Більшовицька система породжувала контроль над усіма сферами життя, зокрема над мистецтвом. А постулати про всесильний СРСР і чеснотливу Комуністичну партію, яка бореться за рівність для всіх радянських людей, відобразилися у кіно тих часів. Тож радянські режисери створювали для глядачів нову реальність. Наприклад, за словами кінокритикині Лариси Брюховецької, картина Сергія Ейзенштейна «Жовтень», що оспівувала події Жовтневого перевороту, вибудувана буквально з уявного перебігу подій — але й донині деякі сцени з фільму сприймаються як документальні. Також його фільм «Потьомкін» увійшов до переліку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів у Брюсселі 1958 року, тож художник уміло використовував свій талант в ім’я революції. Як і інші радянські митці, котрі творили часто за власним покликом, але в умовах партійного контролю. Тому режисерам та сценаристам доводилося ворогів радянської влади піддавати окарикатуренню й висміюванню, тоді як більшовики в кіно постають непереможними борцями за близьке майбутнє, яке от-от має запанувати. Пізніше радянське кіно створювало альтернативну реальність: коли мільйони людей в Україні голодували, Сталін наказував забирати всю їжу й зерно — у кінокомедіях показували «веселе» й «заможне» життя селян.

Уже в сучасності Володимир Путін також не полишив нагляд за російським кіно, коли рік тому доручив показувати в кінотеатрах Росії фільми про війну проти України. Точніше, документальні фільми, покликані «боротися з поширенням неонацистської та неофашистської ідеології». У дорученні від Путіна йдеться, що Міноборони має сприяти російським документалістам у підготовці кінематографічного матеріалу про учасників російсько-української війни, які «виявили відвагу, мужність і героїзм». Кремль витрачає кошти на пропагування війни, зокрема й у фільмах, пропонуючи росіянам свою вигадану реальність. У ній українці перетворюються на «агресивних бандерівців» із непереборним бажанням знищити всіх росіян. Але такі стрічки — і не лише документальні — не з’явилися в результаті повномасштабного вторгнення — це була послідовна робота Росії ще задовго до великої війни. І врешті це допомогло росіянам підготувати підґрунтя для сучасних воєнних злочинів і геноциду українців.

Ранньорадянський період кінематографа та їхні революціонери — рушії ідеології

У книжці радянського видавництва «Кино. Энциклопедический словарь» ідеться, що початок розвитку радянської кінематографії відбувся з Жовтневим переворотом, коли операторам-документалістам (тоді ще приватних студій) вдалося зафільмувати ці події на камери. Усвідомлюючи значущість кіномистецтва для формування «нової» реальності, пропаганди революційних ідей, радянська влада ще у 1923 році наказала створити в кожній республіці по кіностудії, де створювали пропагандистські фільми. Творцями революційного кіно стали ідейні новатори, які вплинули на розвиток світового кінематографа, зокрема Дзиґа Вертов і Сергій Ейзенштейн. До прикладу, український радянський кінорежисер-авангардист Дзиґа Вертов часто експериментував із монтуванням: склеював шматки хроніки, знятої в різний час і в різних місцях, поєднуючи їх за тематичною чи сюжетною близькістю. Так він став одним із піонерів і теоретиків документального кіно.

Ранньорадянський період кінематографа характеризується «бумом» ідейних революціонерів у мистецтві: із новаторським підходом був, наприклад, той самий Дзиґа Вертов — він став предтечею «кліпового монтажу», а його кінострічка «Людина з кіноапаратом» у 2014 році посіла першість у кінорейтингу від Британського кіноінституту.

Але створював він не лише шедеври, а й революційні агітки (іноді — одночасно й те, й те). Наприклад, Дзиґа Вертов є режисером пропагандистського німого чорно-білого анімаційного фільму 1924 року «Радянські іграшки». У ньому висміювали «буржуазний спосіб життя» та ненажерливість так званих непманів — радянських підприємців того часу.

Ще більший вплив на розвиток світового кіно зробив радянський кінорежисер Сергій Ейзенштейн — його фільм «Броненосець Потьомкін» є одним із найважливіших фільмів в історії. Кінокартиною захоплювався, зокрема, Геббельс (пропагандист нацистської Німеччини); він говорив, що настільки якісної пропаганди не існує в Німеччині.

І Ейзенштейн, і Вертов впливали на світ кіно і змінювали його докорінно. Вони підтримували панівну ідеологію та прославляли її в деяких своїх творах. Втім, ідеологічні вподобання Ейзенштейна та Вертова, наприклад, не змінюють їхнього внеску в сучасний світ кіно.

Це далеко не вичерпний перелік радянських митців, адже ми висвітлили найбільш знакових для розуміння, як митці-революціонери були рушіями ідей, що закладалися в основи створення Радянського Союзу. Рекомендуємо ознайомитися з творчістю інших у книжці від викладачів Києво-Могилянської академії «Кіномистецтво».

Що було потім

Бурхливий розвиток кіноавангарду, «монтажу атракціонів» та інтелектуальних пошуків створення нового мистецтва доволі швидко закінчився. Український письменник і кіносценарист Андрій Кокотюха в коментарі для «Детектора медіа» розповів, що від початку 1930-х і аж по смерті Сталіна у 1953 році радянське (зокрема українсько-радянське) кіно втратило вплив на світовий кінопроцес і не виходило за межі СРСР. Радянський глядач не бачив західних фільмів чи іншого аудіовізуального мистецтва позарадянського світу до кінця Другої світової війни. Аналіз кіно доби тоталітаризму є ключовим для розуміння того, як пропаганда інструменталізувала цей вид мистецтва й почала використовувати його потенціал заради власних цілей.

Адже відтоді кіно перетворилося на питомо пропагандистський продукт. Як каже Андрій Кокотюха, це стосується стрічок, зокрема, режисера Всеволода Пудовкіна — а саме його «Суворова» (1940) та «Адмірала Нахімова» (1945), які стали референсами для тенденційно пропагандистського і «нудного» радянського кіно тих часів.

«Провал цього етапу кінопропаганди в тому, що до створення стрічок уже залучали не талановитих, а вірнопідданих», — пояснив письменник.

У науковій роботі «Соціалістичний реалізм радянського кіномистецтва: у пошуках ідеологічної парадигми» автори пишуть, що з 1930-х років партійний контроль за кінопродукцією ставав усе суворішим. Радянське кіномистецтво стало знаряддям масової агітації та пропаганди й допомагало зміцнювати тоталітарний режим і сталінізм.

Кінокритикиня, старша викладачка катедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія» і головна редакторка журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька для газетного онлайн-видання «День» запропонувала власну підбірку пропагандистських фільмів радянського часу. Зокрема, перша картина в переліку — це згаданий вище «Жовтень» (1927). А також «Весілля в Малинівці» (1967), «Багата наречена» (1938), «П.К.П.» (1926).

Творцем «Багатої нареченої» є Іван Пирʼєв — один із кінорежисерів, яких можна назвати взірцем радянського режисера-пропагандиста. Улюбленець Сталіна, володар усіх радянських премій і звань, він прославився, знімаючи комедії про «щасливе» життя колгоспників. Пирʼєв міфологізував колгоспний побут, зображував романтизовану картину на екрані — що невдовзі стало класикою сталінського періоду.

Так кіномистецтво того часу продемонструвало, що пропаганда вже існувала як ідеологічний ресурс задля культивування й існування тоталітарного режиму. Ознайомитися з плеядою інших режисерів цього періоду та їхніми роботами ви можете тут.

Часи змінилися, але не прийоми — українці в російських фільмах

У сучасності Росія теж використовує кіно з пропагандистською метою задля переписування історії, створення хибних образів, нав’язування стереотипів чи демонізації «ворогів» влади тощо. Тільки у 2015 році зі змінами до закону України «Про кінематографію» в Україні вдалося обмежити показ 579 російських художніх фільмів і серіалів. Якісь кінокартини прославляли Росію, інші — ображали українців, ще в деяких — грали актори з публічною антиукраїнською позицією. Також до переліку обмежень на показ російських фільмів, зокрема, ввійшли: фільми, що створюють позитивний образ працівників радянських органів держбезпеки; які виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України; вироблені та/або вперше оприлюднені після 1 січня 2014 року тощо.

Але це не перешкоджає Росії створювати власні пропагандистські продукти та поширювати їх як у Росії, так і за кордоном.

Тож «бандерівцем», «прибічником нацистів», «телепнем у шароварах» — таким, за словами журналістки Олени Козар, постає українець у сучасному російському кіно, яке створюють на замовлення Москви. Російські фільми методично використовують стереотипи, щоб розлюднювати українців і решту неросіян. У такий спосіб агітпроп спотворює дійсність і нав’язує конкретні ідеї глядачам, які починають вірити в альтернативну реальність.

Крім демонізації українців, Москва, на думку кінопродюсера Іллі Гладштейна, вдається до «токсичної ностальгії» та вбудовує в кінопродукцію два вічноживих твердження про «добрий Радянський Союз» та «побєдоносну Велику Вітчизняну» — для підживлення тези про існування «єдиного народу», ментально об’єднуючи росіян з українцями.

Як російська пропаганда інструменталізує історію задля власної вигоди — читайте тут.

В одній із робіт про антиукраїнську пропаганду в кіно автори пишуть, що в сучасному російському кінематографі найбільш поширена тематика залишається все ж військово-патріотичною. І такі теми «вітаються» Кремлем найліпше. У науковій праці, серед іншого, пояснюють, що після розпаду СРСР відбулася еволюція в образі українця. Якщо раніше їх зображали неосвіченими, часто нерозумними меншими братами — поширюючи серед глядачів тезу про меншовартість українського народу (як-от робив режисер Пирʼєв) — то в сучасному російському кіно українці часто постають підступними, жорстокими, хоч і досі неосвіченими, але ворогами.

Також у роботі чітко розмежовують три виміри фільмів: до військової агресії 2014 року, впродовж і вже в умовах повномасштабного вторгнення. Для першого виміру, тобто до 2014 року, наводять картину 2010 року «Ми з майбутнього-2» — військово-фантастичний фільм, який розповідає про подорожі в часі українців і росіян. А переносять їх у часи Другої світової війни. Дія фільму частково розгортаються на території сучасної «фашистської» України, де люди не люблять росіян, співають рок під нацистськими прапорами та постійно випивають. Але і змінивши час із сучасної України на 1944 рік, обставини героїв майже не змінюються: їх оточують ті ж самі українські «націоналісти», вбивці та пияки.

Політичний аналітик Павло Булгак у своєму матеріалі для «Детектора медіа» пояснив, що воїнів ОУН-УПА показали як бандитів і вбивць мирного українського населення. Упівців зображали брудними та без військової форми. Командир загону, якого грав Остап Ступка, весь час пʼє самогон.

А щоб довести відданість УПА, героям-українцям, котрі потрапили в минуле, запропонували власноруч розстріляти інших українців, які нібито співпрацювали з комуністами. Виглядає це так: упівець дід Микола підводить до ями героїв стрічки, а в ямі стоять полонені червоноармійці, інші двоє головних персонажів фільму з Росії, українські жінки, молоді дівчата, вдягнені ледь не в українські національні костюми, також українські дідусі й бабусі.

Згодом дід Микола промовляє: «Тут людей немає, одні тільки комуняки або ті, хто їм допомагав. От і покажіть, що ви за вільну Україну».

Хлопці вагаються під стогін і плач жінок, які українською благають у них не стріляти. Зрештою вони відмовляються це робити, тоді упівці розстрілюють самотужки всіх, хто в ямі. «Одним словом — типові бандформування, як їх показувала радянська, а нині презентує російська історіографія», — підсумував Павло Булгак.

Ось так у фільмі зображали «ворожих» українців. Герой промовляє: «Москалі! Повішайтесь». Скриншот: Загін Кіноманів

Загалом стрічка підтримує міфологеми про масову підтримку українськими націоналістами німецьких загарбників. Досить карикатурно зображено дивізію СС «Галичина» та упівських вояк. Воїни УПА в картині — це бандити, що тероризують мирне населення.

Після релізу фільму Відділ Держрегулювання кіновідеопрокату Міністерства культури України заборонив російський фільм. У відомстві вказували, що російська стрічка розпалює «міжнаціональну ворожнечу і викривляє історичні події».

Інший фільм, створений у 2014 році, під час окупації Криму, — «Російський характер». Для виправдання своїх дій пропагандисти країни-агресорки, як правило, посилаються на історичні й етнокультурні «аргументи», стверджуючи, що Крим «завжди був невіддільною частиною Росії». І такі тези не оминули цей російський витвір.

Це історія про те, як у 2013 році російський флотський офіцер приїжджає у відпустку до діда в Крим і дізнається, що його вбили «бандерівці». Місцева «міліція» прикриває «бандерівців», адже за ними стоїть українська влада, якою водночас керують американські олігархи.

Ось так зображають у фільмі «бандерівців-бандитів». Скриншот із ютуб-каналу прокремлівського медіа

У фільмі постійно просувають тези про «Крим — наш», «утиски російськомовних людей», «підлу натуру українців, які все життя розмовляли російською, а раптом згадали, що вони українці».

Цікава інтерпретація того, як у фільмі демонструють «приналежність» Криму до Росії: вживають у всіх випадках лише займенник «наш» або словосполучення «моя земля». Головний герой із посмішкою на обличчі перед поїздкою у Крим промовляє: «Ну, для когось Крим український, а для інших — російський». Це була «друга Батьківщина» російського офіцера, де він познайомився зі своїм товаришем і в дитинстві вони часто плавали у морі. Звісно ж, герої згадували, що це море — «наше». Але з плином часу той друг перетвориться на українського «міліціонера», який гнатиме під три чорти росіянина з Криму: «ти, друже, тут ніхто».

Такого свавілля протагоніст кінокартини не міг витримати: тому з народним «ополченням» починає боротися з «українськими націоналістами». Українці ранять священника, коли той падає і закликає до «суспільного миру», показують смерті відважних «ополченців». Здавалося б, українці отримують першість і їм вдається вигнати росіян із Криму. Але тут раптово доблесні «зелені чоловічки» з’являються нізвідки й, далебі, тепер півострів «точно у безпеці».

Останні кадри «кіноепопеї». Скриншот із ютуб-каналу прокремлівського медіа

Звісно, фільм — тенденційно пропагандистський і про жодне мистецьке визнання не йдеться. Це один із прикладів низькосортних продуктів, які в Росії штампують постійно. Ще один такого пропагандистського кіно — «Кримський міст. Зроблено з любов’ю» головної редакторки пропагандистської телерадіокомпанії RT Маргарити Симоньян та її чоловіка Тиграна Кеосаяна. Та фільм не відзначився нічим особливим: це неякісна «аполітична комедія» про бабія — будівника мосту, який знаходить любов. Зрештою фільм провалився у прокаті, зібравши вдвічі менше власного бюджету (на нього надавали гроші і з державного бюджету, і компанія Аркадія Ротенберга, яка побудувала міст). Цікаво, що за взірець автори брали радянські фільми, «Кубанських козаків» Пир’єва, зокрема. А ще (попри те, що фільм начебто аполітичний) — у ньому присутній кримський татарин, який виправдовує депортацію татар при Сталіні.

Уже за 18 місяців після початку повномасштабного вторгнення російська пропаганда встигла створити фільм про так звану СВО — «Свідок». Прем’єра картини відбулася в Росії 17 серпня 2023 року — це перший повнометражний фільм про російське вторгнення від 24 лютого 2022 року. Передбачувано, що в ньому зображують українських військових як жорстоких «нацистів», які катують і вбивають свій народ. Інший військовий навіть носить футболку з Гітлером. The Guardian наводить ще такі сцени з фільму: як нібито український командир ходить із примірником Mein Kampf (книжка Адольфа Гітлера); інші українські солдати присягають на вірність лідеру нацистської партії.

Головний герой картини на ім’я Даніель Коен — відомий бельгійський скрипаль. Він прибув до Києва, щоб виступити в лютому 2022 року, за декілька днів до повномасштабного вторгнення, на приватному заході. Разом із ним приїжджає його менеджерка, разом вони потрапляють у «драматичні події», які змінюють його життя.

Скриншот із трейлеру. «Детектор медіа»

У трейлері до фільму йдеться: головна мета стрічки — показати злочини українців усьому світові: «Події Спеціальної воєнної операції приводять музиканта в українське поселення Семидвері, де він стає свідком нелюдських злочинів і кривавих провокацій. Зараз його головна мета — не просто вижити, а й донести правду до всього світу. Адже правда сильніша за страх».

Артоглядачка Лена Чиченіна в матеріалі «Детектора медіа» припускає, що пропагандисти прирівнюють вигадане поселення Семидвері до Бучі, де росіяни під час окупації Київщини у 2022 році системно вчиняли воєнні злочини, знущалися, ґвалтували, вбивали мирних українців. Зрештою, це типова тактика пропаганди — віддзеркалювати дії опонентів. У цьому випадку росіяни приписують свої вчинки українцям, хоча без жодних додаткових доказів зрозуміло, хто справжній злочинець.

Стрічка отримала фінансування від російського Мінкульту — автори виграли конкурс у категорії «повнометражні фільми про глобальні геополітичні та соціальні зміни в історії сучасної Росії». До виробництва долучилося безпосередньо Міністерство оборони Росії. За словами журналістів The Guardian, бюджет фільму складає 200 мільйонів рублів. І, на відміну від того ж «Російського характеру», розрахованого на російську телевізійну авдиторію, «Свідок» одразу ж готували для показу на міжнародну. Адже першочергово фільм знятий англійською. Можливо, саме тому він провалився в російському прокаті. А може тому, що це, за свідченням російських кінокритиків, — погано зроблена «нецікава» пропаганда.

Пропаганда процвітає на спрощенні та емоційній привабливості, яку активно створюють російські режисери. В ній усі росіяни — добрі та чесні, а українські військові — злочинці. І цей наратив повністю задовольняє замовника — Кремль, а росіяни змушені це спожити. Пропагандисти навмисно використовують неправдиву інформацію у фільмах, щоб насамперед вплинути на людей.

Тож якщо порівнювати кіно радянської доби й російської, як розповів Андрій Кокотюха, то вони мають одну спільну рису: це вторинність, яка створюється за західними зразками та по суті є або переспівами, або прямими римейками західних стрічок. Чого варті стрічки Пир’єва про «щасливих» колгоспників.

Але на відміну від радянського, в сучасному російському кіно абсолютно зникло все талановите й нестандартне. А якщо ці складові зникають, твір стає посереднім, а його творець — відданий не мистецтву, а бажанню догоджати своєму лідерові.