Журналісти Макс Узол та Ольга Манько познайомилися і згодом одружилися під час подорожей. Вони працювали на телевізійному тревел-проєкті Нового каналу, а потім створили власний ютуб-канал «Узол і Манько», на якому вже четвертий рік розповідають, як подорожувати, пізнавати Україну та світ і цінувати своє. За цей час ютуб-канал зібрав 214 тисяч підписників і майже 27 мільйонів переглядів. Два їхні відео — про Тернопіль та Ірландію — перетнули позначку в мільйон переглядів.

«Детектор медіа» поспілкувався з Максом та Олею про те, яка місія їхнього блогу, чому важливо подорожувати саме Україною та чому подорожі не варто відкладати, бо ніби «не на часі».

— Я знаю, що ви обоє працювали колись у тревел-проєкті на телебаченні та саме там зав’язалися ваші стосунки. Розкажіть про цей період.

Макс: Ми почали зустрічатися під час першої моєї європодорожі, фактично в тревелі. Працювали в ньому — і так тревел перетворився на наше життя. Можливо, фраза «тревел — це наше життя» звучить якось банально і пафосно, але це так і є.

Оля: Тревел — це те, на чому ми зійшлися, тому що я обожнюю подорожі, Макс — також, це те, чим ми горимо, і те, що нам дуже подобається. Тому ми вирішили, що це буде така справа нашого життя.

Макс: Додам, що тревел починався спочатку не зовсім як тревел. Найперше ми працювали в «Абзаці» на Новому каналі. Це був такий новинний інтертеймент — коли всі показували новини, а ми показували, як із ними жити. Ми з Олею поїхали знімати окупований Крим і загалом їздили туди тричі. І це була така спроба працювати лише вдвох, без операторів, режисерів і редакторів. Ми добре спрацювалися, а потім почалися «Заробітчани». Суть проєкту в тому, що ти їдеш за кордон, пробуєш якісь екзотичні незвичайні професії й показуєш це глядачу зі свого погляду. Зйомки були трешовими й дуже складними — настільки, що ми це жартома називали треш-тревел-шоу. Тому що коли ти їдеш в Африку на місяць, ти за цей місяць так виснажуєшся, що потім ще місяці два-три лікуєшся. Мені здавалося, що я працюю не ведучим, а каскадером: мене мало не забив бик — руки подерті були, нога пробита, я ходити не міг — а на стендапах мало виглядати так, ніби все ок. Потім я потрапив в аварію на мопеді, збив якогось індонезійця, впав із човна. На Мадагаскарі будь-який прийом їжі — це обов’язково отруєння. У мене були постійні лікарні, гірська хвороба, заніс амебу в організм, постійні отруєння, травми... Словом, там була жерсть.

Оля: У страховій компанії, з якою ми тоді працювали, після двох наших поїздок нам уже відмовляли у страхуванні зі словами: «Ви “Заробітчани”, тому ми вас не хочемо більше страхувати — у вас постійно страхові випадки». Зрештою, вони підняли вартість страховки для нас.

Макс: Працюючи в таких екстремальних умовах, ти вчишся знімати все, що треба, за максимально короткий час.

— Ви запустили свій відеоблог у найскладніший час, якраз на початку пандемії. Як тоді це не стало перешкодою для його створення та як згодом ви пристосувалися до роботи під час війни?

Макс: Цю ідею ми виношували давно. Нам багато хто казав «заведіть блог», а ми поняття не мали, що воно таке і що таке ютуб. Ми працювали на тревелі в телевізійному проєкті, але про блогерство взагалі нічого не уявляли. Перший випуск ми зняли ще у 2019 році, змонтували, подивилися — і, чесно, був блювотний рефлекс від того, що вийшло. Бо це було не просто дуже схоже на телек, а на якийсь «пластмасовий» телевізійний проєкт, від чого ми хотіли відійти.

І карантин насправді нам як і заважав, так і допомагав. У 2020 році через те, що закрилися країни й не можна було нічого знімати за кордоном для Нового каналу, ми подумали, що це якраз класний час для того, щоб почати свій блог про Україну, як ми й хотіли. І так усе наклалося, що ми тоді пішли з Нового каналу, мали великі проблеми з фінансами, а ще й карантин… Словом, виглядало, ніби це кінець світу й ти не знаєш, що робити — але оця ідея з блогом була. Оля написала сценарії на перші дві серії, які ми мали знімати, але ми не уявляли, з чого почати, не знали, як вийде, боялися, переживали — але вирішили хоча б почати.

Оля: Ми тоді психанули й на останні гроші купили круту блогерську камеру, дрон, хоча Макс не вмів ним літати й уже на зйомках із ним розбирався. І в результаті наша перша поїздка в Одесу відбулася завдяки нашим подругам, які сказали: «Їдьмо з нами. Ви познімаєте, а ми відпочинемо».

Макс: Вони знали, що ми хочемо почати. А ми спочатку відмовлялися, пояснюючи це тим, що не маємо навіть змоги заплатити за квартиру в Одесі. Подруги сказали: «Не хвилюйтеся, ми вам робимо подарунок — інвестицію». Вони поїхали відпочивати, а ми — як пасажири, й відзняли свою першу серію.

Оля: Тепер жартома називаємо їх нашими продюсерами.

— Скільки часу минуло з моменту, коли народилась ідея блогу, до її втілення?

Макс: Близько півтора року. Я навіть пам’ятаю, що 30 вересня 2019 року ми зняли першу серію, яка ніде не вийшла й ніколи не вийде, бо вона погана, — як кажуть, перший млинець нанівець. А потім у червні 2020-го ми випустили справжню першу серію, яка вийшла на ютубі, й уже тоді почав викристалізовуватися якийсь формат.

— Коли створюєш якийсь продукт, важливо бути оригінальним. Думаю, ви також хотіли чимось відрізнятися від інших тревел-блогерів. Чи дивилися ви їх, щоб почерпнути якісь ідеї або, навпаки, щоб не повторюватися? Чи дивитеся ви відео конкурентів зараз?

Оля: Звісно, ми дивилися інших тревел-блогерів, зокрема Птушкіна, на якого всі рівнялися, і я вважаю, що недарма. У нього справді круті відео, і я досі не розумію, як він сам усе це знімав і монтував. Ми робимо все вдвох — і я щоразу хочу віддати монтаж комусь, бо це важко й енерговитратно. Мені не дуже подобається формулювання «конкуренти», бо я вважаю, що на ютубі взагалі такого поняття немає, тому що кожен особливий, у кожного свій глядач. Так, інколи аудиторії перетинаються, але загалом це платформа, на якій, мені здається, кожен може знайти собі місце і прямо конкурувати немає сенсу. З багатьма тревел-блогерами ми товаришуємо, обмінюємось інформацією.

Коли ми починали, то справді — хотілося зробити щось таке, чого ще нема на українському ринку. Тому ми дивилися якісь австралійські чи американські сімейні тревел-блоги. Але вони були дуже прості, й мені здавалося, що це не може в нас збирати мільйони. Завжди хотілося щось докрутити, щось придумати — так наше телевізійне минуле перемогло й ми придумали формат, що ми будемо змагатися, в кого з нас локації кращі. Зараз ми відмовилися від цього і маємо більш гармонійну, як на мене, картину. Ми показуємо місця, але нема змагання між нами, коли один тягне іншого туди, куди той не хоче. За ці три з половиною роки я зрозуміла, що найголовніше на ютубі — це бути собою, у цьому і є унікальність блогу, бо ти дивишся людину, а не якісь локації.

Макс: Головне, щоб блогер, який знімає контент, проявляв там себе і свої цінності. Бо дуже часто на телебаченні придумують якісь образи та мету, і ведучі, які це транслюють, говорять слова, які їм прописані. А ми показували й показуємо те, що нам подобається, бо ми цим горимо. І згодом викристалізувалися наші місії, про які спочатку ми й не здогадувалися: найперше — що ми несемо добро. Хтось пише: «Ви такі няшні, що аж нудить». І ми такі: «Окей, ми такі є». Але загалом ми розказуємо українцям про Україну, інколи додаючи серії із закордонних подорожей.

Оля: Я ще помітила, що якщо люди люблять своє місто чи село, воно доглянутіше, приємніше — й самі його жителі про нього тепліше відгукуються. В мене є отакий приклад — Чернівці й Івано-Франківськ. Я не хочу нікого образити, але ми це помітили, коли там були, і це показовий момент. Чернівці — це місто з розкішною архітектурою, воно може посперечатися зі Львовом. Але коли ми приїхали туди, почали спілкуватися з людьми, запитувати, що в них подивитися, то зрозуміли, що більшості людей байдуже на своє місто (випуски про Чернівці: перший і другий).

Макс: Ті, з ким ми там спілкувалися, відповідали нам щось на кшталт «нема на що дивитися, все поламане». Тобто там таке ставлення людей до свого міста буквально зчитується в повітрі. Ми не кажемо, що всі люди в Чернівцях такі, але принаймні ті, які нам зустрічалися.

