У березні 2023 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) опублікував дослідження, яке показує, що під час повномасштабної війни українці почали набагато більше цікавитися історією. Зокрема, як свідчать результати опитування КМІС, понад дві третини — 68 % — опитаних указали, що російсько-українська війна змінила їхнє ставлення до історії України: вони почали більше нею цікавитися. 69 % опитаних відповіли, що їхній інтерес до історії зріс протягом останнього року.

«Детектор медіа» поспілкувався з істориками й не тільки, щоби з’ясувати природу цього явища й те, чому війна так вплинула на зацікавлення минулим свого народу.

Викривлена історія як причина для війни

Як і в попередні століття, Росія не вважає, що Україна має право на окреме від неї існування, тому хоче знищити нашу країну. Але першопричина, каже історик Владлен Мараєв, — саме псевдоісторичні переконання російського військово-політичного керівництва, тобто викривлений погляд на минуле.

• Читайте також: Одиннарод: як виник міф про «історичну єдність» України та Росії

«Путін та його поплічники постійно використовують історію у своїх пропагандистських інтересах. Вони постійно маніпулюють історичними питаннями, використовують їх винятково собі на користь і всіляко історію викривляють. Наприклад, можна згадати статтю Путіна, яка вийшла в липні 2021 року і називалась “Про історичну єдність російського та українського народів”. Причому її опублікували й російською, й українською мовами. І, як потім стало зрозуміло остаточно, це і було ідеологічне обґрунтування подальшого повномасштабного вторгнення в Україну. Тобто за пів року до того він почав таку тотальну обробку свого населення і, зокрема, Збройних сил Росії, адже ця стаття стала обов’язковою для прочитання в російській армії, аби, так би мовити, пояснити своїм військовим, для чого потрібно завойовувати Україну», — каже кандидат історичних наук, власник ютуб-каналу «Історія без міфів» Владлен Мараєв.

Заперечення російською владою української ідентичності відбувалося й раніше. У виданому 160 років тому Валуєвському циркулярі йшлося, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, испорченный влиянием на него Польши». І нині Путін каже, що України ніколи окремо від Росії не існувало. Наприклад, 23 травня 2023 року він зустрівся з головою Конституційного суду Росії Валерієм Зорькіним, який приніс карту XVII століття, де Україна нібито не позначена як окрема держава. Хоча напис «Україна» там є. А ще раніше Путін говорив, буцімто «Україну створив Ленін» — докладне спростування цього міфу є на сайті Українського інституту національної пам’яті.

Ця навала історичних фейків, що їх поширює Путін і його пропаганда, показує: приводи для нинішньої загарбницької війни Росії проти України — це псевдоісторичні переконання російської влади в тому, що Україна не має власної історії й, відповідно, не має права на окреме від Росії існування. Саме тому, каже історик та директор УІНП Антон Дробович, українці почали цікавитися історією — люди захотіли для себе спростувати ці міфи російської пропаганди.

«Росія вигадала казус беллі, тобто привід для нападу, на підставі історичних фейків. Відповідно, коли тобі хтось оголошує війну, спираючись на фальшиву історію, одне з перших інтуїтивних рішень — це заглянути й подивитися на справжню історію. Я думаю, це дуже багатьох українців спонукало собі пояснити ці речі. Я впевнений, що якби ми краще знали історію, ми б раніше відчули загрози, які наростають», — каже Антон Дробович.

Про те, що це — абсолютно логічна тенденція в нашій ситуації, каже й доцент історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний.

«Без знання історії є велика небезпека втратити свою державу, — каже він. — Тому нам потрібно вчити свою історію, якою б болючою вона не була, які б вона правди нам не відкривала, можливо, не зовсім комфортні для нас. Але це наша історія з її проблемами, з її болями, з її героїчними сторінками. Це наша історія, яка заслуговує вивчення в першу чергу для того, щоб нею не маніпулювали й щоб нас не годували міфами про наше минуле. Тобто історію треба вчити для того, щоб не втратити себе».

У вже згадуваному опитуванні КМІС ішлося про те, що 53 % опитаних вивчають історію з відео на ютубі, 37 % — із публікацій у соцмережах, 35 % — із телепередач і 29 % опитаних звертаються до книжок.

Це зростання зацікавленості відчув і канал «Історія без міфів»: до початку вторгнення він мав 260 тисяч підписників, а тепер — 764 тисячі. Тобто авдиторія лише одного цього каналу виросла втричі. І стрімкий приріст почався саме після початку великої війни між Росією та Україною.

«Десь із березня 2022 року і протягом усього року спостерігався стабільний дуже високий інтерес, тому що повномасштабна війна дуже багатьом українцям нарешті відкрила очі на сутність Росії та її імперіалізму, дуже багатьох зацікавили джерела української культури й ідентичності, зокрема чим ми відрізняємося від росіян, що між нами відмінного», — сказав Владлен Мараєв.

І це не єдиний такий ютуб-канал, популярні також канал імені Т.Г. Шевченка (909 тис. підписників), WAS: популярна історія (389 тис. підписників), ютуб-канал історика та військовослужбовця ЗСУ Олександра Алфьорова (382 тис. підписників), «Реальна історія» з Акімом Галімовим (335 тис. підписників), «Історія для дорослих» (263 тис. підписників), ютуб-канал журналіста Фахрудіна Шарафмала «Фарід говорить» (198 тис. підписників), «Чотири сторони» (170 тис. підписників), «Історія на карті» (84 тисячі підписників), канал журналістки Дарки Гірної «Обличчя Незалежності» (60 тис. підписників), «Історична правда» з журналістом та істориком Вахтангом Кіпіані (49 тис. підписників) і багато інших.

Антон Дробович каже, що на каналах виходить непоганий контент, і дуже добре, що його почали споживати масово. Саме такі відеоблоги, на його думку, чудово виконують завдання робити історію доступнішою, більш масовою та цікавою для звичайного глядача.

«Скажімо чесно: далеко не всі будуть читати грубі академічні талмуди, серйозні книжки. Все одно мають бути якісь цікаві спрощені видання історії, — каже він. — Для середньостатистичної людини, яка хоче звільнитися від популярних історичних міфів, які нам нав’язані, в цілому вони хороші, але є певні огріхи — не без цього. Людина не може все знати й усі мають певні недоліки й огріхи, але варто просто не забувати про критичне мислення».

Українці нарешті формують свою історичну пам’ять

Наші західні сусіди, поляки, теж свого часу постраждали від влади росіян. І тому зараз поляки сприймають Росію як екзистенційного ворога. Серед українців таке ставлення до Росії стало масовим лише після початку російського вторгнення у 2022 році. Причина в тому, каже Владлен Мараєв, що в поляків добре сформована історична пам’ять, а ми свою тільки зараз формуємо.

«Треба називати речі своїми іменами: польська політична нація сформувалася раніше, ніж українська. Поляки свою національну гордість та ідентичність зберігали навіть у часи імперського поневолення в XIX столітті, коли були розділені між трьома імперіями: Російською, Австрійською та Пруською. Загальний рівень грамотності в польських землях тих часів у середньому був вищий, ніж у підросійській Україні того часу. Тому, звичайно, поляки навіть у часи бездержавності жили пам’яттю про славетні часи своєї держави, наприклад, Речі Посполитої, — каже Владлен Мараєв. — Українці на початку XX століття, на жаль, програли національно-визвольну боротьбу — Українську революцію 1917–21 років. І це був один із ключових моментів нашої історії, тому що це якраз і був найкращий час для формування національних держав у Європі: з’являється незалежна Польща, незалежна Фінляндія, Чехо-Словаччина, з’являються Литва, Латвія, Естонія — і все це на уламках імперій. Україна, на жаль, не змогла тоді втримати та зберегти свою державність і знову опинилася поневоленою іншими країнами й у результаті домоглася цього лише наприкінці ХХ століття».

Владлен Мараєв каже, що нам, українцям, зараз доводиться наздоганяти наших західних сусідів. І, на його думку, Україна робить це семимильними кроками. «Бо нас саме життя змушує так робити», — сказав він.

«Поляки й українці як політичні нації формувалися в дещо різних політичних, суспільних, економічних і культурних умовах. Ми бачимо, що в Україні зараз відбувається процес консолідації українців як політичної нації. Польща пройшла цей шлях набагато раніше й тому природно у поляків набагато вищий рівень національної свідомості й історичної культури. Адже їхня національна пам’ять уже була сформована, її не змогли похитнути ні царська, ні більшовицька Росія», — сказав «Детектору медіа» польський політолог, професор Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні Валентин Балюк, який був присутній на Форумі усної історії в Києві, організованому музеєм «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова за підтримки USC Shoah Foundation, Oral History Association, КНУ імені Тараса Шевченка та Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні.

Цю різницю було дуже помітно, каже він, на початку російського вторгнення, коли біженці з України масово приїхали до Польщі. «Поляки, які зустрічали українських біженців і допомагали їм, незалежно від мови спілкування, дивувалися, що значна частина розмовляє російською, а не українською мовою. Крім власної історії, поляки завжди піклувалися про розвиток національної мови та культури. Вони дивувалися, бо не розуміли того контексту вікової русифікації та заморожування національної пам’яті, в якому проживали українці. Чому поляки в іншому історичному контексті, ніж українці? Тому що їм не вдалося нав’язати в рамках колективної пам’яті, що буцімто вони — росіяни чи частина Радянського Союзу або Російської імперії. А Україна перебувала під цим впливом значно довше, тому українцям, на жаль, змогли нав’язати цей наратив. І те, що відбувається тепер, я називаю процесом відновлення та формування національної пам’яті», — розповів Валентин Балюк.

Проте ситуація змінюється дуже стрімко й українці здобувають свої невивчені уроки. Лише це, на його думку, запорука того, що в майбутньому ми не будемо вразливими до російських пропагандистських наративів та історичних фейків і лише так зможемо гарантувати безпеку для своїх наступних поколінь.

«Я хочу вірити, що не лише національна ідентичність буде на набагато вищому рівні, але культурна й історична обізнаність також, — каже Валентин Балюк. — Українці зараз перебувають на етапі формування національної ідентичності, а національна ідентичність вимагає національної пам’яті. Українці зараз вчать свою історію, вчать історію своїх сусідів, тобто країн Центральної та Східної Європи, і різні культурні чи просвітницькі проєкти мають вагоме значення в контексті формування в Україні політичної нації».

Не лише минуле, а й сучасне

Зараз на формування національної пам’яті українців і зміцнення української політичної нації впливає більшою мірою те, що відбувається навколо них. Скажімо, багато жителів східних українських міст, які раніше не вірили в геноцидну російську політику минулого, тепер побачили її на власні очі, коли в їхні міста полетіли російські ракети. Але, каже Тарас Пшеничний, всі ці спогади та свідчення треба правильно зафіксувати й зберегти для наступних поколінь.

«Це надзвичайно важливо, тому що плинність часу дуже динамічна. Те, що маємо сьогодні, завтра може кардинально змінитися. Особливо в сучасному інформаційному суспільстві збір і формування історичних джерел є архіважливим. Фіксація цих свідчень має сформувати джерельну базу сучасної історії України. Вчорашній день — це вже історія, і дуже важливо зафіксувати його в пам’яті, особливо що стосується гострої фази російсько-української війни, коли жодна деталь не може бути зайвою в загальній канві подій. Збирати ці деталі по крупицях — дуже важливо», — каже Тарас Пшеничний.

Цим займається музей «Голоси мирних», який зафіксував свідчення про цю війну від понад 90 тисяч очевидців і постраждалих.

«Це унікальні свідчення цивільних людей, які постраждали від війни в Україні з 2014 року. Музей фіксує свідчення та публікує на онлайн-порталі. Усі історії доступні для вивчення, користування й подальшої роботи, є основою для поширення світом через публікації, медіа, документальні фільми. На базі наших історій уже знято низку документальних фільмів, адже під час війни документальне кіно є дуже важливим та ефективним способом донесення інформації, і тому ми багато співпрацюємо з виробниками кіно. Наші історії поширюють великі медіа, телебачення, радіо», — розповіла «Детектору медіа» Наталя Ємченко, директорка зі зв’язків із громадськістю та комунікацій інвестиційної групи System Capital Management (SCM), членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

Подібні проєкти є дуже важливими, каже Владлен Мараєв. «Фіксування історії має колосальне значення, тому що чим більше буде збережено таких свідчень, тим об’єктивнішу й повнішу картину цих подій матимуть наші нащадки. Чим менше буде свідчень, тим більше ця картина буде неповною, викривленою і придатною до різних маніпуляцій і перекручень. Тому зараз необхідно якомога більше зберігати документів, фото, відео, аудіозаписів та особистих свідчень, адже історичні джерела дуже швидко знищуються і зникають, а потім відновити їх практично нереально», — каже він.

Розуміння своєї історії, першопричин різних подій і певних історичних тенденцій здатні убезпечити людей від подальших ворожих маніпуляцій та інформаційних впливів. Саме тому важливо вивчати своє минуле та правильно фіксувати драматичні сторінки сьогодення, аби більше ніхто не міг нам сказати, що Україна — штучне утворення, а не держава з власною історією та культурними традиціями.