За останні кілька років на великих та малих екранах вийшла безліч творів, які раніше вважалися «неможливими для екранізації». «Фундація» від AppleTV+ довела, що ми боялися не даремно. «Дюна» від WarnerBros. продемонструвала, що чудеса трапляються. Тепер настала черга The Sandman від Netflix — адаптації графічного роману Ніла Геймана про бога снів, Пісочного чоловіка, яка провела у виробничому пеклі майже тридцять років. У чомусь навіть іронічно, наскільки події навколо коміксу нагадують його власний сюжет: групка жадібних людей захопила в полон Повелителя історій, сутність, яку вона не здатна навіть зрозуміти. Але здатна роками катувати, намагаючись отримати вигоду. 

Коли Ніл Гейман почав писати The Sandman, йому було 29 років. До цього часу автор встиг попрацювати над чимось на кшталт п’яти коротких коміксових історій, проте видавництву подобалась його робота. Тож Гейману довірили перезапустити серію 1974 року про «Пісочного чоловіка». Сімдесяті були часами бурхливої фантазії та розширеної свідомості і принесли нам багато хороших історій. Але The Sandman — пригоди героя, який захищав дітей від кошмарів, — точно не була однією з них. Своє ім’я персонаж узяв від «пісочного чоловіка» зі скандинавського фольклору — духа, який засипав очі дітей «сонним піском», щоби ті спали та бачили сни. І насправді навіть цей супергерой був уже другим персонажем видавництва з таким іменем — перший з’явився в сорокових роках та використовував проти злочинців сонний газ. 

Перший номер The Sandman 1974 року

Версія Ніла Геймана побачила світ у 1989 році і відрізнялася від оригіналу в усіх можливих сенсах. Цього разу серія розповідала про Морфея, бога снів, мрій та історій. У ній ніхто не боровся зі злочинністю, а сам титульний герой часто з’являвся в сюжетах лише наприкінці. Гейман узагалі писав не про супергероїв, а про сучасне суспільство, міфологію, смертність, Шекспіра. Усе це супроводжувалося імпресіоністськими ілюстраціями. І темною, як ніч, подачею, коли вже в сюжеті першого випуску згадувалися зґвалтування, жахи Першої світової та божевілля. За сім років на полицях The Sandman та його спінофи виграли близько тридцяти нагород Айзнера — найпрестижніших статуеток у світі коміксів. Усілякі списки бестселерів The New York Times та звання найкращого коміксу видавництва Vertigo занадто довго навіть перераховувати. «Пісочний чоловік» — це один із Тих Самих творів, поворотний момент для рідної індустрії та, мабуть, найкраща робота Геймана. 

Перший номер The Sandman 1989 року

Зовсім не дивно, що вперше про екранізацію заговорили ще у 1991 році, а серйозно зайнялися нею у 1996-му. Тоді до роботи над сценарієм покликали Теда Еліота та Террі Россіо, які пізніше напишуть «Піратів карибського моря» та «Шрека». А режисерувати фільм мав Роджер Евері, який щойно написав разом із Квентіном Тарантіно «Кримінальне чтиво». Перші автори адаптації виявилися фанатами оригіналу та підійшли до роботи з любов’ю і, головне, розумінням жанру.  

Розумієте, повністю переказати The Sandman у вигляді фільму рішуче неможливо. По-перше, графічний роман банально завеликий: сімдесят п’ять випусків коміксу. По-друге, в нього немає центральної сюжетної лінії, це радше антологія історій про Повелителя історій. По-третє, пригоди бога снів такі ж дивні, як самі сни: від діалогів зі Смертю до світу, яким правлять коти. Візуально The Sandman потребує бюджету блокбастерів, але в ньому немає жодної батальної сцени, які приваблюють їхню аудиторію. Точніше, тут є епізод, у якому Морфей у пеклі змагається з демоном. Але вправляються вони не в знанні кунг-фу, а у фантазії: Пісочний чоловік виграє, коли його опонент не може вигадати нічого, сильнішого за надію. 

Еліот та Россіо врахували ці особливості й навіть не намагалися вмістити у свій сценарій The Sandman повністю. Вони зосередилися на двох перших томах — «Прелюдії і Ноктюрни» та «Ляльковий будиночок» — ймовірно, найбільш лінійних частинах коміксу, які ще й тримають у центрі уваги головного героя. Адаптація переповідала оригінал доволі точно: група окультистів, яка намагається захопити саму Смерть, випадково полонить бога снів. Морфею, який так і не вимовив за час ув’язнення жодного слова, вдається вирватися на волю лише через 72 роки. За його відсутності царство снів виявляється знищеним, артефакти вкрадені, а кошмари гуляють на свободі та влаштовують конференцію серійних убивць. Робити нічого: бог снів вирушає на пошуки втраченого, відновлює порядок та поетично карає маніяків — позбавляє їх ілюзій щодо самих себе. 

Складно сказати, що вийшло би з цього фільму, але наприкінці дев’яностих для темних, дивних історій якраз був унікальний час. The Sandman об’єднував настрій «Сім» (1995 рік), бюджет «Матриці» (1999 рік) та потенційну якість рівня «Ворона» (1994 рік), що, зрозуміло, лякало студію. Тому вона вирішили поховати, точніше, вибачте, виправити проєкт — залучити продюсера Джона Пітерса.

Коли ви уявляєте пародію на голлівудського продюсера, ви уявляєте Джона Пітерса. Це колишній перукар / коханець / продюсер (точну хронологію визначити складно) Барбари Стрейзанд, якому у 1989 році якось пощастило спродюсувати «Бетмена». Успіх стрічки Тіма Бертона відкрив для Пітерса екранізації інших коміксів, та вони всі обернулися фіаско через… специфічність чоловіка. Наприклад, у фільмі про «Супермена» він не хотів, аби герой літав чи носив свій іконічний костюм, проте мріяв про битву з величезним павуком. Також Пітерс вимагав, щоби сценаристи зачитували йому свою роботу вголос, вважав себе дитям вулиць і займався сексуальним гарасментом. Сценарист Кевін Сміт прекрасно розповідав про досвід роботи з ексцентричним бізнесменом. The Sandman спіткали ті самі проблеми. 

Узагалі, наступний фільм Джона Пітерса був про дикий захід. Але величезному павуку місце знайшли

Ніл Гейман ніколи не був у захваті від ідеї екранізації свого графічного роману, але про сценарій Еліота та Россіо відгукувався принаймні позитивно. Версію під контролем Пітерса письменник називав найгіршим сценарієм, який читав у своєму житті. Тепер бог сну після звільнення бив своїм катам обличчя, займався паркуром під час фінальної битви, потрапляв у лікарню і взагалі мав двох злих братів, які боролися за владу над світом. Уявіть, що вовчанка виявляється сестрою доктора Хауса і він перемагає її у спринті на 100 метрів, тоді зрозумієте, наскільки близьким Пітерс був до матеріалу.

З подібним керівництвом стрічку покинули оригінальні сценаристи та режисер, фільм відверто застряг і майже на десять років роботу заморозили. Лише у 2013 році навколо «Пісочного чоловіка» зібралося нове сузір’я. Продюсером захотів бути Девід Гоєр, штатний сценарист для «темних» екранізацій коміксів зі своїми успіхами («Блейд 2») та непоправними трагедіями («Примарний вершник 2»). Власне, сценаристом цього разу мав бути Джек Торн — майбутній автор «Еноли Голмс» та екранізації «Темних матерій». А режисерувати все це діло та виконувати головну роль узявся Джозеф Гордон-Левіт, який раніше вже працював за такою схемою над «Дон Жуаном». 

Бог снів та режисер

Проте у The Sandman знову не склалося. WarnerBros. передали екранізацію фільму дочірній студії New Line у червні 2015-го. У березні 2016-го проєкт отримав нового сценариста, цього разу автора фільмів жахів та «Прибуття» Еріка Гейссерера. А вже наступного дня після призначення колеги з проєкту звільнився Гордон-Левіт. Чергова екранізація померла. 

Хоча, мабуть, справді немає нічого сильнішого за надію. І якщо «Пісочний чоловік» не міг вийти на великих екранах, він завжди міг спробувати малі. Серіальна адаптація вирішувала майже всі структурні складнощі The Sandman — антологія історій могла бути антологією серій. Телебачення з різних причин краще підходило для «дорослих» історій. За певну кількість сезонів навіть можна було екранізувати весь сюжет! Але, з іншого боку, питання бюджету поставало на телебаченні значно гостріше. Тож у 2010-2011 роках, коли над серіалом працював канал HBO та один із авторів «Надприродного», їхня робота, крім обіцянок, так нічим і не закінчилася. 

Автор «Надприродного» Ерік Кріпке зізнавався, що він величезний фанат Геймана й украв для свого серіалу купу речей. Від образів персонажів, на кшталт Смерті. До відсилок в іменах, на кшталт Кроулі. 

Після всіх цих спроб, та ще й дивлячись на сьогоднішній Голлівуд, у це складно повірити, але в нульових кіностудії просто соромилися коміксів. Не всі продюсери були такими, як Джон Пітерс, проте, наприклад, автори «Залізної людини» теж спочатку не хотіли, аби їхній герой літав. Студійні боси боялися, що фільми не будуть сприймати серйозно, якщо в них збережуть «смішні імена», костюми та сюжетні повороти з коміксів. А тому раз за разом намагалися не екранізувати «Пісочного чоловіка», а просто використати впізнавану назву для твору «за мотивами»: екшену, фільму жахів чи зведеного брата «Надприродного». 

Урешті ситуацію змінили Marvel та Netflix. Перша одноосібно легалізувала в кіно божевілля з коміксів. У «Торі» 2011 року ця студія ще намагалася виправдовувати магію технологіями. У 2022 році персонажі «Тора» відвідують міжнародний з’їзд богів. Стримінговий сервіс, своєю чергою, подарував митцям, як би це сказати, право на помилку. Netflix настільки активно шукає власний великий франчайз та випускає таку кількість проєктів, що про якість кожного окремого твору тут не турбуються. Якщо ви бачили «Відьмака» чи, упаси Морфей, «Ковбоя Бібопа», то розумієте, що продюсери Netflix — це не ті люди, які скасовують проєкти чи роками переписують сценарій. Сама наявність сценарію — це вже плюс. Крім того, з роками значно подешевшали цифрові візуальні ефекти. 

Кожного разу, коли Netflix вселяє у вас довіру до екранізації, згадуйте Віллентретенмерта з «Відьмака»   

У 2019 році стало відомо, що Netflix екранізуватиме The Sandman. І цього разу конвеєр запрацював. У січні 2021 року бог снів уперше за п’ять років отримав обличчя — ним став Том Старридж. Посаду шоуранера зайняв Алан Гайнберг, відомий за роботою над «Чудо-жінкою» та «Дівчатами Гілмор». Компанію йому склали вже знайомий Девід Гойєр та особисто Ніл Гейман. Сьогодні автору оригінального коміксу 61 рік і під час пресінтерв’ю, які супроводжують прем’єру серіалу, він виглядає доволі щасливим. Це вже не перший твір Геймана, який отримав серіальну екранізацію за останні кілька років. Дорогу «Пісочному чоловіку» проклали «Американські боги» від Starz та «Добрі передвісники» від Amazon. Обидва рази книжки виявилися кращими. 

Том Старридж в образі Морфея  

The Sandman так довго та важко рухався до прем’єри, що сам її факт змушує радіти. Причому якість продукту Netflix глобально навіть не така важлива — як показує досвід інших «неможливих екранізацій», у цій справі головне — почати. І після «Володаря перснів» Ральфа Башкі колись обов’язково вийде «Володар перснів» Пітера Джексона. Морфей тридцять років просидів у полоні студійних босів. Повелителю історій час вийти на волю.