Учасник проекту Embedded Journalism Нолан Петерсон: «Солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту»

Учасник проекту Embedded Journalism Нолан Петерсон: «Солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту»

12:00,
23 Червня 2015
9764

Учасник проекту Embedded Journalism Нолан Петерсон: «Солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту»

12:00,
23 Червня 2015
9764
Учасник проекту Embedded Journalism Нолан Петерсон: «Солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту»
Учасник проекту Embedded Journalism Нолан Петерсон: «Солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту»
Колишній пілот американської армії, ветеран воєн в Іраку та Афганістані, а нині — воєнкор на Донбасі розповів «Детектор медіа» про зміну професії, враження від «прикріплення» до війського підрозділу в Пісках, своє бачення війни та боротьбу з пропагандою.

Міжнародний кореспондент інтернет-видання The Daily Signal Нолан Петерсон став першим американським журналістом, який взяв участь у спільному проекті Міністерства оборони та Міністерства інформаційної політики України з прикріплення журналістів до військових підрозділів (Embedded Journalism). Нолан — колишній капітан Військово-повітряних сил США, пілот і ветеран воєн в Іраку й Афганістані. Дипломований політолог, французький філолог та журналіст (Коледж Мідлбері, Сорбонна, Північно-західний університет). Як воєнкор Нолан працює три роки, з них понад 6 місяців висвітлює конфлікт на Донбасі.

З 8 по 15 червня Нолан жив у селі Піски в шести кілометрах від окупованого сепаратистами Донецька разом із бійцями 93-ї механізованої бригади та двома французькими журналістами. Ми зустрілися для інтерв’ю через кілька днів по його поверненні.

«Я досі не можу прийти до тями. Кожен звук чи елементарний стукіт дверей сильно на мене впливає. Миттєво хочеться впасти на землю», — каже журналіст.

На момент публікації нашої розмови в The Daily Signal уже вийшов перший матеріал Нолана Петерсона з Пісків This Is What the Ukraine War Looks Like: 8 Days on the Front Line, який включає авторський текст, фото та відео.

Перебування на українській передовій справило на нього величезне враження навіть попри весь попередній військовий та журналістський досвід. Обстріли сепаратистів під час «перемир’я» Нолан Петерсон порівнює зі страшними днями Другої світової, а траншеї й умови, в яких живуть військові — Першої. Він переповідає історії кожного солдата, з яким спілкувався, і ділиться ідеями майбутніх матеріалів.

«Писати там було непросто. Але я сідав і щодня занотовував усе, що з нами відбулося, що я помітив і про що ми говорили», — розповідає Нолан.

Він багато усміхається і в той же час неймовірно переживає через ситуацію, в якій опинилася Україна. Каже, що працюватиме тут стільки, скільки буде потрібно. Журналіст називає свою співпрацю з The Daily Signal роботою мрії, адже медіа платить йому зарплату та покриває всі витрати, в той час як він може зосередитися на журналістській творчості.

Про особливості роботи міжнародного кореспондента, шлях від учасника війни до воєнкора, майбутнє російсько-українського конфлікту, пропаганду та програму «прикріплення» — далі в нашій розмові.

— Нолане, розкажіть, чому ви залишили армію і стали журналістом?

— Історія така… Відслуживши в Іраку та Афганістані, я повернувся додому. І побачив там те, що зараз ми спостерігаємо тут, у Києві — спокійне, мирне життя. Люди ходять у своїх справах. Мені, як ветерану, було непросто бачити, що більшість американців не усвідомлює, в чому їхня країна бере участь за кордоном і які взагалі серйозні процеси відбуваються у світі. В США люди дещо ізольовані від решти країн…

Мій армійській досвід у поєднанні з моєю любов’ю до подорожей привели мене в журналістику. Я вважаю, що мандри змінюють твій погляд на життя. Я відвідав близько 40 країн на семи континентах (включно з Антарктидою). Але не кожен має можливість отримати такий досвід, натомість журналіст — може. І переживати такі моменти, і, що важливо, ділитися ними через свої публікації.

Виходить, я знайшов спосіб зробити свій спосіб життя комусь корисним. Щоправда, така зміна професії далася нелегко. Я залишив армію у 29 років, уряд оплатив моє навчання в магістратурі на журналістиці. І от, за рік, у тридцять, мені доводилося шукати стажування в маленьких місцевих газетах… Я все почав з нуля і, маючи звання капітана авіації, змагався за роботу з 22-річними. Бувало, вранці прокидався, дивився на себе в дзеркало і думав: чувак, що ти робиш?

