Прізвища більшості пропагандистів, які служили режиму Кучми у 1990-ті та 2000-ні, вже забулися. Дехто з цих людей просто зник, пішов у інші сфери, дехто — зійшов на медійний, політтехнологічний чи політичний маргінес. Дехто змінив орієнтацію і став демократичним проукраїнським політиком, дехто навпаки — повернувся до Росії. Й лише одне прізвище стало загальною назвою — синонімом маніпуляції, єзуїтського пропагандистського крутійства.

Кар’єрна траєкторія цієї людини невтішна — від Гарвардського університету та найкращої політичної програми на центральному телебаченні до ютуб-каналу Медведчука під назвою Перший незалежний, де колишній корифей інформаційних спецоперацій повторює кремлівські пропагандистські заготовки для кількатисячної аудиторії. Втім людина ця стовідсотково згадуватиметься в підручниках з історії української журналістики. Її звуть В’ячеслав Піховшек. 

Слава Україні

«Городок Локет расположен в 70 километрах от Карловых Вар. На кладбище в этом городке похоронены все Пиховшеки. Когда это видишь, начинаешь понимать, как быстро человек перегорает. Я ведь на четверть чех, мой дед был стопроцентным чехом» (з інтерв’ю 1999 року).

Чеське походжння пояснює незвичне прізвище нашого героя. В’ячеслав Піховшек народився 1966 року в Тальному на Черкащині в родині вчителів. Закінчивши школу, вступив 1983 року на філософський факультет Київського державного університету імені Шевченка. Стажувався 1988 року в Українському науковому інституті в Гарварді, а 1989-го — в німецькому Ляйпціґу. Навчання закінчив 1990-го — якраз під незалежність.

Цікаве почалося ще під час навчання: Піховшек долучився до Української студентської спілки і став одним із активістів демократичного студентського руху.  У 1990 році, коли спілка готувалася до акції протесту — так званої Революції на граніті, — його виключили з організації. Згодом низка колишніх спілчан, зокрема Олесь Доній і Андрій Салюк, стверджували, що Піховшека викрили як агента, засланого до студентського середовища Комітетом державної безпеки. Була й версія, що В’ячеслав намагався відмовити соратників від голодування, хоча сам він згодом із гордістю зараховував себе до тих, хто «починав голодування, аби щось змінити». Втім ще 1991 року Піховшек виступав від імені студентських організацій на конференції у Британії, де «засуджував націоналістів». Доній стверджує, що Піховшек зізнався у співпраці з КДБ пізніше, однак знайти свідчення цього зізнання в медіа не вдається.

1991 року Піховшек заснував Український незалежний центр політичних досліджень, який фінансували міжнародні донори.  Центр відіграв важливу роль у боротьбі зі спробами комуністичного реваншу та неокомуністичними рухами в Україні. В очах західних партнерів і донорів В’ячеслав був прогресивним персонажем — блискучим аналітиком, тонким знавцем політичного контексту, володів англійською, писав книжки. УНЦПД коштом західних донорів закладав підвалини незалежної політичної аналітики, руйнував державну монополію на інформацію, підтримував політичну й економічну конкуренцію. 

Робота в УНЦПД дозволила молодому філософу-політаналітику поїздити світом, постажуватися в Америці та завести цінні знайомства, зокрема й у політичних колах.  Це також дало В’ячеславу змогу наростити експертний капітал, із яким 1995 року він вийшов у телеефір. Він став автором і ведучим політичного токшоу «П’ятий кут», який виходив спершу на УТ-1, потім на УТ-2 і врешті на «1+1». З окремих випусків програми, викладених на ютубі, можна скласти уявлення про її досить високий для тогочасного українського телебачення професійний і технологічний рівень: 

«П’ятим кутом» Піховшек зарекомендував себе як глибокий аналітик, вправний інтерв’юер і модератор. Він став одним зі співтворців каналу «1+1», а 1998 року — співведучим (разом із Миколою Вереснем і Віктором Уколовим) передвиборного шоу «5х5». Продюсером «П’ятого кута» був Лаврентій Малазонія, який зараз за квотою «Опозиційної платформи — За життя» входить до наглядової ради Суспільного. Проєкт виходив до кінця 1998 року — року парламентських виборів — і був закритий нібито через «внутрішні розбіжності». Втім є підстави вважати, що мотиви цього рішення були політичними. Адже «П’ятий кут» був плюралістичною програмою, яка раз у раз перетворювалася на бенефіс лідерів опозиції. Владу це дратувало.

