«Антифашизм курця». Як російський агітпроп маніпулює антифашистським консенсусом

«Антифашизм курця». Як російський агітпроп маніпулює антифашистським консенсусом

09:00,
4 Січня 2024
2772

«Антифашизм курця». Як російський агітпроп маніпулює антифашистським консенсусом

09:00,
4 Січня 2024
2772
«Антифашизм курця». Як російський агітпроп маніпулює антифашистським консенсусом
«Антифашизм курця». Як російський агітпроп маніпулює антифашистським консенсусом
Ліві традиційно виступають на захист пригноблених. Попри це, не всі ліві підтримують Україну в її боротьбі проти російського вторгнення, виходячи із «антиімперіалістичної» позиції проти США або ж із реалій символічних, політичних чи спонсорських зв’язків із Росією. У цьому матеріалі розглянемо, як Росія паразитує на цих символічних зв’язках, використовуючи тактики підміни понять та обкладання ганебними епітетами.

In English

Нещодавно ми писали про те, як Росія співпрацює з німецькою ультраправою партією «Альтернатива для Німеччини» (AfD) та ставить перед нею завдання перешкоджати поставкам німецької зброї в Україну для протистояння російській агресії. Як не дивно, партія, що вихваляє Гітлера та солдатів Вермахту, є найближчою союзницею путінської Росії, яка заявляє про «денацифікацію» як ціль своєї війни проти України. Детальніше про те, що уможливлює цей парадокс і які антиукраїнські, дуже подібні на прокремлівські тези просовує ця партія, ми писали тут. Нині ж розглянемо, як ворожий агітпроп паразитує на постулатах лівої ідеології та маніпулює антифашистським консенсусом.

Як утворився антифашистський консенсус

У 1942 році утворилася Антигітлерівська коаліція (Об’єднані Нації). Коаліція була сформована для опору державам Осі, насамперед гітлерівській Німеччині. Цей історичний альянс, що склався під час Другої світової війни, був свідченням колективної рішучості держав подолати загрозу з боку нацизму. До ядра цієї коаліції входив, зокрема й СРСР. У червні 1941 року операція «Барбаросса» зруйнувала пакт Молотова — Ріббентропа — союзницькі домовленості між СРСР і Рейхом від 1939 року, які закріплювали взаємні обіцянки ненападу, із секретним додатком, який містив поділ сфер впливу у Східній Європі. Ця несподівана зрада висунула Радянський Союз в авангард антигітлерівської коаліції, перетворивши Східний фронт на важливий театр військових дій. Жертви та перемоги на Східному фронті значною мірою сприяли загальному успіху коаліції, кульмінацією якого стала поразка нацистської Німеччини в 1945 році. І нині російська пропаганда поширює наратив про те, що Росія як буцімто держава-спадкоємиця Радянського Союзу, відіграла центральну роль у розгромі нацистської Німеччини під час Другої світової війни. Хоча історична роль Радянського Союзу в розгромі нацистів незаперечна, сучасне використання цього наративу в російській пропаганді служить політичним цілям, представляючи Росію захисницею миру та незамінною силою в боротьбі з нацизмом.

Тепер Росія паразитує на антифашистському консенсусі, який існує в західних суспільствах після 1945 року. Попри посилення на початку 21 століття у США та країнах ЄС ультраправих рухів і настроїв, мейнстримним лишається суспільне засудження й обструкція подібних політичних течій, що сягають корінням гітлерівського націонал-соціалізму, італійського фашизму та інших  ультраправих рухів 30-40-х рр. ХХ ст., винуватців розв’язання Другої світової війни та вчинення масових злочинів проти людяності.

Москва назовні позиціює себе як віддану захисницю антифашистського «ялтинського» консенсусу (апогеєм цього позиціювання можна назвати участь західних лідерів у московському параді, присвяченому 9 травня), втім у  realpolitik ніколи не гидує політичною співпрацею з неофашистськими рухами всередині Росії (ультраправі у війнах на Балканах і Кавказі, Придністров’ї та Україні). А найближчі союзники російської влади та співучасники з нею у політичних скандалах у ЄС — ультраправі та праві популісти («Національний фронт» Марін Ле Пен у Франції, «Альтернатива для Німеччини», Сильвіо Берлусконі в Італії, врешті Віктор Орбан в Угорщині). Путін не рветься «денацифікувати» правих, якщо вони є проросійськими. Водночас сам путінський режим трансформувався в ультраконсервативну диктатуру з елементами неофашизму.

«Нацистський», «фашистоїдний», гидкий: як агітпроп послуговується тактикою обкладання ганебними епітетами

Кремль використовує культ перемоги у Другій світовій війні, щоб нав’язати хибне враження ідеологічної послідовності у боротьбі проти нацизму. Тому агітпроп очорнює опонентів російської влади, клеймуючи їх як фашистів і нацистів. Цей метод називається «обкладання ганебними епітетами», тобто пропагандисти навішують ярлики на внутрішніх і зовнішніх опонентів путінізму. Російська пропаганда старанно відшукує ультраправі елементи у країнах, які протистоять геополітичним зазіханням Кремля (приміром, у країнах Східної Балтії, Грузії чи Україні), та всіляко гіперболізує їхній вплив на політику. Це допомагає дискредитувати опонентів Москви в очах більшості західних політиків і виборців, прихильних до антифашистського консенсусу (тобто всіх, крім представників ультраправого сегмента).

Російська пропаганда постійно використовує ярлик «нацистська хунта», коли йдеться про Україну після 2014 року. Цей наратив має на меті делегітимізувати українську постмайданну владу, проводячи історичні паралелі з нацистською Німеччиною, використовуючи емоційно навантажену мову для створення негативних асоціацій. При цьому агітпроп вдається до історичного ревізіонізму та часто спотворює події минулого, наголошуючи на співпраці України з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. Відтак Росія ототожнює українську національну ідентичність із фашизмом, зображуючи російську агресію в Україні як продовження боротьби з нацистською Німеччиною. Окрім цього, агітпроп намагається створити стійкі асоціації з політичною впливовістю та свавіллям ультраправих в Україні. Мовляв, вони контролюють дії уряду, мають визначальний вплив на політику. Подібні уявлення, як очікується, повинні викликати у світової спільноти занепокоєння щодо загроз екстремізму та недовіру до України як надійної партнерки.

Подібні «антифашистські» закиди набувають гротескно-цинічного забарвлення на фоні того, що путінізм перетворює Росію на фашистську диктатуру, проти якої вона нібито виступає.

Позірний «антифашизм»: підміна понять

Російська влада співпрацює з ультралівими політичними елітами й електоратами країн Заходу. Кремль і західних ультралівих зближує прагнення протистояти історичному блоку лівоцентристів і правоцентристів, який перебуває при владі в більшості країн Заходу, і спільна ненависть до військово-політичного впливу США (“американського імперіалізму”). Політика цих мейнстримних рухів відтворює несправедливий (з точки зору лівих) капіталістичний лад, а для Росії відстоює міжнародний порядок, який через свій ревізіонізм вона прагне відкинути. Агітпроп користується ототожненням українського «олігархізму», натівського та російського «імперіалізму», останній із яких не виглядає таким страхітливим на фоні попередніх «зол». Ворожій пропаганді підіграє теза про те, що в основі російської агресії лежить класовий конфлікт, а також звинувачення на адресу нових лівих у фактичній відсутності з їхнього боку будь-яких превентивних дій щодо війни. Мовляв, слабка українська лівиця відігравала роль міньйона західного ліволіберального громадянського суспільства, замість того, щоб підривати капіталізм, вона сприяла європейській інтеграції.

Почасти позицію лівих можна пояснити екстерналізмом — підходом, який наголошує на зовнішніх щодо держави факторах для інтерпретації подій і процесів у світовій політиці. Екстерналізм не звертає уваги на внутрішні мотиви політичної дії. Він проявляється в «антиімперіалістичних» позиціях проти іноземної військової підтримки або проксі-війн, які ведуть великі держави. У випадку України подібний підхід призводить до заперечення політичного агента малих держав. Він також заперечує внутрішні чинники, які мотивують експансіоністську зовнішню політику великих держав і по суті вмиротворюють агресора, а не стримують його. Іншими словами, екстерналізм ігнорує ідентичність і суспільну дію загалом, адже єдиним суб’єктом суспільної дії виступає клас, а не нація (хоча війна ведеться саме проти українців як нації, а не проти робочого класу).

При цьому згаданий «антиімперіалізм» доволі одновимірний, він апелює до капіталістичного блоку, який вважає сильнішим і де домінує США, не беручи до уваги фундаментальних внутрішньокласових відмінностей. Росія тут частково виступає союзницею «антиімперіалістів», бо хоч і є капіталістичною за своєю природою, але позасистемно, не мейнстримно протистоїть «головному капіталісту» планети. Ця оптика пропонує погляд на геополітику як на сцену для дуелі між капіталістичними США та НАТО з одного боку і капіталістичною Росією з другого, іноді пов’язаною з Індією, Бразилією та Китаєм. За цим задумом, Україна має залишатися російською, щоби не грати на руку Штатам чи НАТО. В цій парадигмі пересічні українці (нехай навіть це робочий клас), які підтримують членство України в ЄС, є введеними в оману “фашистськими поплічниками”, якими керують США та НАТО разом із їхнім новим маріонетковим київським урядом — «хунтою».

На жаль, деякі західні ультраліві досі не розрізняють СРСР із його плановою соціалістичною економікою та Росію з її олігархічним капіталізмом. Російська влада користується короткозорістю своїх союзників і періодично робить заяви проти неоліберальної ринкової економіки, яка руйнує планету (хоча де-факто російські еліти уособлюють найбільш реакційний, хижацький і безвідповідальний різновид капіталістичної еліти). Для західних ультралівих тема українських ультраправих є настільки чутливою, що з одного боку спричиняє масове жадання умиротворяти агресора, а з іншого обумовлює участь деяких західних антифашистів у війні в Україні на боці Росії. Через гіперболізацію впливів ультраправих на суспільно-політичне життя України навіть частина українських ультралівих брала участь у збройній агресії Росії проти України як солдати, пропагандисти або шпигуни.

Кишеньковий «антифашизм» проросійського розливу

За декілька років до повномасштабного вторгнення, готуючись до агресії, Москва спробувала влізти в нішу «антифашизму» в Україні шляхом створення маріонеткової організації, яка позиціонувала себе як антифашистську. Під парасолькою Опозиційної платформи «За життя», політичної сили кума Путіна Віктора Медведчука, було утворене воєнізоване угруповання «Патріоти за життя», що, за даними СБУ, «спеціалізувалося на вчиненні злочинів і провокативних дій, спрямованих на розхитування ситуації в країні». Організація під керівництвом Іллі Киви оголосила «війну всім, хто сповідує цінності нацизму». На практиці діяльність «Патріотів» зводилася до фізичних тренувань, ведення наркобізнесу, охоронної діяльності (протидія мітингам проти офісів каналів пулу Медведчука), сутичок із праворадикалами. І хоча ця організація претендувала на роль борця з фашизмом, однак її «антифашизм» не мав нічого спільного з реальними низовими організаціями лівого спрямування. Якщо в цієї організації й була ідеологія, то вона фактично базувалася на правих постулатах (російського націоналізму), а не на інтернаціоналізмі чи антикапіталізмі.

Окрім створення маріонеткових організацій, які не мали нічого спільного з реальною ідеологічною боротьбою, Кремль пробував залучати до співпраці реальних лівих діячів з метою заковтування лівої аудиторії. Приміром, Володимира Чемериса, народного депутата України (1994–1998), колишнього лівого активіста, голову ГО «Інститут Республіка». З 2018 року він був досить частим гостем телеканалів пулу Медведчука, а з 2020 року став його «медійним адвокатом» і захисником. Подібна кооптація, можливо, виглядала малоефективною чи маловпливовою до повномасштабного вторгнення, втім після 2022 року, коли в помешканні Чемериса правоохоронці провели обшуки, це дало змогу заявити на широку західну аудиторію про політичні переслідування «антифашистських активістів».

Агітпроп паразитує на частині лівого руху, але далеко не на всіх антифашистських рухах. Значна частина лівих і радикально лівих підтримують Україну. Серед інших, можна згадати партію зелених (Німеччина), «Разем» (польською «Razem») — парламентську партію лівого прогресивного спрямування у Польщі; соціал-демократичні та робочі партії, об’єднані в політичну групу соціалістів і демократів (S&D) Європейського парламенту, які одностайно виступають за військову та іншу допомогу Україні, а також за санкції проти Росії; ENSU — Європейську мережу солідарності з Україною — міжорганізаційну платформу, що виникла як реакція на «пацифістських» лівих і об’єднала різні організації від троцькістського Об’єднаного четвертого інтернаціоналу до парламентських демократично-соціалістичних лівих партій; британську платформу Кампанія солідарності з Україною (USC), яка системно підтримує Україну з часів Євромайдану чи ж найвідомішого лівого мислителя сучасності Славоя Жижека.

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду