Дорж Бату: «Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним»

Дорж Бату: «Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним»

08:57,
12 Липня 2021
3955

Дорж Бату: «Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним»

08:57,
12 Липня 2021
3955
Дорж Бату: «Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним»
Дорж Бату: «Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним»
Автор «Франчески», «Моцарта 2.0» і «Таємниці старого лами» — про свою роботу в NASA, Моцарта у виконанні оркестру «Українського радіо» та глибину кулінарних книжок.

Дорж Бату (Андрій Васильєв) — український письменник бурятського походження, який живе в Америці. В минулому він працював на українських телеканалах «Інтер» і «1+1» новинарем, побув журналістом «Голосу Америки», а потім дивовижним чином опинився в американському космічному агентстві NASA. Спершу працював у лабораторії, яка розробляла й випробовувала деталі для космічних апаратів, а згодом став оператором корекції траєкторій у Центрі керування польотами. Саме тут почалась його кар’єра українського письменника: з дописів у фейсбуку, в яких Дорж описував своїх колег по NASA,  утворилася книжка «Франческа. Повелителька траєкторій». Згодом він написав іще три книжки: «Франческа. Володарка офіцерського жетона», «Моцарт 2.0» та «Таємниця старого Лами». «Детектор медіа» поговорив із Доржем про соцмережі (до яких він, попри історію «Франчески», ставиться скептично), про його «розлучення» з журналістською професією, а також про його книжки. Це літературна частина розмови — медійну читайте тут

— Дорже, як ви, колишній журналіст із пострадянської країни, взагалі потрапили до лабораторії, яка займається космічними апаратами?

— Я подався туди на посаду, яка не потребувала жодного фахового бекґраунду. Несподівано мені сподобалось: усі ці блискучі детальки, високий тиск, печі, термальні камери. Я втягнувся, мені стало цікаво експериментувати. Інженери побачили це й почали вчити мене, посилати на курси. За три роки в лабораторії з лаборанта я став випробувачем.

Це дуже круто — бачити результат своєї роботи. Ти маєш владу допустити деталь до роботи в космічному апараті чи ні. Якщо ти на сто відсотків упевнений, що вона відкалібрована коректно й добре поводиться за температури як мінус сто, так і плюс триста градусів, працює в повному вакуумі та витримує маскимальне навантаження тиску, ти допускаєш її до подальшої збірки. На марсоході Perseverance, який зараз на Марсі, стоять деталі, які допускав я. Відчуваю свій внесок у те, що цей марсохід працює. Я власноруч роблю те, що сприяє прогресу й допомагає освоювати космос. Це усвідомлення давало мені сили приходити на роботу знову.

Згодом до мене звернулася рекрутингова компанія, яка шукала людей для NASA. В цій компанії працювали не стільки з резюме, скільки з кандидатом. Чого саме він хоче — попрацювати кілька місяців, а потім стати на біржу праці, чи навчитися чогось нового? Клієнтам вони пропонують тільки тих кандидатів, у яких упевнені та за яких готові нести відповідальність.

Коли мені запропонували цю роботу, я зрозумів, що, напевно, не потягну. Працівник рекрутингової компанії сказав мені, що варто поїхати й подивитися, перш ніж робити висновок. А потім, коли я побачив місце роботи і ще раз сказав «я не потягну», мій майбутній наставник сказав: «Якщо вже ця рекрутингова компанія тебе сюди відправила, значить, вони в тобі впевнені. Перш ніж зробити висновки, спробуй. Якщо в тебе вийде, отже ти на своєму місці». Я двічі хотів відмовитись, але двічі погодився. Людина сама собі ставить бар’єри й обмежує свої можливості. Я ніколи не думав, що займатимусь математикою, це було якесь жахіття для мене. Але це, на мій превеликий подив, цікавіше за журналістику.

— Ваша перша книжка виросла із фейсбук-дописів про вашу колегу по NASA Франческу. Героїня взагалі читала ці тексти? Не хотіла вивчити українську?

— Їй цікаво було вчити окремі слова, але не дуже цензурні. Якби хотіла — вивчила б. Вона просто живе у своєму світі. Їй було цікаво, скільки лайків збирають дописи — вона все це вимірювала, вираховувала. Дуже хвилювалася. Часом намагалася зрозуміти, що там написано, користувалась автоматичним перекладом. Автопереклад — це страшно :)

— Колеги з NASA не намагалися вплинути на вашу книжку — наприклад, підкоригувати або прибрати якісь історії?

— Коли я переказував їм дописи, вони реготали. Вони мені довіряють. Я нікого не зображав у книжці людожером. Було таке, що якісь епізоди не входили до книжки, й колеги казали: «Та ні, це треба! Чому ти цього не береш?» Але книжка не може бути безкінечною.

 ­— Як відреагувала Франческа, дізнавшись, що наступна книжка не про неї?

— Вона абсолютно щиро злилася. Але ми з’явились і в «Моцарті» — випадково. Я думав, як наштовхнути Стасю на розв’язання ребусу з шифруванням, а тоді ввів у роман усю нашу компанію. Можливо, потім це стане своєрідною фішкою.

— У «Франчесці» ви розповідаєте, як ваша колега пішла з будинку заможних батьків, щоб мати можливість робити свій власний вибір. У вас також є діти – ви виховуєте їх такими ж самостійними? Життя та виховання американських дітей, на ваш погляд, суттєво відрізняється від того, як виховують дітей в Україні? 

— Ми виховуємо своїх дітей як самостійних громадян. Вони не наша власність, ми не маємо над ними влади, вони такі самі громадяни, як ми, тільки маленькі, просто ми несемо за них відповідальність. Ми даємо їм право і можливість прийняти своє рішення, хай воно буде, на нашу думку, неправильним. Але коли вони будуть бачити, що несуть відповідальність за своє рішення, за своє життя, що ніхто нічого не буде робити замість них, тоді вони вчитимуться в школі не для того, щоб принести батькам гарні оцінки, а щоб вступити в університет і отримати ту професію, яку хочуть і якою зароблятимуть собі на життя. 

Американські підлітки частіше знають що вони хочуть. Американські батьки й діти повністю свідомі, що це your life, your rules, your responsibility. Ти і тільки ти відповідаєш за свої вчинки і за своє життя. 

Наша старша донька Софія перші роки вчилася в Україні і бачила, як вчителі ставляться до них і як діти ставляться до навчання. Потім вона отримала інші умови, отримала іншу мотивацію. Вона дуже хотіла стати дизайнеркою і вступити в Rhode Island School of Design. Це приватний коледж, який №1 не тільки в Штатах, а й у світі. В нас не було стільки грошей, щоб її там вчити. Вона здала творчий іспит і підготувалася так добре, що отримала стипендію. Але вона багато вчилася, могла плакати, засинати за столом. Вона знала: якщо вступить у цей коледж, то стане висококласною та  високооплачуваною дизайнеркою. І тоді зможе дозволити собі купити машину, житло, хороші речі, їздити світом.

Американські підлітки відрізняються від українських тим, що вони ні на кого не сподіваються. Софії ледь виповнилося вісімнадцять, коли вона переїхала до іншого штату. Вона відповідальна і самостійна, не просить допомоги, хоч іноді й просить поради. В мене вона просила поради, коли писала твори за Шопенгауром і Кафкою. Ми з нею завжди спілкуємося як із дорослою. Ми не тримаємо над нею скляний ковпак. 

— У «Великому інтерв’ю» ви кажете, що Моцарт був «веселим та доволі безвідповідальним придурком».  Але у вашій книжці цей його характер залишається хіба у спогадах, ніби Моцарт у сучасному світі отримав шанс виправити свої помилки минулого. 

— Коли Моцарт переїхав до Відня, він покладався на Констанцію, позичав у грошовитих друзів, знав, що його люблять і що йому дадуть гроші. Так, у нього були муки совісті. Читаючи сльозливі листи Моцарта своїм друзям, розумієш: треба мати неабиякий письменницький талант, аби написати такого листа, щоб вони одразу дали грошей.  

В Америці в Моцарта не було нікого: ні друзів із грішми, ні Констанції, яка прикриє всі діри, ні батька, до якого можна було звернутись у скрутну годину. Він зрозумів, що може сподіватися виключно на себе. Його нова подруга Стася не була фінансовим магнатом, заробляла гроші важкою працею. Він зрозумів, що не може жити як раніше. Тоді він задумався, що непогано було би заробити грошей, багато грошей. Протягом усієї книжки він не написав жодного нового твору, але й не задер нікому спідницю, не напився —  хоча міг, ніщо йому не заважало продовжувати таке життя, як колись. Але чому саме він потрапив у майбутнє, й найцікавіше — хто його туди переніс — я розкажу в продовженні книжки. 

— Історія Моцарта нагадує розповіді українців, які приїжджали до Америки за green card. Хоч ким вони були вдома, там вони могли змінюватися, часом кардинально.

— Моцарту пощастило: він потрапив до Стасі, яка ввела його в цей світ. Не всім так щастить. Але з ним відбулися ті самі трансформації, що й із нашими емігрантами, з однією відмінністю: Моцарт продовжував займатися тією справою, яку любив. І не завжди Америка має змінити людину настільки, щоб вона з журналістики переметнулася в математику. Наприклад, моя дружина Ярина продовжила у Штатах навчання. Вона хотіла бути дизайнеркою, закінчила коледж, потім університет, зараз працює на тій посаді, про яку інші дизайнери думають, що це вінець їхніх сподівань. Але для Ярини це просто чергова сходинка. 

У «Моцарті» ви використовуєте qr-коди, через які можна послухати музику Моцарта, шум вулиць, прогулятися Нью-Йорком. Що мотивувало вас зробити книжку інтерактивною? 

— Перше правило американського бізнесу: зроби так, щоби клієнт зробив якомога менше рухів, міг купити все в один клік. Я просто дав можливість читачеві взяти телефон, відсканувати й одразу потрапити туди, куди йому потрібно. 

Коли я писав про музику, я думав, як цю музику додати. Одна справа про цю музику писати, інша — її слухати. Я міг би дати читачу рекомендації: візьміть у руки телефон, наберіть назву цього концерту латинськими літерами і отримайте цілу купу уривків. Але я подумав: «Ні, я йому дам найкращих українських виконавців, з "Українського радіо"». Заслужений академічний оркестр «Українського радіо» — один із найкращих у Європі. Я зумів домовитися із Суспільним і, що найцікавіше, усі 11 творів із тих, які я згадував у книжці, знайшлися в шикарному виконанні. Я отримав право виставити їх на ютуб. Мої західні колеги, які слухали ці записи, ті музиканти, які живуть на Заході, говорили, що так ніхто тут не виконує, це зовсім інша школа. Я їм дав альтернативу. Бо раніше ці записи просто лежали мертвим вантажем в архіві. Це неправильно, дехто на Заході спеціально шукає такі записи, щоб мати уявлення, як виконували Моцарта на пострадянському просторі.

— Коли ви писали свою останню книжку «Таємниця старого лами», ви бачили конкретного читача, якому вона адресована? Про що вона, якщо говорити не про сюжет, а про цінності, які ви в неї вкладаєте? 

— Це багатошаровий твір, у якому людина будь-якого віку та інтересів знайде цікаву для себе інформацію. Підлітки 13-15 років — пригодницьку історію й таємниці, бо навряд чи вони зможуть зрозуміти повною мірою ту трагедію, яка відбулася з моїм народом. Дорослі — сторінки історії мого народу: репресії, як радянська влада ставилася до мого народу, духовенства, як знищували національну інтелігенцію, яким чином це відбувалося, про голодомор на території Бурят-Монголії.

Цінності, які я вкладаю в цю книжку, — це дружба, щирість, відмова від помсти, відкритість, простота, як кажуть американці, open mind. Це важливо. Коли мені було одинадцять років, я дізнався, що Радянський Союз знищував буддистське духовенство. Якби я не був open-minded, то поставився би до цієї інформації вороже. Бо як це? У школі вчать зовсім іншого, отже це неправда. Той, хто розповідає мені цю інформацію, ворог, він бажає мені зла, наговорює на Радянський Союз. Насправді ж сприйняття цієї інформації — це і є open mind, готовність вислухати альтернативну позицію. Це цінність, яку я вкладаю в цю книжку.  

— В Україні часто можна почути, що писати українською невигідно. Ви як автор що скажете — вигідно чи ні?

— Це все маячня, що українськомовний продукт не може бути конкурентоздатним. Неконкурентоздатним може бути неякісний продукт, зроблений абияк, непрофесійно, без пристрасті, без досконалості. Такий продукт не буде популярним ніколи, це буде халтура, лажа. Справжній якісний продукт буде популярний будь-якою мовою. Я один із найпродаваніших авторів «Видавництва Старого Лева», мої книжки приносять мені прибуток, і вони написані українською.

— Книжки яких українських авторів ви би порекомендували прочитати американцю, щоби зрозуміти Україну?

— Не люблю радити книжки, адже в усіх різні смаки. Але щоби зрозуміти Україну, я би порадив американцям кулінарні книжки. Українська кухня — щира, гостинна, пишна і глибока. Наприклад, «Готуємо в журбі» Жені Кузнєцової — це must read. 

З українських авторів я люблю Ілларіона Павлюка. Мені дуже подобається, як він заплітає сюжет, закладає інтригу, розв’язує її наприкінці, й ти навіть не здогадуєшся до останньої сторінки, як насправді все є.

Зараз відкриття для мене — Мартин Якуб. Коли читав його новий роман «Не твоє собаче діло», хотілося жбурнути цю книжку: там так багато агресії, того, що викликає в мене лють! Але він одразу ж вчить цю лють опановувати. Агресія і злість не дають розв’язання проблеми; коли ти опануєш себе, тоді приходить рішення. Це я почерпнув у романі Якуба.

 

Фото з архіву Доржа Бату

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду