Між трагедією і фарсом: як пропагандисти переписують підручники з історії
Між трагедією і фарсом: як пропагандисти переписують підручники з історії
Наближається 7 листопада — колишня «червона дата» календаря та центральна подія радянського історичного міфу. У цей день радянських школярів виводили на демонстрації, а на уроках вчили про «доброго дідуся» Леніна та «Велику Жовтневу соціалістичну революцію», яка «вказала світлий шлях усьому прогресивному людству». Викладали історію як головний ідеологічний предмет у школах суворо за партійним курсом, сторінки підручників рясніли цитатами генсеків і рішеннями з’їздів КПРС. У навчальних закладах Радянської України був предмет «історія УРСР», щоправда, на нього виділялося зовсім небагато годин.
7 листопада давно не святкують не тільки в Україні, а навіть і в Росії. Правонаступник СРСР, Росія, вибудувала власний історичний міф. Радянський Союз там присутній як одна з форм існування «великої Росії» — поміж Російською імперію та путінським режимом. Водночас до російських шкіл повертаються радянські практики: вперше після 1991 в російських школах запроваджено єдиний уніфікований підручник. На його сторінках присутні цитати Володимира Путіна та розповідається, як новий «добрий дідусь» врятував світову цивілізацію від загибелі. Замість листопадових демонстрацій російські школярі, за інформацією «Радіо Свобода», тепер починають кожен навчальний тиждень із підняття прапора та виконання гімну. А політику Кремля, насамперед щодо «спеціальної воєнної операції», розтлумачують дітям також під час обов’язкових класних годин — «Розмов про важливе». Розбираємося, як агітпроп інструменталізує минуле, переписує підручники з історії для старшокласників і перекручує події після 1945 року.
Лінійка нових підручників з історії Росії та всесвітньої історії для 10—11 класів написана російським політиком Володимиром Мединським, «людиною ідеологічного клану» Путіна, міністром культури Росії у 2012—2020 рр., а нині помічником президента Росії. На посаді міністра Мединський запам’ятався, зокрема, словами, що російський народ має одну зайву хромосому. А дисертація Мединського на ступінь доктора історичних наук свого часу була вщент розкритикована науковою спільнотою за плагіат, ненауковість, ідеологізованість і масу помилок. Утім, це не заважає Мединському писати «історичні» статті, які потім публікують під іменем Путіна, зокрема, опус «Про історичну єдність росіян та українців». Співавтором підручників став ректор Московського державного інституту міжнародних відносин професор Анатолій Торкунов, який перебуває під санкціями України та Канади за «створення і розповсюдження дезінформації, фінансованої Кремлем».
- Читайте також: Весь світ — спецслужба, а люди в ньому — агенти: погляд російської пропаганди на внутрішню та міжнародну політику
З 1 вересня 2023 року за підручниками Мединського та Торкунова навчаються й діти на окупованих територіях. На відміну від радянських часів, предмет історія України цілковито виключено зі шкільної програми. Ми проаналізували підручник з історії Росії за 11 клас, щоб з’ясувати, за допомогою яких тактик пропагандистські меседжі насаджують у свідомість українських підлітків.
Невдахи-реформатори та лідери-консерватори: від Сталіна до Путіна
Новий підручник зробив великий крок уперед у «реабілітації» Йосипа Сталіна в російському публічному дискурсі. Утім, автори уникають давати «вождю народів» позитивну оцінку від себе, вони підводять учнів до цього, розповідаючи, як нібито ставилися до Сталіна сучасники. Смерть «багаторічного лідера держави» нібито викликала у населення СРСР «розгубленість, страх, щире горе». Така собі спроба відродити розвінчаний у 1956 році культ особи для виправдовування репресивних практик одного з найбільш кривавих періодів радянської історії. Детальніше про тактику «культу особи» ми писали тут.