Уже в цей час керівництво «1+1» потрапило під вплив середовища Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), зокрема Григорія Суркіса, який став співвласником каналу (згодом частину його частки викупить дружина Медведчука Оксана Марченко), а також тогочасного бізнесмена, а нині — одного з лідерів «ОПЗЖ» Вадима Рабиновича. Поступово топменеджмент, а вслід за ним і політичні програми, сповзали в бік обслуговування СДПУ(о) і команди президента. В ході цього сповзання Піховшеку вдалося завоювати особливу довіру політичних патронів.

«Я не є великим апологетом усталених постулатів журналістської етики: журналіст проти влади. Етика журналіста-кінолога — сторожові пси демократії. Я не кінолог за своєю суттю. Я ніколи не вважав, що служити державі — це погано. І зараз так не вважаю», — казав Піховшек згодом.

У рік президентських виборів, 1999-й, Піховшек стає заслуженим журналістом України, головним редактором інформаційної служби «1+1» та ведучим програми, яка стане частиною його особистого бренду, — «Епіцентр». Проєкт частково фінансувався коштом американських і британських донорів, над ним працювали й аналітики УНЦПД. До виборів програма виходила у форматі дебатів і навіть довела ведучого до серцевого нападу, коли в ефір невдало вивели Леоніда Кучму. І саме в ефірі «Епіцентру» в жовтні 1999 року Георгій Гонгадзе, постійний учасник програми, поставив легендарне незручне запитання президентові, говорячи в мікрофон, який тримав В’ячеслав Піховшек:

Слава Кучмі

«Да, мне приходится слышать от телекритиков, что Пиховшек сейчас слишком явно работает на определенные политические силы. Но есть ли у вас доказательства?» (з інтерв’ю 2001 року).

В’ячеслав Піховшек став консультантом Леоніда Кучми ще в середині 90-х, а на початку 2000-х уже, якщо вірити «плівкам Мельниченка», отримав запрошення стати прессекретарем президента (але нібито вимолив право залишатися на «1+1»). Втім сам наш герой стверджував, що плівки сфабриковані, наводячи сильний аргумент: він, мовляв, ніколи не чув від Леоніда Даниловича матюків, а на записах президент матюкається.

У ці часи Піховшек живе дивним роздвоєним життям. З одного боку, він консультує Кучму та допомагає есдекам у просуванні їхніх інтересів, зокрема в боротьбі з конкурентами — прем’єр-міністром Віктором Ющенком і його оточенням. З іншого — керує новинами, які зберігають видимість пристойності, та незалежним аналітичним центром із незіпсованою репутацією. З третього — разом із командою «1+1» шукає зниклого Георгія Гонгадзе та ходить на акції, де від влади вимагають правди про долю засновника «Української правди». (Вболівав за Гонгадзе В’ячеслав, схоже, щиро, але в ефірі всіляко доводив, що Кучма ні до чого — його підставили іноземні спецслужби. Та нічого, прийде час, і вже в новому амплуа Піховшек назве Георгія спершу сакральною жертвою американців чи «помаранчевих», а потім і «фальшивою величиною».)

Восени 2001 року Піховшек оголосив, що балотуватиметься до Верховної Ради за списком партії  «Демократичний союз», очолюваної кучмівським «директором парламенту» Олександром Волковим. «Я ніколи не приховував свого бажання бути не лише спостерігачем і аналітиком політичних процесів, а й активним гравцем у політиці», — казав він тоді. У списку партії він був четвертим; «Демсоюз» тоді очолив Володимир Горбулін, а сам Волков балотувався на мажоритарному окрузі. І пройшов до ВР — на відміну від своєї партії, яка набрала лише 0,87% голосів виборців і невдовзі зійшла з політичної арени. Перший невдалий похід Піховшека в публічну політику був (поки що) останнім.

