Блазень-«політв’язень» і медведчуківський пропагандист. Хто такий Руслан Коцаба

Блазень-«політв’язень» і медведчуківський пропагандист. Хто такий Руслан Коцаба

11:55,
28 Травня 2021
3900

Блазень-«політв’язень» і медведчуківський пропагандист. Хто такий Руслан Коцаба

11:55,
28 Травня 2021
3900
Блазень-«політв’язень» і медведчуківський пропагандист. Хто такий Руслан Коцаба
Блазень-«політв’язень» і медведчуківський пропагандист. Хто такий Руслан Коцаба
Як невдалий показовий процес над івано-франківським маргіналом перетворив його на київського телеведучого, дисидента й мученика за свободу слова.

Такий персонаж є в кожному місті: галасливий, невгамовний, конфліктний, із непомірними амбіціями, у вічному пошуку справедливості, один проти всіх, завжди в опозиції до будь-якої влади. З журналістським посвідченням, щоб мати змогу вигукувати провокативні запитання на пресконференціях, і з маргінальним сайтом-блогом, який сам створив, сам наповнює й сам читає. Доля цих персонажів — або спитися, або перетворитися на міського божевільного, або врешті вгамуватись і знайти собі тихе місце до пенсії.

Котрийсь із цих варіантів, напевно, чекав на івано-франківського активіста, відеоблогера, мікрополітика та чиновника-невдаху Руслана Коцабу. Та доля склалась інакше: Коцаба став сакральною жертвою, за допомогою якої російська пропаганда продемонструвала світові «звірства київської хунти», провів 524 дні за ґратами, а потім кілька років мав змогу промовляти в ефірі до всеукраїнської аудиторії. Правозахисники на повному серйозі називали його політв’язнем і в’язнем сумління. Хто ж такий насправді Коцаба — кремлівський агент чи маргінал із мученицьким ореолом?

Націоналіст, медіаактивіст, громадянський журналіст

Руслан Коцаба народився в Івано-Франківську 1966 року. Навчався в лісотехнічному університеті у Львові на еколога, а згодом — певно, з прицілом на кар’єрне зростання, — став магістром у Національній академії державного управління при президентові України. Як і В’ячеслав Піховшек, брав участь у студентському націонал-демократичному русі, що вилився у Революцію на граніті.

У молодості Коцаба був уособленням галицького типу, особливо ненависного кремлівським пропагандистам: злегка брутальний, цілеспрямований, консервативний і затятий український націоналіст (не без дещиці ксенофобії та путіноненависництва), до всього небайдужий і готовий лізти на барикади щоразу, коли, на його думку, щось іде не так. Такі люди були основою всіх продемократичних протестів в Україні. Таких «вуйків» було чимало в Небесній сотні.

Працював Коцаба за фахом — у рибоохороні. Кар’єрної стелі в цій галузі він досягнув 2000 року, на п’ять років очоливши рибоохорону Івано-Франківської області. Втім для державного службовця був надто конфліктним і надто залученим до місцевого політичного процесу. Під час Помаранчевої революції держслужбовець стає активним учасником опозиційних протестів, а на початку 2005 року долучається до новонародженої політично-активістської групи під кодовою назвою «Пора» (в майданівському середовищі — «жовта Пора», щоб не плутати з «чорною»).

«Жовта Пора» на чолі з одіозним Владиславом Каськівим невдовзі стає політсилою, а Коцаба — місцевим партійним лідером і членом політради партії «Пора». Створена активістським середовищем Майдану, партія мала на меті оновлення влади, тож конфлікти з місцевим політичним істеблішментом були неминучі: разом із «Порою» Коцаба поринув у боротьбу.  Переказувати її подробиці довго й немає сенсу, адже більшість імен тогочасних прикарпатських чиновників і політиків, проти яких боровся або яким допомагав Коцаба, вже нікому нічого не скажуть. Врешті ця боротьба дала Коцабі на кілька років нову посаду, з екологією вже не пов’язану, — керівника обласної міграційної служби. Чиновником-природоохоронцем Коцаба бути перестав, але природу не розлюбив: на його ютуб-каналі можна знайти сцени кохання левів і голубів, а також інші туристично-натуралістичні етюди.

 

Згодом знайомі нашого героя, характеризуючи вже ув’язненого Коцабу на прохання «Медузи», називатимуть його завзятим мисливцем і рибалкою, який знає безліч анекдотів.

У кінці двотисячних Руслан Коцаба позиціонувався як заступник директора Міжнародного інституту розвитку демократій — інституції настільки «поважної», що жодних згадок про неї в мережі, окрім титрів самого Коцаби, не залишилось. Інша його посада — перший заступник голови Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал імені Василя Стуса». Це правозахисна організація, що опікувалась історичною пам’яттю та увічненням жертв радянських репресій. 2009 року Коцабу призначили директором обласного музею визвольної боротьби, але все закінчилося погано — випробувального терміну він не пройшов, а з «Меморіалу» його після цього виключили зі скандалом. Сам Коцаба цього не визнав і довго конфліктував із товариством.

Цей конфлікт наш герой уже висвітлював самотужки у форматі відео з логотипом-оком. 2009 року Коцаба запустив проєкт «Народне око» — сайт громадянської журналістики, який запрошував усіх охочих публікувати свій аматорський відеоконтент. Проєкт був анонсований як ініціатива загадкового «Міжнародного інституту розвитку демократій» та ГО «Громадський захисник». Насправді, схоже, ці організації були маргінальними та згадувалися, щоби справляти враження, зокрема й на міжнародні журналістські асоціації.

Фішкою проєкту були вокспопи — дешевий і сердитий спосіб видати будь-яку потрібну думку за громадську. Для цього редакція створила спеціальний прилад — «голосувальну дошку». Вокспопи Коцаба любить і записує дотепер. Його команда позиціонувалась як медіаактивісти, а не як журналісти, що давало їй певну свободу виходу за межі стандартів. Невизначений статус активіста/журналіста був необхідний  Коцабі, адже він використовував свій медіаресурс у місцевих політичних конфліктах і для борюкання зі своїми численними недоброзичливцями.

Із приходом до влади Віктора Януковича «Народне око» стає опозиційним, а Коцаба активізується на всеукраїнському рівні. Зокрема пише листа до Міжнародного валютного фонду з «офіційною відмовою» від своєї частки зовнішнього боргу України та агітує інших людей писати аналогічні листи. Підпис Коцаби є під маніфестом, із якого розпочався рух «Стоп цензурі!». Якби його тогочасні висловлювання про Путіна, «курву-пабєду» і Росію почули теперішні глядачі Першого незалежного, їхній мозок вибухнув би від когнітивного дисонансу.

У 2011 році «Народне око» отримало свідоцтво про реєстрацію як ЗМІ. У зверненні з цієї нагоди Руслан Коцаба анонсує проведення школи громадянської журналістики. У ті часи наш герой привертає до себе увагу всеукраїнських медіа зверненням до генерального прокурора Віктора Пшонки з вимогою покарати тих, хто перекручує український гімн. Загалом для нього притаманно перетворювати будь-яку конфліктну ситуацію на перформанс, акцію і «листи турецькому султану» — ось, наприклад, як він комунікував свій конфлікт із дорожньою поліцією 2012 року. В цей час «Народне око» вже перетворилося на відеоблог Коцаби та почало поступово сходити нанівець.

«Народне око» не приносило грошей, тож його головний редактор мусив мати іншу роботу — допомагав нардепу Владиславу Каськіву і був власкором каналу ZIK  (тоді ще проукраїнського) в Івано-Франківську. Під час Революції гідності Коцаба став співзасновником івано-франківського локального «Громадського», яке, втім, довго не протрималося.

Головний тренд, який задало в українському медіапросторі «Громадське», — прямоефірні стрими, які дозволяли показати будь-яку подію в режимі реального часу, — підхопив телеканал «112 Україна».  Заснований влітку 2013 року за концепцією російського медіаменеджера Олексія Семенова, цей канал мав явно підставних власників та бурхливо розвивався й під час Революції гідності,  і після неї. За неофіційною версією, реальним власником каналу був Віталій Захарченко, міністр внутрішніх справ в уряді Азарова, який втік до Росії; хоча непрямі докази були, ані зв’язок із оточенням Януковича, ані неоднозначна інформаційна політика не заважали каналу рости й набирати кореспондентів-стримерів в усіх регіонах. Одним із них став Руслан Коцаба. У червні він вирушив у зону бойових дій, яку тоді називали «зоною проведення Антитерористичної операції», щоб на власні очі побачити «правду з обох боків».

Для цього довелось акредитуватись у бойовиків, але ті не були проти присутності кореспондента каналу «112» на своїй території. Згодом Коцаба з гордістю говоритиме, що був єдиним українським журналістом, якому дали акредитацію «в ЛНР». Так він став воєнним журналістом, а невдовзі перетворився на антивоєнного активіста.

Раптовий пацифіст і «дисидент»

Чи був Руслан Коцаба пацифістом до 2014 року? Найперше відео на його ютуб-каналі «Народне око» (краще не дивіться) — сцена загибелі мінометника, який вигукує «Аллах Акбар». Коцаба  висловлювався на користь вільного продажу вогнепальної зброї. У численних відео він висловлює повагу й підтримку військовим і добровольцям. Ні, пацифістом він не був. І в армії служив.

Чи був він проти Революції гідності? В інтерв’ю нідерландському журналісту Коцаба каже, що підтримував Майдан і праві політичні сили, «як і вся Західна Україна». «Для мене це було нормально, бо я сприймав Майдан як можливість соціального ліфта. Коли люди методом прямої демократії тиснуть на владу», — каже він, але додає, що розчаровуватись і усвідомлювати «провокаційну» природу Майдану почав уже в процесі. Втім про його сприйняття тих подій чесніше свідчать відео 2013-2014 років, у яких івано-франківський активіст-журналіст поводиться як полум’яний революціонер. Наприклад, на відео з київських барикад погрожує владі від імені «Правого сектору». Коцаба провів у революційному Києві чимало часу, знімав відео з Майдану для «Народного ока» й брав у протестах найбезпосереднішу участь.

Якщо Коцаба сподівався, що Революція гідності спрацює в його житті як соціальний ліфт, то дійсність його розчарувала. Навесні 2014 року він балотувався до Верховної Ради по мажоритарці, але оголосив, що знімається на користь кандидата від партії «УДАР» Володимира Чорноуса, назвавши участь у перегонах «журналістським експериментом». Оголосив запізно, тож у бюлетені прізвище Коцаби було — він набрав 1,17% голосів. У новій владі місця йому знов не знайшлося.

Постмайданна ідеологічна метаморфоза Коцаби сталася не одразу. Ще влітку 2014 року він постить відео з кричалками про Путіна, а українські військові та добровольці в його відеоблозі постають героями. «Журналіст має право і обов’язок допомагати державі вигравати війну», — говорив він улітку 2014 року під час дискусії про журналістські стандарти.

Хоча перші тривожні дзвіночки лунають уже тоді. У червні Коцаба їде до Луганська, звідки закликає українських військових і «ополчення» стріляти одне в одного влучніше, аби не вбивати цивільних. Пізніше проводить «антивоєнний» телеміст із «громадськістю» окупованої частини Луганщини. Виступає на російських телеканалах нібито «на захист України», але насправді роблячи Росії та бойовикам усілякі реверанси. Їздить на ефіри до Москви.

Чи був Коцаба завербований російськими спецслужбами під час поїздок на окуповані території чи в Росії? Чи міг він продатися росіянам за гроші? Можливо. Але можливо також, що він став жертвою поширеної серед пасіонаріїв хвороби недооціненості. Поїздки на фронт зміцнили його в переконанні, що він знає про цю війну те, чого не знають інші, — це видно з його тогочасних відео. Водночас його критикували за те, що акредитувався в бойовиків і працював на сумнівний канал «112». Невизнаний у своєму месіанстві, відкинутий майданівським середовищем Коцаба мав лише один вихід — стати, як він завжди це робив, у галасливу опозицію до влади й мейнстриму. Цього разу це означало виступ проти так званої Антитерористичної операції.

Відеозвернення 17 січня 2015 року, в якому Коцаба закликав чинити організований спротив мобілізації, починається зі слів образи: «Я бачу, що я вже сумнозвісний, скандальний».

Це не найпрезентабельніше (зняте на вулиці, на ходу, за поганого світла), але найпопулярніше його відео — майже півмільйона переглядів. Воно могло пройти непоміченим і набрати, як і всі відео на цьому каналі, кількасот переглядів. Огрядний дядько під п’ятдесят просить президента не присилати йому повістку, бо на Донбасі немає російської армії, а потім каже, що першим зголоситься на фронт, якщо буде оголошений воєнний стан. Словом, звична Коцабина балаканина.

У наступних зверненнях Коцаба закликав до федералізації, маніпулятивно посилаючись на «федералістські» погляди В’ячеслава Чорновола,  а також розповів про обструкцію, якої зазнав після виступу проти мобілізації. Третього лютого він заявляє, що йому погрожують убивством, а невдовзі його ютуб-канал замовкає на два роки.

Із заявою про злочин звернувся івано-франківський волонтер і активіст Тарас Дем’янів. Кримінальне провадження Служба безпеки України відкрила 20 січня за першою частиною статті 111 Кримінального кодексу: державна зрада. За тиждень СБУ це заперечила (хоча насправді провадження було відкрите 19 січня). Ще за десять днів Коцабу затримали, а потім заарештували.

Цей ранок Коцаба описав у «сповіді», опублікованій проросійським виданням «Вести. Репортер». Коментуючи звернення, за яке його збиралися засудити, Коцаба сказав: «Подтверждаю абсолютно все, что в нем огласил: и об острой потребности в мире на Донбассе, и о продажном генералитете ВСУ, и о бизнес-войне между Коломойским и Ахметовым, и о тяжелых потерях среди мирного населения, и о наемниках с обеих сторон конфликта… Эти оценочные суждения у меня как фронтового журналиста созревали исподволь. И я за них готов отвечать, так как считаю, что отрезвить опьяненные кровью головы политиков сможет отсутствие следующей порции "пушечного мяса"». Війну на Донбасі Коцаба назвав громадянською, додавши, що «з обох боків» є найманці. Каятися й зрікатися своїх слів він явно не планував.

Дії правоохоронців можуть здатися непропорційно жорсткими, якщо розглядати їх поза контекстом. Коли ж урахувати бої за Дебальцевський плацдарм, що точились у ці дні, та реальну перспективу подальшого наступу бойовиків на вільні частини Донеччини та Луганщини, стає зрозумілим, що влада мусила реагувати на заклик до спротиву мобілізації. Суд над Коцабою мав бути попередженням усім, хто замислював «антивоєнні ініціативи». Але суд над медійником — завжди невигідна затія для держави, яка називає себе демократичною, хоч би що він скоїв. 

Канал «112» зрікся Коцаби вже 18 січня: в офіційній заяві каналу йшлося, що договір із Коцабою розірвали ще 31 грудня 2014 року. Згодом канал не підтверджуватиме навіть того факту, що він був спецкором і їздив за дорученням «112» на Донбас.  Відхрестився від Коцаби й канал ZIK. Незалежна медіапрофспілка України оголосила, що прескарту Коцабі видала помилково. Словом, статус журналіста борець проти мобілізації втратив заднім числом.

Медійна спільнота засуджувала Коцабу, але не схвалювала його арешту. Скептично дивилися на перспективи процесу й правники. Профспілка визнала його проросійським пропагандистом («свідомим чи несвідомим»), але назвала арешт небезпечним прецедентом. На захист заарештованого виступили Харківська правозахисна група, Українська гельсінська спілка, Уповноважена Верховної  Ради з прав людини та Amnesty International. Занепокоєння висловив Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Медіа розповідали зворушливе: після арешту грошей на рахунках Коцаби сім’я живе з продажу тортів, які пече його дружина.

Тим часом у суді пролунало предметніше звинувачення: начебто Коцаба на замовлення російського каналу НТВ готувався знімати антивоєнні акції на Івано-Франківщині. Петро Порошенко заявив про масштабну кампанію зі зриву мобілізації, частиною якої був Коцаба. Апеляційний суд залишив «пацифіста» під арештом, а 27 березня 2015 року його звинуватили в державній зраді.

Захищала Коцабу людина, з якою та сама метаморфоза відбулася кількома роками раніше: адвокатка Тетяна Монтян, яка з активістки Помаранчевої революції перетворилася на помічницю Партії регіонів, агресивну прибічницю Антимайдану, а з початком війни — на проросійську «правозахисницю». На цьому ґрунті Монтян і Коцаба добре порозумілися, як і на ґрунті схильності до провокацій (нещодавно Тетяна дефілювала Донецьком із портретом діда Зеленського). Через скандальну поведінку Монтян суд навіть мусив переносити засідання. Процес тривав місяцями, і з кожним днем позиція обвинувачення ставала менш переконливою, а голоси на захист Коцаби — гучнішими. Репортаж «Української правди» з чергового судового засідання в січні 2016 року змальовує картину, вкрай невигідну для сторони обвинувачення: Коцаба тримається героєм, відкидає всі звинувачення, докази непереконливі, резонанс шкідливий для влади. Правозахисник Євген Захаров назвав його «типовим політв’язнем».

«Обісцяти й відпустити», — грубо висловився один знайомий журналіст, повернувшись із чергового засідання у справі Коцаби. Дебальцеве давно окуповане, тема мобілізації вже не актуальна, й суспільство підзабуло, чому, власне, відеозвернення провінційного блогера — такий тяжкий злочин. Тим часом у травні 2016 року обвинувачення попросило дати Коцабі 13 років із конфіскацією.

Правозахисники били на сполох. На захист Коцаби виступив навіть письменник Тарас Прохасько, порівнявши земляка з дисидентами радянської доби. Комітет Верховної Ради з прав людини зробив заяву, ствердивши, що проти Коцаби немає доказів і справа шкодить іміджу України.

12 травня Івано-Франківський міський суд визнав Руслана Коцабу винним у перешкоджанні діяльності Збройних сил України і засудив до 3 років і 6 місяців позбавлення волі. За «законом Савченко» він уже майже відбув цей термін і мав би невдовзі вийти на свободу. Але адвокати Коцаби подали апеляцію, й 14 липня 2016 року Апеляційний суд Івано-Франківської області виправдав нашого героя повністю. Після 524 днів за ґратами Коцаба вийшов на волю.

Це ще не кінець, заявив генпрокурор Юрій Луценко. Майже за рік Вищий спеціальний суд скасував виправдальну ухвалу апеляційної інстанції. Тепер справу відправили в Богородчанський районний суд Івано-Франківської області. Звідти справа потрапила до Долинського районного суду, а звідти обвинувальний акт повернули прокурору. Прокурор поскаржився до Апеляційного суду Львівської області, але там ухвалу Долинського суду залишили без змін. Тоді прокурор поскаржився до Апеляційного суду Івано-Франківської області, який постанову скасував і 26 лютого 2019 року передав справу до Коломийського районного суду…

Тож епопея, яка зробила з Коцаби «в’язня сумління», триває. Підсудний час від часу їздить на судові засідання до Коломиї, де його зустрічають яйцями й піною з вогнегасника, а потім записує відео про «судилище». Наступне засідання відбудеться наприкінці червня 2021 року.

Проросійський пропагандист

Влітку 2016 року Руслан Коцаба вийшов на волю. Повернутися до звичного івано-франківського життя він не міг — незалежно від рішення суду земляки таврували його запроданцем і кремлівським агентом.  А ось нові друзі чекали з розкритими обіймами. Невдовзі Коцаба налагодив співпрацю з двома маргінальними (на той час) проросійськими осередками.

Один із них — партія «За життя» Вадима Рабиновича та Євгенія Мураєва. Щойно звільненого Коцабу покликали на з’їзд партії та офіційно запросили вступити до її лав. Коцаба подякував, запрошення до партії не прийняв, але за кілька місяців з’явився в ефірі каналу Рабиновича і Мураєва NewsOne з авторською програмою. І згодом у статусі ведучого разом із каналом перейшов у спадок Медведчуку.

Другий осередок — «17 канал», куди Коцаба потрапив восени 2016 року. Формально його засновником був колишній журналіст «1+1» Жан Новосельцев, який називав спонсором маловідомого донецького бізнесмена. Канал не був відверто проросійським, але був підозрілим, не заморочувався зі стандартами й збирав у команду людей зі специфічною репутацією. Коцаба працював там недовго, але через цей шлюз потрапив до середовища медіа, фінансованих оточенням Януковича в екзилі: «Голос правды», Klymenko Time, «Київська Русь», «Эхо Киева» та інших. Ці медіа достатньо маргінальні, аби ними не цікавилися правоохоронні органи. Тож Коцаба без особливого ризику займається тут улюбленою справою — проводить телемости із сепаратистами, наприклад. У 2020 році старі друзі Жан Новосельцев і Олексій Кутєпов запросили Коцабу на відновлений «17 канал». Також він регулярно з’являється на ютуб-каналі «Союз блогеров Украины». Втім усе це радше підробітки.

Справжня робота чекала на Коцабу на NewsOne. Тепер йому не доводиться бігати з камерою чи смартфоном по мітингах чи їздити у виснажливі відрядження: він — обличчя всеукраїнського, хоч і нішевого, телеканалу. Його програма називається «Я так думаю» (це мем із радянського фільму). І він має змогу кількадесят хвилин говорити в ефірі все, що йому заманеться, і отримувати за це гроші. Це вам не «Народне око». Згодом Коцабу нагороджуватимуть приємними турне, наприклад, до Страсбурга, де треба було розповідати європолітикам про тиск на «незалежний» NewsOne.

У програмах Коцаби немає ні інтелектуальної аналітики Піховшека, ні харизми Пальчевського, ні надриву Червоненка. Його творчий метод — рубати правду-матку великими неохайними шматками. Зіставляти ці шматки, шукаючи логіку, марно, адже цілісних політичних поглядів Коцаба не має — сам зізнався (принагідно сказавши, що націоналізм дискредитований, з Бандери не треба робити національного символу, але своєю роботою в  Музеї визвольної боротьби він усе ж пишається). Якщо вслухатися в те, що він говорив за ці роки, можна почути, що:

І так далі. Одного разу Коцаба нарвався на перевірку Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Порушення в промові Коцаби знайшла й Незалежна медійна рада. Регулятор оголосив NewsOne попередження та оштрафував. Виправдовуючись, тогочасний керівник каналу Василь Голованов заявив, що Руслан Коцаба — не ведучий, а «запрошений блогер». Ще один запобіжник, який нібито переводить ведучого в ранг гостя — титр «Редакція каналу може не поділяти суб’єктивну думку гостя» на початку програми.

У своєму новому, гламурному й краще оплачуваному, київському житті Коцаба не справляє враження цинічного пропагандиста-заробітчанина. Здавалося б, сиди в кадрі раз на тиждень і заробляй гроші — але ні, нашого героя потягнуло в активізм. 2019 року він заснував так званий «Український рух пацифістів» разом  із маргінальним медіаактивістом Юрієм Шеляженком, видавцем, автором і, можливо, єдиним читачем ресурсу «Правдошукач». Про інших учасників «руху», крім Коцаби й Шеляженка, нічого не відомо. Крім каналу Медведчука, Коцаба піарив цю ініціативу в ефірі малопомітного каналу «Київська Русь», а також на ютубі:

(Спеціально для Юрія Шеляженка, який любить скаржитись: усі оцінки в цьому тексті суб’єктивні.) Виступив Український рух пацифістів і на захист закритих каналів Медведчука.

Хоча «Український тиждень» оцінив «пацифізм» Коцаби й Шеляженка як серйозну загрозу для української обороноздатності, інспіровану Кремлем, суспільна вага і вплив «руху» прямує до нуля. «Прийти до влади», як свого часу погрожував Коцаба, пацифістам навряд чи світить.

Руслан Коцаба — рядовий головомовець Першого незалежного і ще маргінальніших проросійських ресурсів, але виконує в медіамашині Медведчука важливі функції.

По-перше, руйнує цілісне уявлення про цю систему як власне проросійську. Її головні спікери — Азаров, Кузьмін, Дудкін, Співак, Лукаш, Портнов, Шарій та інші — за стилем висловлювання та культурним бекґраундом ніби щойно з Костроми. І навіть саморусифікованих Піховшека, Чаплигу, Шуфрича, Ганну Герман можна спрощено класифікувати як людей із проросійськими поглядами. На Коцабу, природного галичанина, ярлик «ватника» не клеїться. Для медведчуківців, які повторюють, що їхні «погляди» поділяє «більша частина громадян України», важливо показати, що носії цих «поглядів» є й у західних областях. Хоча, коли треба, Коцаба говорить стерпною російською. Медіа «ОПЗЖ» використовують походження Коцаби прагматично — ось видання Рабиновича MigNews переказує коментар нашого героя кремлівському сайту «Украина.ру» під заголовком «Западноукраинский эксперт сказал, как Медведчук уничтожит Зеленского…».

По-друге, дає сигнал таким людям, як він сам, — вічним борцям за справедливість. Невгамовний Коцаба завжди був в опозиції, завжди звинувачував, таврував, шукав правди, виводив на чисту воду. Терпів за свої погляди муку, був битий, сидів у тюрмі. Якщо така людина обрала бути разом із Медведчуком, можливо, саме це — правильний бік барикад? На ютуб-каналі Коцаби — чималенька колекція відеозаписів розмов як із пасіонаріями, які розчарувалися в національному протестному мейнстримі, від Володимира Чемериса до Валентина Лихоліта — так і з явними провокаторами на зразок Едуарда Коваленка та Дмитра Васильця.

По-третє, майстерно виносить за дужки Росію. У картині світу, яку змальовує Коцаба, мілітаристська українська влада напала на власних громадян, а вони сміливо обороняються (Росію він не згадує взагалі). Влада грузне в корупції, бряжчить зброєю, вбиває своїх. Крим пішов, бо від такої влади пішов би будь-хто. Вихід один — змінити владу. Ну, а череда частих перевиборів, на яких проросійська партія ставатиме щоразу сильнішою, — те, що треба Кремлю.

По-четверте, в очах необізнаної в нюансах світової спільноти постать Коцаби-дисидента, постраждалого від режиму за свої погляди, додає очок «репресованій» медіакоманді Медведчука. Прізвище Коцаби можна знайти у вікіпедійній статті «Узник совести», у звітах Amnesty International і ще в багатьох документах, де офіційна позиція України не висвітлена, а бекґраунду, необхідного для розуміння ситуації, немає. Коцабу демонструють міжнародним організаціям, як дресированого ведмедя, який знов і знов повторює історію своїх мук.

При цьому в усіх цих випадках Коцаба — не самостійний суб’єкт маніпуляцій, а інструмент, доказ або експонат. Його власні здібності та професіоналізм тут не важать — і, як ми побачили в останні місяці, роботодавці оцінюють їх невисоко.

Телевізійна хвилина слави івано-франківського відеоблогера розтягнулась на три з половиною роки. Але закінчилась із санкціями проти Тараса Козака та каналів Медведчука.  Коцаба став одним зі ста «співзасновників» Першого незалежного. Але серед облич каналу на сайті Першого незалежного Коцаби ви не знайдете, як і його авторської програми в сітці мовлення. Раніше каналів було три, тепер — один, і його ефір не гумовий: місця для Коцаби-ведучого в ньому не знайшлося. Час від часу його запрошують до студії в ролі політичного коментатора. Всюди, де може, наш герой вислужується, захищаючи Медведчука та обіцяючи владі швидкий та ганебний занепад, а «ОПЗЖ» — тріумф. І навіть відмовляється колотися неросійською вакциною.

Біда в тому, що навіть на політкоментатора медведчуківських каналів Коцаба не тягне. Він вічно балагурить, заочно обзиває політиків образливими прізвиськами та говорить речі нехай парадоксальні, але неглибокі й непереконливі. У глибинні механізми політичних процесів він не втаємничений, адже має до політики опосередкований і доволі приземлений стосунок: стихія Коцаби — мітинги, запалені шини і смітникові люстрації.

Якщо подумати, найбільше у своєму житті цей чоловік завдячує правоохоронцям, які обрали його для зразково-показового покарання шість років тому. Судовий процес триває, — хоча, здавалося б, навіщо владі, яка закликала «просто перестати стріляти», карати антивоєнного активіста? Якби не цей процес, Руслан Коцаба був би зараз менш популярним, ніж випічка його дружини.

 

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Юрій
13:44 / 07.06.2021
Не публіцистика, а інформаційна війна. Сенсу в тексті не більше, ніж у вистрілі у власну ногу. Невже вся ця стаття написана заради безглуздого обзивання пацифістів маргіналами? Навіщо розмінюватися на таке пусте приниження людей однофамільцю великого режисера, який сказав: "Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума"?
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду