In English

Замість суверенних націй — маріонеткові держави, замість народних протестів — операції спецслужб, замість громадських активістів — підкуплені агенти. Світ не те, чим здається, говорить Москва. Ця викривлена картина поступово формувалася російською пропагандою задля утвердження непідконтрольної та незмінної влади. У цій статті аналізуємо, з яких частин формується мозаїка російського уявного світу та які тактики для цього застосовує пропаганда.

У серпні 1973 року, понад 50 років тому, в телеефір СРСР вийшла кінострічка «Сімнадцять миттєвостей весни». У 12 серіях розповідається історія таємного професіонала-розвідника радянської наддержави Штірліца, який змагається з професіоналами двох інших ворожих СРСР суперсил Європи: союзу США й Великої Британії та нацистської Німеччини. Героя Штірліца підозрюють у зриві знищення Кракова, саботуванні ядерної програми Німеччини, він розкриває і блокує перемовини між західними союзниками та впливовим оточенням Гітлера. Стрічка містить історичну хроніку, та долю й карту світу визначає тут залаштункове змагання хитрощів агентів наддержав. Публічні політики, громадські рухи й навіть війська ніби розчиняються у великій грі спецслужб, які діють через своїх завербованих маріонеток.

«Сімнадцять миттєвостей весни» створювали на замовлення Юрія Андропова, тодішнього голови КДБ, який прагнув реабілітувати образ радянських спецслужб після хрущовської десталінізації. Та навряд Андропов міг сподіватися, наскільки масштабним постане історичне відлуння його кінематографічної роботи з підвищення довіри до спецслужб.

У 1991 році тоді чиновник мерії Санкт-Петербурга Путін у документальному фільмі говорить, що працював розвідником КДБ у Східній Німеччині (НДР). У тій документалці було і вперше на загал проведено паралелі між вигаданим Штірліцом і цілком реальним Путіним: під музичну тему «Сімнадцяти миттєвостей весни» замість Штірліца, який керував німецьким автомобілем, камера документаліста фіксує Путіна за кермом «Волги».

Ця паралель стане в пригоді російським елітам вісім років потому, коли у 1999 році потрібно було відшукати наступника Єльцину. Навесні 1999 року в Росії проходить два соціологічних опитування задля виявлення образу затребуваного населенням лідера держави. Респондентам було поставлене єдине питання: «За кого з кіногероїв ви проголосували би на президентських виборах?». Штірліц в обох опитуваннях стає одним із лідерів рейтингу поряд із Жуковим, Петром I і Жегловим. Врешті газета «Коммерсантъ», яка замовила й опублікувала опитування, на обкладинку свого щотижневого додатка помістить саме портрет Штірліца із заголовком: «Президент-2000».

Тодішній політтехнолог Кремля Гліб Павловський так описує висновки, які зробили для себе владні еліти Москви: «Слово “силовик” стало трендом сезону. На зустрічах у Кремлі все частіше звучить рефрен “потрібен інтелігентний силовик”». У серпні 1999 року тоді маловпізнаваного серед населення очільника ФСБ (наступниця КДБ) Путіна президент призначає, а парламент затверджує головою уряду. Він розпочинає свою кампанію: відштовхується від нульового рейтингу та за пів року перемагає в першому турі президентських виборів у березні 2000 року. Так пропаганда Андропова допомогла його наступнику у спецслужбі повторити шлях попередника з підкорення Кремля.

Цікаво, що у 2019 році в аналогічному опитуванні щодо найкращого кіногероя-президента лідерство Штірліца стає вже зовсім беззаперечним. Соціологи це пояснили інверсією: якщо у 1999 році Путін виглядав кращим кандидатом, оскільки був схожим на Штірліца, то у 2019-му образ Штірліца залишається актуальним, тому що його реалізує популярний і безальтернативний Путін. Паралель була повністю засвоєна електоратом.

Та разом з образом кінорозвідника російському політикуму було вигідно запропонувати людям і спрощену картину світу з кінострічки, в якій соціальні, політичні та економічні фактори відходили на другий план порівняно з діяльністю спеціальних агентів. У світі таємничих спецслужб замість інформації існують лише кампанії дезінформації ворогів, офіційні та публічні версії подій лише прикривають факти, які не можуть бути доступними загалу. А отже не може існувати й критичної оцінки фактів, їх етичного засудження та політичної реакції на них. Будь-який публічний діяч, який не має доступу до державних таємниць, таврується принципово малоінформованим, а значить некомпетентним висловлюватися з політичних питань. Якщо ж хтось допускає неузгоджені з офіційною версією та владою висловлювання, то він фактично саботує інформаційні операції рідних спецслужб на користь дезінформації ворожої, а відтак виступає іноземним агентом. За таких інформаційних обмежень населення послідовно деполітизується. Людям залишається, розмахуючи прапорами, вболівати з трибун за грою, якої вони не бачать і бачити, взагалі-то, й не повинні, бо ж гра агентів наддержав не може бути публічною.

Тактика фальшивої дилеми пропонує обрати для вболівання рідну, а не ворожу, команду й вірити у перемогу. Пропущені голи в такій грі можна завжди оголошувати хибною видимістю, за якою насправді приховуються численні забиті. До того ж, як можна пропускати й не забивати, якщо очолює і захист, і напад твоєї команди такий майстер як Штірліц, він же Путін? Наведімо деякі ключові тези російського агітпропу, які формують уявний світ великих і маріонеткових держав, рідних і ворожих агентів, спеціальних операцій і змов, а поряд із цим перетворюють людей на деполітизованих вболівальників.

«Могутні США, Росія та Китай, окуповані Німеччина, Японія та Корея»

У російській інформаційній картині існує кілька наддержав, до яких належить і Росія. Інші ж країни світу з їхньої сфери впливу, на думку агітпропу, позбавлені реального суверенітету через вирішальний вплив наддержав на їхню політику. До сучасних наддержав пропагандисти відносять передусім США, Росію та Китай. «У світі є лише три держави, які мають можливість фундаментально впливати на міжнародну політику», — писав Тимофій Бордачов, програмний директор Валдайського клубу, на просторах якого російські еліти полюбляють розкладати геополітичні пасьянси.

Відмовляючи решті в статусі наддержави, агітпроп іноді ситуативно може прописати суб’єктність низці додаткових країн, очільники яких виділилися критичними заявами щодо консолідованої позиції західних ліберальних демократій. Самі ж такі демократії тавруються маріонетками США, у яких «втрачений ген незалежності, суверенітету та національного інтересу», але яких при цьому США лицемірно іменують союзниками. «США досі фактично окуповують Німеччину, Японію, Республіку Корею та інші країни. І при цьому цинічно називають їх рівноправними союзниками...», — говорив Путін восени 2022 року.

Врешті на цьогорічному пленарному засіданні клубу «Валдай» Путін пояснював омріяну ним модель майбутнього багатополярного світу: «Не один вирішує за всіх і не всі навіть вирішують про все, а ті, кого безпосередньо стосується те чи інше питання, домовляються про те, що та як робити». Можна помітити, що в цьому твердженні відкидається не тільки гегемонія США, але й ідея гуманістів про світ рівних, де на основі універсальних цінностей і міжнародного права всі домовляються про все, де не може бути «чужих» проблем. Саме з цієї ідеалістичної моделі виходить більшість міжнародних організацій, що з’явилися після світових воєн. Та Путін прагне поділеного на сфери впливу світу для кількох великих держав, які на прикордонні своїх сфер і будуть розв’язувати конфліктні ситуації, бо тільки їх це «безпосередньо стосується». Модель, до якої прагне Росія в майбутньому, перегукується з попередньою моделлю міжнародних відносин XIX століття, яка постала за результатами Віденського конгресу та базувалася навколо інтересів Великих держав Європи.

«Маріонеткова» Україна

Україна в «правильній» для Москви картині світу, безумовно, визначається як «законна» сфера впливу. Російські еліти визначають народ України як дружній, братський і навіть тотожний російському народу. Тож такий народ, як братський російському, мав би сформувати близьку до Москви владу в Україні або як тотожний взагалі — визнати владу Москви, якщо довіритися принципам Руссо про загальну єдину народну волю. Небажання української влади визнавати владу Москви пояснюється в цій інформаційній картині викривленою крайністю («нацизмом») і нав’язаною ззовні волею іншої наддержави (США). Останні два меседжі можна поєднати: нацизм в Україні та й саму ідею про окремішність української нації історично впроваджували ворожі великі країни через своїх агентів. Власне, з цих позицій і була написана стаття Путіна від 12 липня 2021 року «Про історичну єдність росіян та українців», яку можна вважати програмною для майбутнього повномасштабного вторгнення.

Для доведення підконтрольності України США агітпроп використовує палітру з аргументів:

● економічні: Україна бідна, невигідно закредитована країна, яку Захід економічно підтримує на мінімальному рівні лише заради використання проти Росії;

● військові: «США готові воювати з Росією до останнього українця», а території використовувати як плацдарм для антиросійської діяльності;

● дипломатичні: існує заборона від США домовитись Україні з Росією. Іноді нав’язана українцям влада ніби раптом готова піти назустріч «істинним інтересам України» та виконати вимоги Москви, але в цей момент знов втручається Вашингтон. Наприклад, просувається теза, що українська влада під час перемовин із російською делегацією в березні 2022 року погодилася на всі вимоги Москви й навіть парафувала відповідний документ, але домовленості були зірвані Вашингтоном і Лондоном. До 2022 року наголошувалося на готовності «справжніх українців» виконати Мінські угоди в інтерпретації Москви, чому знов таки заважав Вашингтон;

● історичні: для просування тези про хронічну залежність України потрібен вихідний історичний пункт. Їх у пропаганди виявилось одразу два: Помаранчева революція та Євромайдан, які інтерпретовані як «проамериканські перевороти». Під час українських майданів істинний нібито представник волі українського народу Віктор Янукович був двічі начебто неправовим чином замінений американськими ставлениками;

● біографічні: пропаганда інструменталізує акторське минуле Зеленського: США буквально найняли професійного актора грати роль Президента України та виконувати при цьому волю Білого дому.

З початком повномасштабної війни проросійські спікери часто суперечать основному наративу про залежність Києва від «західних кураторів», що доводить важливість передусім його емоційної, а не раціональної складової. Так, Москва намагається вразити «центри прийняття рішень», які розташовані в Києві, а не у Вашингтоні. Головними ворогами оголошені все ж українські, а не американські генерали: Залужний і Буданов. І при цьому все частіше агітпроп пропонує тези про маніпулювання Білим домом із боку Зеленського.

Іноземні агенти та спеціальні операції

У задзеркаллі російського агітпропу наддержави реалізують свою владу через агентів спеціальних служб, які є прихованою причиною будь-яких знакових подій. «Це легалізація матеріалів американських спецслужб», — коментував Путін розслідування журналістів щодо отруєння провідного російського опозиціонера Олексія Навального. Посиланням на американські служби російські чиновники пояснюють більшість незалежних розслідувань щодо себе. Агітпроп відмовляє в існуванні і незалежній журналістиці, і громадським ініціативам, вбачаючи в них лише результати роботи ворожих агентів. Статус «іноземних агентів» у Росії законодавчо закріплений, свавільно надається держорганами у позасудовий спосіб і повсякчас використовується в лояльних ЗМІ для таврування опонентів. В Україні проросійські спікери виростили в уяві ворожу іноземну мережу «соросят», які нібито за посередництва 93-річного мільярдера обслуговують іноземний інтерес. Так само і народні протести чи то у світі, чи то в самій Росії можуть бути лише спровокованими та використаними ворожою агентурою, про що ми детальніше писали тут. Агітпроп негативно оцінює саму ідею народних протестів, які нібито завжди шкодять населенню, використовуються для послаблення держави ворогами. Задля просування цього меседжу дискредитуються не тільки сучасні, але й історичні народні повстання. Наприклад, шкодуючи за розпадом СРСР, Путін водночас шкодує і за його створенням більшовиками у революційний спосіб.

Поряд із «діяльністю ворожих спецслужб» інфопростір рясніє натяками на сприятливу роботу власних агентів. Знаковою стала публічна поява в інтерв’ю головній редакторці пропагандистського телеканалу RT Маргариті Симоньян російських агентів Петрова та Боширова, звинувачених Великою Британією в отруєнні на її території експолковника ГРУ Сергія Скрипаля та його дочки. Заперечуючи свою причетність до спецслужб, Петров і Боширов у знущальних оповідках про свою любов до Солсберійського собору навіть не намагалися всерйоз приховати свою брехню. У цьому випадку сталася показова підміна публічної політики інформаційними акціями прикриття. Карикатурною ситуація ставала через те, що Петров і Боширов підійшли до такої акції суто формально.

Тож в оптиці російської пропаганди майже вся політика редукується до проведення спеціальних операцій чи є ареною боротьби спеціальних служб. Відкриту війну з публічними цілями та всеохопною мобілізацію цей погляд також не передбачає. У фарватері роботи професійних спецслужб Путін анонсував і «спеціальну військову операцію» вранці 24 лютого 2022 року. Оголошувалося, що операція довірена професіоналам без залучення строковиків і за відсутності мобілізації, населенню необхідно було лише спостерігати за майстерною грою свого очільника. Та після провалу бліцкригу Росія загрузла у найбільшій із часу Другої світової війні, яка потребує мобілізації мас і залучення пасіонаріїв. Мобілізувати доводиться десятиліттями деполітизованих задля незмінності влади вболівальників із добре засвоєною тезою: «від нас нічого не залежить, хіба ж ми знаємо правду». Пасіонарії ж швидко перетворюються на політичну опозицію чи навіть на заколотників, як показують приклади Стрєлкова та Пригожина. Тож російським елітам доводиться сподіватись, що з цією життєво важливою для них головоломкою впорається їхній головний розвідник. Сама ж підготовлена і затверджена спецслужбами в логіці шахової гри великих держав «спеціальна військова операція» розбилась об реальність народного спротиву, солідарність міжнародних спільнот і лідерство сміливців. Все те, чого не мало б бути у світі спецслужб, постало, пройшовши перевірку великою війною.