50 відтінків реакцій Росії на розширення НАТО: як бажання Москви приєднатися до Альянсу обернулося конфронтацією

50 відтінків реакцій Росії на розширення НАТО: як бажання Москви приєднатися до Альянсу обернулося конфронтацією

10:00,
19 Березня 2024
3132

50 відтінків реакцій Росії на розширення НАТО: як бажання Москви приєднатися до Альянсу обернулося конфронтацією

10:00,
19 Березня 2024
3132
50 відтінків реакцій Росії на розширення НАТО: як бажання Москви приєднатися до Альянсу обернулося конфронтацією
50 відтінків реакцій Росії на розширення НАТО: як бажання Москви приєднатися до Альянсу обернулося конфронтацією
Не все так однозначно: ретроспективний погляд на реакції Росії на розширення НАТО.

На 2024 рік припадає декілька ювілейних для НАТО річниць. 8 лютого — 30-та річниця приєднання України до «Партнерства заради миру», спеціальної програми співпраці з Альянсом. 12 березня — 25-та річниця приєднання Польщі, Угорщини та Чехії до Альянсу, 29 березня — 20-та річниця членства країн Балтії, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії, 1 квітня — 15-та річниця приєднання Хорватії й Албанії.

9–11 липня у Вашингтоні відбудеться ювілейний саміт лідерів країн НАТО, який ознаменує 75-ту річницю створення Альянсу. Київ покладає на нього великі надії — за словами президента Зеленського, Україна як ніхто заслуговує на запрошення до членства в Організації під час Вашингтонського саміту. Окрім України, про свої прагнення про вступ до Альянсу заявила Грузія та Боснія і Герцеговина. У цьому матеріалі розглядаємо еволюцію ставлення Росії до власного членства НАТО та до питання розширення Альянсу на схід.

Як Росія хотіла в НАТО вступати, а захід противився

Під час зустрічі в Ново-Огарьово 14 січня 1994 року російський президент Борис Єльцин запропонував своєму американському колезі Біллу Клінтону домовленість щодо розширення НАТО. «Росія повинна бути першою країною, яка вступить в НАТО. Інші країни Центральної та Східної Європи можуть долучитися теж. Повинен бути своєрідний картель між США та Росією, а також із боку європейців, із метою забезпечення світової безпеки. Втім, по правді кажучи, Росія ще не готова вступити в НАТО», — йшлося в стенограмі їхньої розмови.

Через три десятиліття російська пропаганда почала поширювати витяги з цієї стенограми (ТАСС, «Известия», «РИА Новости», Regnum тощо). Мовляв, «реформатор-невдаха» Єльцин грався в західництво та лібералізм, «братався» зі США, йшов на повідці Клінтона й поступався геополітичними інтересами Росії, бо йому, за цитатою з видання Inosmi.ru, «потрібні були гроші для виплат боргів із зарплат — інакше його не переобрали б у 1996 році». Витягнені на стіл стенограми, що супроводжуються маніпулятивними коментарями, покликані підсилювати демонізацію Єльцина, антинатовські настрої, які є однією із засадничих рис нинішнього путінізму, і в такий спосіб вкотре раціоналізувати російську агресію проти України як відповідь на «безпрецедентну активність НАТО біля західних кордонів. Альянс розширює ініціативи та називає це “стримуванням російської агресії”. Москва неодноразово висловлювала стурбованість нарощуванням сил військового блоку у Європі. У Кремлі зазначали, що Росія нікому не загрожує, але не залишить поза увагою дії, потенційно небезпечні для її інтересів» (цитата з ria.ru).

Сплеск новин про цю стенограму та «гріхи» Єльцина майже збіглися в часі з інтерв’ю Путіна з американським журналістом Такером Карлсоном, у якому Путін говорив, що начебто запропонував Біллу Клінтону ідею вступу Росії до НАТО, але той її відкинув. За словами Путіна, якби Клінтон тоді відповів «так», розпочався би процес зближення з Альянсом. У такий спосіб агітпроп намагається перекласти вину за ескалацію на Захід: мовляв, Москва зі «щирими намірами» прагнула покращення відносин, а войовниче НАТО обманювало її, привело до ескалації та змусило завдати «превентивного удару».

Четверте розширення НАТО (Польща, Угорщина, Чехія, 1999): «протистояти натоцентризму, але без конфронтації»

Станом на 1999 рік серед науковців, політиків і дипломатів точилися дискусії щодо розширення НАТО. Професор Школи сучасних міжнародних досліджень імені Пола Нітце при Університеті Джона Гопкінса Чарльз Гаті у своїй розвідці категоризував основні табори прихильників і противників ідеї розширення Альянсу на схід.

Противники розширення. Опоненти розширення прагнули, щоб Америка дещо притлумила свою зовнішню активність і нарешті «повернулася додому». Інші були не проти співпраці з декількома країнами Центральної Європи, але покладали більше надій на нещодавно створений (у 1993 році) Європейський Союз, аніж на НАТО. Ще інші вважали, що ціна розширення може бути непомірною, адже це загрожуватиме так званим законним інтересам Росії у Східній Європі, і взагалі ця ідея могла би внести розкол у єдність Європи.

Прихильники розширення. Так звані атлантисти вважали, що НАТО має поставити собі за мету розширення кордонів стабільної та демократичної Європи, тому вони підтримували ідею прийняття нових членів після Холодної війни з-поміж країн Центральної та Східної Європи. «Ревізіоністи» вважали, що слід поступово скасовувати повоєнний поділ Європи, встановлений Ялтинською конференцією 1949 року. Також був табір «русофобів», які виступали за розширення, щоб у такий спосіб стримати майбутні російські амбіції.

Росія виступала проти розширення НАТО: у лютому 1999 року тогочасний президент Єльцин у зверненні до парламенту закликав «твердо, не скочуючись до конфронтації», протистояти концепції «натоцентризму», оскільки розширення Альянсу «залишається для Росії неприйнятним». Глава МЗС Росії Ігор Іванов 10 березня 1999 року говорив, що європейські країни повинні «взаємодіяти на користь створення такої системи, яка б відповідала безпеці всіх держав, а не окремих груп». Москва традиційно розглядала Східну Європу як частину своєї сфери впливу, тож те, що Альянс наближався до східних регіонів Росії, непокоїло Кремль. Як бачимо, російська сторона зберігала змагальницьку риторику, втім, не прагнула конфронтації.

Польща, Угорщина та Чехія стали першими серед колишніх членів Варшавського пакту, які приєдналися до НАТО. Це сталося за 12 днів до бомбардування Югославії силами НАТО. Операція НАТО в Югославії загострила напруженість між Росією та західними державами. З 24 березня по 10 червня 1999 року тривала операція «Союзна сила» в рамках війни між Федеративною Республікою Югославія (включала Сербію та Чорногорію) та Армією визволення Косова (АОК), а НАТО втрутилося, щоб зупинити етнічні чистки та масштабне насильство проти косовських албанців (офіційних даних щодо кількості жертв албанської національності немає, за неофіційними джерелами було вбито 5 чи навіть 10 тисяч цивільних).

24 березня 1999 року тодішній прем’єр-міністр Росії Євгеній Примаков прямував у Вашингтон, щоб домовитися про отримання кредиту від МВФ. І коли його літак уже летів над канадським островом Ньюфаундленд, прем’єру доповіли, що віцепрезидент США Альберт Гор сповістив про початок натовської операції, рішення про яку було прийнято генсеком альянсу Хав’єром Соланою. У відповідь на це Примаков зробив «розворот над Атлантикою» і повернувся до Москви.

Російська сторона систематично використовувала югославські події у своїй пропаганді. Мовляв, НАТО готове застосовувати невибіркову силу проти мирного населення без належного на те міжнародного дозволу. А західні держави під виглядом гуманітарної інтервенції лишень переслідують власні інтереси, що призводить до дестабілізації та жертв у постраждалих регіонах.

П’яте розширення НАТО: «зі вступом країн Балтії до Альянсу безпека не підвищується»

На Празькому саміті Альянсу у 2002 році Болгарію, Естонію, Латвію, Литву, Румунію, Словаччину та Словенію було запрошено розпочати переговори про вступ до Альянсу, і вже через два роки ці країни офіційно стали членами організації. Це був найбільший раунд розширення в історії НАТО.

«НАТО не росло, як якийсь організм. НАТО розширювалося таким чином, що країни подавали заявку на вступ. Кожна сама по собі. Колись президент Путін запитав мене, коли Росію запросять у НАТО. Але я сказав, що в НАТО не запрошують — потрібно подавати заявку, яку члени Альянсу потім оцінюють. Але він не захотів подавати заявку на вступ до НАТО», — сказав Джордж Робертсон, який обіймав посаду генсека НАТО у 1999–2004 роках.

Росія продовжувала одночасно подавати сигнали щодо бажання вступу та засуджувала розширення НАТО. Путін, виконуючи обов’язки президента, не виключав членство Росії в Альянсі. «Росія — це частина європейської культури, і я не уявляю собі своєї власної країни у відриві від Європи та від так званого, як ми часто говоримо, цивілізованого світу. Тому важко уявляю собі й НАТО як ворога», — казав він у березні 2000 року.

У квітні 2004 року російське видання «Коммерсантъ» описало, як генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер особисто запрошував Путіна на саміт у Туреччині, тож, мовляв, «Путін не чужий на святі НАТО».

Путін на зустрічі з генсеком НАТО Яапом де Хоопом Схеффером у квітні 2004 року критично зреагував на прийняття нових семи членів до Альянсу. На його думку, «механічне розширення» не дозволяє «ефективно протидіяти» основним загрозам, із якими стикається світ, наприклад, тероризму. Глава МЗС Росії Сергій Лавров тоді говорив, що «Росія, як і раніше, вважає розширення НАТО помилковим кроком на шляху зміцнення європейської безпеки», а міністр оборони Сергій Іванов — що «зі вступом країн Балтії до НАТО безпека альянсу не підвищиться», оскільки це «країни-споживачі безпеки, а не “виробники” безпеки».

Шосте розширення Альянсу (Хорватія, Албанія, 2009): «НАТО пустило в передбанник, а далі не знає, що робити»

Албанія брала участь у ПДЧ з часу його створення у 1999 році, тоді як Хорватія приєдналася у 2002 році. Вони отримали запрошення до вступу на Бухарестському саміті у квітні 2008 року. Путін виступив на закритому засіданні ради Росія — НАТО та сказав, що Москва сприймає наближення НАТО до російських кордонів як реальну загрозу інтересам держави, та пообіцяв «адекватні заходи». Путін тоді пригрозив, що у випадку вступу в НАТО Україна може припинити своє існування як єдина держава. Звертаючись до свого американського колеги Джорджа Буша, він сказав: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна — це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій — це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!». Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер тоді сказав, що НАТО досягло «згоди, що ці країни будуть членами НАТО», але за результатами саміту Македонії, Україні та Грузії відмовили у членстві (Македонія  нині Північна Македонія долучилася до організації у 2020 році, тоді як Грузія та Україна досі не в НАТО).

У квітні 2009 року Албанія та Хорватія приєдналися до НАТО. А Україна, як і Грузія, не почула жодної обнадійливої конкретики від НАТО й не отримала очікуваного плану щодо членства (ПДЧ), обов’язкової програми дій для країн-кандидатів із 1999 року (у липні 2023 року Альянс скасував ПДЧ для України).

У червні 2009 року тогочасний постійний представник Росії при НАТО Дмитро Рогозін іронізував, що НАТО буцімто втягло Україну, як і інших учасників програми «Партнерство заради миру», в «передбанник», але не знає, які кроки робити далі. «Розширення НАТО захлинулося. Говорячи про те, що щось може статися найближчим часом, я впевнений, що це неможливо. Навіть по Грузії та Україні це неможливо, не кажучи вже про інші держави», говорив Рогозін. А вже у вересні тогочасний президент Росії Дмитро Медведєв сказав, що в Москви «рівні, нормальні відносини з Північноатлантичним альянсом», проте «НАТО — це все-таки військовий блок, і його ракети направлені в російський бік».

Дратує не НАТО, а демократизація

З 1949 року кількість членів НАТО зросла з 12 до 32 країн завдяки десятьом раундам розширення. Швеція стала останньою на сьогодні країною, яка приєдналася до Альянсу (7 березня 2024 року). Головна умова розширення НАТО — бажання всіх держав-членів прийняти кандидата до організації. Тобто десять разів Альянсу вдалося дійти згоди щодо запрошення нових учасників безпекового клубу попри критику з боку Росії. Але у випадку з Україною Кремль ніяк не хоче миритися з думкою, що та може приєднатися до НАТО, і члени Альянсу, побоюючись перетнути «червоні лінії», зволікають із прийняттям України.

На думку професора Школи міжнародних відносин Американського університету у Вашингтоні Джеймса Голдгаєра, розширення НАТО забезпечило більшу безпеку та стабільність у Центральній і Східній Європі, водночас сприяючи погіршенню відносин США та Росії. Роберт Персон (викладач Військової академії США) та Майкл Макфол (колишній посол США до Росії) пишуть, що напруга між Росією та Заходом не є лінійною і за останні 30 років то наростала, то спадала. Причина такої динаміки — не через хвилі розширення НАТО, а зростання напруженості радше корелює з хвилями демократизації в Євразії. Автори пишуть про серію демократичних проривів і народних протестів за свободу в посткомуністичних країнах протягом 2000-х років, які багато хто, включаючи Путіна, називають «кольоровими революціями». «Простежується дуже чітка закономірність: Москва починає сильно нарікати на Альянс після демократичних проривів», — ідеться у статті.

За даними Міноборони, ЗСУ та інших складових сектору безпеки й оборони, запроваджено 315 стандартів НАТО: 192 (88% від запланованого) — у рамках Цілей партнерства Україна — НАТО, які є першочерговими стандартами Альянсу; 123 — в ініціативному порядку, які Україна впроваджує поза Цілями партнерства. В Альянсі є 1135 стандартів — тобто в Силах безпеки й оборони України вже запроваджено майже 28% від загальної кількості. За цим показником Україна навіть перевищує показники деяких держав-членів. Приміром, станом на початок 2021 року в Чорногорії запровадили близько 22% угод зі стандартизації НАТО, в Албанії — 29%, а Північна Македонія тоді не вийшла на рівень 1%. Ці дані свідчать про поступ у впровадженні стандартів НАТО в Україні, яка не є членом Альянсу.

Ми знову повертаємося до тези, яку, зокрема, сформулювали колишній міністр оборони України Резніков або віцепрем’єрка Стефанішина: питання вступу України до НАТО радше політичне. Майбутнє України — в НАТО, за словами Столтенберга, сьогодні країна ближча до НАТО, ніж будь-коли, солдати з держав НАТО, за словами польського міністра закордонних справ Сікорського, вже є в Україні й допомагають стримувати російську агресію, дві третини громадян країн НАТО, за словами Столтенберга, виступають за продовження допомоги Україні. А тим часом Україна готується до квітневого засідання Ради Україна — НАТО.

Колаж: Наталія Лобач

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду