Село, їжа та сестринство

Село, їжа та сестринство

09:58,
21 Липня 2021
2632

Село, їжа та сестринство

09:58,
21 Липня 2021
2632
Село, їжа та сестринство
Село, їжа та сестринство
Медіадослідниця, перекладчка та письменниця Євгенія Кузнєцова розповіла про спільне та відмінне між книжками «Готуємо в журбі» і «Спитайте Мієчку», а також як шукала «своїх» типажів серед близьких та знайомих.

З інтервалом у місяць у медіадослідниці Євгенії Кузнєцової вийшли дві книжки — артбук «Готуємо в журбі» про те, що і як їдять українці, та «Спитайте Мієчку» — художня історія про трьох сестер, які їдуть у село на літо в пошуках відповідей на важливі питання. Якщо з першої книжки авторка прагнула зробити етнографічний путівник кулінарними звичками, створювала журливе меню й описувала, як українці готують голубці та холодець, то у другій писала не про їжу, а про людей, їхні взаємини та сільське життя.

Ми поговорили з Євгенією про те, як від медіадосліджень вона перейшла до художніх текстів; чому українці бояться говорити про їжу; про українське село, відмінність жіночих персонажів в серіалі Наталки Ворожбит «Спіймати Кайдаша» та її книжці «Спитайте Мієчку»; прийняття своїх особливостей та атмосферу сестринства.

Євгеніє, ви — дослідниця медіа та комунікацій, перекладачка, спеціалізуєтеся на ролі медіа в суспільстві, дослідженнях медіасистем та аналізі текстів. Як перейшли від цієї роботи до написання художніх книжок?

Я би сказала, що дослідження медіа і переклад — все те, чим я займаюся і заробляю гроші, — це компроміс. Письмо — це і є моя основна робота. Я завжди писала тексти, хоч і не постійно художні. Просто зараз книжки почали виходити.

Чи стало для вас письменництво одним зі способів заробити гроші?

Зараз удається трохи заробляти цим, можливо, з часом заробіток ставатиме більшим. Книжка «Готуємо в журбі» — комерційне видання, нам із партнерами вдалося відбити все, що ми вклали, і навіть дещо заробити.

«Готуємо в журбі» та «Спитайте Мієчку», які вийшли одна за одною, дуже різні, але все ж є в них щось спільне. Це щось українське — село, кулінарні традиції, любов до України.

Ймовірно, так. Я розумію, що навіть живучи за кордоном (Євгенія мешкає в Німеччині. — МS), ніколи не можу відірватися від України ні фізично, ні ментально. Адже нас формує досвід нашого дитинства. Все, що пишеться, так чи інакше чіпляється за те, що було з тобою до підліткового віку. Тому так, у кожній із цих книжок є Україна, українці, частинка мого дитинства. Хоча я б ці дві книжки не дуже порівнювала, бо «Готуємо в журбі» — збірка іронічних есеїв, а «Спитайте Мієчку» — цілком художній текст. Проте все ж обидві вони засновані на досвідах дитинства. Колись видавець Завен Баблоян писав, що це типово для авторів: виписувати свій досвід дитинства у першій книжці.

Попри те, що в назві однієї з книжок є слово «журба», написана вона іронічно. Як і книжка про Мієчку та її сестер. Здається, іронія — це елемент вашого письменницького стилю. У якій із двох книжок, на вашу думку, все ж більше гумору?

— Напевно, в «Журбі», вона на цьому побудована. Якби забрати звідти гумор, її би просто не було. Хоча я старалася, щоб у цих книжках не було чистого гумору чи чистої іронії. І там, і там у гуморі є домішок журби. Мене часто питають, чому книжка зветься «Готуємо в журбі». От ми з вами знайшли відповідь. Іронія та гумор — хороший спосіб прийняття того, чого ми не можемо змінити.

Типажі героїнь із книжки «Спитайте Мієчку» списані з реальних людей? Принаймні, Мієчка і Лілічка, одна з яких пише, інша — фотографує, нагадують мені реальних українських журналістку та фотографку.

Письменники часто списують риси для своїх персонажів із реальних людей, я теж не виняток. І в Мієчки, і в Лілічки є якісь риси від мене та моєї сестри. Й стосунки між дівчатами теж схожі на наші. Однак кожна з них є мозаїкою з різних людей. Коли ти працюєш над текстом, часто дивишся на людей із явним бажанням щось із них списати, тому дружити з письменниками буває небезпечно, бо він чи вона завжди у пошуку типажів. У спілкуванні з людьми я щось собі нотую: хтось щось сказав, хтось щось зробив — це завжди можна використати у художніх книжках.

У вашому житті, як і в героїнь книги «Спитайте Мієчку», було село на Вінниччині і, відповідно, була хата, яку збудував ваш дід. У книжці описаний той самий будинок, у якому ви проводили дитинство? І чи є ця хата зараз для вас таким самим притулком — місцем, куди можна втекти у моменти, коли потрібно побути наодинці з собою та власними думками?

Образ хати, яка, ймовірно, є головною героїнею книжки, я списувала з нашого сільського будинку. Мій дід збудував цю хату після того, як покинув високу посаду у Кривому Розі й вийшов на пенсію. До нього в гості часто приїжджали знайомі, які створювали в хаті гамірну атмосферу. Я намагалась її описати у книжці. Однак бували й моменти, коли в хаті майже не було людей і наставала тиша. Коли дідусь постарів, і люди перестали до нього приїжджати, хата раптом спорожніла, гамір зник.

Хата мого дідуся і досі стоїть. Тепер вона набагато сучасніша, ніж була в моєму дитинстві. Ми з сестрою вклалися в ремонт, тому зараз там гарно і затишно. Я туди регулярно приїжджаю.

У книжці гарно прописаний образ бабусі, до якої в гості й приїжджають дівчата. Бабусі, яка може їх підтримати. Чи була така бабуся, яка описана в книжці, у вашій хаті?

Так, бабусю Теодору я великою мірою списала зі своєї бабусі, яка досі живе в тій хаті. Проте я знову не можу сказати, що вона — повністю та ж людина. У творі я населяла будинок зовсім іншими людьми, яких немає в реальному житті. Пишучи, я створюю паралельну реальність.

У селі, в яке приїхали героїні вашої книжки, є закинутий яблуневий сад, дерева в якому висаджував їхній дідусь з іншими жителями села. За сюжетом сад належить родині Мієчки та Лілічки, й одна з них вирішує з ним щось робити, щоби привести до ладу, а інша вважає таку ідею безперспективною. Символом чого є сад на 800 яблунь, які потрібно викорчувати?

Можливо, це відсилка до мого дідуся, його життєвих поглядів. Він вважав, що все потрібно робити для людей, громади, а вже потім — для себе і своєї родини. Ймовірно, цей сад — символ краху цього погляду. Хоча мені здається, що дід був задоволений своїм життям, але люди, які були поруч із ним, періодично потерпали від такого підходу. Сад — це також символ комуністичного підходу, такого собі спільного блага, яке зрештою так і не настає. Можливо, нам знову намагаються нав’язати ідею створення спільного блага, але вже міжнародні організації. Однак ця концепція не працює, і цей сад — закинутий, дерева в якому треба корчувати, — ілюструє це.

Чи вважаєте цю книжку феміністичною? Бо в хаті збираються виключно жінки і всі вони не ворогують, не сваряться, як часто описують в інших українських книжках.

Скажімо, вона не цілеспрямовано феміністична. Я не ставила собі за мету написати жіночий чи феміністичний маніфест, але, можливо, ви маєте рацію, що в українській традиційній літературі часто описується конфлікт між жінками, а сестринство — рідко. Хоча в житті його багато, адже у всіх наших життєвих переживаннях нас підтримують переважно жінки.

Цей текст часто називають феміністичними, жіночим у хорошому сенсі. Хоча я не люблю поділу на жіночу та чоловічу літературу і не хочу, щоби вважалося, що «Спитайте Мієчку» призначена лише для жінок. Вона про жінок, але читати її можуть люди незалежно від статі.

У книжці описані якісь нетипові для українського села жінки. Наприклад, Лілічка, яка може залишити своїх дітей із чоловіком та свекрухою й поїхати на літо до бабусі, однак врегульовує бійки між дітьми телефоном. Чи Марта, яка повертається вагітна з Японії, нікому не каже, хто батько її дітей, не хоче заміж. Зазвичай жінок із сіл описують не такими. Ви бачили саме таких жінок в українських селах?

— Такі жінки в українських селах є. Я їх зустрічала. Це тенденція вже нашого покоління, яка з наступним поколінням буде тільки посилюватися, тому що село перестало бути маргіналізованим місцем, яким було у часи СРСР, коли сільську культуру вважали нижчою, гіршою за міську. Якщо ти жив чи жила у селі, вважалося, що тобі неодмінно потрібно з нього вибратися, якщо ти хочеш досягти чогось у житті. При тому, коли ти приїздив у місто, тобі потрібно було стерти усі можливі нагадування про те, що ти колись був у селі. В українського села дуже печальна історія, але, мені здається, це поступово змінюється. Культура села зараз може ніяк не відрізнятися від міської.

На початку 2020 року в Україні вийшов серіал за сценарієм Наталки Ворожбит «Спіймати Кайдаша» — сучасна адаптація твору Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я». У серіалі є дівчина Мелашка, готова залишити свою родину й втекти у Київ у пошуках щастя. Ваші героїні теж не традиційні. Тобто зараз таких різних жінок у творах ми зустрічаємо все частіше. Чи свідчить це про те, що в українському селі змінюються жіночі ролі?

Так, змінюються, і я сподіваюся, що з часом це йтиме далі. Але Мелашка все ж збірний образ: з одного боку, вона намагається вирватися з такого життєвого циклу,  в який її загнали — чоловік, діти, домашня праця, а з іншого боку — її життя дуже традиційно починається. Мої жінки інші —вони отримали освіту, мають родину, яка їх підтримувала, у них привілейованіша позиція, ніж у жінок, яких ми бачимо у серіалі Наталки Ворожбит. Ту ж Мелашку, наприклад, батьки не підтримують, вона не йде вчитися, хоча мала таке бажання, а виходить заміж ще школяркою. Їй набагато важче вирватися, бо в неї немає підтримки сім’ї.

Крім Лілічки і Мієчки, у книжці є ще одна сестра — Марта. З одного боку вона — негативна персонажка, принижує сестер, хамовита. А з іншого — все ж чуйна, прив’язується до чужої дитини і готова стати їй мамою. Якою вона задумувалася —доброю чи злою?

Вона не задумувалася злою. Вона добра, просто трішки вередлива. Думаю, у багатьох сім’ях є такі люди. Моя прабабуся казала про таких: «дурне, а наше». Тобто так, вона може бути злою, неприємною, дратує тебе, ви сваритеся, але попри це залишаєтеся рідними й знаєте, що можете розраховувати одна на одну. Марта не така, як Лілічка і Мієчка, але їхня.

Коли я читала книжку, переживала, що в ній буде відкритий фінал. І в кінці, коли головна героїня все ж виходить заміж, згадала книжку «Маленькі жінки» Луїзи Мей Елкотт. Вона пише, що книжка про дівчину, історія якої не закінчується шлюбом, буде поганою. Чи плануєте продовжувати історію Мієчки? Друга частина буде?

Останній абзац, із якого ми дізнаємося, що Мієчка все-таки народжує дитину від Устима, відірваний від основного тексту. Цим абзацом я вдовольняю і мою нелюбов до відкритих фіналів. Я дуже довго вагалася, чи цей абзац, який по суті завершує історію, взагалі потрібний. Весілля як такого там і не було. Просто ми дізнаємося, що Мієчка зробила свій вибір, над яким розмірковувала упродовж усього твору.

Раніше я казала, що продовження точно не буде, а недавно була в Києві і ночувала сама у квартирі, що буває досить рідко, і почала уявляти, що б із героїнями могло статися далі. Зараз я вже не виключаю того, що продовження можливе. Хоча і не обіцяю.

Ви казали, що ця книжка дуже сценарна і могла би стати непоганою виставою. Чи хотілося б вам, щоби текст, ваші персонажі були переосмислені іншими людьми — сценаристами, режисерами і, зрештою, ожили?

Це не мені вирішувати. Якщо в людей виникне бажання зробити виставу, я була б рада. Мені б такий досвід був дуже цікавий. Бо ти ж не знаєш, що зроблять із твоїм текстом.

Мені здається, що чимало авторів соромляться писати про їжу, ніби це щось вторинне, і якщо ти пишеш про неї, твою книжку відразу вважають збіркою  рецептів. Однак ваша книжка «Готуємо в журбі» — це щось більше, ніж просто набір інгредієнтів, з яких можна зготувати суп чи інші страви. Про що вона саме для вас?

Про те, що їжа у нашій культурі не проговорена. Я маю на увазі не тільки їжу як таку, а й усе навколокулінарне: як ми поводимося з їжею, що ми їмо, які в нас звички. Чомусь ми про це воліємо не говорити. Я це пов’язую із досвідом життя в Радянському Союзі, де їжу вважали чимось соромним. На це були політичні й ідеологічні причини — різноманітна їжа була в дефіциті, тому навколо неї сформувався таємничий образ. Є багато прикладів, коли із перекладів творів іноземних авторів прибирали частини про те, як «буржуї надто гарно їдять». Я не кажу, що «Журба» універсальна й заповнює собою культурну прогалину, але все ж ця книжка — маленький шматочок великого пазлу й допомагає нам зрозуміти себе краще. Нещодавно вийшла книжка «Україна, їжа, історія», і я сподіваюся, що таких книжок, які описуватимуть наш кулінарний досвід, буде більше.

2014 році вийшла книжка Софії Андрухович «Фелікс Австрія», в якій є описи різних страв, які служниця Стефа готує для своїх панів. Страви — печені лини, десерти, трояндовий конфітюр, — описані як твори мистецтва. Раніше в українській, а надто в російській літературі так багато не говорили про їжу…

У російській літературі, наприклад, радянського періоду, їжа і «чревоугодие» описується як великий гріх. От коли треба описати людину, яка ніби духовно неповносправна, у літературі того періоду пишуть, що вона їсть. Згадаємо, наприклад, Булгакова і те, що їли його герої в «Доме писателей». Там наголошувалося, що вони нікудишні письменники, бо концентруються на їжі та йдуть в той будинок письменника лише для того, щоби поїсти рябчиків.

Часто кажуть, що ми те, що ми їмо. Чи можна вважати книгу «Готуємо в журбі» чимось, що розповідає історії про українців, які раніше ніхто не розповідав?

Можливо, це нескромно казати, що раніше про це ніхто не розповідав, але загалом так, через їжу ми описуємо те, якими ми є. Зараз ми працюємо над англійською версією текстів книжки. Це книжка, яку було б класно продавати в аеропортах, адже в ній розповідається про буденні звички українців. Людям, які приїжджають в Україну, це може буде цікаво. Наші буденні звички багато що пояснюють про нас і нашу культуру, що в нас вважається нормою, а що ні. Наприклад, ті самі припрошування, які поширені серед українців, коли людину вмовляють їсти чи пити алкоголь. Ця книга може стати для іноземців інструкцією до виживання в Україні.

 — Я живу в Україні 27 років, але досі не знаю, як з припрошуваннями боротися і вважаю їх харчовим насильством.

Напевно, це і є насильство, але що більше ми про це будемо говоримо саме як про традиції і звичаї, то декоративнішими вони ставатимуть. Але якщо людина сприймає це дуже серйозно, не може над цим посміятися, то такі звичаї справді можуть сприйматися як харчове насильство. Мені б хотілося, щоби припрошування залишилися елементом нашої культури, щоби ми ними пишалися, знали, що у нас така традиція, але при цьому не змушували людину їсти чи пити.

 

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду