Головний біль Сі Цзіньпіна та Байдена: чим конфлікт навколо Тайваню загрожує світу
Головний біль Сі Цзіньпіна та Байдена: чим конфлікт навколо Тайваню загрожує світу
В останні кілька років острів Тайвань є приводом для чергового загострення відносин між США та Китаєм, які обмінюються дипломатичними заявами та військовими демонстраціями. Новим поштовхом до розмов про можливий прямий конфлікт між двома країнами стали результати президентських виборів, які пройшли на острові на початку 2024 року. Китай вважає Тайвань своєю частиною та пропонує для нього особливі умови «приєднання». Натомість острів фактично є окремою державою й на останніх виборах президента переміг прибічник її незалежності. Щоби зрозуміти, як усе це протистояння вплине на світ і які паралелі має із ситуацією в Україні, потрібно трохи заглибитися в історію, оскільки корені конфлікту ховаються ще в подіях першої половини XX століття.
Від Імперії до Чан Кайші
Острів Тайвань був частиною Китайської імперії понад три століття, починаючи з 1683 року. Після поразки Китаю в японсько-китайській війні, у 1895 році він був переданий Японії. Але того ж року їй довелося захоплювати його з боями, оскільки місцеве населення та китайські чиновники, які залишилися на острові, не визнали його належність до Японії та проголосили незалежну державу — Республіку Формоза. Китайська імперія тим часом після поразки у війні з Японією та захоплення європейськими державами кількох міст на її території слабшала, що призвело до повстань та, в підсумку, падіння у 1912 році. Китай був проголошений республікою, але це не принесло йому стабільності: протягом кількох наступних десятиліть країною прокотилися кілька військових заколотів, громадянських війн і японська інтервенція, що мала наслідком окупацію східної частини Китаю. Після капітуляції Японії у 1945 році її війська було виведено з Тайваню, й острів зайняла армія Республіки Китай, яким керувала права, консервативна, антикомуністична партія «Гоміньдан» (буквальний переклад — «націоналістична партія») на чолі з Чан Кайші.
У континентальному Китаї тривала громадянська війна між «Гоміньданом» (який підтримували США) та Комуністичною партією Китаю (яку підтримував СРСР). Після виведення японських військ із Китаю вона продовжилась і завершилася перемогою комуністів на чолі з Мао Цзедуном наприкінці 1949 року та проголошенням на континенті Китайської Народної Республіки (КНР). «Гоміньдан» разом із вірними йому військами та цивільними евакуювався на Тайвань і називає свою державу Республікою Китай (РК), прагнучи поширити юрисдикцію також на континентальний Китай. З того часу й бере свій початок багаторічний конфлікт навколо Тайваню.
- Читайте також: Що спільного в Китаю та Росії?
«Гоміньдан» після поразки в китайській громадянській війні встановив на острові фактично військову диктатуру й однопартійний режим. Одноосібним правителем був генералісимус Чан Кайші. Партія спирається на вихідців із материкового Китаю, які переселилися на Тайвань разом із ними. Їхня частка в населенні Тайваню становить трохи більш як 10%. Офіційною мовою острівного державного утворення було проголошено північнокитайську, яка була рідною лише для переселенців. Було запроваджено воєнний стан, будь-які прояви опозиційності та непокори жорстко придушувалися. Ці події ввійшли в історію під назвою «білий терор». Сполучені Штати Америки надавали Республіці Китай військову підтримку, щоб запобігти вторгненню КНР і захопленню острова Тайвань.
«Два Китаї» чи «Один Китай»
І Пекін, і Тайбей визнавали винятково себе законною владою в усьому Китаї — на материку та у Тайвані. Таким чином існувало «два Китаї», і саме на легітимності лише одного з них — того, що мав уряд на острові — наполягала партія «Гоміньдан».
З 1949 по 1971 рік міжнародна спільнота сприймала саме Республіку Китай як законну владу всієї країни. Вона була однією із засновниць ООН і мала місце в Раді Безпеки організації. З часом, після різкого погіршення стосунків КНР з СРСР та початком поступової економічної лібералізації комуністичного Китаю, його стосунки зі США й іншими західними державами почали поступово поліпшуватися, що призвело до заміни «одного Китаю на інший» в ООН у 1971 році. Це сильно ускладнило міжнародні відносини для Республіки Китай, оскільки КНР проголосила «політику одного Китаю», згідно з якою іноземні держави не можуть мати офіційні дипломатичні відносини з «обома Китаями» одночасно та мають обирати: або КНР, або Республіка Китай. Комуністичний Китай вдається до дипломатичних дій та іноді навіть до економічних санкцій щодо тих держав, які все ж наважуються мати дипломатичні відносини з Тайванем. Можна згадати хоча б історію з Литвою, яка у 2021 році відкрила в себе дипломатичне представництво Республіки Китай — і КНР запровадила торгові обмеження щодо Литви. Така політика КНР призвела до того, що нині Тайвань офіційно визнають лише 12 держав світу, серед яких немає крупних країн із високим рівнем економічного розвитку. Інші держави (включаючи саму КНР) підтримують відносини з Тайванем через неофіційні агенції зв’язків і представництва.
У 1970-х Республіка Китай почала реформи. З початку 1990-х після змін у Конституції вона офіційно не відмовилася від претензій на весь Китай, проте не використовує таку риторику та «не оскаржує той факт, що КНР контролює материковий Китай». Обидві держави прийняли так званий Консенсус 1992 року, згідно з яким вони визнають те, що Китай є єдиною державою, просто має різні уряди та політичні устрої. Однак Тайвань більше десятка разів подавав заявку на вступ в ООН (чому протидіяла КНР), а з іншого боку — не проголошував незалежності (адже вважає себе Китаєм). Китайська Народна Республіка пропонує для Тайваню модель об’єднання «одна країна — дві системи», яка дає можливість Тайваню зберегти власні політичну та економічну політики, але в рамках єдиного Китаю з головуванням КНР. Політичні партії в самому Тайвані теж мають різні погляди на материковий Китай: так, «Гоміньдан» виступає за об’єднання під проводом Тайваню (і очолює відповідну коаліцію), а Демократична прогресивна партія виступає за проголошення незалежності (й очолює вже іншу коаліцію).
З 1949 року до наших днів між КНР та Республікою Китай (Тайванем) було кілька епізодів воєнної напруженості, деякі з яких переходили в бойові дії. Їх називають «кризами у Тайванській протоці». Річ у тім, що Китайська Республіка після громадянської війни залишила за собою кілька островів біля узбережжя Китаю. Щодо них і розгорталися основні події, КНР вдалося взяти під контроль дві групи островів у 1955 році. В усіх цих епізодах США надавали військову та дипломатичну підтримку Тайваню.
У 1955 році США та Республіка Китай підписали двосторонній «Китайсько-американський договір про взаємну оборону», який забезпечував Тайваню захист із боку США від імовірної агресії КНР. Після формального розриву дипломатичних стосунків США та Республіки Китай у 1979 році Конгрес США в односторонньому порядку ухвалив «Закон про відносини з Тайванем», який хоч і формально не є міждержавним договором, проте підтверджує зобов’язання США із забезпечення оборони острова, взяті на себе ще у 1955 році.
Демократизація та рух за незалежність Тайваню
З моменту, коли «Гоміньдан» дістав контроль над островом у 1947 році та протягом наступних сорока років на Тайвані діяв воєнний стан, і майже всі ці роки населення Тайваню зазнавало репресій, переслідувань і позбавлення політичних прав. «Білий терор» почався у 1947 році із жорсткого придушення протестів проти пришлої влади «Гоміньдану». Більшість тайванців (близько 85%) є нащадками переселенців із південного Китаю, які перебралися на острів переважно у XVII–XIX століттях. Вони мають власну мову (тайванську хокло), яка суттєво відрізняється від північнокитайської, що є офіційною. Лише після смерті Чан Кайші у 1975 році політичний режим Тайваню почав поступову лібералізацію.
Наприкінці правління його старшого сина Цзян Цзінго у 1987 році було скасовано воєнний стан на острові. (Цзян Цінго навчався в Москві у 1920-х, жив у сестри Леніна й навіть узяв її прізвище Єлізаров, працював у 1930-х і 1937 року був арештований, після чого повернувся до Китаю, був діячем лівого крила «Гоміньдану» й навіть учасником Антикомуністичної ліги, відзначився приборканням комуністичних виступів на острові й реформами. — «ДМ»). Роком раніше виникла перша опозиційна Демократична прогресивна партія, яка виступає проти принципу «двох Китаїв», тобто фактично відмовляється від претензій на право називатися єдиною владою і Тайваню, і КНР та виступає за незалежність Тайваню. Під час правління Лі Денхуея, який був першим уродженцем власне Тайваню на чолі Республіки Китай, країна почала рухатися до реальної демократії. Спочатку були дозволені довибори до парламенту («законодавчого Юаня») на заміну померлим його членам, а вже у 1996 році відбулися перші демократичні вибори президента, перемогу на яких здобув Лі Денхуей. Хоч він і був представником партії «Гоміньдан», яка спочатку розглядала Тайвань як частину Китаю, сам Лі був радше прихильником незалежності острова. Він узяв курс на «тайванізацію» — розвиток окремої від Китаю тайванської ідентичності, сприяння більшій політичній участі для корінного населення острова, розвиток тайванської мови тощо.
У підсумку, у 2000 році вперше за історію Тайваню було обрано президента від Демократичної прогресивної партії (ДПП), ним став Чен Шуйбянь, який був президентом два терміни до 2008 року. Деякі партійні функціонери «Гоміньдана» звинувачували Лі Денхуея в розколі партії та прихованій підтримці ДПП. У підсумку він вийшов із «Гоміньдана» і заснував власну партію — «Тайванський союз солідарності», що відкрито виступала за незалежність та увійшла в коаліцію з ДПП. Так у політиці Тайваню виник поділ на «велику зелену коаліцію» на чолі з ДПП, яка тяжіє до окремої, «тайванської» ідентичності та незалежності острова як кінцевої мети, та на «велику синю коаліцію» — партію «Гоміньдан» і її політичних союзників, які все ще вважають Тайвань Китаєм, просто з іншою політичною системою. Попри історичну ворожнечу з Комуністичною партією Китаю, саме останні вважаються більш схильними до діалогу та порозуміння з КНР, проте їх також не можна назвати прихильниками об’єднання Китаю на умовах комуністів. У 2008–2016 роках президентом Тайваню був представник «Гоміньдану» Ма Їнцзю, за його правління відносини з КНР суттєво поліпшились і напруга дещо спала. Він був першим і єдиним президентом Республіки Китай, який особисто зустрічався з лідером КНР.
2016 року президенткою Тайваню знову стала представниця ДПП — Цай Інвень, яка є прихильницею незалежності острова. Вона впродовж двох своїх термінів (до 2024 року) ініціювала цілу низку економічних реформ, збільшення витрат на оборону, зробила національними тайванські мови хокло, хакка, а також 16 мов аборигенних народів. Президентка вела політику зменшення економічної залежності від КНР і розвитку співпраці з країнами Південно-Східної Азії та Тихоокеанського регіону. Було взято курс на вступ до Транстихоокеанського партнерства під егідою США. Стосунки Тайваню з КНР за час її президентства суттєво погіршилися.
Азійський тигр із мікросхемами
Однією з головних причин, чому взагалі конфлікт навколо Тайваню має настільки велике значення для всього світу та двох «великих держав» — США та КНР, є рівень його економічного розвитку. Тайвань посідає 21-ше місце у світі за номінальним ВВП та ВВП, розрахованого за паритетом купівельної спроможності, а також 14-те місце за ВВП на душу населення. Розвиток тайванської економіки почався ще під час японської окупації. Острів був сировинним придатком Японської імперії, проте були побудовані залізниці, гідроелектростанції, розвивалося сільське господарство. Після відступу армії Республіки Китай на Тайвань на острові опинилася частина золотого запасу та капіталів із материка. Це, а також американська фінансова допомога й інвестиції заклали підвалини «тайванського економічного дива». Острів став відомим як один із чотирьох «азійських тигрів». Основною його економічною спеціалізацією є виробництво мікросхем (напівпровідників), які використовуються в усій електронній техніці. Тайвань виробляє більш як 60% напівпровідників у світі, зокрема — понад 90% найбільш сучасних і високотехнологічних із них. Також країна посідає 9-те місце у світі за розвитком нафтохімічної промисловості, має розвинені сільське господарство, текстильну, харчову й аерокосмічну промисловості. Тайвань також має потужні військово-промисловий комплекс, банківський сектор і зовнішню торгівлю. Країна вступила до Світової організації торгівлі та інших торговельних організацій під назвою «Китайський Тайбей», а майже повна відсутність міжнародного дипломатичного визнання не надто впливає на її торговельні відносини з іншими державами.
При цьому Тайвань має тісні торговельні зв’язки з материковим Китаєм, на який припадає більша частина експорту острова. Сам Тайвань також є найбільшим торговельним партнером Китаю з усіх країн світу. В останні роки влада Тайваню проводить диверсифікацію експорту, що зменшує залежність від КНР, проте все одно країни зберігають потужний економічний зв’язок.
Загострення відносин із КНР і президентські вибори
Останні роки КНР посилює агресивну риторику та збільшує кількість провокаційних військових маневрів у Тайванській протоці. Різке загострення протистояння навколо Тайваню сталося у 2022 році, коли тодішня спікерка Палати представників Конгресу США Ненсі Пелосі здійснила офіційний візит на острів. Це викликало вкрай різку реакцію КНР, яка розпочала масштабні військові навчання в Тайванській протоці. Китайські літаки неодноразово порушували повітряний простір Тайваню, а до США за неформальними каналами надходили погрози військової відповіді на цей візит. У підсумку він все ж таки відбувся, але призвів до запровадження КНР економічних санкцій проти Тайваню й особисто проти Ненсі Пелосі. Відтоді міжнародна напруга навколо Тайваню не спадає. КНР використовує різні виміри гібридної війни й тиску на острів: це і заохочувальна риторика щодо можливого об’єднання та «єдності китайської нації», погрози розпочати бойові дії, шантаж, дезінформація, кібератаки, намагання розколоти Тайвань ізсередини політичними засобами тощо. Деякі дослідники називають це «тактикою придушення».
- Читайте також: Байден підписав указ про заборону американських інвестицій у високі технології в Китаї
Президентські та парламентські вибори в Тайвані на початку 2024 року визначили подальший політичний курс острова та його відносини з КНР. Голова материкового Китаю Сі Цзіньпін у своєму новорічному зверненні до нації сказав, що Тайвань «неодмінно возз’єднається» з КНР. Китайська пропаганда наголошувала, що тайванці мають обрати кандидата від «Гоміньдана», щоб був мир і не почалася війна. КНР давно твердить, що будь-які спроби проголосити незалежність Тайваню будуть означати війну.
Перемогу на президентських виборах із результатом 40,05% здобув Лай Цинде, висуванець Демократичної прогресивної партії, віцепрезидент під час другого президентського терміну Цай Інвень, до того — прем’єр-міністр Тайваню. Він, як і попередниця Цай Інвень, є прихильником незалежності Тайваню як кінцевої мети та противник зближення з Китаєм. Влада КНР називає його «порушником спокою» та «небезпечним сепаратистом». При цьому він, як і Цай Інвень свого часу, не планує проголошувати незалежність, наголошуючи на тому, що Тайвань і так уже є незалежною державою як Китайська Республіка.
КНР же розраховувала на висування єдиного кандидата від опозиційних партій: «Гоміньдана» та «Тайванської народної партії». Перемовини про це велися за посередництва прокитайського експрезидента Тайваню Ма Їнцзю, проте у підсумку завершилися провалом. Кандидат від «Гоміньдану» Хоу Юї набрав 33,49% голосів, а Ке Веньчже від ТНП — 26,46%. Президентські вибори у Тайвані традиційно проходять в один тур.
Вибори до парламенту принесли ДПП 51 мандат, Гоміньдану — 52, а Тайванській народній партії — 8 місць, тож формування більшості залежить саме від останніх. На чий бік стане Ке Веньчже — поки невідомо, оскільки він відзначався суперечливими заявами під час виборчої кампанії. Однак уже зрозуміло, що парламент, де найбільша фракція — це гоміньданівці, може стати стримувальним фактором у проведенні власної політики для президента Лая Цинде.
Що буде далі з Тайванем
Складно прогнозувати, що чекає на Тайвань. Зрозуміло, що КНР продовжить гібридний тиск із метою отримати контроль над островом, проголошуючи принцип «одна країна — дві системи». Не виключений і силовий сценарій, оскільки материковий Китай готується до бойових дій. Втім деякі експерти твердять, що війна саме у 2024 році малоймовірна. Це можливо лише за певних форс-мажорних обставин і приводів або за умови проголошення Тайванем незалежності, на що навіть ДПП навряд чи піде.
Крім того, КНР ще не вичерпала політичні й економічні важелі для примусу Тайваню почати переговори про об’єднання. Вагомим аргументом для тайванців проти об’єднання з КНР на таких умовах є події у Гонконзі останніх років. Там китайська влада поступово звужує політичну автономію регіону, запроваджує цензуру в медіа та силовим шляхом придушує всі демократичні протести. Тож уже відомо, чим закінчуються спроби об’єднання з материковим Китаєм.
- Читайте також: Тайвань хоче перейняти український досвід інфоспротиву під час війни на випадок нападу Китаю
Одним із ключових моментів, які вплинуть на долю острова, буде позиція США. Наскільки серйозно заокеанські партнери готові долучитися до захисту острова в разі китайської агресії? При всій суттєвій військовій допомозі КНР має очевидну перевагу над Тайванем у людських ресурсах, техніці та розмірі економіки. І є великим питанням, чи готові США залучити власні військові сили для захисту Тайваню, особливо в контексті виборів в Америці, які відбудуться в листопаді 2024 року.
Варто розуміти, що війна КНР за Тайвань через виробництво напівпровідників для всього світу на його території може коштувати близько 10% світового ВВП: це більше, ніж втрати під час пандемій, світової банківської кризи та навіть війни в Україні. Від неї постраждають як материковий Китай, так і США, не кажучи вже про власне острів, чия економіка може бути зруйнована. Китай у випадку воєнного вторгнення може втратити до 16,7% ВВП, а США, якщо втрутяться в конфлікт, — до 6,7%, як прогнозує Bloomberg.
Тому КНР прагнутиме приєднати Тайвань мирним шляхом, щоби зберегти його економіку та людський ресурс. Тим більше в контексті останніх повідомлень про серйозну корупцію, якою вражена Народно-визвольна армія Китаю. Проте загроза війни в довгостроковій перспективі все одно залишається високою.
Для Пекіна існування Тайваню є постійним подразником, і він за будь-яку ціну прагне підкорити острів. Як Москва — Україну. І в цьому Китай та Росія схожі.