Оля: Ми приїхали в Івано-Франківськ, у якому набагато менше історичної архітектури збереглося. Але ми там поговорили з людьми й зрозуміли, що вони люблять своє місто — вони щось там понапридумували: на старому заводі «Промприлад» відкрили класний простір, придумали, як зберігати старі двері, і ходять їх переписують. Це враження про два міста — одне більш історичне й архітектурне, а інше — менш, — але якби мене хтось спитав, куди б я зараз поїхала, то я б захотіла в Івано-Франківськ, бо там люди по-іншому ставляться до свого міста. Але Чернівцям я дала б шанс, бо це буде стимулювати людей. Тому в нас зараз головна місія — щоб українці полюбили Україну, щоб любили свої міста й села та щоб цінували їх.

— Як ви оплачуєте свої подорожі? Наприклад, ваша автівка «Сюзі» спочатку ж була надана рекламодавцями, а тепер ви її викупили? Яка загалом ситуація з рекламними інтеграціями? Чи окупний ваш блог? І чи став він уже основним вашим заробітком?

Оля: Почну з того, що ту блогерську камеру, яку ми колись купили на останні гроші, ми продали, тому що на телефон виходить набагато краще. Дрон «Жужик» досі з нами, але на пенсії зараз, бо літати дроном в Україні не можна.

На початку, звісно, ми знімали в мінус — треба орендувати житло, доїхати до місця, заплатити за вхід у музеї... Тому ми перші пів року працювали, як скажені, і навіть не сподівалися на результат. І ще в нас не було авто й дуже важко було знімати, якщо це десь в області. Бо до міста ти доїхав на поїзді й там знімаєш, а по області їздити без авто важко. Ми просили друзів поїхати на Херсонщину відпочивати, щоб ми могли «впасти на хвіст» і познімати. Друзі терпляче нам допомагали, а потім ми зрозуміли, що просто набридаємо їм, і вирішили, що потрібна машина. Це був той переломний момент, коли я подумала про рекламу. Я написала двом автомобільним брендам, відповів один — Suzuki. Я чесно написала, що в нас мало підписників і мало переглядів, бо на той час блогу було всього кілька місяців, але подала це так, що ми перспективні, зараз їдемо знімати Карпати, й описала, як ми цю машину покажемо. Вони відповіли: «Окей, на скільки днів вам треба?» Ми так здивувалися — виявляється, це працює. Нам дали машину, яку ми назвали «Сюзі», поїхали знімати Карпати та навіть заїхали нею на закинуту радіолокаційну станцію Памір — тепер не уявляю як.

Тоді ми зрозуміли, що просто витрачаємо свої гроші й варто написати якимось рекламодавцям. Одразу в нас був принцип, що ми не рекламуємо казино, алкоголь та інший шлак. Я передивилась, які бренди рекламуються в інших блогерів, пошукала ще якісь і написала їм. Із 15 листів мені відповіли на три. І з одним із цих брендів ми домовилися за якусь дуже невеличку суму, яка нам покривала бензин і готель. А потім ми почали працювати з рекламним менеджером, з яким працюємо досі.

Макс: Він нас узяв, ще коли в нас було десь 10–15 тисяч підписників і це було геть несерйозно, тому він просив нас хоча б до 30 тисяч добити.

Оля: Наш блог був українською, а він зі Львівщини й лише тому погодився нас взяти — як виняток, бо досі в нього всі блогери були російськомовні. Він нам дуже нам допоміг, бо в нього були вже контакти брендів, які на певних умовах готові працювати з тревел-проєктами. На початку Макс також працював, а я ще на біржі праці була. І десь за рік ми вийшли на рівень, щоб він міг не працювати, а ми повністю забезпечували себе завдяки блогу.

Макс: На ютубі можна заробляти, й це може бути головним місцем роботи. Але коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, то ми вдвох втратили, по суті, все — ютуб зупинився, тревел нікому не потрібен, всі контракти, укладені до того, й навіть ті, які ми відзняли, — відпали й за них не заплатили. Зараз я паралельно працюю локальним продюсером на американському каналі ABC News, роблю сюжети про війну.

— Ви з самого початку запускали україномовний блог, хоча це було в той час, коли поміж блогерів існувала думка, що треба виходити на «общєпонятном язикє», аби мати більшу аудиторію. Чи поставало у вас питання мови?

Макс: Це питання поставало, скажу чесно, й поясню чому. Колись я говорив українською, поки свого часу не приїхав у Полтаву вчитися. А Полтава дуже русифікована і там вважалося, що якщо ти говориш українською, ти — селюк. Тож я піддався цьому комплексу меншовартості й, щоб бути там своїм, я теж говорив російською, поки не почав працювати на місцевому телебаченні. А вже там я зрозумів, що українська — це класно, і на роботі перейшов на українську. Але в житті все одно переважала російська. А вже у Києві у 2019 році, коли ми планували блог, ми ходили на різні семінари, тренінги — і знаєш, що там говорили? Всі казали, що треба робити блог російською. Нам усі говорили, що так у нас буде аудиторія на багато країн, класних рекламодавців собі знайдемо, якщо буде російська, зароблятимемо більше... Понад те, навіть багато друзів прямо переконували нас.

Оля: Коли ми випустили першу серію й вона дуже мало набрала переглядів, до нас подзвонив друг і серйозно так сказав: «Ну, слухайте, друзі, класний контент, але я думаю, що проблема в мові. Робіть російською, не тупіть». Але потім, десь два роки тому, він сказав: «Боже, як добре, що ви мене тоді не послухали».

— То чому ви тоді таки обрали українську? Що на це вплинуло?

Макс: У ті роки відчувався якийсь такий розворот ніби в бік Росії в суспільстві, й мені це капець як не подобалося. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Я тоді зустрівся зі своїм другом, а він — російськомовний одесит, і ми почали на цю тему говорити й дійшли до того, що якось треба вплинути на ситуацію та підтримати українську мову. Загалом я багато про це думав, і в мене є така методика: коли я не можу зробити вибір, я намагаюсь уявити собі, як це буде, і передбачити свої емоції. Я собі уявив російськомовний блог і думав, комфортно мені чи ні. І щось було не так. А коли уявляв українськомовний — одразу інші емоції були. Олі так само рідніша була українська, бо вона зі Львова. Так ми вибрали українську. В нас була навіть така мета: показати людям, що україномовний тревел-блог може бути не гірший за російськомовний.

Оля: Це був челендж — показати, що українською можна робити класний контент. Ми не так швидко набирали підписників, як російськомовні блогери, в нас не було так багато переглядів. Але ми з самого початку проговорили, що нам важлива не кількість, а якість, тобто наша аудиторія — це прогресивні українці, які люблять подорожувати Україною. Ну і закордонні випуски вже як бонус. Зараз ми розуміємо, що українська — це був 100% правильний вибір.

— Ви обоє як журналісти знаєте, що й найцікавіше місце можна показати нецікаво, якщо не вміти загорнути її в гарну обгортку, якісно підготувати й подати так, щоб людям подобалося. Чи є у вас якісь секрети, як робити відео цікавим?

Оля: Є якісь фішки, які виділяють нас серед інших блогерів, але вони сформувалися самі по собі. Наприклад, Каштани — собаки, які самі до нас підходять усюди, хоч ми їх не підгодовуємо.

Макс: Я серйозно кажу: коли ми кудись приїжджаємо, до нас постійно підбігають собаки й навіть дивляться так, ніби нас знають. Тому ми всіх собак однаково називаємо — Каштан. Ми це не придумували, воно якось само вийшло. В одній із перших серій до нас підбіг собака каштанового кольору — ми його так і назвали, а потім через дві серії десь в іншому місці ми зустріли точно такого ж і кажемо: «О, привіт, Каштан!».

Оля: Так само часто в кінці випуску ми кажемо глядачам: «Ми любимо вас», бо ми справді любимо своїх глядачів і підписників. Я вважаю, що ми сформували спільноту класних людей, які часто подорожують нашими маршрутами. Інколи ми знімаємо — а якісь люди нам кричать: «Узол і Манько, ми любимо вас!». А ще я естетка, тобто я взагалі люблю, щоб усе було гарно, був чистий звук і щоб ми були доречно вдягнуті, тому я над цим трохи запарююсь.

Макс: Ще додам, що в нас ще фішка — це музика. Я — музичний терорист, і поки кожен трек не буде підібраний ідеально, то я не заспокоюся. Бо наше завдання — перенести людей в атмосферу, тому я довго шукаю музику, а якщо не знаходжу нічого доречного, то навіть сам її пишу. Я колись робив аранжування для пісень. Крім того, з кожної поїздки я намагаюся привозити якийсь локальний музичний інструмент.

— Як триває підготовка випуску та як ви готуєтеся до зйомки?

Оля: В ідеалі все починається з пошуку напрямку, який ми хочемо познімати, — він має бути актуальним, причому актуальним і за місяць-два, бо саме стільки часу йде на постпродакшен. Коли ми обираємо локацію, починаємо гуглити, зв’язуємося зі знайомими, якщо в нас там є, звертаємося в якісь туристичні інформаційні центри, моніторимо відео — це довгий процес, бо хочеться показати не як усі, а щось нове чи з іншого боку.

Макс: Грубо кажучи, ми поглинаємо всю інформацію про локацію, а потім, як крізь сито, фільтруємо все це й залишаємо найцікавіше та подаємо це людською мовою.

Оля. Сценарії стараємося писати, але, чесно кажучи, останні поїздки в нас без сценарію, бо просто не вистачає на це часу.

— Велика війна зачепила всіх. Як змінилася ваша аудиторія та які взагалі зміни ви побачили в українському ютубі за цей час?

Макс: Звісно, повномасштабне вторгнення дуже вплинуло. Перші пару місяців ми думали, що все — наш блог закінчився. Аудиторія сильно змінилася, дуже багато нас почали дивитися українці з-за кордону — біженці, які сумують. Людей зрештою почало більше цікавити українське, своя культура, традиція, міста. Нас дивляться, наприклад, із Криму, й часто пишуть, що чекають Україну.

— У вас були серії з тих територій, які зараз окуповані...

Макс: Так, у нас були дві серії з Херсонщини (перша і друга), а також з Арабатської стрілки й Кирилівки Запорізької області. Ми дізнавалися, що з тими місцями, які знімали, — і там усе дуже сумно.

Я досі підтримую зв’язок із дівчинкою, яка нам допомагала на одній із локацій, — вона зараз в окупованому Генічеську, бо доглядає за бабусею, — і вона каже, що там дуже складно. Або Асканія-Нова — багатьох тварин там просто поїли. В Шато Трубецького — це виноробня біля Нової Каховки — розікрали колекційне вино, яке зберігалося по пів століття і яке навіть не продавалося.

Оля: Там були вина з 1970-х років, і всі вони дуже цінні, а росіяни все це порозбивали або повипивали. Ці вина були як історична пам’ять.

Макс: Тобто добре, що ми встигли відзняти ці регіони, коли вони були такими наповненими життям. Ці відео — шматок історії. Сподіваюся, що Україна й нормальне життя туди повернуться, але багато що там втрачено і знищено.

— Яким ви бачите свій блог у майбутньому?

Макс: Ми хочемо знімати документалки про людей, які розвивають міста, про українські традиції. Робимо якісь кроки до цього, бо наші перші серії й останні сильно відрізняються. Наприклад, нашу останню серію про Київ ми намагалися подати у формі такої собі казки, але там уже багато про людей. А взагалі хочеться робити контент, який буде цінним на десятиліття як мінімум. От, наприклад, останню серію про коляду ми знімали в Криворівні — там гуцули з трембітами, ми зустрілися з дідом, який знає все про традиції Коляди, і вирішили це зняти, щоб людина, яка не була в Криворівні, могла відчути цю атмосферу. Це дуже круто, і це треба берегти й пам’ятати.

— Зараз багатьом складно подорожувати. Чи поділяєте ви думку про те, що зараз не до внутрішнього туризму?

Оля: Так, зараз у багатьох є обмеження, подорожі не на часі. Але коли ми їздимо — бачимо дуже багато крафтових сімейних виробництв, якісь ферми, сироварні, виноробні, купу талановитих людей, які відкривають щось в Україні, вкладають душу, просувають українське. Їм так потрібна підтримка, і це так важливо для розвитку України, нашої економіки й культури! Через те, що люди не їздять, не пізнають Україну, ці виробництва, сімейні бізнеси закриваються і купа сімей лишається без роботи, тому виїжджає.

Макс: Якщо хтось думає поїхати за рік-два, то цих місць уже може не бути — їх просто позакривають. Хто буде тримати той ресторанчик на скелі, якщо в нього ніхто не приходить?

Оля: От ми знімали равликову ферму біля Коломиї, й вона була дуже крута, але вже закрилася. Недавно ми зустріли її власника, й він розповів, що після випуску дуже багато людей до них приїхало, але коли почалася війна — довелося закритися. Цей бізнес просто помер. Це ж колообіг — я не поїду сьогодні в Коломию, людина не отримає від мене тих 350 гривень за дегустацію, не зможе нагодувати своїх равликів, звільнить свого працівника і закриється. Тому наше ключове повідомлення до людей: не відкладайте подорожі Україною на потім, підтримуйте крафтових виробників, пізнавайте свою країну, ходіть у музеї! Так і ви збагатитесь, і свою країну виручите. Не треба думати, що відпочинок — це лише курити кальяни, плавати в басейні й лежати десь на пляжі.