Про впровадження курсів із медіаграмотності у формальній та неформальній освіті, виклики воєнного та післявоєнного часу говорили на тематичній дискусії форуму «Медіаграмотність 5:0: від викликів до рішень». Він був організований DW Akademie в партнерстві з Українським інститутом медіа та комунікацій за підтримки ВMZ та Європейського Союзу в Трускавці 24-25 березня.

Текст із панельної дискусії «Медіаграмотність як стратегічний державний пріоритет: Quo Vadis?» читайте тут, а про те, які сучасні тренди можуть трансформувати сферу медіаграмотності та які формати й інструменти застосовують експерти для роботи зі своїми аудиторіями, — тут.

У дискусії «Медіаграмотність у формальній та неформальній освіті: виклики та рішення воєнного та поствоєнного періодів» взяли участь:

Раїса Євтушенко, головна спеціалістка відділу змісту освіти, мовної політики та освіти національних меншин МОН України,

Оксана Волошенюк, менеджерка медіаосвітніх програм в Академії української преси,

Олена Тараненко, менеджерка з розбудови потенціалу проєкту IREX in Ukraine,

Роман Дима, координатор програм ГО «Інша Освіта»,

Любов Найдьонова, заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України.

Олена Тараненко, менеджерка з розбудови потенціалу проєкту IREX in Ukraine, розповіла, що медіаграмотність пов’язана з якістю життя:

— Ми почали на стратегічних панелях говорити про те, про що раніше не говорили або говорили не так акцентовано. Ми говоримо про стійкість і благополуччя, про те, що потрібно не переконувати навчатися медіаграмотності, а сформувати відповідне поле. Щоб було чітке усвідомлення: якість мого життя напряму залежить від рівня медіаграмотності. Сьогодні йтиметься про офіційну освіту і про ту, якою займається громадський сектор; про виклики воєнного та післявоєнного часу.

• Читайте також: «Медіаграмотність потрібна людині для виживання». Чи буде в Україні створена стратегія медіаосвіти

Раїса Євтушенко, головна спеціалістка відділу змісту освіти, мовної політики та освіти національних меншин МОН України, розповіла, як змінюється концепція шкільної освіти через виклики війни: 

— Коли почалась війна — я була розгублена, бо, як і більшість із нас, до останнього сподівалася, що війни не буде. За кілька днів, коли шок пройшов, виникло сильне бажання працювати. Я зрозуміла: те, що ми маємо зараз робити, — доопрацьовувати програми з історії України та всесвітньої історії.

У наших програмах залишається колоніальний дискурс. Він перекочував туди ще з радянських програм і нікуди не дівся за понад 30 років незалежності України. Ми зрозуміли, що повинні з ним боротися, аби розпрощатися з цим минулим назавжди.

Міністерство освіти та науки відразу після початку війни прийняло рішення переглянути дві програми: із зарубіжної літератури та захисту України. Як ви знаєте, до дискусії про зарубіжну літературу долучилися політики та народні депутати. На превеликий жаль, у програмі все ж залишили Булгакова, бо вирішили, що це київський письменник (попри те, що він був антиукраїнцем), Кузнєцова, автора «Бабиного Яру» (тут, я вважаю, правильно), Гоголя. Щодо останнього ― дуже багато представників нашого суспільства не сприйняло цього.

Щодо історії, робоча група тут працювала дуже довго — з березня по серпень. Спочатку думали, що потрібні будуть точкові зміни у програми, але чим більше працювали над цією темою, тим більше розуміли, що потрібні кардинальні зміни.

У програму ввели термін «рашизм», було створено окремий розділ «російсько-українська війна». Також було внесено багато змін у розділи про середньовічну історію та історію нового часу. Ще один момент — була прописана тема пропаганди, починаючи з XIX століття. Пропаганда розглядається крізь імперський дискурс, і тут СРСР розглядається також як імперія.

Внесення таких змін було надзвичайно складним навіть для членів робочої групи. Ми обговорювали, що треба відмовлятися від слова «радянський», бо це колоніальний термін. Треба таки говорити «совєцький», бо насправді в нас не було влади рад. І в нашій робочій групі було дуже багато дискусій про це. З’явилися думки, що не треба кардинально переробляти програму, бо це складно для вчителів. Але ми не повинні дивитися, наскільки вчителі готові, вони змушені будуть готуватися за новою програмою, коли вона буде прийнята.

Колоніальний дискурс вплинув на нашу освіту не лише на рівні вчителів історії, а навіть на рівні авторів підручників. Комісія розглядала рукописи підручників для 6 класу, зараз буде ще кілька комісій для 10 класу. Ми бачимо, що, на превеликий жаль, навіть автори підручників продовжують переписувати старі наративи з матеріалів, які були п’ять років тому. 

Коли попрацювали над цією програмою, ми зрозуміли, що потрібен ширший документ, треба буде створити концепцію історичної освіти. Було дуже багато моментів, які ми не змогли прописати у програмі. Ця концепція шкільної історичної освіти буде спрямована на Нову українську школу (НУШ). Зараз робоча група вже працює над нею.

• Читайте також: Як і чим розвивати медіаграмотність. Громадські організації презентували свої інструменти

Вчителів також важливо навчати медіаграмотності, розповідає Оксана Волошенюк, менеджерка медіаосвітніх програм в Академії української преси:

— Хочу навести цитату: «Перед тим, як завоювати територію, битви ведуться на полі історії». Тому, коли розпочалася війна, перше, про що ми подумали, — це про вчителя. З березня ми почали працювати над створенням методичної бібліотеки «Медіаграмотність в умовах війни». Уже 4 квітня ми запросили українських вчителів доповнювати її на конкурсній основі, тобто це оплачувалося. Наразі тут більш як 50 вправ, спрямованих на підвищення медіаграмотності в різних сферах — починаючи з історії та закінчуючи мистецтвом. Це особливо важливо, бо люди, які зараз переживають складні часи, які перебувають в окупації, ― також долучилися до цього процесу.

Паралельно ми почали працювати над адаптивним коміксом про війну. Коли я побачила, що маленькі діти вже граються у війну, а батьки не знають, як реагувати, стало зрозуміло, що дорослим потрібна з цим допомога. Ми з колегами створили історію про те, як родина змушена емігрувати. Є також англомовний переклад, аудиторія коміксу — від 6 років. Робота в цьому напрямку триває, наразі створюємо ще два комікси. Цей продукт є безплатним, будь-хто може завантажити його собі з мережі. Мені здається, це добрий спосіб комунікації з найменшими українцями — у простій манері.

Ще один наш продукт — посібник для вчителів «Громадянська освіта в умовах бойових дій», співавтором якого стала я. Тут описані поняття правди та пропаганди та як вони працюють під час війни. Ми також пишемо про зміни в журналістиці, про те, як можна водночас і залишатися об’єктивним, і не ставати нейтральним. Сподіваюся, для вчителя ця інформація буде помічною.

Останній продукт, про який я хочу розповісти, — посібник для вчителів громадянської освіти. Тут ми розповідаємо про поняття постправди, матеріал називається «Медіаосвіта у вогні» — це відсилка до Довженка.

• Читайте також: Фейки та факти. Чи розрізняє їх українська молодь?

Насправді медіаграмотність потрібна всім українцям. Про те, як розуміння медіа допомагає покращити психологічний стан, говорить Любов Найдьонова, заступниця директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України:

— Війна змінила багато чого в нашому житті, і зокрема  медіаосвіту.  Ми проводимо дослідження психологічного стану українців із 2015 року (адже не варто забувати, що війна почалась у 2014-му). Ще тоді нам стало зрозуміло, що ті, хто має певний рівень медіаграмотності, можуть легше впоратися з новою інформацією. У тих, хто не має потрібного рівня, варіантів залишається небагато: піти взагалі з інформаційного простору або використовувати його лише щоби втекти від реальності. Під час війни медіаграмотність виконує дуже важливу функцію, це можливість людини обробляти реальність.

Термін «медіаграмотність» буде мати проблеми в українській ментальності, бо саме слово «грамотність» в нашій культурі — це про навичку. В європейській культурі це визначення сприймається дещо в іншому контексті. Тому ми визначили медіаграмотність як певний базовий рівень. Вище за нього — медіакомпетентність, іще вище стоїть медіакультура.

Ми всі сьогодні є і виробниками, і споживачами інформації водночас. Особливість нашої спільноти медіаосвітян полягає в тому, що ми перебуваємо в дискурсі. Ми зацікавлені в розширенні спільноти, але люди, які долучаються, нерідко мають інші концептуальні уявлення. Це паритетний майданчик для спілкування людей із різною компетентністю, і ми повинні його таким і зберігати.

Варто пам’ятати, що українське суспільство — посттоталітарне. У ньому була пропагандистська машина, освітою насаджувалася певна ідеологія. Зараз ми все ще перебудовуємо освіту: і в процедурах, і у ставленні до інформації. Ми живемо у відкритому інформаційному просторі, та посттоталітаризм у нашій ментальності ще не подоланий. Ця проблема посилилася під час війни.

Оскільки болю дуже багато, ми як психологи з цим працюємо. У медіаграмотності сьогодні має бути дуже важливий компонент саморегуляції. Потрібно навчитися регулювати свою інформаційну бульбашку, щоб вона, з одного боку, не перетворювалася на нездоланний бар’єр між людьми, а з іншого ― захищала нас. Покращуючи рівень медіаграмотності, люди отримують можливість використовувати  медіа як ресурс самодопомоги.

Уся медіапродукція під час війни має працювати на те, щоб посилювати моральний дух. Регулюючи своє медіаспоживання, людина має чітко усвідомлювати, що її посилює, а що послаблює. Якщо людина має чіткі моральні орієнтири, то ймовірність отримати ПТСР зменшується.

• Читайте також: В Україні запустили безплатний відеокурс «Медіаграмотність: як не піддаватися маніпуляціям?»

Як ефективно підвищити рівень медіаграмотності українців? Про одну із програм, спрямованих на це, розповів Роман Дима, координатор програм ГО «Інша Освіта»:

— Ми розробили програму розвитку медіаграмотності «Розумію». Наша організація більше уваги приділяє горизонтальному навчанню, тобто ми прагнемо, аби спеціалісти передавали свій досвід одне одному в групах.

Модель програми, яка пов’язана із середньою освітою, — це навчання мультиплікаторів, які потім передаватимуть знання й навчатимуть інших людей. Ця роль унікальна, тому що вона об’єднує декілька ролей. Це вчителі, викладачі, представники громадських організацій та інші, хто працює з молоддю.

У нас також є розроблений путівник воркшопів для вчителів. Це готові покрокові інструкції, як провести воркшоп на одну з тем: основи медіаграмотності, соціальні мережі тощо. Ми віримо, що спільнота має бути вмотивована на розвиток горизонтальних зв’язків.

• Читайте також: «Медіаграмотність нарешті стала на своє місце однієї з ключових компетентностей»

Фото: DW Akademie