Але це було того варте. Коли я висвітлював історії солдат, які воюють в Афганістані та Україні, бачив, наскільки вони вдячні мені за мою роботу, за те, що я приїхав почути їхні історії… Я зрозумів, що це робить мене щасливим. Жодні найфантастичніші польоти не дарували мені таких відчуттів.

— Ви від початку думали про воєнну журналістику?

— В принципі, так. Адже війна — це й екстремальні умови та пригоди, й цікаві життєві історії. Якраз коли я почав працювати як журналіст у невеликій газеті, мій молодший брат — він теж капітан військово-повітряних сил США, вирушив воювати в Афганістан. Я відчув, що це було би сильним завданням — поїхати на цю війну вже як журналісту й написати про це. Як фрілансер я сам оплатив усі свої витрати — на дорогу, бронежилет… На це пішли майже всі гроші. Поїздка тривала два тижні. Емоційно сильним моментом стала зустріч із братом — власне, про це я вам уже розповідав. А потім я два тижні їздив по різних підрозділах. Підготував про це щось близько 10 матеріалів для United Press International (UPI). По поверненню продовжив писати про армію, перебуваючи в Америці. А потім написав… роман, він теж стосується війни. Зараз мій агент шукає видавництво.

— Це художня проза?

— Так, але базується на реальній історії. Після того, як я залишив армію, поїхав у Непал, щоби пожити там без усілякої цивілізації. Підіймаючись на одну з гір, зустрів співвітчизника — також ветерана війни в Афганістані. Він запитав, який у мене на війні був позивний. Коли я назвав його, він почав плакати — виявилося, що я врятував йому життя. І єдине, що він знав про мене — це мій позивний, який він почув по радіо. Насправді, в цього хлопця в житті сталося багато трагічних моментів. Власне, мій роман — про нього.

Коли ви вперше приїхали в Україну? Й чому саме сюди?

— Приїхав у серпні минулого року. Тобто приблизно в той же час, коли відбулося загострення конфлікту у смузі Гази. Я обирав між двома цими війнами. Рішучу роль зіграло те, що мій напарник-пілот жив у Львові і розповідав мені багато про Майдан і те, що відбувалося в Україні після нього. Про конфлікт в Україні писали мало, тут можна було бути першовідкривачем.

Я висвітлював ситуацію в Слов’янську і Маріуполі, в цілому прожив в Україні два місяці й повернувся додому. А потім, одного дня взимку, я пив пиво після роботи й отримав повідомлення від мого друга та фіксера Валентина. Він писав, що сидить у підвалі в Дебальцевому, йде обстріл і він може померти, й подякував за наше знайомство. Після цього я вирішив, що маю повернутися в Україну. Із березня я тут і сподіваюся працювати стільки, скільки знадобиться.

— Що вам як воєнкору дає статус колишнього військового? Належну фізичну підготовку, знання, як діяти в тій чи іншій ситуації, певне безстрашшя?

— Звичайно, те, що я сам ветеран, має переваги. І справа не в тому, що я знаю, як діяти під час обстрілу чи розрізняю зброю. Важливіше те, що солдати довіряють мені в мільйон разів більше, ніж цивільному журналісту. Я переконався в цьому як в Афганістані, так і в Україні. Американські війська одразу прийняли мене як брата — але це логічно. Однак так само сталося і в Україні.

Минулий тиждень у Пісках це ще раз довів. Спочатку до мене поставилися прохолодно, але як тільки я сказав, що сам є капітаном-пілотом, усе враз змінилося. Бійці почали мені симпатизувати, допомагати, а одного разу під час обстрілу буквально намагалися закрити мене собою. Я відчуваю, що військові вірять, що я напишу чесно. Вони нічого переді мною не вдають.

— А самому важко було психологічно налаштуватися, що ви тепер не учасник війни, а спостерігач?

— Є таке. Але найголовніше усвідомити, що ти пишеш не для військових, а для цивільного населення. Читаючи матеріали про Афганістан, прості американці мають бути поінформовані, через що проходять наші солдати, щоби прийняти рішення, кого підтримувати на виборах — і що далі буде з нашою країною. Також важливо знайти баланс між реальною ситуацією й емоціями, бути готовим поміняти акценти посеред роботи над матеріалом, бути неупередженим.

