із приводу творів російських авторів у програмах із літератури для українських шкіл. На вашу думку, чи потрібно їх прибрати? Чи не отримуєте ви звернень із цього питання?

— В умовах воєнної агресії Росії на українських територіях, де гинуть наші люди, чимало батьків вимагають, щоби твори, які сформували націю вбивць і загарбників, були виключені з української програми. Я їх цілком розумію.

Робоча група МОН, яка працювала над цим питанням, рекомендувала видалити із програми твори російських та білоруських письменників. Чи правомірно це? Література формує людські якості. Наслідки формування якостей, які язик не повернеться назвати «людськими», ми побачили в окупантів у Бучі, Бородянці, Сєвєродонецьку. Хай така література відпочине, поки йде війна. Після перемоги можна повернутися до цього питання й подивитись, які твори російських авторів можна повертати у програми.

Звісно, як професійний викладач, я дуже добре розумію, що головне не те, що ми читаємо, а те, як ми це сприймаємо. Й у цьому сенсі найголовнішим завданням літератури у школі є формування нормальної людини, яка може співчувати, має уявлення про гідність — свою та інших людей. Такі якості може сформувати будь-яка інша література. Російська в цьому сенсі не є унікальною: цілком обійдемося й без неї.

— Яка ситуація з вивченням російської мови у школах, де її викладали? Чи залишається вона як предмет?

— Я не проти, щоби люди, які вважають себе етнічними росіянами, вивчали російську мову. Якщо батьки вважають себе етнічними росіянами і звертаються до школи з відповідною заявою, то чому ні? Прямої заборони на вивчення російської в Україні немає. Законодавство гарантує людям, які належать до національних меншин України, право на навчання в комунальних закладах освіти мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою.

— А що буде з російськими кафедрами на філологічних факультетах? Чи працюватимуть вони далі?

— Не знаю, дивитимемося. Нещодавно в медіа вже бачив повідомлення про закриття кафедри російської мови та історії російської літератури в Харківському національному університеті імені Каразіна. Натомість в університеті діятиме кафедра слов’янської філології.

Заклади вищої освіти формують свою структуру відповідно до запитів абітурієнтів, залежно від кількості охочих вступити на певну спеціальність. Якщо попиту немає, то й кількість викладачів, кафедр, факультетів і бюджетних місць скорочується. Можливо, буде та ж сама ситуація, що з викладанням російської мови у школі, коли вчителі проходили перекваліфікацію.

— Чи є якийсь зв’язок з освітянами на окупованих територіях? Адже ми знаємо, що там Росія намагається встановити свою систему освіти. Чи є у вас інформація, що зараз відбувається з освітою, наприклад, у Херсоні чи Мелітополі?

— Зв’язок є, до нас звертаються люди звідти. Їм там дуже важко. Вони ставлять запитання, як діяти, щоб не бути звинуваченими в колабораціонізмі. Але що робити, коли до тебе приходять з автоматом і буквально під дулом змушують ходити на роботу й погрожують ув’язненням або розстрілом? Коли погрожують виселити, залишити без житла? Це страшний вибір. Цих людей потрібно підтримувати. Головне, щоб не було добровільної співпраці з окупантами. Я вважаю, що стаття 111.1 Кримінального кодексу України прописана дуже неповно. Вона не конкретизує, за що саме має настати відповідальність щодо колабораціонізму. Тобто немає чіткого визначення, що це таке. І це створює певні проблеми, бо що робити людям, яких примусом заганяють на роботу? А ми ж розуміємо, що життя — найбільша цінність.

Нам пишуть про проблеми з виплатами вчителям на окупованих територіях через втрату доступу до рахунків. За даними МОН, станом на 20 червня залишалося 29 проблемних громад, де не виплачувалася зарплата, а ще 6 червня таких громад було 48. Тобто проблема розв’язується.

Водночас, є повідомлення, що окупанти й колаборанти мають доступ до українських коштів і використовують це, погрожують не виплачувати заробітну плату тим освітянам, які відмовляються співпрацювати з окупаційною владою, або тим, хто виїхав з окупованої території.

Також пишуть щодо фактів колаборації, повідомляють про утиски, спроби запровадження освітніх програм окупантів, що фактично є освітнім геноцидом. Навіть у міжнародних правових договорах, зокрема в Женевській конвенції, чітко зазначено, що окупаційна влада має підтримувати освітній процес на окупованих територіях, а не насаджувати свій власний. Вони намагаються знищити українців не лише фізично, а й ментально: позбавити можливості навчатися рідною мовою.

— А чи є алгоритми дій, правила щодо того, як варто діяти вчителям на окупованих територіях, якщо їх змушують працювати російські окупанти?

— Що я можу порадити? Я живу у відносно безпечному Києві, мені не погрожує російський покидьок з автоматом. Я не можу собі уявити цей страшний вибір, який роблять люди, перебуваючи на межі життя і смерті. Це їхній вибір, і я можу лише їх підтримати, подякувати, якщо вони знаходять у собі мужність працювати українською онлайн із дітьми, підтримувати зв’язки з вільними територіями. Єдине, про що я можу їх попросити, — бути максимально обережними та обачними, бо окупанти — нелюди, й не треба чекати від них людських вчинків. Я можу лише попросити цих людей берегти свої життя.

— Чи можуть ті вчителі, які евакуювалися з окупованої території в інші українські міста, влаштуватися на роботу в школи там? Чи виникають із цим проблеми?

— Звісно, така можливість є. Люди влаштовуються в нові школи. Інколи виникають проблеми з цим, коли людина приходить влаштовуватись, а в неї немає трудової, бо вона залишилася, наприклад, у розбомбленому Лисичанську чи Сєвєродонецьку. Через відсутність трудової людину відмовляються брати на роботу. У такому випадку можна виготовити дублікат трудової книжки. Раніше, ще до воєнного стану, під час Антитерористичної операції розробили спеціальну процедуру отримання дублікату трудової книжки для переселенців. Також із 10 червня 2021 року в Україні офіційно діють електронні трудові книжки. Деякі роботодавці вже почали оцифровування трудових книжок відповідно до закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі». Якщо попередній роботодавець оцифрував трудові книжки, працівник може знайти свою трудову книжку на порталі електронних послуг Пенсійного фонду. Треба створити свій особистий кабінет на цьому порталі. У Державній службі з питань праці пояснюють, як це зробити.

— З якими ще проблемами зараз, в умовах війни, стикаються українські освітяни?

— Попри те, що 1 липня ухвалили проєкт закону №7251, все ще можуть виникати проблеми з відпустками педагогічних працівників. Адже, відповідно до змін, прийнятих проєктом закону, рішення про кількість днів відпустки педагога покладається на керівника закладу освіти.

У нас велика кількість звернень про примус до відпустки «за власний рахунок», про тимчасове розірвання трудового договору, в декого — до кінця літа. Також на рівні держави ми багато говоримо й робимо для психологічної підтримки та допомоги дітям в умовах війни. Але для того, щоб навчати й підтримувати дітей, наші освітяни також потребують психологічної допомоги, адже вони теж переживали смерті рідних та близьких, вимушено покинули дім та адаптувалися до нових умов, проводили заняття під обстрілами та в укриттях. І при цьому віддавали всі свої сили та енергію дітям та студентам.

Частина проблем виникне з початком нового навчального року, адже перед керівниками стоїть складне завдання — організація освітнього процесу в умовах війни, зокрема й очне навчання, підготовка укриття. Ми знаємо, що в більшій частині укриттів десятиліттями нічого не робилося, вони захаращені, несправні. І звісно, що за такий короткий час приведення їх до ладу потребує багато зусиль як від органів місцевого самоврядування, так і від керівників шкіл, педагогів.

Я хочу щиро подякувати освітянам за роботу, за опір окупантам та протидію освітньому геноциду. За те, що в цей нелегкий час вони навчали, допомагали учням, батькам та армії й далі це роблять.

— Пане Сергію, ви викладали медіаграмотність. Як гадаєте, це потрібна дисципліна в умовах війни, коли учні переживають стрес, і чи реально вводити її у шкільну програму?

— Із досвіду викладання медіаграмотності можу сказати, що потрібність цього фрагментарного предмету в такому вигляді, як він є, сумнівна. Медіаграмотність потрібна, а предмет — ні. Ми повинні завдання для розвитку навичок із критичного мислення впроваджувати наскрізним компонентом в освітній процес. На уроках із різних дисциплін можна розглядати кейси в контексті критичного сприйняття, медіаграмотності. Натомість сам предмет настільки складний, що якісно викладати його можуть люди, які мають досвід роботи в медіа й добре розуміють, про що йдеться. Оскільки я сам — журналіст, я чудово розумію складність медійних питань. Нам варто звернути увагу на формування міжпредметних зв’язків, наскрізних змістових ліній, які будуть формувати оці навички критичного мислення в учнів.

— Зараз, наскільки мені відомо, вправи з медіаграмотності включені у програми з гуманітарних предметів, — історії, літератури тощо. А як щодо фізики чи математики? Чи можливо інтегрувати медіаграмотність у програми з викладання точних наук?

— Це не зовсім так. Років п’ять тому ми робили проєкт «Навчальні модулі для формування громадянської компетентності» на плаформі EdEra. Там, зокрема, були розділи «Критичне мислення», «Медіаграмотність» тощо, де як «опорний матеріал» пропонувалися кейси з різних шкільних предметів. Тому про медіаграмотність можна говорити на будь-якому уроці. Наприклад, дискутувати про те, хто винайшов рентген чи радіо.

— Чи допомагають навички з медіаграмотності, які раніше людям давали, зараз?

— Думаю, що так. Принаймні, мені мої учні дякують. Нещодавно мені написала моя випускниця, яка зараз у Словаччині. Каже, що їй стали в пригоді ті навички аналізу текстів і медійних повідомлень, які вона здобула на наших уроках. Тобто навчати медіаграмотності варто, але робити це масово, не маючи потрібної кількості достатньо підготовлених викладачів, не дуже є сенс. Це дискредитуватиме саму ідею.

Фото: МОН