Упродовж багатьох століть російська держава веде війни з іншими — за території, вплив, обґрунтовуючи їх реальними чи вигаданими загрозами. У різні періоди історії «зовнішні вороги Росії» були різними: у 16-18 сторіччі це була Османська імперія, з якою Москва боролася за домінування у Східній Європі, на Кавказі та в Центральній Азії, у 18 сторіччі — Швеція, з якою Росія воювала у Великій Північній війні, прагнучи здобути доступ до Балтійського моря та розширити свій вплив у Північній Європі. Росія протистояла амбіціям Наполеона Бонапарта і на початку 19 сторіччя конфліктувала з Францією під час Наполеонівських війн. У другій половині XIX століття головним антагоністом для Росії стала Британська імперія, з якою Російська імперія змагалася за вплив у Центральній Азії, що породило навіть усталений російський вираз: «англичанка гадит».

Після Другої світової війни Сполучені Штати та їхні союзники по НАТО стали супротивниками радянської системи. Відтоді вороже ставлення з боку Росії до НАТО не зникає, призводячи до конфліктів, гонки озброєнь і політичних протистоянь. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Москві через військово-економічну підтримку України у форматі Рамштайн протистоїть коаліція з понад 40 найбільш економічно розвинених демократичних країн, на які припадає близько 60% світового ВВП. Та задля приховування факту протистояння всьому цивілізованому Заходу російський агітпроп обирає для себе образ найбільш зручного ворога та намагається вже його всебічно дискредитувати. Для цього зокрема використовуються історичні алюзії до минух геополітичних супротивників Росії. Лише за два роки повномасштабної війни відбулося кілька показових змін образу головної країни для биття. У цьому матеріалі розглянемо, як пропаганда маніпулює образом «зовнішнього ворога», а також наскільки цей образ динамічний і персоналізований.

Один зі стовпів пропаганди — наявність «зовнішнього ворога». Позиціювання якоїсь сторони як ворожої мимоволі ставить людину в пастку дихотомії «свій-чужий», інстинктивно змушуючи її ненавидіти «іншого» та гуртуватися зі «своїм». «Іншування» спрацьовувало як у домодерних суспільствах, так і в більш пізніх формаціях. «Чужий» завжди є у досвіді самосприйняття, детально цими питаннями займається розділ філософії під назвою феноменологія. Простим психологічним прийомом «іншування» намагається скористатися російський агітпроп, формуючи загальний національний стереотип на рівні буденного сприйняття — мовляв, у кожного росіянина є ворог, який перебуває поза географічними межами життєвого простору країни. Це зручний прийом, адже звинувачення зовнішнього ворога у внутрішніх проблемах і невдачах фактично усуває відповідальність із влади, а також спонукає росіян об’єднуватися проти спільного ворога. Демонізація зовнішнього ворога допомагає відвернути увагу від реальних внутрішніх проблем: економічної кризи, соціальної незахищеності, корупції чи авторитарних тенденцій.

США як «провідник антиросійської політики у світі»

Навесні 2023 року Москва затвердила нову концепцію зовнішньої політики Росії. У цьому документі США називають «головним натхненником, організатором і виконавцем» агресивної антиросійської політики у світі, а також головним джерелом ризику для безпеки як Росії, так і для міжнародного миру. На відміну від попередніх версій 1993, 2000, 2008, 2013 та 2016 років, ця Концепція є більш ворожою до Заходу та містить прямі відсилання до епохи Холодної війни. У попередніх концепціях зовнішньої політики Москва дотримувалася більш стриманого дипломатичного дискурсу щодо Вашингтона, акцентуючи радше на необхідності поглиблення співпраці та підкреслюючи «занепокоєння» щодо поточного вектора американської політики. Тепер же Кремль переконаний, що для виживання Росії як унікальної та незалежної цивілізації необхідний геополітичний відхід від однополярного світу, представленого верховенством США. Водночас у документі наголошується, що протистояння між Росією та Заходом стає більш явним та ідеологічним, оскільки відмова від неолібералізму стала основою російської зовнішньої політики. У згаданій Концепції зовнішньої політики Росія 2023 року назвала США основним рушієм агресивної політики проти неї. Інші демократії в російській інформаційній картині тавруються маріонетками США, і саме через заохочення чи примус Вашингтону вони проводять антиросійську політику. «США досі фактично окуповують Німеччину, Японію, Республіку Корею та інші країни. І при цьому цинічно називають їх рівноправними союзниками...», — говорив Путін восени 2022 року.

З 2006 року соціологічна служба «Левада-Центр» регулярно проводила дослідження суспільної думки щодо «друзів» і «ворогів» Росії, і Штати завжди лідирували в соцопитуваннях. З середини 2000-х по 2013 рік від 26% до 45% росіян зазначали США як країну, до якої вони налаштовані «найбільш недружньо». З початком війни проти України, анексією Криму та збройною агресією на сході, цей відсоток підскочив майже до 70%, а в наступні роки поступово знижувався до «довоєнного» рівня, втім із повномасштабним вторгненням не опускався нижче 70%.

Стереотип ворожості відтворювався через зображення американських лідерів як лиходіїв, висвітлення військових активностей США як експансіоністської загрози чи імперіалістичної інтенції, через висвітлення американської культури як декадентської та примітивної, а також через різноманітні теорії змови. Приміром, коли у 2010-х відносини Москви й Вашингтона погіршилися на тлі агресії проти України, антиросійських санкцій та, як наслідок, падіння рівня життя в Росії, виник мем про те, як «Обама краде ліс» або ж «Обама гадить у під’їзді», що підкреслювало іронічність звинувачень Штатів у внутрішніх проблемах російського суспільства. «Лютою відповіддю» на американські санкції був флешмоб від громадського руху «Загони Путіна» («Отряды Путина»), коли учасники знищували айфони, щоб довести, що «патріотизм» та усвідомлене споживання сильніші за вигоди, які пропонує «американська цивілізація».

З початком повномасштабного вторгнення російський агітпроп почав активніше зосереджуватися на вікові американського президента Джо Байдена. Пропаганда апелює до поганого здоров’я Байдена, втрати ним нібито когнітивних здібностей через поважний вік. Таким чином малюється образ неадекватного підконтрольного невідомим силам лідера ворожого табору. «Можна було б у сотий раз згадати про деменцію старика і корупцію сина. Про інтереси американського ВПК та вплив глибинної держави. Про війну демократів із консерваторами та клинч між штатами та федеральним урядом США», — підтверджував заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв багатоповторюваність російських згадок нібито деменції Байдена, коментуючи заклики президента США до Конгресу підтримати пакет військово-фінансової допомоги України.

«Велика Британія, яка не боїться ескалації» 

Сплеск ворожості до Великої Британії відбувся вже після повномасштабного вторгнення. Російська сторона звинуватила тогочасного британського прем’єра Бориса Джонсона у нібито «зриванні» стамбульських перемовин навесні 2022 року. Відтак ніби саме на Лондоні, за версією пропагандистів, лежить ключова відповідальність за продовження війни та зростання кількості її жертв. Зізнання голови перемовної делегації від України Давида Арахамії про те, що Джонсон відмовляв Київ від готовності довіритись Москві та пристати на деякі її вимоги наступним чином коментувала офіційна представниця МЗС Росії Марія Захарова: подібні заяви «показують повну залежність [Києва] від англосаксонських лялькарів, які керують ним буквально як заманеться». Детальніше про те, як Кремль спекулює риторикою щодо мирних перемовин, читайте тут.

Відтоді Джонсон став одним із головних антигероїв російського інформаційного простору. Вже згаданий Дмитро Медведев пропонував, наприклад, відправити Джонсона в психіатричну лікарню за його пропозицію прийняти Київ в НАТО без додаткових умов:  «Його б, відставного дурня, прийняти без умов до психіатричної лікарні. Ось там він зможе серед своїх зображати крутого хлопця, який вимагатиме розпочати третю світову».

Деяке зміщення акцентів було помітно і в характері брязкання ядерною зброєю Кремлем, яке все більше спрямовувалося в бік саме Лондона. У травні 2022 року Дмитро Кисельов, ведучий державного телеканалу «Росія-1» у праймтайм грозився знищити Англію: «Це лише один пуск, Борисе, а Англії немає раз і назавжди». Свої погрози він проілюстрував комп’ютерною анімацією російського ядерного удару по Великій Британії та Ірландії. Депутат Держдуми й колишній заступник командувача Південним військовим округом ЗС Росії Андрій Гурулев пізніше також наполягав, що перший ядерний удар Москва повинна завдати саме по Лондону: «Перший удар буде по Лондону. Безсумнівно, загроза світу йде від англосаксів». «В чому проблема? Одна ракета “Сармат” — були Британські острови й нема їх», — вторив подібній риториці в телеефірі інший депутат Держдуми й лідер партії «Родіна» Олексій Журавльов.

Та погрози не спрацювали. Після цього Велика Британія вже і за нового прем’єр-міністра демонструвала лідерство у питанні військових постачань Україні. Лондон першим надав Україні основні бойові танки, далекобійну зброю у вигляді крилатих ракет Storm Shadow, першим підписав із Києвом безпековий договір.

«Блефун Макрон загострює риторику»

У пізньорадянський період Франція в Москві позиціювалася як найдружніша країна з загалом ворожого капіталістичного блоку НАТО. Політичний простір для цього заклала зовнішня політика першого президента П’ятої Республіки Шарля де Голля, який прагнув стратегічної автономії від політики США і навіть вивів Францію у 1966 році з військової складової НАТО. Важливим була і популярність лівих ідей серед частини французьких еліт, яка проявлялась іноді й у більш приязному ставленні до СРСР, а також потужні позиції у внутрішній політиці Комуністичної партії Франції. Ці фактори сформували зі свого боку й особливе ставлення до Парижа радянської влади. Радянські жителі помічали таке ексклюзивне ставлення через щедре допущення французьких фільмів до прокату, що створило значну обізнаність жителів СРСР із зірками французького кінематографа.

Достатньо приязно сприймалася Франція в російських медіа й напередодні повномасштабного вторгнення. Це можна пояснити відносно м’якою риторикою щодо Москви як попереднього президента Франції й одного з засновників Нормандського формату врегулювання російсько-української війни Франсуа Олланда, так і його наступника Емануеля Макрона. Зокрема, західні журналісти звинувачували Олланда у надто м’якій риториці щодо Путіна, що давало Москві причини вважати, що Захід ослабив свою хватку.

Якщо на початку повномасштабного вторгнення Макрон також говорив, що потрібно «зберегти Путіну обличчя», то пізніше він змінив свій підхід. Переломним моментом стали слова Макрона від лютого 2024 року, коли французький президент повідомив, що не виключає можливості відправлення військ країн НАТО в Україну, щоб допомогти Києву стримати агресію Росії. Ворожий агітпроп відреагував низкою звинувачень у бік Макрона (детальний розбір ситуації — в нашому матеріалі), називаючи його «політичним вискочкою», «блефуном», «невдахою-наполеоном», очільником «дивізії “Шарлемань II” (Charlemagne deux) для оборони бункера Зеленського», маючи на увазі 1-шу французьку дивізію в складі військ Ваффен-СС Третього Рейху і таким чином вкотре апелюючи до «нацистської природи» України та нагадуючи про «денацифікаційну» місію Росії.

Паралельно з персональними нападками на Макрона в пропагандистських медіа Росії пройшла хвиля забутої «сенсації» про те, що буцімто перша леді Франції — трансгендер. Зокрема, цей фейк понесли видання Regnum, Иносми.ру, Дзен.ру. Подібні фейки з’являлися у російському медіапросторі й у минулі роки, але у 2024 році пропагандисти актуалізували це саме у зв’язку з сильною проукраїнською риторикою Емманюеля Макрона.

Як говорив директор аналітичного центру вивчення громадської думки «Левада-Центр» Лев Гудков у інтерв’ю виданню «Голос Америки», однією з вад розвитку російського суспільства було формування націоналістичної свідомості через неприязнь до Англії, Франції та Німеччини. «Це дуже стійка лінія, яка проходить крізь другу половину ХІХ століття та все ХХ століття. У радянські часи до цього додалися ще “класові вороги” і, відповідно, їхня персоніфікація у вигляді зовнішнього ворожого оточення», — пояснив Лев Гудков. Посилаючись на дослідження «Левада-Центру», він розповів, що інтенсифікація нагнітання «загрози» зовнішнього ворога почалося в нульових, було декілька антизахідних та антиамериканських кампаній, тому в опитуваннях суспільної думки можна було часто почути те, що Штати стали «світовим жандармом», «хочуть панувати над всім світом», «колонізувати Росію» тощо.

«Зовнішня загроза» — це та технологія, яка дозволяє російській політиці підживлювати установки «сліпого патріотизму» в суспільстві та використовувати це уявлення у геополітичній претензії на статус «наддержави». Під час холодної війни велика частина світу була розділена на табори друзів і ворогів, деякі з яких були розділені справжніми кордонами, Берлінською стіною та «залізною завісою». По один бік барикад був тоталітарний Радянський Союз та країни Варшавського договору, по інший — західні демократії. З розпадом СРСР і падінням «залізної завіси», здавалося, що феномен зовнішнього ворога в міжнародних відносинах значно послабився або й зовсім зник, утім Росія повною мірою відродила цю концепцію та реалізовує її ідеї на практиці. Такий підхід притаманний авторитарним режимам, адже дозволяє легітимізувати їх через перебільшення зовнішніх загроз і конструювання образів зовнішнього ворога. Для зручності агітпроп обирає один центр зла, персоналізує його, щоби «всенародний гнів» росіян каналізувався не на великий та абстрактний «колективний Захід», а на його конкретного представника — американського чи французького президента чи котрогось із європейських прем’єрів.

Ілюстрація та інфографіка: Наталія Лобач