В той же час я не думаю, що можна бути по-справжньому об’єктивним, пишучи про війну. Адже ти в одній упряжці з солдатами, від них залежить твоє життя, а ворог хоче тебе вбити. Тому не так важлива об’єктивність, як правда — просто писати про те, що бачиш і переживаєш. Мені подобається цитата американського журналіста Волтера Ліпмана щодо цього: «Немає вищого закону для журналіста, ніж казати правду й соромити диявола».

— Ви працюєте в Україні як міжнародний кореспондент інтернет-видання The Daily Signal. Чому ваше медіа вдалося до такого кроку — оплачувати всі ваші витрати впродовж тривалого часу? Їх так цікавить Україна? Чи це просто шалена ідея, бажання мати унікальні тексти?

— Усього потроху. Я безмежно радий, що моє видання відправило мене сюди на таких умовах. В Україну приїжджають американські журналісти з великих корпорацій. Але на кілька днів, і знову їдуть. Мені ж платять зарплату, оплачують житло, страховку і всі додаткові витрати. Це щастя — не думати, як продати свої історії. Писати про те, що сам вважаєш важливим, а не те, що збере багато кліків у соціальних мережах. За час, який я пробув в Україні, я встиг знайти друзів, зав’язати корисні контакти по всій країні, в добровольчих батальйонах. Я можу отримати певну ексклюзивну інформацію.

До того ж, моє видання справді незвичайне. Йому потрібні не класичні матеріали, як у NYT, а щось ще не розказане. Тема війни Україні такою і є. Я пояснив їм, що тут відбувається справжня трагедія. Розповів, що Штати та НАТО в Європі сприймають цю ситуацію дуже серйозно, і ймовірність залучення американських військових у цей конфлікт — висока. Вони вже є на Львівщині, тренуються в країнах Балтії та Румунії. Я, зокрема, писав про американське військове супроводження в Естонії… Через війну в Україні присутність американців у Європі зросла до рівня найгірших часів холодної війни.

Ситуація всередині збройних сил США змінилася. До цього нашою головною проблемою були терористи, а тепер Росія, в якої є ядерна зброя. Погодьтеся, це зовсім інший рівень. Тут ми вже говоримо про щось подібне до Другої світової. Я сподіваюся, мої журналістські матеріали донесуть до іноземної аудиторії важливість того, що зараз відбувається в Україні.

В той же час я розумію, що керівництво вчинило дуже сміливо, відправивши мене сюди. Інколи я пишу для них звичайні новинні матеріали, інколи вдаюся до творчих експериментів. Я не знаю, хто б іще, окрім The Daily Signal, міг би дати мені стільки свободи.

— Які відгуки про свою роботу ви отримуєте від керівництва й від читачів?

— Треба уточнити — від справжніх читачів чи російських тролів? Бо ті пишуть тільки, що я гей і нацист із ЦРУ. Вони мене читають, це моя постійна аудиторія (сміється). Якщо серйозно, то в Америці є люди, які стежать за моїми публікаціями, коментують. Мені дуже приємно, що мене хвалять українські журналісти. Моє керівництво — також наче задоволене. Мої публікації регулярно передруковує The Newsweek.

Чи більше американський читач тепер знає про Україну, ніж, скажімо, три роки тому?

— Зараз так багато всього відбувається у світі, що Україні в наших ЗМІ приділяють мало уваги. Причин кілька, зокрема й те, що ваша війна зараз — дуже статична. У коментарях до моїх відео на Facebook мене питають: це що, і досі там відбувається? З іншого боку, тепер американці принаймні знають, що є така країна. Шкода, що для цього знадобилася революція і війна. Але мені й досі доводиться вставляти в мої тексти слова «Київ — столиця України».

— Які матеріали ви готуєте із зони АТО? Тільки репортажі чи використовуєте також інші жанри?

— Здебільшого репортажі, засновані на людських історіях. Але писав, скажімо, і про нафтові родовища на Донбасі, наводив відповідну статистику. Також варто зазначити, що в зоні АТО я завжди поєдную три ролі — пишу тексти, роблю фото і знімаю відео на свою GoPro. Журналісти нашого покоління мають уміти все, та ще й встигати продумати, що піде в який матеріал. Говорячи про відео, варто розуміти, що воно дуже допомагає в боротьбі з російською пропагандою. Адже зафіксоване на ньому значно важче заперечити, ніж написані слова.

— Які враження залишила по собі програма embedded journalism?

— Вражень багато. Якщо говорити про власне військові дії, мене вразила інтенсивність протистояння. Я очікував, що обстріли відбуватимуться один-два рази на день. А в Пісках ми чули вибухи щокілька хвилин, важка артилерія гатила щодві години. Військові перебувають у постійному нервовому напруженні, причому, коли настає тиша, вона лякає їх іще більше.

Я був також вражений, якими сильними духом є українські бійці. Їм усім страшно, але вони мужньо тримаються. Солдати казали мені, що їхній моральний дух дуже підтримує турбота волонтерів, які постачають армії й уніформу, і їжу, і все інше. Всі ці робітники, які відчайдушно приїжджають до самої лінії фронту, щоби привезти все необхідне. Шокує, що держава забезпечила свою армію лише зброєю... Без волонтерів Україна би програла цю війну дуже давно. Українські військові кажуть, що завдяки їм відчувають підтримку українського народу. А от про уряд кажуть, що він забув про них. Багато хто дуже злий на владу.

Хлопці з 93-ї механізованої бригади так тепло мене прийняли… Я не знаю української чи російської, в моїй бригаді ніхто не говорив англійською, тож ми виробили власну мову-гібрид, і за допомогою жестів та міміки примудрялися спілкуватися. Вони називали мене «Америка» або «Капітан Америка» (усміхається).

Програма унікальна тим, що ти повністю занурюєшся в побут військових: живеш із ними в однакових жахливих умовах, їси ту ж їжу, теж по кілька днів не приймаєш душу. Через це дружба зав’язується дуже швидко. Ми справді потоваришували за ці вісім днів, між нами встановилася справжня довіра. Всі вони розповідали мені про своїх дружин, показували фото дітей, ділилися власною філософією. Вечорами ми сиділи, курили, говорили про життя. Це незабутньо.

Водночас статус прикріпленого воєнкора небезпечний тим, що ти дуже швидко стаєш своїм, а попри це треба не закривати очей на речі, які можуть показувати армію з поганого боку. Тож кореспонденту в таких умовах треба визначити, де межа між дружбою та об’єктивністю журналіста. Часом це важко.

— Наскільки такий формат цінний для іноземного журналіста?

— Українська армія взяла на себе великий ризик, дозволивши мені та іншим іноземним журналістам поїхати туди. Вона ризикували й тим, щоб я не видав їхніх таємниць, розташування підрозділів і щоб не писав про погане. А я бачив і таке. Я вдячний, що з-поміж інших охочих обрали мене і дали можливість попрацювати таким чином.

Я думаю, що конкретно в цій війні прикріплення відіграє величезну роль. Природно, що американці більше довірятимуть американському журналісту, ніж українському. Також прикріплення допоможе боротися з російською пропагандою, яка активно впливає і на мешканців США.

— Як, на вашу думку, варто боротися з російською пропагандою?

— Я переконаний, що не варто вдаватися до контрпропаганди. Ми про це говорили, зокрема, і на Львівському медіафорумі. Як Україна не була готова до війни, так і люди — до такої потужної пропаганди. Природною реакцією у вашій країні стало протиставляти свою пропаганду їхній. Це ми постійно бачимо в повідомленнях прес-центру АТО. Звідти ніколи не повідомляють про те, що українські військові влучили в мирне населення. А це трапляється, як і на всякій війні. Ніколи не говорять про погані сторони війни, тому й читачі з часом перестають довіряти.

Українським журналістам непросто, бо їхні друзі й співвітчизники воюють і за них — це апріорі схиляє їх на проукраїнський бік. Мені здається, це теж відгомін радянського способу мислення — у скрутний час треба підтримувати державу. Також українські журналісти приховують якісь погані ситуації, щоби про них не дізналися російські ЗМІ. Але тут потрібно визначити, кого ви хочете переконати — росіян чи решту світу. Мені особисто здається, що росіяни вже повністю пірнули в цю пропаганду, але мешканцям інших країн ще можна доносити інформацію. Варто просто казати правду.

— Ви висвітлювали дві дуже різні війни. Чи можна їх якимось чином порівняти?

— Будь-яка війна — це страшно. Однак те, що я бачу тут, значно жахливіше. Різниця в масштабах боїв. Російсько-сепаратистські сили воюють танками, важкою артилерією, снайперським і гранатометним вогнем. В Афганістані не застосовували стільки важкої артилерії, не було траншей і чітко визначених ліній фронту, як тут.

Крім того, в Україні це війна двох сторін, як під час Другої світової, а в Афганістані бойові дії були проти повстанців. До того ж, там уся країна була охоплена війною, це відчувалося в кожному місті. А тут у кількох кілометрах від передової діти купаються в озері. Сів в авто в Маріуполі — через 10 хвилин ти вже біля траншеї. Це одне з найдивнішого, що я бачив у цій війні.

Ця війна така статична. Солдати просто живуть там, у цьому пеклі, день за днем… Так само, як і сепаратисти. І щодня хтось гине з обох боків. Так страшно й дивно, що немає ніякого руху. Конфлікт в Україні — це наче скринька Пандори всередині країни, від якої всі намагаються триматися подалі.

— Важко робити прогнози, але все ж таки… Як думаєте, що буде далі?

— Це справді важке питання. Насправді, цього ніхто не знає. Але на ситуацію можна подивитися з двох боків: яку маємо військову реальність і який інтерес Росії. На фронті все виглядає на те, що спільні російсько-сепаратистські угрупування планують якусь масштабну атаку, стягують техніку. В той же час, мені здається, Росія вже хоче позбутися цієї війни. Їй не потрібен Донбас. З іншого боку, ніхто не міг подумати, що на Донбасі може статися таке, що Путін піде на те, на що він пішов. Тож і зараз нікому невідомо, що він планує — у цьому й небезпека. Але, без жартів, треба бути готовими й до повноцінного військового вторгнення. Я побачив, що сепаратисти готові рухатися вглиб країни. Єдине, що їх спиняє — це бідні українські солдати, по яких щодня стріляють, а вони не мають права дати відповідь.

— Чи вважаєте ви за потрібне висвітлити конфлікт з іншого боку — поїхати до сепаратистів?

— Я не можу цього зробити. Як із практичного погляду — щоб не видати військових таємниць, які дізнався під час минулого тижня. Крім того, я не зможу бути об’єктивним до тих, хто намагався мене вбити. І не раз. Це був прицільний снайперський вогонь по журналісту. Інша справа, коли кореспондент просто спілкується з людьми спершу в Маріуполі, а потім у Донецьку. Декому вдається так працювати. Але я би не зміг. Може, я недостатньо досвідчений

Нолан Петерсон демонструє снайперську кулю, якою у нього намагалися влучити

А взагалі вам доводилося спілкуватися з представниками «ДНР» та «ЛНР»?

— Так, пару разів. Минулого року сталася одна весела історія. Я разом із фіксером був у Маріуполі. Ми випадково потрапили на блокпост сепаратистів — якраз 5 вересня, після укладення перемир’я. Вони змушували всіх чоловіків зняти сорочки, щоб побачити, чи є в них синці на плечах — ознака того, що вчора вони весь день стріляли. А під час служби в армії я зробив на плечі татуювання — американський прапор. Можете уявити, як вони до цього поставилися — хотіли пристрелити мене на місці. Я додумався сказати, що я Едвард Сноуден (колишній працівник Агентства національної безпеки США, який оприлюднив численні дані щодо стеження спецслужб за громадянами. У Сполучених Штатах проти нього порушено кілька кримінальних справ за звинуваченнями у шпигунстві. Певний час жив у Росії, де отримав політичний притулок. — MediaSapiens). «Я не люблю Обаму, люблю Путіна», — казав. На щастя, це подіяло, й вони нас відпустили. Ще й через це я не збираюся їхати в «ДНР» та «ЛНР».

— Багато воєнкорів кажуть, що ненавидять війну. А ви що думаєте про неї як колишній військовий, а тепер — журналіст?

— На мою думку, війна, з одного боку, демонструє найгірше, на що здатне людство, і водночас виявляє найкращі наші риси — дружбу, самопожертву, братерство. На війні можна пережити такі емоції, яких ніде більше не відчуєш. Солдати можуть навчити інших людей багато чого про життя. І ці знання вони отримують, не закінчивши університетів. Американський журналіст Себастьян Юнгер, який висвітлював різні конфлікти, дуже точно сказав: «Війна — це життя, помножене на число, про яке ніхто ніколи не чув». В той же час я ненавиджу війну, я б не хотів, щоб сталася бодай ще одна.

Фото Максима Лісового та з Facebook Нолана Петерсона

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Автор фото: Максим Лісовий
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду