Мемні огляди — популярний жанр в українському ютубі. У такому стилі блогери розповідають про аніме, серіали та мультфільми. Андрій Співак, автор ютуб-каналу «Безлад Андрія Співака», випустив перше відео наприкінці 2021 року — це був огляд на радянський мультфільм «Чипполіно». Потім він почав знімати огляди на стару українську рекламу — і деякі ролики набирали сотні тисяч переглядів. Зараз на його каналі 81 тисяча підписників і більше ніж чотири з половиною мільйони переглядів за весь час. Найбільше переглядів зібрав якраз огляд української реклами за 2004 рік — майже 400 тисяч.

Раніше Андрій займався стендапом, копірайтингом і вів ранкове шоу на регіональному телебаченні. Також Андрій вів ігрові стрими, але каже, що після тривалої паузи втратив аудиторію. «Детектор медіа» поговорив з Андрієм Співаком про рекламний ринок і доходи в українському ютубі, розчарування у стендапі, дитячі мрії та російський контент в Україні.

— Розкажи, будь ласка, як ти створив і розвивав свій канал.

— У 17 років я почав розганяти з друзями приколи про мультфільм «Чипполіно». Так сильно увійшов у роль і подумав, що я сам би подивився таке на ютубі. Шість років усе відкладав зйомку, — я вмію робити монтаж, але в мене не було камери. Потім подумав: а нащо камера, якщо огляд можна тільки озвучити? Перше відео записав на антресолі — заклав усе подушками, серветка замість звукоізоляційної мембрани, звук на телефон. І в коментарях писали, що в мене класний студійний звук! Камери в мене й досі немає — я знімаю на телефони друзів, зараз дівчина знімає мене на свій телефон. Людей не так сильно цікавить якість картинки, як якісний звук. Багато ютуб-каналів в Америці, у яких мільярди переглядів на місяць, спеціально працюють над тим, щоби здешевити вигляд свого контенту. Десь кинути футболку на ліжко, світло зробити так, щоб негарно падало. Щоб люди розуміли, що це свій, а не якийсь там багатий чувак.

Тож я зробив перше відео за два дні, запустив канал, почав надсилати українським мемним паблікам, які знаходив. Так я набрав першу тисячу переглядів, потім друге і третє відео так форсив. Їх уже менше публікували, але колись виклала навіть «Перша приватна мемарня», одна з найбільших груп із мемами в телеграмі, це теж принесло багато підписників і переглядів.

Коли на каналі було вже п’ять тисяч підписників, я згадав про ідею з оглядами старої української реклами. Я бачив таке у Тайлера Андерсона (автор каналу «Geek Journal». — «ДМ»), але він зробив загальний огляд на рекламу. Я подумав, що не можна про стару рекламу зробити лише два відео, треба по роках. Я глянув 2002 рік — там 60% реклами було російською мовою — і подумав, що не хочу це оглядати. Почав із 2003-го. Ця ідея дуже залетіла — відео збирали 10 тисяч, 20, 30, 100 тисяч переглядів. І ще Віталій Гордієнко з ютуб-каналу «Загін кіноманів» рекомендував мій канал у своєму відео, це дало сильний буст на підписки.

Загалом на той момент мій канал демонстрував один із найвищих темпів зростання серед українських блогерів. Але почалося повномасштабне вторгнення — і я взагалі не думав, що буду жити в цивільному житті, прийшов у військкомат на третій день. Мене не взяли. З телеканалу звільнили, з другої роботи я звільнився, залишився ютуб.

— Як з’явилася назва каналу?

— На ютубі один канал — це переважно одна тематика. На прикладі роботи Міністерства культури та інформаційної політики ми побачили, що не можна в одному ютуб-каналі показувати кулінарне шоу одночасно з новинами (мається на увазі англомовний ютуб-канал іномовлення The Gaze, запущений МКІП. — «ДМ»). Ютуб такого не розуміє, це різні аудиторії. Я цього тоді не знав і думав, що буду про все на світі говорити: про футбол, про ігри, про «Чипполіно», про різні радянські мультфільми. Планував, що має бути повна каша на ютубі, повний безлад. О, прикольно — безлад. А чий безлад? Мій безлад, Андрія Співака. Так і з’явилася назва, ще до того, як я обрав вужчу «спеціалізацію» каналу.

— А де ти знаходиш стару українську рекламу, на яку робиш огляди?

— Я дуже вдячний усім, хто оцифровує касети VHS і DVD-диски. Завжди в описі залишаю всі канали, де беру рекламу. Це просто ентузіасти, які, певно, мають ностальгію або оцифровують відео, що зберігали на VHS-касетах. Найскладніша робота з відео про рекламу — це подивитися все доступне. Я пишу «реклама 2003 Україна», заходжу на ці канали, шукаю по роках. Так збираю до 50 роликів.

Мені бракує багатьох шоу в українському доступі. Не все є на «Толоці» (український неприбутковий BitTorrent-трекер. — «ДМ»). Наприклад, реклама чипсів «Люкс»: «Ей, малий, скажи малому, хай малий малому скаже!». Таке враження, що цю рекламу бачили всі, але я витратив цілу ніч і не знайшов її. А нову рекламу після десятих років, коли вже було FullHD, бренди самі заливають на свої ютуб-канали.

— Ти вже заробляєш на ютубі?

— Я не можу скаржитися, бо в колег ситуація гірша. Навесні цього року завдяки сукупним доходам — патреон, підписки на спонсорство, особисті донати, стрими, реклама в ютубі, монетизація — виходило заробляти непогані гроші, можливо, як мідл в IT-сегменті. Улітку український ютуб чомусь просів за переглядами. До того ж рекламодавці або знайшли людей, які готові за, м’яко кажучи, копійки робити їм рекламу, або ж вирішили замість п’яти каналів з умовними ста тисячами переглядів платити всі гроші одному великому каналу. Є Дурнєв, є «Леви на джипі», інші каналі, де стабільно відео збирають по 500–600 тисяч переглядів.

Великі блогери знімають специфічну рекламу: вона смішна, має добрий вигляд, але її ефективність — інше питання. Бо частіше за все аудиторію приносить нативна реклама у блогера, у якого є своя лояльна аудиторія, свої 60–80 тисяч підписників. Було б дуже мило, якби хтось, дотичний до рекламних бюджетів, звернув увагу й на таких блогерів. Для зростання українського ютубу зараз дуже не вистачає саме фінансових дивідендів у вигляді реклами.

— Який огляд тоді сподобалося робити найбільше?

— Відео про перший дорослий мультфільм в Україні «Пастка для котів». Це було легко, сам мультфільм мені подобається. Бо зазвичай я роблю огляди на те, що мені не подобається. Ну, і відео про «Чипполіно», бо це перше відео: все кипить, переживання, потім бачиш, як друзі сміються з твоїх вставок, і думаєш: клас, я — ютубер. Найбільше все-таки подобається відео про «Веселу карусель». Я за день написав сценарій. Коли так всрато все зроблено, меми самі в голову приходять: зловив творчий вайб — і легко було, так сказати, культурно стібати.

У мене дуже негативний досвід огляду російського мультфільму «Три богатирі». Людина з російської анімаційної студії «Мельница» зайшла на мій канал, побачила огляд, відправила заявку на авторські права — і мені надійшов лист, що відео заблоковано.

Тому я вирішив, що буду робити огляд на таке, де ніхто за авторські права навіть не подумає домахатися. На старий, ностальгійний контент це легко робити. Хоча нещодавно ми робили стрим про індійського Гаррі Поттера — його теж видалили з каналу.

— В Україні розвинена ютуб-спільнота? Блогери часто збираються?

— За свою, так би мовити, ютуб-кар’єру, я був двічі на таких заходах. Один із них організовувало «Телебачення Торонто». Тоді ми зібралися для того, щоби познайомитися та дізнатися, як робити контент правильніше. Три дні лекцій, як робити обкладинки, на що важливо звертати увагу і так далі. Нам зробили такий лікнеп про ютуб, це дало можливість людям, які прийшли, тісніше комунікувати. Після цього заходу в мене з’явилося декілька блогерів, яких я можу називати своїми товаришами.

Маленькими компаніями люди збираються, але щоб так, як у стендапі, кожен тиждень кудись на движ — такого немає. Тому що стендапери виступають наживо, а ютубери — в онлайні. Не можу сказати за всіх, але ті, з ким я знайомий, дають мені привід казати, що ютуб-ком’юніті дуже тісне. І стає тіснішим іще більше, коли з’являється спільний ворог. Як, наприклад, Human Wasd, блогер, який просуває російські наративи. Ми разом, наприклад, вступилися за блогера Коркозу — школяра, який публікував відео, де критикував Human Wasd, за що йому заблокували відео.

— Раніше ти займався стендапом. Чому припинив виступати?

— Хотілося збирати хоча би 100 глядачів у Києві чи Львові, щоб це мало якийсь сенс, щоб зібрати донати на ЗСУ. Бо якщо брати мої останні сольні стендапи, то в Чернівцях прийшло вісім людей, у Вінниці — може, 20, у залу, що вміщує сотню. Поки моє імʼя не працює на мене в стендапі. Мене часто впізнають у тому ж Києві чи Львові, але я не дуже популярний, щоб збирати зали.

Окрім того, я вигорів. Це така робота, коли між вдалими виступами є перерва на невдалі з новим матеріалом, бо його треба перевіряти, і це нормально. Я жив у Хмельницькому, в нас мало стендапів, щоб перевіритися, а львівська тусовка якось перестала кликати. Я помічав, що люди, з якими я виступав, на афішах ледь не щодня, а мене немає. Хоча я знаю, що за гумором я з ними на рівні.

Це дуже впливало на самооцінку, я думав постійно, чи варто цим займатися. Був момент, коли я покинув усі роботи, намагався заробляти винятково зі стендапу. І зрозумів, що це неможливо, треба переїжджати в Київ або Львів, а в мене такої можливості не було. На той момент я вже чотири роки займався стендапом і з кожним днем помічав токсичність стендап-ком’юніті України. Я не буду перелічувати імена, але там треба стрибати по головах, бути з усіма знайомим, щоб досягнути чогось. Я так не вмію.

Піковим став момент, коли я зрозумів, що не хочу виходити на сцену. У мене навіть був останній місяць, коли я беземоційно «здавав матеріал». Що цікаво, це непогано заходило, і останній виступ у Хмельницькому став дуже вдалим. Але цього було недостатньо, щоб я продовжив. А якщо говорити про ютуберську тусовку — мені один раз треба було побути на якійсь спільній тусовці, щоби зрозуміти, що ці люди набагато щиріші та приємніші.

— Я знаю, що ти пробував себе в ролі СММ-менеджера.

— Я працював і СММ-ником, і копірайтером, і вів ранкове шоу на регіональному телебаченні. Я був на чотирьох роботах одночасно, плюс ютуб. Треба було якось закривати кредит. Подумав: чим більше робіт, тим більше грошей накопичу. Накопичив вигорання, і вже не мав сил на жодну роботу. Я недовго працював СММ-менеджером, у мене навіть немає зараз ресурсів це застосовувати, наприклад, у своєму інстаграмі. Я вже багато чого пропустив, уже не знаю, як себе просувати. До того ж мені було кринжово хвалити самого себе. Синдром самозванця одразу вмикається. Кому взагалі цікаво, що я сьогодні робив?

— Ким ти мріяв стати в дитинстві?

— Певний час письменником, фанатів від Всеволода Нестайка. Співаком — треба ж відповідати прізвищу, — писав пісні вигаданою мовою. Це була, певно, англійська, тільки англійської я тоді не знав. Завжди було щось пов’язане з творчістю, з виступами на сцені. Найчастіше уявляв: стою з мікрофоном перед великою залою. Вірші якісь писав, навіть виступав на заходах, але, приходячи на концерт Жадана чи Іздрика, думав: ну їх, ті мої вірші. З музикою простіше, не обов’язково вміти співати, щоб бути успішним. А от із віршами та письменництвом — важкий ринок в Україні.

— Ти робиш огляди на мультфільми, рекламу, трохи телешоу. Чи не хотів спробувати робити огляди про кіно?

— Кіно більш комплексна та важка штука. Я прийду до огляду кіно. В українському сегменті, на жаль, дуже багато фільмів, які можна оглянути в моєму стилі. Мені подобається, коли в огляді фільму паралельно йде історія персонажа, який це оглядає. Умовний фільм про Дзідзьо — а людина переглянула всі фільми про Дзідзьо і здуріла. І я показую цей фрагмент, як я здурів, поза тим, як оглядаю цей фільм. Такі акторські речі мені б хотілося додати у свої відео.

— Спочатку свої відео ти тільки озвучував, не показуючи обличчя. Зараз уже себе знімаєш. Чому?

— Це викликає лояльність аудиторії. Уявіть, якби в мене було, наприклад, 200 тисяч підписників, а я б так і не показав своє обличчя. Я відомий у ютубі? Відомий. Мене хтось упізнає? Ні. І мені це не подобалося. Мені приємно, коли мене впізнають на вулиці, коли знижку в барі роблять, бо впізнали.

Я вирішив себе показувати, щоб отримати якусь упізнаваність і розбавити монтаж. Показ обличчя зекономив мені половину монтажу. Бо коли ти знімаєш контент без обличчя, тобі на кожну фразу треба щось тулити. Інколи дуже важко вигадати, що тулити, геній такого монтажу — Verum.

— Ти продовжуєш самостійно монтувати відео?

— Ні. Мені колись сказали: якщо хочете, щоб у вас виходило більше відео на каналі, монтаж віддавайте на аутсорс. Якщо я монтую відео, 3–4 дні мене немає. А так я можу написати новий сценарій, поки монтується попереднє відео. У мене є рекламний спонсор — і за ці гроші я роблю монтаж. Якщо у вас є можливість, то якомога швидше віддавайте монтаж комусь іншому — завжди краще, коли є погляд збоку. І є дуже великий ризик просто вигоріти: не дуже приємно на свою пику дивитися годинами.

— А ти помічав, що люди, які працюють із гумором, бувають депресивні в житті?

— Це так, абсолютно. Я знаю багатьох людей, які прямо дуже смішні в кадрі, така енергія... Бац, дізнаєшся, що в нього депресія вже третій рік. Людина просто вміє перемикатися. Коли я був коміком, жодну щасливу людину я не зустрів серед своїх знайомих. Можливо, зустрів, але ті люди вживали якісь речовини. У чому проблема з гумором? Процес написання мого відео або стендапу — це одна з найнудніших речей, яку можна бачити збоку. Людина просто сидить із кам’яним обличчя і така, ага, ось це буде смішно. Така іронія, і в історії так складалося, що штукарі, блазні при дворі переважно були сумними в житті.

— Чи стало після початку повномасштабного вторгнення складніше створювати розважальний контент?

一 Ні. Навпаки, багато людей вдячно відгукувалися, писали, що сміялися всім укриттям. Я думаю, розважальний контент допомагає людям розвантажитися. Контекст війни присутній завжди, ми не живемо в якійсь бульбашці. Але такий контент дозволяє людям розслабитися й побачити, що попри те, що ми зараз воюємо проти однієї з найбільших країн світу, люди живуть. Після початку повномасштабного вторгнення перегляди україномовного ютубу сильно зросли. Раніше ніколи не було такого, щоб в українських трендах було одночасно три відео від українських блогерів, наприклад.

— Як ти ставишся до людей, які продовжують споживати російський контент?

— Мені шкода, що ці люди не дають шанс українському контенту. Слухайте, мені дуже хочеться інколи передивитися «Універ» (серіал про життя студентів, що виходив на російському телебаченні у 2008–11 роках. — «ДМ») або «Вороніних» (теж російський серіал про московську родину, був в ефірі з 2009 до 2019 року. — «ДМ»). Я пам’ятаю багато різних цитат звідти, але не буду передивлятися в жодному разі. Це просто травматичні ностальгійні спогади. І я їх намагаюся викорінювати.

Якщо ми про музику говоримо, то це взагалі треш. Якось мені викладач сказав гарну фразу, мовляв, із 90-х років зрозумів, що Росія не продукує нічого нового: десь украдене, десь запозичене, або це створив українець, який переїхав туди.

До повномасштабного вторгнення приїжджали московські коміки до Києва та жартували про якийсь їхній російський контекст і наші люди в Києві сміялися. Тобто вони розуміли, про що мова. Це якби я приїхав у Польщу та розказував полякам про «Дію», і поляки такі: «Жиза!». Але якщо ти кажеш, що, наприклад, «Підпільний стендап» не такий смішний як Label.com — ти просто живеш у російському контексті.

Фото надані Андрієм Співаком