20 книжкових порад від журналістів і журналісток, які пишуть про культуру

20 книжкових порад від журналістів і журналісток, які пишуть про культуру

09:00,
6 Липня 2021
2537

20 книжкових порад від журналістів і журналісток, які пишуть про культуру

09:00,
6 Липня 2021
2537
20 книжкових порад від журналістів і журналісток, які пишуть про культуру
20 книжкових порад від журналістів і журналісток, які пишуть про культуру
«Якби довелось обирати одну книжку, аби провести з нею життя на безлюдному острові…» Радять Оксана Городівська, Юстина Добуш, Юрій Поворозник, Поліна Булат, Софія Челяк, Іванка Петрович, Олена Мигашко та Богдана Романцова.

Що читати, аби розібратися в культурі, зрозуміти дух сучасності, виробити свій унікальний стиль писання чи говоріння на культурні теми? Які книжки додають культурним журналістам натхнення та допомагають побачити неочевидне? «Детектор медіа» запитав сімох медійників і медійниць, які працюють у культурній тематиці, про важливі для них книжки. Добірка вийшла дуже розмаїтою: від практичних посібників до романів та робіт із психоаналізу. 

Оксана Городівська — в минулому журналістка «Громадського. Культури», співзасновниця PRYVIT/media та PRYVIT/production:

— Курт Воннегут, «Колиска для кішки». Я могла назвати будь-яку книжку цього автора, але нехай буде ця. У Воннегута часто початок історії виглядає так, що кульмінація вже відбулась, і це був майже апокаліпсис. І всю решту книжки він розповідає про якісь дивні збіги, зустрічі, абсурдні ситуації, які до цієї кульмінації привели. Наприклад, у «Колисці для кішки» герой знайомиться з дітьми винахідника ядерної бомби і виявляється, що той створив ще одну небезпечну річ — «лід-дев’ять», який кристалізує воду одним дотиком. Здавалося б, головною інтригою має бути, чи знищить ця штука світ, але по ходу історії це стає все менш важливо. Я зловила себе на тому, що в культурній журналістиці в мене працює схожий підхід: кульмінація вже відома (це, звісно, не апокаліпсис, а твір чи подія), але мені цікава не стільки вона, скільки шлях до неї. Нехай навіть він не дуже видовищний, часом буденний, а часом і абсурдний.

Ролан Барт, «Міфології». Ця книжка колись показала мені, як можна досліджувати, що стоїть за образами, які ми бачимо в культурі, рекламі, медіа. Барт розглядає велоперегони Тур-де-Франс як сучасну епопею і проводить паралелі з Гомером. Він розповідає, як оптика холодної війни перетворила НЛО з радянської загрози на позаземну — марсіанську. Або чому в якийсь момент повітряна піна стала невід’ємною властивістю мийних засобів. У Барта багато прикладів із кінця 1950-х, але зараз так само цікаво задумуватися, чому нам показують те, що показують, що намагаються спростити чи приховати, звідки виростає певний образ, хто його формує тощо.

Джуно Діас, «Коротке дивовижне життя Оскара Вао». Головний герой цієї книжки — домініканський хлопець, який живе у Сполучених Штатах Америки, підлітком сильно набирає вагу, ховається від світу в наукову фантастику та фентезі й вірить у родинне прокляття. Але є річ, якої він неймовірно прагне: велике, взаємне і реальне кохання. Сюжет звучить дуже спрощено і не надто «дивовижно». Але коли сюди вплітаються родинні пристрасті, емігрантські будні, політичні репресії та бандитські розбірки Домінікани, а потім у мікс додається магічний реалізм, виходить захопливо. Книжка написана спенглішем — сумішшю англійської й іспанської, і вона має чудовий ритм. Я часто згадую її, коли думаю, як передати манеру і ритміку мови в інтерв’ю. Де поредагувати для зрозумілості, а де залишити, як є, для фактури. 

Олена Мигашко дописувала до L'Officiel Ukraine, була головною редакторкою у Yabl, дописувала у UACulture, а зараз є експерткою програми «Інноваційний культурний продукт» в Українському культурному фонді:

The Elements of Style — класична книжка, яку повернув до життя Елвін Брукс Вайт. Книжка вчить позбавлятися зайвого в реченнях, створювати логічну композицію, загалом уміти добре розповідати історії. Письменникам, поетам, які експериментують із текстом, вона навряд чи сьогодні знадобиться, а от для журналіста це просто прекрасна річ.

Леонід Бершидський, «Ремесло». Це книжка колишнього редактора українського Forbes і колумніста Bloomberg. Тут, з одного боку, занурення у медіареальність 2010-х, з іншого — це, мабуть, один із найбільш цілісних, простих і стилістично вивірених текстів, які я читала. Тому допоможе і як приклад готового тексту, і вправами / інформацією, яка там є. 

Юстина Добуш пише для онлайн-видання «Збруч» колонки та бере інтерв’ю, веде подкаст відеоінтерв’ю «ЛСД» у Львівському муніципальному мистецькому центрі. Нещодавно на «Детекторі медіа» вийшла розмова з Юстиною. Ось її поради:

Маршал Маклюен, ««Галактика Ґутенберґа» — це просто моя улюблена книжка, яка показує цілком інакший підхід до розуміння того, чим є читання та література.

Джеймс Глік, «Інформація. Історія. Теорія. Потік» — найкрутіший нонфікшен, який має прочитати просто кожна людина XXI сторіччя.

Зиґмунд Фройд, «Невпокій у культурі». Фройд — це посібник із того, як можна інтерпретувати дії, події, людину як істоту, культуру й весь навколишній світ. Його потрібно читати сьогодні не так заради ідей, як заради ознайомлення з психоаналітичним способом мислення, без якого ніяк у західній цивілізації. 

Богдана Романцова літературознавиця, книжкова редакторка, викладачка проєктів «Літосвіта» і «Нобілітет». Публікується на «Українському тижні», «ЛітАкценті», «Букмолі», LB.ua та «Читомо»:

— Умберто Еко, «Ім’я рози». Якби довелось обирати одну книжку, аби провести з нею життя на безлюдному острові, це був би цей роман. Вигадливі ігри та захопливий сюжет, ефект повного занурення в епоху Середньовіччя, увага до найдрібніших деталей. Чому цей текст буде корисний культурним журналістам? Бо Еко як ніхто вміє виокремити важливе і перетворити сухий фактаж на захопливу історію. А ще він переконаний антисноб, і кожен у його книжках знайде щось важливе для себе — хіба не рецепт якісної статті?

Антонія Баєтт, «Possession». Баєтт — не лише одна з найінтелектуальніших письменниць сучасності, а й блискуча літературознавиця, чиї теоретичні роботи — must read для сучасного гуманітарія. Роман «Possession», як і багато інших творів Баєтт, — метатекстуальний, тобто в ньому авторка досліджує природу творчості і процес створення текстів. Але також це детектив, трішки університетський роман, книжка про вікторіанство та історія кохання. Баєтт віртуозно грає із жанровими правилами і постійно переважує читацькі очікування — а саме це завдання культурного журналіста. До речі, саме «Possession» приніс авторці Букера у 1990-му.

Сильвія Плат, «Під скляним ковпаком». Роман про героїню, яка відчуває світ гостро, тонко, ніби оголеними нервами. Літературознавці часто зараховують його до roman à clef, тобто романів із ключем. Це означає, що під маскою вигаданих героїв автор зашифровував своїх сучасників, тож читач може зануритися в біографію авторки і спробувати вгадати, хто є хто. Головна героїня єдиного роману Плат — юна Естер Ґрінвуд — працює гостьовою редакторкою глянцевого журналу. Так, це роман про культурну журналістику, ще й погляд зсередини! І останній аргумент — без перебільшення блискучий переклад Ольги Любарської та дуже красиве українське видання. 

Поліна Булат, арт-оглядачка й журналістка, пише про балет і танець для українських видань, у 2020 році заснувала театральний сервіс із лекціями Radioballet.me:

Вадим Гаєвський, «Дивертисмент». На цю, як згодом виявилось, легендарну книжку російського балетознавця я натрапила на розвалах книжкового ринку ще на початку свого захоплення балетом. Неможливо вчасно: статті Гаєвського дуже поетичні, просякнуті сенсами. Їх читаєш, наче художню літературу: вони допомагають не лише дізнатися про історію та методи, а справді осягнути сутність балету. Можливо, Гаєвський дещо суб'єктивний та емоційний, проте у точності спостережень йому не відмовити. Недарма книжка була заборонена радянською владою 1981 року, щойно вийшла.

Марта Грем, «Пам’ять крові». Не можу сказати, що автобіографія однієї з матерів-засновниць танцю-модерн на мене вплинула, проте точно зрезонувала. Грем написала «Пам’ять крові» в останній рік свого життя. Ділячись спогадами від раннього дитинства, вона занурює читачів у своє сприйняття світу, мистецтва, жіноцтва і власної долі. Грем довелося проторювати шлях у часи, коли танець у США вважали легковажною розвагою. Проте мисткиня не поступилася принципами й заснувала власну трупу, техніку танцю і низку революційних для свого часу вистав, які вплинули на сприйняття образу і професії танцівника далеко за межами штатів. В автобіографії Марта Грем також ділиться спогадами про співпрацю зі знаменитими митцями: Рудольфом Нурієвим, Марго Фонтейн, Михайлом Баришніковим, Лайзою Мінеллі, Аароном Коплендом та іншими. Люблю брати в руки цю книжку і читати фрагменти з будь-якої сторінки. 

Юрій Поворозник працював на «Громадському. Культурі», а потім став співзасновником онлайн-видання Vertigo, яке називає себе «антиснобським ресурсом про кіно і попкультуру»:

Вілл Гомперц, «Що це взагалі таке?». Не можна говорити про сучасну культуру, не наразившись на нерозуміння «сучасного мистецтва». Вілл Гомперц у своїй книжці ідеально розкладає по поличках 150 років мистецтва, проводячи чітку лінію від імпресіоністів до перформансів сьогодення. І, як на мене, «Що це взагалі таке?» не лише допомагає познайомитися зі світом мистецтва, але й яскраво демонструє еволюційний рух ідей у культурі. До того ж Гомперц настільки легко та живо будує причинно-наслідкові зв’язки, що хочеться ще кілька томів його історій.

Полін Кейл, «The Age of Movies: Selected Writings of Pauline Kael». Складно писати про кіно й не знати Полін Кейл, яка виборює звання найвпливовішої кінокритикині ХХ століття. Полін написала чотирнадцять книжок, але саме збірка її найвідоміших рецензій на есеїв свого часу вразила мене безкомпромісністю та влучністю формулювань. Будучи одним із найбільших авторитетів у галузі, Кейл ненавиділа авторитетів, йшла проти течії та орієнтувалася лише на себе. А ще вона привнесла в кінокритику суб’єктивізм та емоційність, які пізніше (за якісь 50 років) перетворилися на мільйони «рецензій» у соцмережах. Цікаво, що б на це сказала пані Кейл.

Вільям Ноделзедер, «I'm dying up here». Сучасна культурна журналістика може бути специфічною, а знайомство з певними «новими» напрямками допомагає розширити горизонти. Особливо коли мова про стендап та його зародження у Нью-Йорку та Лос-Анджелесі 70-х. Ноделзедер, який одним із перших почав висвітлювати стендап, бачив зародження та занепад золотої ери, описавши їх на сторінках «Я тут помираю». Необхідне чтиво для всіх, хто хоче розуміти стендап глибше за ТНТ й «отого діда, який матюкався» (вибач, Джордж Карлін).

Ентоні Бурдейн, «Kitchen Confidential». Здавалося б, що може бути далі від культурної журналістики, ніж їжа? Ентоні Бурдейн довів, що їжа й культура пов’язані — часом навіть надто сильно. Щоправда, навряд чи ми про це говорили б, якби не фантастичний стиль письма Бурдейна, його жага до пригод та бажання досліджувати світ крізь призму того, що ми їмо. 

Іванка Петрович працювала журналісткою у Harper's Bazaar Ukraine, а зараз дописує для журналу Elle Ukraine:

Володимир Набоков, «Лоліта». Ця книжка сьогодні викликає чимало суперечок. Нова етика не признає романтизацію кохання між дорослим чоловіком та дівчинкою-підлітком. Та не можна заперечувати, що «Лоліта» — один із найгеніальніших романів XX століття. Я пам’ятаю, як прочитала перші декілька сторінок твору і була в захваті. Підкорив мене навіть не драматичний сюжет, а мова. Набоков — письменник, який майстерно жонглює порівняннями, метафорами та епітетами. Опис, на перший погляд, звичайної сцени із життя завдяки красномовності автора набуває нових, потаємних значень. Для тих, хто хоче навчитися мислити нетривіально і розвинути мовну палітру, «Лоліта» — ідеальний варіант. 

Софія Челяк працює ведучою на каналі «UA: Культурі», де записує інтерв’ю з письменниками та знімає сюжети з культурних подій. Також Софія — програмна директорка BookForum:

— Пітер Померанцев, «Це не пропаганда». Книжка, яка допоможе розібратися в методах та протидії відносно новим методам пропаганди. Померанцев віддавна досліджує російську пропаганду та написав про неї книжку «Нічого правдивого та все можливо».

Олена Стяжкіна. «Смерть лева Сесіла мала сенс». Книжка для тих, хто хоче зрозуміти жителів Донеччини. Історія про чотири сім'ї, яких поєднало народження дітей у 1986 році. Діти виросли, змінювалася політична ситуація місцевості, де вони жили. Історія завершується в наші дні. Книжку корисно прочитати тим, хто хоче зрозуміти Донеччину, історії людей, які звідти походять, і як війна змінила їхнє життя.

Фото: unsplash.com, із фейсбук-сторінок учасниць і учасників опитування.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду