За рік карантину всі ми дуже скучили за подорожами. Довелося навчитися не лише працювати й тусуватися дистанційно, а й мандрувати за допомогою книжок. 

Добре, що українські видавці наразі можуть запропонувати чимало видань про різні країни світу. Особливо тішить, що в останні роки серед них є й репортажні книжки вітчизняних письменників. Одна з прикметних новинок у цьому жанрі — книжка «Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але…» Максима Беспалова, яка вийшла в новому видавництві «Віхола». Воно якраз спеціалізується на нехудожній літературі українських авторів, запит на яку зрів давно.  

Зелений томик у м'якій обкладинці з симпатичним клапаном-закладинкою —  це вже п’ята книжка журналіста, мандрівника та письменника. І третя — про подорожі. Спочатку була «Шлях на край світу» («Темпора», 2016) — мандрівні нотатки про паломницьку подорож до Собору святого Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела. Автор пройшов цим шляхом 17 разів. Потім він написав про спільноту українців за Полярним колом, побувавши на північному архіпелазі Шпіцберген (книжку «Український Шпіцберген» теж видала «Темпора». В 2017-му). 

Із перших сторінок нової книжки автора стає зрозуміло, що це не нотатки з емоційними враженнями від мальовничих місцин чи колоритних персонажів, а ретельно зібраний і обміркований журналістом матеріал. В Ірландії Максим Беспалов був 9 разів. У книзі, яку він структурував як маршрут островом, він вирішив розповісти про головне побачене, почуте й відкрите під час усіх поїздок. 

Тож яким читач побачить Смарагдовий Острів із книжки? 

Місцем із непростою історією 

Розповідь несподівано починається не з прогулянки столицею чи запаморочливих пейзажів котрогось із загублених в океані ірландських островів, а з Белфаста, розділеного стіною між протестантськими й католицькими районами. Власне, не з розповіді про успішну Республіку Ірландію, чого чекаєш з анотації, а одразу ж із найболючішої точки нещодавньої історії. Ще три десятиліття тому в Північній Ірландії тривав збройний конфлікт, від вибухівки гинули невинні перехожі, а прихильники приєднання регіону до Республіки Ірландія помирали в тюрмах від голоду. Автор наче одразу попереджає, що розкаже не лише про зелені поля з кумедними вівцями, секрети вдалих реформ, смаки пива Guinness і філософію місцевих мешканців, а і про питання, які залишаються невирішеними чи контраверсійними, як-от непопулярність ірландської мови. Згадує, звісно, і про трагедії минулого: голод 1845-1849 років, жорстоке імперське гноблення впродовж століть, наслідки кількох десятиліть збройного протистояння в Ольстері та інші. 

Сповненим цікавих людей 

На сторінках книжки читач зустріне дуже різних людей, і, звісно ж, не лише ірландців. Це і ровесники Максима, які теж займаються творчістю чи працюють в офісах (зокрема в Apple: як відомо, через привабливу податкову політику саме в Ірландії розташовані центральні європейські офіси ІТ-гігантів). Колишній член ІРА й учасник голодного протесту в’язнів, який тепер очолює кінофестиваль. А ще молодий юніоніст — захисник прав ЛГБТ, москвич — хранитель ірландської мови, кочівники пейві, фермери і заробітчани-поляки, — звісно ж, це далеко не повний список. Видається, що в мандрівках Максим доволі близько познайомився з ірландським менталітетом: він навіть зазначає, що знайшов там добрих друзів. Із цитат дуже різних ірландців ми можемо скласти певне враження про їхній світогляд, проте мені як читачці цього в книжці не вистачило. 

Звісно ж, красивим  

Скелі Могер, Дорога гігантів, замки і мальовничі вересові луки, унікальний острів Інішмор, де більшість населення спілкується ірландською, — ці та інші фантастично красиві місця автор описує справді натхненно. Залюднений Дублін, який Максиму не припав до смаку, все одно в його описі має свій шарм. Як і Корк чи тусовочний Голуей. Що вже казати про невеличке містечко Вотервіль на узбережжі Атлантики, де автор вирішив створити творчу резиденцію для українців! Він називає його місцем сили. Проте навіть найгарніші куточки країни письменник бачить не крізь рожеві окуляри. Він запитує місцевих про їхні проблеми, можливості заробітку, погляди на політику, вплив реформ на їхнє життя. Словом, не ідеалізує, а радше захоплено аналізує. 

Успішним, але неідеальним 

Дуже цікавими сторінками для мене виявилися ті, які описували феномен «кельтського тигра» — нечуване економічне зростання, якого країні вдалося досягнути за доволі короткий термін і попри економічну кризу 2008-го. Наприкінці 80-х Ірландія була бідною країною, в 90-х мала схожі економічні показники з Україною, а в 2019-му посіла четверте місце в світі за ВВП на душу населення. Звісно, це вражає і тим більше шкода втраченого нами часу... Водночас в Ірландії не бракує проблем і дискусійних питань — не лише щодо розділеної Півночі. Люди охоче критикують членство в ЄС, упереджено ставляться до ірландців з інших графств, поширеною є й ксенофобія щодо іммігрантів чи тих самих пейві, а ще алкоголізм. Про все це автор також пише, звертаючи увагу, що це не ідеальна країна. І акцентує на тому, що попри поширену думку про схожість історії України і Ірландії, яка йому до поїздки в Ірландію здавалася слушною, ми зовсім різні й не варто «штучно накладати одні стереотипи на інші». По прочитанні книжки не можу з ним не погодитися. 

Жаданим пунктом призначення

... але це не заважає автору почуватися там майже як удома і прагнути приїздити до Ірландії знову і знову.  

Свою розповідь про країну автор закінчує на дещо сумній ноті: торік у березні його саме там заскочили карантинні обмеження. Кордони закривалися, от-от мали ввести заборону на відвідування пабів, — їхні завсідники не втомлювалися казати, що зроду такого не було! — а Максим із друзями мусив повертатися в Україну. Аби потім у перший локдаун засісти писати цю книжку й, певно ж, планувати наступну подорож до Ірландії. 

Переконана, що чи не кожен читач книжки «Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але…» , також захоче відвідати цю країну — незалежно від ступеня його кельтоманії на старті читання. Журналісту вдалося розповісти про країну і детально, й різнобічно, порушити так багато тем, показати так багато принад, що кожен читач знайде щось собі до смаку — щось, що стане його особистим мотивом купити квиток до Дубліна. 

Кілька нотаток на полях:

• У книжці «Усе, що ви знаєте про Ірландію, — правда, але…» не бракує кумедних історій і ситуацій, добре знайомих кожному мандрівнику: від розмов із прикордонником чи сусідкою в транспорті до побрехеньок завсідників барів і підслуханих колоритних діалогів. Вся ця «класика жанру» подорожніх нотаток тут є, й вона дуже на своєму місці.
• У першу чергу книжка Максима Беспалова цікава інформаційною складовою. Але хочеться поговорити і про стиль. Автор пише легко, яскраво, просто і водночас образно: деякі абзаци з описами природи хочеться підкреслювати. Водночас впадає в око дуже неоднорідний стиль: ось пів сторінки власне замилування пейзажем, а далі — кілька сторінок сухих фактів і цифр. Десь автор ділиться дуже особистим, як-от розповідаючи про побачення з ірландкою, а в іншому випадку займає відсторонену позицію, його погляд на проблему лишається невідомим читачу (а шкода). Водночас відчувається потужний і журналістський, і літературний бекґраунд Беспалова. Певна «клаптиковість» подачі матеріалу аж ніяк не стає перепоною читанню. 
• Через це ще більшим сюрпризом стає бонус наприкінці — п'єса про августинський монастир IX століття на одному з маленьких ірландських островів. Вона має назву «Кінець світу в Царстві небесному» і точно не є просто додатком до книжки — це самодостатній драматичний твір. А ефект несподіванки від творчості автора в геть іншому жанрі лиш посилює безперечно позитивне загальне враження від книжки. 

Фото надані Максимом Беспаловим