Під час виборчої кампанії В’ячеслав не призупиняв ані роботи редактора (нібито на прохання Роднянського), ані роботи ведучого політичної програми. Й не приховував ворожого ставлення до опозиції — особливо до Віктора Ющенка. «Я считаю этого человека опасным для страны. Не только по политическим параметрам, по неумению держать слово и быть прогнозируемым, как в ситуациях с неожиданной для всех поддержкой Потебенько и Кравченко. Не только из-за манипулируемости им. Мне кажется, этот человек воображает себя Мессией», — говорив Піховшек у тогочасному інтерв’ю. Водночас він стверджував, що йому як редактору й ведучому «не приказывают ни Волков, ни Медведчук, ни Кучма, ни кто-либо другой».

Цитати Піховшека, зафіксовані у «плівках Мельниченка», свідчать про інше. «Леонид Данилович, я хочу, чтобы вы меня больше использовали. Я ж для вас» і «Я солдат революции. Как вы мне скажете, так я и буду делать потому, что вы решаете, где кто работает, и кто на каких местах работает» — найвідоміші цитати з його розмов із Кучмою, які відбулися ще у 2000 році.  У своїй книжці Мельниченко назвав Піховшека «найталановитішим президентським пропагандистом». А сам Піховшек згодом із гордістю говоритиме, що належав до команди Кучми і був його спічрайтером.

Не пройшовши до ВР, Піховшек далі керував новинами й суспільно-політичним контентом на «1+1». Тепер його головним завданням стало не допустити обрання Віктора Ющенка президентом. В хід ішли бойкот (найпопулярнішого опозиційного політика не згадували в «ТСН» 149 днів; згодом Піховшек буде демонстративно за це перепрошувати), компромат, маніпуляції. «Одиниця брехливості — один піховшек», — цитує тогочасний жарт політолог Олексій Гарань.

Тим часом запрацювала цензурна система темників, запроваджена командою нового голови Адміністрації президента Віктора Медведчука. Виконання темників на «1+1» ретельно контролював саме Піховшек. Три роки потому він скаже, що «є два Медведчуки» — один схильний до свавілля, а інший — людина діалогу, яку він, Піховшек, наставляв на істинний шлях.

Він також розповість, що не примушував журналістів порушувати стандарти: «Я завжди добре знав, чого можна вимагати від якої людини, а чого не можна, і не вимагав того, чого не можна. Це не солдати, які виконують наказ, це люди, яких потрібно було переконувати, і їх було важко переконувати. Частину брудних речей забирав собі на “Епіцентр”».

Це правда — тогочасні підлеглі Піховшека не раз розповідали, що він діяв не силою чи погрозою, а вмовлянням та планомірною психологічною обробкою — сказати б, вербуванням. Про цю роботу є згадки й на «плівках Мельниченка», де Піховшек каже, що зміг схилити половину редакції на свій бік. «Такие непростые люди, как Кучма, Медведчук, Янукович, Левочкин и другие в разные времена выбирали меня не за то, что я не разбираюсь в людях», — напише він згодом.

Правда й те, що найбільша концентрація бруду в ефірі «1+1» припадала не на новини, а на «публіцистичні» програми самого Піховшека («Епіцентр»), а також Дмитра Корчинського і Дмитра Джангірова, які увійшли в історію як «п’ятихвилинки ненависті». 2003 року соціологічне опитування показало, що Піховшек має найвищий рейтинг недовіри серед телеведучих. Про інформаційні спецоперації тих років докладно можна почитати тут. 

Кульмінація цензорської кар’єри В’ячеслава Піховшека на «1+1» докладно описана у книжці «Журналістська революція-2004», яку можна почитати тут. Перед президентськими виборами йому довелося просувати й відбілювати сумнівну постать кандидата від влади Віктора Януковича. Зокрема намагатися приховати його кримінальне минуле — згодом ця історія вилізла назовні. Із наближенням дня голосування до піару Януковича додавалося все більше чорного піару проти Віктора Ющенка. Після маніпулятивного висвітлення першого туру виборів на «1+1» розпочався відкритий журналістський протест. Спроби Піховшека та генпродюсера «1+1» Володимира Оселедчика погасити протест, до якого долучалося дедалі більше журналістів, були марними.  21 листопада Андрій Тичина й Олесь Терещенко відмовилися вести разом із Піховшеком виборчий марафон. Назавтра від роботи в ефірі відмовилися Людмила Добровольська і Алла Мазур.

Піховшек був упевнений і не раз казав, що протест журналістів — «спецоперація помаранчевих сил». 22 листопада, коли в Києві вже починався протест проти фальсифікації виборів, його можливості переконання та примусу журналістів вичерпались, і він почав виходити в ефір і розповідати новини сам. Імпровізований страйк тривав три дні.

25 листопада 2004 року новини повернулися в ефір «1+1». Перед цим керівник «1+1» Олександр Роднянський разом із частиною колективу попросив у глядачів вибачення за брехню в новинах і пообіцяв, що надалі «ТСН» працюватиме чесно і якісно. 

Піховшек у вибаченні в ефірі участі не брав, втім його підпис є під заявою — хоча її формулювання «упередженість інформації, яку досі поширював канал під тиском і за директивами різних політичних сил» натякає на не цілковиту щирість каяття колективу «Плюсів».

Хоча Піховшека відсторонили від керування службою новин, з ефіру він не зник. «Епіцентр» — уже не настільки маніпулятивний — виходив до середини січня. Він навіть став свого роду «жертвою» — СДПУ(о) зробила заяву про переслідування Піховшека та Дмитра Кисельова (того самого) за критику «помаранчевих».

Після перемоги Помаранчевої революції активна частина медійної спільноти говорила про люстрацію пропагандистів і співучасників державної цензури, але цього не сталося. У березні Піховшек повернувся в ефір як співведучий Ольги Герасим’юк у політичному токшоу «Іду на ви». Проєкт тривав до осені 2006 року, після чого в ефір «1+1» повертається «Епіцентр». Звісно, Піховшека часів президентства Ющенка неможливо порівняти з дореволюційним пропагандистом-політтехнологом Кучми. 

«Я не исключаю некоей неформальной договоренности между нынешним руководством “1+1” и Банковой – Пиховшек в эфире как бы есть, но высказаться в достаточном хронометраже он не может. Впрочем, не исключено, что это бред», — з гіркотою коментував він тоді своє нове амплуа. Втім у його програмах залишається чимало провокацій і гостро відчувається нелюбов до «помаранчевої» влади. У цей час Віктор Ющенко і його команда стрімко втрачають популярність, їх дедалі більше критикують колишні ентузіасти Помаранчевої революції, тож у Піховшека з’явилася своєрідна моральна перевага: мовляв, я ж вас попереджав. Поза тим він із певним полегшенням констатує, що, на відміну від 2004 року, коли він «не втримався і не зміг забезпечити баланс», тепер може працювати вільно, а відсутність цензури дозволяє відкрито критикувати несимпатичних йому «помаранчевих».

2005 року наш герой озвучував наміри створити аналітичний центр на зразок УНЦПД. 

Вочевидь токсичний ведучий, який став уособленням медійних маніпуляцій, міг залишатися в ефірі «1+1» лише через міцні особисті стосунки із засновником каналу. Олександр Роднянський, який із 2002 року працював у Росії, виправдовував його так: «Піховшек чесно не любив і не любить нинішню владу. Він її й сьогодні не любить! Він же про це ясно говорить, коли в нього є можливість говорити. Просто перед виборами ми дозволили цю точку зору, його особисту, викладати як точку зору всього телеканалу "1+1". Але позбавляти права талановиту, аналітично підготовлену, інтелектуальну й мислячу людину викласти свою позицію на тлі позицій інших ми не можемо». І перекладав відповідальність за маніпуляції з Піховшека на певну «структуру», яка використовувала ведучого як інструмент. 

Сам він також використовував Піховшека як інструмент, зокрема в обороні проти намагань Ігоря Коломойського відсудити частку каналу в Роднянського і Фуксмана 2007 року. У період загострення боротьби, в якій Роднянський сподівався на підтримку влади, «Епіцентр» навіть зробили щоденним.

Після зміни керівництва «Плюсів» у 2008 році «Епіцентр» зняли з ефіру, а на початку 2009 року Піховшека звільнили з каналу, де він працював майже півтора десятиліття. 

Слава Януковичу

«… я поддерживаю Януковича. Я стараюсь, чтобы у него получалось. Я стараюсь пропагандировать то, что он делает, в меру моих возможностей» (з інтерв’ю 2011 року).

Визначальною рисою характеру В’ячеслава Піховшека завжди було марнославство. Навіть працюючи топпропагандистом Кучми, він не задовольнявся роллю сірого кардинала. Для нього важливо було залишатися публічним, самому бути в кадрі та, хоч як це дивно звучить, захищати свою репутацію. Піховшек уважно відстежував критику, вимагав права на відповідь і писав розлогі репліки на зразок цієї або цієї, ходив на дискомфортні ефіри на зразок цього: 

Він охоче вступав у публічну полеміку, проявляв разючу ерудицію та здібності до казуїстики, огризався на згадки всує, а коли це було йому вигідно — дозволяв собі шокуючу відвертість (наприклад, зізнавався, що має статки на рівні середньостатистичного українського олігарха). І до останнього, — ніби весь час був підсудним, який намагається захиститися, — оскаржував усі звинувачення на свою адресу.

Так, у лютому 2011 року він вимагає від «Репортерів без кордонів» спростувати їхнє твердження, що він — піар-консультант Віктора Януковича. І називає себе «позаштатним автором» кількох видань (зокрема «Левого берега» / LB.ua), журналістом.

Приводом для скандалу стала публікація Піховшека «Убить журналиста. Кто и как дестабилизирует президентство Виктора Януковича?», що вийшла в газеті «Известия в Украине» 26 січня 2011 року.

«Плану дискредитации Виктора Януковича не хватает завершающего штриха, некоей кульминационной точки, которая окончательно очертит его якобы “антидемократизм”. А поскольку авторы плана используют один шаблон, не исключаю, что такой точкой может быть убийство журналиста. Так, как это провернули в отношении Георгия Гонгадзе. Мне кажется, на роль жертвы могут нынче — разумеется, помимо его воли, выбрать Сергея Лещенко, журналиста “Украинской правды”», — написав у цьому тексті Піховшек. Матеріал схвилював і українську, й міжнародну медійні спільноти. Його сприйняли як попередження з табору Януковича на адресу одного з ключових активістів журналістського спротиву — руху «Стоп цензурі!». Згодом Піховшек хизувався, що саме його текст зірвав «план із дестабілізації президентства Януковича».

Те, що Піховшек співпрацював із владою, не викликає сумніву — й він сам цього не заперечував, втім назвати місце роботи і посаду відмовлявся, посилаючись на «обмеження». Мовляв, працює як журналіст у президентському пулі — та водночас точку зору влади називає «нашою». Тоді ж на запитання, чи повернеться в ефір, він відповів: не має охоти й достатньо цікавих пропозицій. Останнє й не дивує — жоден канал, навіть контрольований Банковою, не хотів би мати в ефірі найтоксичнішого персонажа в історії української журналістики.

У політтехнологічній команді Януковича колишній топпропагандист відігравав, судячи з усього, другорядну роль. Його функція полягала, наприклад, у тому, щоб їздити в пулі (нібито як кореспондент LB.ua) і ставити Януковичу зручні запитання на пресконференціях. Тогочасна керівниця президентських комунікацій Ганна Герман казала, що Піховшек «має шанс відмити своє заплямоване ім’я». Принизлива робота в пулі тривала щонайменше до осені 2013 року, коли, за власним зізнанням героя, він був у поїздці, в якій Янукович просив у Путіна грошей. Шматки публікацій нашого героя знайшли у плагіаторській компіляції Opportunity Ukraine, виданій під ім’ям Януковича. Компілював, звісно, хтось інший — Піховшек би зробив чистіше.

Тим часом у публічних виступах В’ячеслава дедалі відчутніше лунає озлобленість і образа на тих, хто не оцінив його «пророчі» судження про Ющенка і його команду, яка, за його оцінкою, перетворила Україну на failed state. Він готує нову серію пророцтв — про підготовку державного перевороту проєвропейськими активістами, журналістами, «грантожерами» та іншими ворожими елементами. Звісно, Євромайдан почався на два роки раніше, ніж розраховував Піховшек, однак ця подія ще дужче зміцнила його у вірі у власний невизнаний пророчий дар. А коли пророка не визнають у своїй вітчизні, виникає велика спокуса просити підтримки в сусідньої держави. До того ж, головним резидентом цієї держави в Україні став старий патрон Піховшека.  

Слава Медведчуку

«У меня хорошие взаимоотношения с Виктором Медведчуком, самым ныне перспективным политическим игроком, очень жестким, последовательным, преданным, с настоящим мужским характером» (з інтерв’ю 2001 року). 

Після розгромної поразки Опозиційного блоку «Не так!» на виборах 2006 року Віктор Медведчук зник із української публічної політики на кілька років, щоби повернутися під брендом проросійського руху «Український вибір». Після Революції гідності та початку війни кум Путіна став неформальним представником Кремля в українській політиці. Втім шляхи Медведчука та його колишнього медіасоратника Піховшека в новітні часи сходяться не одразу.

У 2016 році В’ячеслав працює на новостворену партію «Розумна сила». Він намагається переконати своїх читачів на маргінальних проросійських платформах (у тому числі «TheЭкономист» — виданні, вочевидь афілійованому з «Розумною силою») й у фейсбуку, що «это не фейковая партия. Это настоящие золотые люди». Згодом цю партію пов’яжуть з організацією «вбивства Бабченка», і вона зійде з політичної арени ще до початку виборчих кампаній 2019-го.

Тим часом навесні 2017 року Піховшек стає ведучим авторської програми на каналі NewsOne, який тоді ще належав — принаймні формально — нардепу від «Опозиційного блоку» Євгенію Мураєву.  Точніше, спершу навіть не зовсім ведучим — хитрий формат «Суб’єктивні підсумки тижня», який дозволяв каналу нібито знімати відповідальність зі своїх працівників, передбачав іншого формального «ведучого» (він мовчав і кивав). Тим часом Піховшек, як і низка інших медійних і політичних знаменитостей, промовляли свої монологи у статусі «гостей». Звісно, такий різнобічний талант не можна було обмежувати функцією головомовця — за словами самого Мураєва, Піховшек також був «консультантом» NewsOne. Як і інший колишній політтехнолог із команди Медведчука Володимир Грановскі.

NewsOne збирав під своє крило маргінальних, ображених Революцією гідності медійників, експертів та політиків — від Ганни Герман до Євгена Червоненка, від Руслана Коцаби до Надії Савченко. Тут усі ці персонажі відчутно радикалізувалися — їхня риторика ставала відверто реваншистською, українфобською, проросійською, антизахідною. Глядачі, які бачили блискучого гострослова-аналітика Піховшека у «П’ятому куті» чи навіть «Епіцентрі», не впізнали б його в набурмосеному, озлобленому коментаторові NewsOne. Вивітрилось і його колись по-джентльменськи нейтральне ставлення до Америки, якій він багато чим був зобов’язаний, — тепер Піховшек стверджує, що українська влада переслідує «Опозиційну платформу — За життя» за вказівкою з Вашингтона. Весь інший джентльменський набір також наявний. Революцію гідності наш герой таврує державним переворотом. А Крим, каже він, від України «відійшов». Він стверджує, що сепаратисти на Донеччині й Луганщині воюють за батьківщину, а Україна їх «демонізує». Називає справу проти Надії Савченко (яка зрештою закінчилася пшиком) «початком демонтажу української держави».  Агресивно виступає проти декомунізації, бреше про медичну реформу, називає ветеранів війни на Донбасі потенційними вбивцями, пророкує в разі отримання українською церквою автокефалії погроми проти церкви Московського патріархату тощо. Ах, і ще погрожує Наталії Мосейчук нагадати їй про її минуле. 

Восени 2018 року NewsOne перейшов під контроль колишнього соратника Януковича Андрія Портнова, а невдовзі у статусі власника легалізувався Тарас Козак, alter ego Віктора Медведчука. Тогочасну творчість Піховшека «Детектор медіа» аналізував докладно — ведучий радикалізується на очах. І йде на підвищення — стає вже не квазігостем, а «шефпродюсером» каналу, повноцінним ведучим авторської програми зі знайомою назвою «Епіцентр української політики». Зміст цієї програми ми також докладно аналізували — картина кремлівської пропаганди просто-таки клінічна. Згодом додається ще одне шоу — «Протистояння».

Окрім ретрансляції кремлівських темників, є в новітньому амплуа Піховшека й додаткова важлива роль: звеличування Віктора Медведчука. Це прізвище пропагандист вимовляє не менш благоговійно, ніж колись прізвища Кучми і Януковича. Цитує Медведчука завжди, навіть якщо для цього доводиться переказувати німецьких комуністів. «Опозиційну платформу — За життя» Піховшек називає «символом надії», а конкурентів на проросійському полі — «Опозиційний блок» — таврує зрадниками.  І прямо каже: «Я працюю над тим, щоб максимальні електоральні успіхи здобула “Опозиційна платформа — За життя”». 

Втім любов і відданість Піховшека залишається платонічною, а патрон не поспішає віддячувати взаємністю. Ані топменеджерських посад у холдингу, які б відповідали його калібру та досвіду, ані навіть ексклюзивного доступу до тіла в Піховшека нема. Тепер він — один із десятків рядових пропагандистів невеличкої медіаімперії, розбудованої в 2018–2020 роках на гроші Медведчука (або Кремля, якщо це не одне й те саме). Немає сумнівів, що така опала завдає В’ячеславові болю.

Як це часто буває зі знедоленими, наш герой впадає в містицизм, конкретно — в «побєдобєсіє». У його телепроповідях дедалі частіше з’являються «деды», а 2020 року він стає співведучим спецефіру до 9 травня. Він заперечує, що Голодомор був геноцидом українців, і виступає проти примирення ветеранів. Повторює ключові кремлівські пропагандистські штампи про українців-нацистів, «море бандерівщини», пізніше зізнається, що на дозвіллі слухає пісню «Вставай, страна огромная». Маніпуляції історією — особливо тривожний симптом. Неможливо уявити, щоб освічений та ерудований Піховшек минулих літ виставляв себе на посміховисько, озвучуючи найпримітивніші пропагандистські штампи.

Запровадження санкцій щодо Тараса Козака та каналів, які йому формально належали, Піховшек неоригінально назвав «ще одним кроком для демонтажу України як правової держави». Особисто для нього це був іще один крок у напрямку забуття, адже аудиторія його програм скоротилася до кількох тисяч людей. Щоправда, він уже не найманий працівник, а «співвласник» — один зі ста працівників медіахолдингу Медведчука, які заснували ютуб-канал Перший незалежний. Він брав активну участь у спробах самозахисту каналів Медведчука після запровадження санкцій. Веде багатогодинні «хронології тижня» — тепер, коли більше не потрібно виконувати вимоги ліцензії, російською мовою. Його не менш майстерні, ніж колись, маніпуляції тепер досягають у рази меншої аудиторії, значна частина якої після блокування ютуб-каналів NewsOne, ZIK i «112» зосереджена поза Україною.

На початку травня 2021 року на ютуб-каналі Медведчука з’явився анонс святкового концерту на 9 травня на Першому незалежному. На одному з кадрів відео є й В’ячеслав Піховшек в образі солдата контрреволюції, який нікого не залишив байдужим. 

І хоча історія рядового ведучого ютуб-каналу Медведчука писатиметься далі, для того Піховшека, який заслужив на місце в підручниках історії, це кінець. 

Фото: скріни з програм