Авторка проєкту «Обличчя незалежності» Дарія Гірна: «Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало»

Авторка проєкту «Обличчя незалежності» Дарія Гірна: «Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало»

09:30,
14 Січня 2022
2192

Авторка проєкту «Обличчя незалежності» Дарія Гірна: «Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало»

09:30,
14 Січня 2022
2192
Авторка проєкту «Обличчя незалежності» Дарія Гірна: «Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало»
Авторка проєкту «Обличчя незалежності» Дарія Гірна: «Часу, щоб реанімувати нашу гідність, залишилося критично мало»
Завдяки циклу відеомонологів дисидентів та учасників руху опору радянській владі Україна має шанс зберегти пам’ять про людей, які створили передумови для її незалежності, але якими мало цікавляться медіа.

Проєкт «Обличчя незалежності» — цикл із понад сорока відеомонологів українських дисидентів та учасників руху опору радянській владі. Цей проєкт створила журналістка Дарія Гірна разом з онлайн-журналом Reporters. Кожен із героїв цих відео заплатив за свою боротьбу або несприйняття радянської системи роками неволі у тюрмах, таборах та психіатричних лікарнях. Сукупно в героїв проєкту радянська влада забрала понад 200 років життя. Авторка проєкту, ведуча «UA: Першого» та керівниця Центру досліджень визвольного руху, розповіла MediaSapiens, як створювала ці відео та чому взялася розповідати ці історії.

Дарко, ти давно працюєш із темою дисидентського руху. Створила біографічний фільм про Мариновича і проєкт «Шістдесятники». Чому саме ця тема?

— Мені цікаво працювати з темою радянських репресій загалом, бо це частина історії не тільки нашої країни, але й моєї родини. Мій прадідусь Семен Ольховий був висланий комуністами на Сибір як «куркуль». Просто за те, що важкою працею збудував господарство в селі Лучківці на Львівщині. Другий прадід, письменник і журналіст Василь Гірний, який служив в Українській галицькій армії і співпрацював з Організацією українських націоналістів у повстанському виданні «Лісовик», мусив тікати від совєтів на Захід. Мій дідусь Ярослав, блискучий радянський інженер і член КПРС, постійно був під ковпаком КҐБ і ніколи не займав високих посад через те, що його рідний брат Микола, тікаючи від комуністичних розправ, виїхав до США.

А ось ближча сімейна історія, яка найбільше закарбувалася. Влітку 1980 року, в черговий розпал репресій проти української інтелігенції, моя мама поїхала на такий собі радянський «ворк енд тревел» у російський Магадан, у поселення Омчак. Там вона готувала їсти для студентів, які працювали на будівництві. Молодь жила в дерев’яному бараку, а митися ходила в душову місцевої золотодобувної фабрики. І ось одного разу мама — комсомолка-активістка, студентка Львівської політехніки, — за стінкою санвузла почула, як працівниця фабрики співає «Гуцулку Ксеню». Мама здивувалася і спитала, звідки та знає українську мову. На що жінка відповіла: «Дитино, та тут друга Україна...». Саме тоді мамине переконання про добробут батьківщини, сформоване у школі, дало тріщину. І я завжди собі уявляла той спів і мамин момент прозріння. 

Вже у свідомому віці на мене вплинув «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина і «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. Мені було фізично боляче читати ці книжки. Приголомшив масштаб жорстокості й винахідливості зла, притаманні радянській тоталітарній машині. Але одна справа жити з думкою, що комунізм — це погано. Інша — коли ти спілкуєшся з конкретними людьми, яким він зіпсував життя.

У 2016 році керівник Школи журналістики Українського католицького університету Ігор Балинський порадив мені зробити документальний фільм про віцеректора університету Мирослава Мариновича — дисидента, який відсидів у ГУЛАГу десять років за правозахист. І ця рекомендація поцілила в десятку, бо робота над фільмом про пана Мирослава ще більше змінила моє уявлення про тоталітарну систему, в якій є кат і жертва. Прийшло розуміння, що є ще третя сторона — рух спротиву, відчайдушна меншість, здатна як мінімум показати диктатору середнього пальця, як максимум — хакнути систему. Мене дуже захопили ці люди.

Як прийшла ідея вже конкретного проєкту «Обличчя незалежності»?

— Ідея проєкту про дисидентів не давала мені спокою декілька років, але я не розуміла, яким він має бути, тому й не бралася. Поштовхом стала весняна історія, пов’язана з дисидентом Миколою Матусевичем і його поневіряннями в міському відділенні соцзахисту. Після цього я виділила декілька днів на моніторинг висвітлення теми дисидентського руху в українських медіа. Воно виявилося незбалансованим, хаотичним, часто поверховим або взагалі відсутнім. Наприклад, я шукала на ютубі бодай якісь відео з Михтодем Волинцем, Іваном Боцяном, Марією Трофімович та іншими живими політв’язнями СРСР, щоб подивитися на цих людей, послухати їх. Але пошук видавав нуль результатів. І мені стало страшно, що ці люди відійдуть і ніхто не встигне записати їхні обличчя, голос, емоційні спогади. Все, що залишиться, — це деякі тексти, трохи фото й загальні абзаци у шкільних підручниках. Тому я зрозуміла, що треба діяти негайно і записати всіх, хто ще живий і кого вдасться відшукати.

Розкажи, будь ласка, про кого цей проєкт. Хто його герої?

— Герої мого проєкту — учасники руху опору СРСР 1960–80-х років, які були ув’язненими в радянських тюрмах, таборах і провели роки в засланні. Їх називають шістдесятниками чи дисидентами. Загалом це представники української інтелігенції: поети, письменники, мовознавці, правозахисники, релігійні, громадські діячі. Але постраждали і прості люди, які в різний спосіб противились радянській владі, коли всі інші боялися це робити. Вони першими заговорили про дезінтеграцію Радянського Союзу і самостійну Україну.

Щоби краще розуміти тодішню ситуацію, достатньо подивитися на сучасну Білорусь, на те, як Лукашенко розправляється з усіма незгодними. Це дуже нагадує дії радянської влади щодо української інтелігенції в другій половині ХХ століття. Відмінність у тому, що в українських дисидентів замість телеграм-каналів та шансів втекти від режиму за кордон був самвидав, який друкувався на «нелегальних» друкарських машинках, і багаторічний «квиток» на зону.

За яким принципом ти обирала героїв?

— Зосередилася на історіях тих, хто найбільше постраждав, заплативши свободою. Тому обов’язковим моментом біографії є арешт та ув’язнення. Винятками є два герої, які були жертвами каральної психіатрії СРСР.

Яке для тебе було найбільше відкриття під час роботи над проєктом? Можливо, про Радянський Союз як систему. Або якась історія конкретного героя.

— Мене вразила історія правозахисниці Олі Гейко, доньки заступниці міністра освіти УРСР, яка пішла в дисидентський рух, аби витягнути з ув’язнення найкращих друзів. Зворушила доля вчителя музики Миколи Горбаля, який відсидів 16 років. 95-річний Михтодь Волинець — тесть амбасадорки України в США Оксани Маркарової, — розповідав свою неймовірну історію майже дві години. Вразила його енергійність і гостинність.

Для мене було відкриттям, що дисидентський рух активно діяв у південно-східних областях України і його характер часто змінювався в цих регіонах від суто правозахисного до національно-визвольного.

Була вражена, що серед політв’язнів СРСР найбільше було українців — 60–70%. Таку цифру називали мені в унісон не лише українські дисиденти, її підтверджували й вірменські політв’язні Паруйр Айрікян і Вардан Арутюнян. Звідси питання: чому з п’ятнадцяти республік Україна зазнала найбільше переслідувань? І чому, коли в Росії чи балтійських республіках людям за «антирадянську агітацію і пропаганду» давали 2–4 роки, то українцям не шкодували максимальних термінів (9–12 років)?

Але я також думала про слід, який залишається після всіх цих людей. Щонайменше 35 українських університетів мають історичні факультети. І мені цікаво, що досліджували випускники цих вишів упродовж останніх тридцяти років, якщо так багато свідків комуністичних злочинів відійшло у вічність безслідно. Мені було прикро, коли обласні осередки товариств репресованих один за одним повідомляли, що «у нас нікого не залишилося» або «де ви були раніше?». Ми втратили значний шматок історії нашої країни просто через те, що самі собі нецікаві. І це усвідомлення було дуже болючим для мене.

Водночас завдяки тим, хто системно збирав інформацію, наприклад, колишньому політв’язню Василю Овсієнку, мені вдалося розшукати всіх героїв проєкту. Сумно, що сам він, як і з десяток інших, відмовився від участі у зйомках через стан здоров’я.

Чи були якісь труднощі в роботі?

— Це перший великий проєкт, який я робила самостійно. Окрім відряджень із габаритною технікою, зйомок і монтажу, це ще й мій перший досвід пошуку інформаційних партнерів, продюсування, створення і запуск ютуб-каналу, незнайомого для мене тіктока.

За кадром зазвичай була скромна хрущівка чи сільська хата, частину героїв записувала в себе вдома. Це був черговий виклик, бо записувала, де виходило, і в кадр могли залітати мухи, доноситися сирени з вулиці, гавкіт тощо.

Паралельно, окрім виготовлення контенту, потрібно було вирішувати багато адміністративних питань. Мені пощастило, що співзасновник Благодійного фонду «Відкриті очі» Тарас Вервега погодився профінансувати цю ідею, а головна редакторка Reporters Марічка Паплаускайте — взяти значну частину роботи на себе й команду. Reporters створив сторінку проєкту та комунікує його на своїх платформах. Чимало ЗМІ та людей відгукнулися на пропозицію інформаційного партнерства, підтримували проєкт. Кращого розвитку подій я не могла уявити.

Чи бачиш ти якісь тенденції і фідбек глядачів?

— Коли я починала зйомки, то мала два страхи: перший — ці відео ніхто не дивитиметься. Максимум сто переглядів буде. Другий — ок, відео колись подивляться історики, коли досліджуватимуть тему. Але я була зворушена тим, як вистрілив тизер проєкту, а за два тижні на каналі було майже дві тисячі підписників без жодної реклами. Мені писали люди три дні поспіль і дякували. Писали ті, в яких були репресовані родичі, писали вчителі, які хочуть показувати ці ролики учням, писали з музеїв із проханням використовувати відео як частину експозицій.

Самі ж відео поки що не набирають багато переглядів — максимально 5,5 тисячі, але я не засмучуюсь, бо переконана, що цю роботу просто важливо було зробити. Так, «Обличчя незалежності» живуть у дуже вузькій інформаційній бульбашці і я б хотіла, щоб цей проєкт вийшов за її межі, достукавшись до когось із тієї третини українців, що ностальгують за СРСР.

Чому нам сьогодні потрібно знати ці історії? Чого вони можуть нас навчити?

— Чомусь я впевнена, що Адам Міхнік не пройде центром Варшави, залишившись непоміченим. А про що скаже ім’я Мирослава Мариновича пересічному киянину? Питання риторичне. Тому перша функція проєкту — просвітницька.

Суспільні травми, до яких спричинив радянський «великий брат», досі непроговорені. Мені відгукнувся коментар під одним із відео, що учасники проєкту страждали за ідеали і були героями, а ті, хто залишався на волі, часто деформувався під систему. Страх за власне життя, звичка прогинатися, мовчати на несправедливість, аби не потрапити до рук КҐБ, покалічили покоління наших батьків, бабусь і дідусів. Я бачу ті ж наслідки «совка» і в моєму поколінні, яке в СРСР ніколи не жило. І цей період потрібно відрефлексувати, бо від цього залежить, як швидко ми ментально наблизимося до європейських цінностей, де життя і гідність людини мають значення.

Зараз в інфополі багато знецінених сенсів, російська пропаганда намагається переконати кожного з нас, що правди немає, що нікому не можна вірити, що все скомпрометоване й ні на що не можна опиратися. І голос дисидентів може стати противагою цьому хаосу, бо це саме той випадок, коли гідність, відважність, відповідальність і справедливість, про які ми так любимо говорити, має людське обличчя.

У тебе є рецепт, як доносити такі непрості світоглядні теми до широкого загалу?

— На жаль, немає. До того ж обраний мною формат портретів далекий від універсального, адже вимагає вдумливого перегляду. Я надихалася проєктом Human французького фотографа Яна Артюса-Бертрана. Дисиденти спілкуються напряму із глядачем, очі в очі. Як на мене, це викликає більше довіри, бо між аудиторією і героєм немає журналіста-посередника.

Ми з моїм партнером по проєкту Владиславом Крилевським додали більше візуалізації, яка є також символічною, оскільки в документалістиці я дуже ціную метафори. Наприклад, на відео з’являється вічко, яке створює ефект заглядання в минуле і в якому з’являються фото та відео. В логотипі проєкту можна розгледіти тюремні ґрати й місяць, який світить крізь них. Вони складають літери О та Н (Обличчя Незалежності). Також ми використали сіре тло, яке асоціюється в мене саме з радянським часом, а герой історії відтіняє цю сірість собою.

Чи відгукнеться формат ширшій аудиторії, сказати важко. Я б цього дуже хотіла. Але зізнаюсь, мені не дуже подобається, як подекуди українські медіа «загнали» українських ветеранів та політв’язнів СРСР у сільські інтер’єри, з радянськими портретами Шевченка і килимами на стінах. Багато років журналісти смакували саме такий образ українського героя і тиражували його. Біда в тому, що наші люди досі часто, свідомо чи ні, тримаються якогось, у поганому сенсі, провінційного сприйняття власної історії. Винятком є окремі острівці: «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, серіал «Колапс» Олександра Зінченка, документальні фільми Дмитра Джулая тощо. Мені подобаються історичні тексти Христини Коціри, Володимира Бірчака та Радислава Мокрика. Коли дивишся / читаєш контент і відчуваєш емпатію та повагу автора до історії своєї країни. Вагу цієї історії.

У своїх коментарях ти говорила, що сьогодні твої герої часто живуть на мізерні пенсії. Чи можна їм допомогти? Чи не думала ти сама започатковувати такий рух допомоги? Можливо, знайдуться люди, які хочуть долучитися.

— Частиною моєї експедиції був збір анкет на фінансову підтримку дисидентів. Відповідну програму допомоги відкрили правозахисники Євген та Борис Захарови і зібрали трохи грошей. Кожна людина в Україні може перерахувати гроші на благодійний рахунок цього фонду і не сумніватися, що вони дійдуть до тих політв’язнів, які звернулися по допомогу. Таких анкет на прохання Євгена Захарова я зібрала вже сім, ще чекаю чотири, аби йому передати. Завдяки цій програмі деякі дисиденти отримали одноразові виплати по три тисячі гривень. Але що таке три тисячі гривень? Системно ситуацію можуть змінити лише Кабмін та парламент, проголосувавши законопроєкт чи постанову про збільшення пенсій дисидентам. Така ініціатива з’явилась навесні, коли вибухнула ситуація навколо Миколи Матусевича. Голова профільного комітету Верховної Ради Галина Третьякова пообіцяла посприяти, декілька нардепів взяли ситуацію під контроль, але справа так і не зрушила з мертвої точки.

Цілий рік гідного забезпечення всіх цих людей державі обійшовся би приблизно як одне святкування тридцятиріччя незалежності або й менше. До речі, жодного дисидента не запросили на офіційні заходи до Дня незалежності. Багато з них не лише отримують мізерні пенсії, вони взагалі поза будь-якою формальною увагою влади. Навіть на рівні картонних грамот і подяк, заповнених кульковою синьою ручкою. Зате слідчі, судді та колишні каґебісти, які відправляли цих людей до таборів, часто отримують максимальні пенсії та пільги.

Тому я б дуже хотіла, щоб це питання влада нарешті винесла на порядок денний. Можливо, для цього доведеться проводити флешмоб у соцмережах. Але важливо розуміти, що йдеться не про гроші, а про нашу гідність. І часу, щоб цю гідність реанімувати, залишилося критично мало. 

Фото: reporters.media/oblychchya-nezalezhnosti/

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду