Команда Центру міської історії, розташованого у Львові,  документує війну, яка триває в Україні. Фахові дослідники працюють в кількох напрямах: збирають світлини і все те, що українці пишуть про війну в телеграмі, в єдиний вебархів; записують свідчення українців, як вони переживають війну. «Детектор медіа» поспілкувався із працівниками Центру Тарасом Назаруком, Олександром Маханцем, Анастасією Холявкою та Наталею Отріщенко. Вони розповіли, чому вирішили документувати російсько-українську війну саме в цих напрямах; про критику, з якою стикаються інтерв’юєри; про складнощі архівування світлин та інформації з мережі у воєнний час; чим їхня робота відрізняється від роботи медіа, які також фіксують спогади очевидців; про цінність зібраних матеріалів у майбутньому та глобальну мету проєкту.

Керівник напрямку цифрової історії Тарас Назарук розповідає: «Коли війна почалася, кожен шукав, у який спосіб він може допомогти країні та долучитися до спротиву, щоби країна могла функціонувати в умовах війни. У перші дні після повномасштабного вторгнення було незрозуміло, як це можна зробити. Більшість із нас думали про те, як ми можемо убезпечити наших близьких. Потім ми вирішували, що можемо зробити як інституція, як можемо убезпечити наші матеріали, сервери, техніку». За його словами, в перші дні з’явилося багато повідомлень від колег — партнерів із різних інституцій з ЄС та США із пропозиціями підтримки і допомоги. «Ми спробували координувати всі ці запити та скеровувати колег до гуманітарних благодійних фондів, або ж надсилали рахунок для допомоги ЗСУ, — каже Тарас. — Ми пояснювали колегам з різних країн, що зараз Україні потрібна фінансова допомога. Паралельно ми комунікували з колегами в Україні — іншими дослідницькими інституціями й готували приміщення Центру для створення шелтеру». 

Тарас розповідає, що проєкт з архівування створили тоді, коли всі питання з нічліжкою для людей, які рятувалися від війни, вирішилися. «Це не відразу для нас було однозначно, що саме потрібно робити, — розповідає Тарас. — Кожен із нас висловлював ідеї про те, як нам далі працювати, в яких напрямах. Так і з’явилися архівні ініціативи. Кожен назвав ті напрями, в яких бачить сенс щось робити. Я подумав про архівування вебу й зайнявся цим». 

Керівник проєкту «Міський медіаархів» Олександр Маханець каже, що команда Центру вже мала досвід архівування в надзвичайних ситуаціях. «Як історики ми чутливі до таких моментів. Розуміємо, що теперішні реалії важливо задокументувати, щоби в майбутньому можна було з цим працювати, — зі світлинами, свідченнями людей тощо, — розповідає Олександр. — Команда міського медіаархіву займається фотографією, фільмами, відео, усною історією. У 2014 році ми, наприклад, створювали архів Майдану. А два роки тому, коли почалася епідемія коронавірусної хвороби, збирали свідчення і фотографії того, як люди живуть на карантині».

Проте він каже, що досвіду архівування в таких екстремальних умовах команда архіву не мала, тому перші спроби документування були спонтанними. Спершу дослідники намагалися промацати, в який спосіб краще збирати цю документацію. «Ми не маємо доступу до всього. Особливо коли йдеться про фотографування, адже проханням про зйомку бойових дій ми можемо наражати на небезпеку когось із фотографів. Багато з них знімають або хочуть фотографувати, але не мають журналістських посвідчень. А це дуже важливо. Навіть у Львові, де не ведуться активні бойові дії, аби  могти фотографувати в місті або на якихось подіях чи об’єктах, потрібно мати посвідчення. Тому ми почали співпрацю з фотографами, які й так знімають війну, наприклад, для медіа». 

Олександр додає, що іншим способом збору фотографій був відкритий заклик до всіх ділитися своїми спостереженнями та світлинами, які люди роблять на смартфон. «Це складно втілити, адже потрібно постійно нагадувати про цей заклик в інформаційному просторі, — каже Олександр Маханець. — Ще ми склали список фотографів, які працюють публічно й викладають у соцмережах фотографії, дехто з них відгукнувся й надіслав нам свої матеріали». 

Асистентка проєкту «Міський медіаархів» Анастасія Холявка розповідає, що для архіву цікаві фотографії на різні теми, які ілюструють життя під час війни. «Очевидно, що це не тільки бойові дії, і не тільки, наприклад, збір гуманітарної допомоги. А взагалі те життя, яким людина живе, і яке війна не завжди в неї може забрати, — каже Анастасія. — У нас уже є багато приватних фотографій, які дають погляд на побутове життя. Це можуть бути і прогулянки під сонцем, і їжа, будь-що. Адже війна, яка проти нас ведеться, це і війна проти нашої пам’яті, тому важливо шукати якісь способи, щоби її зберегти». 

Соціологиня Наталя Отріщенко розповідає, що проєкт Центру з архівування війни інколи отримує критичні зауваження, зокрема, щодо інтерв’ювання очевидців. «У нас уже був досвід роботи з таким відкритим моментом — ситуацією, коли ми не до кінця знаємо, коли все закінчиться і як. Йдеться про Євромайдан, коли ми почали записувати усні історії у Львові, Києві та Харкові. Спершу ми записували їх у грудні, а потім у лютому, бо розуміли, що ситуація радикально змінилася. Війна — теж відкритий момент», — пояснює Наталя.

Соціологиня каже, що, розповідаючи особисті історії, люди починають розуміти власну суб’єктність. «Усвідомити себе як активного дієвця чи дієвицю історичного процесу — дуже важливо. І мені видається, що це одна з таких ключових змін, які відбуваються в Україні. Ми починаємо відчувати власну суб’єктність. Як на рівні держави, так і на рівні окремих людей, які в різний спосіб мобілізуються чи розуміють, що історія — це те, що стається з ними. Ми живемо на сторінках підручників історії. Саме це стимулювало нас думати, що ми можемо почати документувати наші реалії, — розповідає Наталя Отріщенко. — У нас сформувався консорціум, куди увійшли дослідники і дослідниці не лише з України, а й з Польщі та інших країн. Вони допомагали розробити методологічно виважений і етично коректний інструментарій, із яким ми могли вийти й починати роботу. Також у нас була підтримка від тих вчених, яким довелося рятуватися від війни й евакуйовуватися зі своїх міст. Робота з ними також допомогла нам випрацювати методологію, максимально чутливу до потреб оповідачів». 

Наталія розповідає, що під час інтерв’ю з очевидцями подій інтерв’юєри Центру намагаються створювати відкрите поле, в якому людина може висловити себе. «Ми працюємо з темами повсякдення, не нав’язуємо питань, які стосуються досвіду насильства чи емоційних станів. У нашій команді є психологиня, яка консультує нас, як ми можемо говорити з оповідачами, як будувати контакт із людиною, що робити, якщо людина починає плакати, — каже вона. — Ми маємо визнавати за людьми право на емоції. У такому форматі оповідь набуває терапевтичної ролі, коли людина, розповідаючи про складний досвід, укладаючи його у словесну форму, надає йому сенсу. Це те, що у психології називають вторинною допомогою, яку можуть надавати не лише дипломовані психологи, а й люди, які мають навички активного слухання». 

Соціологиня каже, що більшість тих, із ким проводили інтерв’ю, погодилися на другу розмову. «Ми хочемо з ними зустрітися ще раз, коли будемо говорити про війну в минулому часі. Тоді ж людина зможе переглянути, чи хоче вона, щоб ми зберігали її першу оповідь, чи навпаки, попросить залишити лише повторно записану історію. Або взагалі не захоче, щоб її розповідь залишалася в архіві, — пояснює Наталя. — Людиноцентричність дозволяє нам творити те поле, де особисте рішення є справді важливим. Для нас важливо записувати тих, хто має потребу говорити. Ми даємо слово не лише переселенцям, а й волонтерам; тим, хто мобілізувалися у своїх середовищах, щоб протидіяти Росії чи в інформаційному, чи у гуманітарному полях». 

За словами Наталі Отрішенко, Центр міської історії тримає контакт із іншими ініціативами, які намагаються документувати війну. Наприклад, із Urban Space Radio.

Наталя розповідає, що команда інтерв’юєрів Центру має щотижневі зустрічі із психологинею. «Це групова робота, ми проговорюємо свій досвід разом, розбираємо питальники на вигорання, на ПТСР. Ділимося складними моментами в роботі, якщо такі є, — каже вона. — Також важливою для мене є комунікація з людьми, які розшифровують ці інтерв’ю. Цих людей ми часто не бачимо в наших проєктах, але мені здається, що це важлива робота. Бо коли людина залишається сам на сам із голосом іншої людини, має перевести його зі звуку в текст, вона може відчувати емоції, й ми визнаємо їх». 

Тарас Назарук каже, що створення телеграм-архіву, на відміну від інших архівних ініціатив, є новим проєктом для Центру. «Ця ініціатива базувалася на чомусь більш інтуїтивному, ніж на вже проробленій методології архівування, — каже Тарас. — Закордонні ініціативи з вебархівування зазвичай обирають конкретні проміжки часу, періоди, в які робиться збереження контенту. У нас інший підхід. Ми архівуємо все, починаючи від 24 лютого. Зараз це вже понад 200 різних телеграм-каналів різної тематики».

Тарас розповідає, що архівуванням займається група людей. «Це люди з різними бекґраундами: історики, журналісти, комунікаційники. Але раніше ніхто з них не мав досвіду такого архівування, — каже він. — На початку я хотів архівувати чати, пов’язані з так званою кібервійною. Люди об’єдналися для організації D-Dos-атак на сайти російських державних структур, зливали російські бази даних тощо». Однак крім такого роду каналів команда проєкту почала архівувати й інші: інформаційні, ті, в яких гуртуються волонтери, де публікують воєнні гумор та меми, дописи про пропаганду та фейки, інформацію про втрати противника тощо. «Ми не можемо зафіксувати все, але прагнемо вловити видимий нам інформаційний ландшафт. З початку війни з’явилося багато різних каналів, а деякі перепрофілювалися. Ті, які раніше писали про літературну критику, зараз пишуть про війну. Аудиторії каналів також зросли, якщо зважати на статистику, — пояснює Тарас Назарук. — Офіційні структури чи ЗМІ дають обмежену картину з огляду на воєнний стан, натомість у телеграмі можна було знайти все. Зокрема, інформацію про маленькі містечка, як вони зараз живуть, які в них на порядку денному проблеми. Тому ми розширили перелік того, що архівуємо».

Він пояснює, що методологія архівування створювалася вже у процесі роботи, проте на багато питань команда досі не має відповідей. «Є дуже багато етичних і юридичних питань із тими повідомленнями, які публікуються в цих каналах і чатах. Це і приватні дані людей, номери телефонів, прізвища й імена, фотографії. Є групи, де люди постять повідомлення про своїх близьких, які зникли безвісти. Ми розуміємо, що це дуже сенситивна інформація і її не можна публікувати без дозволу, — каже Тарас. — Тому поки ми не публікуємо наш вебархів, а збираємо дані, щоб убезпечити їх від втрати. Пізніше ми опрацьовуватимемо матеріал, каталогізуватимемо дані». Тарас відзначає, що згодом вебархів частково відкриють, однак про повний доступ до даних не йдеться. «Деякі матеріали відкриватимуться лише після реєстрації і пояснення, як ті чи інші люди збираються їх використовувати, — пояснює Тарас Назарук. — В першу чергу йдеться про дослідників із різних дисциплін. На такі запити ми будемо реагувати». 

Тарас додає, що в майбутньому архів виглядатиме як емулятор того ж телеграма, матиме подібний інтерфейс, але відображатиме лише частину, заархівовану Центром. 

За словами Наталі Отріщенко, в команді Центру зараз багато дискусій щодо того, в який спосіб можна робити заархівовані історії доступнішими. Ймовірно, доступ до них буде можливий лише в певних локаціях. «На відміну від того, як наші історичні колекції зараз доступні онлайн після реєстрації з будь-якої точки. Буде кілька робочих місць у нас в Центрі чи у приміщенні партнерських інституцій, куди дослідники можуть прийти, пояснити причину інтересу і працювати. Крім цього, можливості скопіювати дані не буде». 

Олександр Маханець каже, що їхня ініціатива архівування не має наразі якогось чіткого дослідницького фокусу. «Коли ми збираємо ці матеріали, відштовхуємося від того, що ми можемо зробити, маючи на увазі якусь далеку перспективу, що ці матеріали можуть бути використані істориками, дослідниками. Пізніше ініціатива нашого архіву показуватиме історію на основі  приватного досвіду для того, щоб наголосити на суб’єктності кожного, — розповідає Олександр. — Наприклад, ми проводимо дні домашнього кіно, оцифровуємо старі домашні відео і надаємо голос людям, які знімали колись своє повсякденне життя чи якісь святкування на кіноплівку. Тут так само хочемо дати голос непоміченим».

Він додає, що не відчуває щодо цього проєкту якихось глобальних амбіцій, однак, за його словами, Центр працює над тим, щоби створити ресурс, який би надавав дослідникам набори джерел і матеріалів, які стосуються історії загалом, історії Центрально-Східної Європи, історії України. «Напевно, те, що ми робимо, глобально нічого не змінить. Але нам важливо працювати на нашу нішеву академічну аудиторію, яка буде використовувати верифіковані джерела в першу чергу. Незалежно, чи це буде за кілька років, чи за кілька десятків років», — розповідає він.

Фото: George Ivanchenko // Міський медіаархів // Центр міської історії