У підручнику йдеться про те, що в усьому світі «прості люди» пам’ятали про роль Сталіна в перемозі над нацистами та буцімто відчували жаль попри те, що «багато газет і журналів проамериканської орієнтації іменували покійного вождя тираном, диктатором». Так уперше в підручнику постає тема «зловмисних» західних медіа, які намагаються дискредитувати Росію у світі та розвалити її зсередини. Надалі цей лейтмотив повторюватиметься ще не раз, про що ми розповімо окремо.
На початку кожного розділу підручника фігурує синхронна таблиця, у якій наведено головні події у Росії та світі. Ці таблиці мають наочно демонструвати учням, що Росія захищається від Заходу, і «не все так однозначно». У розділі про пізній сталінізм таблиця девальвує значення сталінських репресій. У колонці про СРСР із репресивних заходів згадана лише постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали “Зірка” і “Ленінград”» (партійне рішення, після якого почався черговий наступ на культуру). Зате у колонці світових подій присутні американське «полювання на відьом» (маккартизм) і страта подружжя Розенбергів за шпигунство. Порівняймо: з одного боку, у СРСР просто виходить партійна постанова, з іншого — у США розгортають цілу репресивну кампанію та ще й страчують людей. «То де були справжні репресії?» — має подумати учень.
- Читайте також: Back in the USSR. Чому Росія нав’язує молоді радянщину
У тексті розділу розповідають дещо більше про пізньосталінські репресії, але помітна тенденція до їх применшення та замовчування персональної ролі Сталіна. Особливої уваги заслуговує інтерпретація репресій проти кримських татар. Їх депортували до Середньої Азії як народ, «звинувачений у посібництві окупантам» — ні слова не сказано, що ці звинувачення були надуманими. Зате наводиться фейк про подальше «піклування» радянської влади про депортований народ. Мовляв, у Середній Азії «місцева влада робила максимум зусиль, щоб налагодити їхнє харчування та побут». В учня має скластися враження, що радянська влада ставилася до кримських татар навіть із поблажкою: вони «співпрацювали з нацистами», за що й були переселені, але їм усіляко допомагали облаштуватися на новому місці. Варто відзначити, що згадка у підручнику за 10 клас серед народів-«колабораціоністів» чеченців призвела до скандалу: Кадиров наказав вилучити зі шкіл республіки всі примірники підручника, чеченські можновладці вимагали вибачень від Мединського, і помічник Путіна пообіцяв переписати главу. Кримські татари не мають у Росії такого потужного політичного лобі, тому в підручнику залишаються під сумнівним статусом «посібників нацистських окупантів».
Черговий злочин Сталіна проти українців — Голодомор 1946—1947 рр. — на сторінках підручника перетворився на голод, викликаний «посухою та неврожаєм» у «низці західних районів країни». Російські історики заперечують факт трьох Голодоморів в Україні, тому в підручнику навіть не згадали конкретно УРСР.
Чималий підрозділ про Корейську війну завершуються промовистим висновком: «дві наддержави, що володіли атомною зброєю, на піку конфронтації зуміли досягти компромісу, який зупинив активну фазу протистояння на Корейському півострові». Читача підручника підводять до думки про мудрість рішення тогочасних лідерів наддержав — на противагу сучасним західним лідерам, які не схиляються до «корейського варіанту» завершення війни в Україні, якого прагнуть у Кремлі.
Автори підручника визнають, що після смерті Сталіна в СРСР відчувалася необхідність реформ. Мовляв, сталінська модель була ефективна у роки війни та повоєнної відбудови, але вже настав час трохи «відкрутити гайки». Микиту Хрущова представлено як суперечливого історичного діяча. Його зовнішня політика оцінюються досить високо: спочатку він запропонував Заходу примирення та зближення, а коли США знову перейшли в наступ — дав гідну відсіч у вигляді водневої бомби, Берлінського муру та ракет на Кубі. Можна провести паралелі з пропагандистською самопрезентацією путінської зовнішньої політики. Спочатку Путін нібито пропонував Заходу помиритися (у вигляді зустрічі з Байденом та ультиматуму до НАТО у 2021 році), а коли Захід не захотів «миру» — почав «СВО».
А ось у внутрішній політиці, за версією пропагандистів, Хрущов зазнавав невдач. Його дії буцімто були «хаотичними та непродуманими», а його «галасливі політичні кампанії» зрештою втомили населення СРСР. Найбільше уваги Мединський та Торкунов приділили передачі Криму до складу УРСР у 1954 році. В їхньому трактуванні, по-перше, це була лише «особиста ініціатива» Хрущова та чергове його «непродумане рішення»; по-друге, не було дотримано «норм радянського законодавства»; по-третє, ніхто не запитав «думки самих кримчан»; по-четверте, у рамках єдиної держави це може й не було принциповим питанням, але розпад СРСР докорінно змінив ситуацію, тому у 2014-му Росія «відновила історичну справедливість». У підручнику червоною ниткою проходить теза про те, що зміни кордонів у радянський час, а особливо розпад СРСР, відбувалися всупереч тодішнім нормам законодавства. На цьому тлі й порушення договорів і міжнародного законодавства путінською Росією має виглядати не настільки кричущим. Мовляв, ті закони хто тільки не порушував, волюнтаристськи змінюючи кордони; головне — запитати думку у місцевого населення (тобто провести «референдум»).
Образ Леоніда Брежнєва, за версією пропагандистів, однозначно позитивний. Він і товариський, і доброзичливий, і водночас мудрий, розуміється на психології та вміє підбирати кадри. «Головними задачами Брежнєв вважав збереження миру та забезпечення зростання добробуту радянських людей», — ідеться у підручнику. Автори не поскупилися на цитати сучасників та істориків, які «живописують» вождя. Нехай на старості років Брежнєв і мав проблеми зі здоров’ям і дикцією, але вигідно відрізнявся від інших радянських лідерів: не був нелюдимий як Ленін, жорстокий як Сталін чи істеричний як Хрущов. Спадає на думку, що автори підручника так оспівують геронтократію зокрема тому, що Путін вступає у вік пізнього Брежнєва (Путіну зараз 71, Брежнєв помер у 75). Але, звісно, не тільки через це. Брежнєв повернув державу до консервативного курсу розвитку. Так само Брежнєв починав масштабні національні проєкти й інтервенції до сусідніх країн. Так само Брежнєв, на відміну від Сталіна, не робив масштабних репресій, але «ефективно» придушував опозицію. Образ дисидентів у підручнику близький до образу опозиції в пропутінських медіа. «Дисидентами щільно “опікувався” Захід, а тому їхня діяльність перебувала в полі зору органів державної безпеки. Це було важливо і з урахуванням загрози тероризму».
Найбільш негативно з радянських вождів представлено Михайла Горбачова. Він, за версією агітпропу, розпочав «непослідовні та непродумані реформи», які принесли більше шкоди, ніж відсутність реформ за пізнього Брежнєва. З 1989 року Перебудова набувала «все більш деструктивного характеру». Горбачов, мовляв, був марнославною людиною — і «підступний Захід» за допомогою хвалебних відгуків, публікацій у пресі та Нобелівської премії миру підштовхував радянського реформатора до все більших поступок у зовнішній політиці. Так Горбачов «розбазарив» геополітичні позиції Росії, досягнуті Сталіним у Другій світовій.
У підручнику можна простежити протиставлення фігур консервативних радянських вождів (Сталіна та Брежнєва), за яких СРСР досягає зовнішньополітичних перемог і високого рівня добробуту, та вождів-«реформаторів» (Хрущова та Горбачова), які впроваджують необдумані реформи та ставлять під ризик усі ці досягнення. Так само в історії Росії підручник протиставляє невдалі реформи 90-х за правління Єльцина й економічне зростання, суспільну злагоду та «відновлення історичної справедливості» на світовій арені в епоху Путіна. Таким чином, історичний наратив використаний для виправдання та прославлення путінського консервативного авторитаризму.
Західні медіа як «ворожа зброя»
«Колективний Захід», очолюваний США, у підручнику зображено як іманентного ворога Росії, водночас агресивного і підступного, що під гаслами «демократії» насправді жорстко просуває свої інтереси. Саме Захід нібито розв’язав Холодну війну, під час якої лише позірно приймав мирні ініціативи СРСР, але й далі тримав курс на знищення цієї країни. Західні спецслужби курували повоєнне антирадянське збройне підпілля, згодом — дисидентів, національні рухи й антирадянську опозицію загалом. Захід не міг перемогти СРСР у прямому збройному зіткненні; наводяться паралелі з Першою світовою, яку Росія, мовляв, не програла у воєнному сенсі, але була зруйнована зсередини підривними силами, підтримуваними з-за кордону.
У підручнику йдеться про те, що під час Перебудови Захід побачив «історичний шанс усунути з міжнародної сцени свого головного геополітичного конкурента». Мовляв, необачно запровадивши політику «гласності», Горбачов дав Заходу можливість розв’язати інформаційну війну, під час якої «на громадян СРСР обрушилася лавина деструктивної та ворожої інформації», а радянська офіційна пропаганда відповідала незграбно. Радянські громадяни зневірилися у можливості збереження єдиної країни та не змогли протидіяти процесу розпаду Союзу. Учнів підводять до думки про необхідність захисту «суверенітету в інформаційному просторі». Лише цензуруючи інформаційний простір, держава може вистояти в протиборстві з геополітичними ворогами.
Росія «серйозно та з довірою» сприйняла заяви Заходу про завершення Холодної війни. Насправді, «розваливши» СРСР, після якого росіяни нібито стали «найбільшим розділеним народом у світі», Захід не вгамувався. Тепер нібито на меті було розчленування Росії за «югославським сценарієм». У 1990-ті роки західна пропаганда «атакувала» російське суспільство. Замість «традиційних» російських цінностей (скромно перераховані: добро, справедливість, колективізм, милосердя, жертовність), Захід буцімто нав’язував індивідуалізм, матеріалізм, зневагу до чужих страждань. Західні медіа, мовляв, розгорнули «широку кампанію» на підтримку чеченського сепаратизму. Навколо Росії начебто створювалося «кільце» з постсоціалістичних і пострадянських держав, де Захід просував до влади русофобів-націоналістів. Лише після приходу Путіна до влади сепаратизм було переможено, російське суспільство знову консолідуватися та повернулося на традиційну колію розвитку.
Захід начебто не міг спокійно дивитися на повернення Росією своїх геополітичних позицій. Коли у 2008-му Росія була «вимушена реагувати на агресивні кроки Грузії» (тобто напала на сусідню країну), західні ЗМІ розгорнули повномасштабну кампанію, аби виставити Росію агресоркою. Але це остаточно розвіяло «міф» про їхню об’єктивність. Сучасна криза у міжнародних відносинах, звісно, викликана діями США та їхніх союзників. На початку розділу «Росія сьогодні. СВО» наведено синхронну таблицю. У колонці «Росія» згадується «возз’єднання» Криму, початок «СВО» та «входження» до складу Росії нових регіонів, тоді як колонка «Світ» рясніє датами агресивних дій західних держав: вторгнення США та союзників у Сирію (2014), втручання НАТО в громадянську війну у Лівію (2015), завершення вторгнення Франції у ЦАР (2016). Крім цього, автори наводять фейк про співпрацю США та ІДІЛ, спрямовану на повалення «законного уряду» Башара Асада.
Свою потужну зброю, медіа, Захід буцімто наразі спрямував на дискредитацію «СВО». Створено цілу «світову індустрію», яка безперервно фабрикує постановні ролики, фейкові фото та відео, а західні соцмережі та ЗМІ нібито з ентузіазмом поширюють їх світом. Водночас Росію «безпідставно» звинувачують у веденні «витонченої телепропаганди».
Учням рекомендують бути пильними, розмірковувати, чому певну новину поширюють популярні блогери, та закликають не стати «жертвами дешевих маніпуляцій». Таким чином російська влада намагається «відключити» дітей на окупованих територіях від українського інформаційного простору, зображуючи прозахідний медіапростір вмістилищем фейків і маніпуляцій, яким не варто довіряти. Російські пропагандисти вдаються до тактики віддзеркалення: західні медіа представлено пропагандою, а російські — контрпропагандою, що викриває інструменти інформаційної війни, розв’язаної Заходом проти свого геополітичного противника. Іронічно, що Мединський та Торкунов звинувачують США та ЄС у розробці «підручників» (у тексті цей термін взято в лапки), які фальсифікують історію, виставляючи Росію агресоркою та колонізаторкою.
Україна у кривому дзеркалі: від «австрійського генштабу» до «хунти»
Стаття Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» 2021 року знаменувала відхід російської пропаганди від радянського наративу про братські (дуже близькі, але все ж таки окремі) народи та повернення до наративу часів Російської імперії про «триєдиний народ», що складається з «великоросів», «малоросів» і білорусів. Не дивно, що новий російський підручник стільки говорить (а іноді, навпаки, замовчує) про історію України.
У розділі про «СВО» автори виходять поза хронологічні межі програми 11 класу, щоб «нагодувати» учнів історичними фейками та маніпуляціями, які багато років циркулювали в російському публічному дискурсі та навіть історичній науці, але досі не потрапляли на сторінки шкільних підручників. Зманіпульовано етимологією слова «Україна», що має підважити уявлення про неї як незалежну державу — це, за версією пропаганди, всього-на-всього «окраїна Росії». У XVII ст. козаки «увійшли» до складу Російської держави нібито як частина єдиного російського народу. У XIX ст. український національний рух — це «проєкт австрійського Генштабу» з метою втримати в імперії Габсбургів слов’ян, які тяжіли до Москви. Населення Західної України на той момент нібито було російськомовним, але на ньому вперше випробували «технології» зі створення «антимосковської Русі». Австрійська влада запровадила «штучну мову» та національну символіку, а «злим генієм», який вигадав історію України, став професор Львівського університету Михайло Грушевський. До галицьких «росіян» технології застосовували так довго, що вони нібито самі в них повірили та перетворилися на злоякісних західних українців, які у XX-XXI століттях негативно впливатимуть на «східняків», нав’язуючи їм «українство». «Створений Австрією» український «сепаратизм» у двох світових війнах взяла на озброєння Німеччина — цією тезою український націоналізм напряму ототожнюється з (нео)нацизмом.
У розділах про радянську історію уникають згадок про внесок українців у перемогу над нацизмом, участь УРСР у створенні ООН, економічне значення другої за обсягами промисловості радянської республіки. В учнів не повинно скластися враження, що Радянська Україна відігравала в Союзі помітну роль, адже це відповідає наративу про «братські народи», але аж ніяк не про «один народ». Натомість на історичній сцені присутні українські націоналісти, яких після поразки Райху підтримують західні спецслужби. У підручнику пишуть про членів УПА як про колабораціоністів, які тероризували цивільне населення. Щоб ще дужче демонізувати образ бандерівців, пропагандисти згадують УПА й у параграфі про зростання злочинності після Другої світової. УПА прирівняно до «кримінального угруповання, які промишляли вбивствами та грабунками». Радянська влада розгромила бандерівців і запроторила їх до таборів. Український націоналізм нібито на деякий час зник. Але імпульсивний Хрущов припустився помилки та «реабілітував» колабораціоністів у 1955 році. Щоб побудувати логічний перехід від бандерівців до українського руху за незалежність, сконструйовано цікавий фейк. Виявляється, колишні колабораціоністи повернулися додому на «Західну Україну», де активно займалися суспільною роботою та будували кар’єри, заново розносячи бацили сепаратизму.
У підручнику відтворюють радянські ідеологічні штампи: нібито спільні зусилля під час Другої світової війни запустили процес формування єдиного радянського народу. У Радянському Союзі до цього формування офіційно дозріли лише в брежнєвській Конституції 1977 року. Пропагандисти підводять читачів до висновку, що радянський народ — потенційна база для збільшення російського народу. Мединський і Торкунов наголошують, що наприкінці 1970-х у більшості радянських республік кожне п’яте весілля було інтернаціональним, а «діти в змішаних шлюбах — росіяни». Цим фактично визнається (і схвалюється) асиміляція, і на поверхню проступає відчуття культурної вищості росіян над сусідніми народами, яке загалом притаманне російській пропаганді, але всіляко нею заперечується. Автори буквально оспівують радянську національну політику: «унікальне в історії світової цивілізації зниження рівня міжнаціональної конфліктності», «єднання не мало аналогів в усій попередній історії нашої країни», «накопичений досвід культурного взаєморозуміння». Незрозуміло лише, чому в умовах такої ідилії через десяток років більшість населення УРСР піде на поводу у «західної пропаганди», «ексбандерівців із західних областей» і «корисливої республіканської еліти», голосуючи за незалежність.
Російський історичний наратив, як і будь-яка пропаганда, зітканий із взаємозаперечних параграфів. Чотири десятиріччя успішно формувався «єдиний радянський народ» (із перспективою перетворення у щирих росіян), але варто було 4 роки не глушити «ворожі голоси» (тобто дати свободу слова західним ЗМІ) — і Радянський Союз розпався.
Коли заходить мова про пострадянську історію, то підкреслюється, що Росія взяла на себе борги СРСР, лишивши новим державам усі активи й таким чином забезпечивши їм «хороший старт». Зазначається, що між Україною та Росією збереглися сильні економічні зв’язки, а українська економіка не могла повноцінно розвиватися без російських енергоресурсів. Через це держави, здавалося, мали «прагнути до більшої інтеграції», але цього не відбулося, адже «взаємовигідне співробітництво та добросусідство між Росією та Україною суперечило довгостроковим інтересам Заходу щодо “стримування” нашої країни». Розповідаючи про Україну кінця ХХ століття, Мединський і Торкунов вдаються до прийому анахронізму. В Україні 1990-х уже нібито при владі націоналістичні й антиросійськи налаштовані політики, скорочуються обсяги україно-російської торгівлі, Київ бере курс на Захід і дистанціюється від Москви, отримує кредити від МВФ під умови ринкових реформ, широко діють західні неурядові організації (звісно, насамперед демонічний фонд Сороса). Історична політика України полягає в «замовчуванні» «подвигів радянських героїв» і глорифікації ОУН-УПА. Насправді викривлені елементи цієї картини «створення анти-Росії» запозичено з історії України пізнішого періоду — вже після Помаранчевої революції, а радше навіть після 2014 року.
Навіщо російським пропагандистам знадобився такий зсув у хронології? У такому вигляді історія незалежної України краще пасує до наративу про ворожий Захід, який після розвалу СРСР миттю перемкнувся на створення проблем для Росії. Також це має виправдовувати ворожі дії російської влади проти України, які розпочалися задовго до 2014 року. Згадаймо низку «газових війн», починаючи з 1992 року, рішення Верховної Ради Росії про статус Севастополя як «російського міста» 1993 року, конфлікт навколо острова Тузла 2003 року… Якщо учень з окупованих територій отримає з інших джерел інформацію про ці події, він має прийти до висновку, що це були виправдані дії Кремля проти «русофобської» країни. Зрештою, «ультранаціоналістичний режим» в Україні, про який ітиметься далі, не міг виникнути на порожньому місці, а мав формуватися десятиріччями. «Декілька поколінь в Україні, починаючи з 1990-х років, виховувалися у неприязні до Росії, на неонацистських ідеях».
Через концепцію, що Україна була націоналістичною державою ще з 1990-х років, підручник уникає згадок про проросійське президентство Віктора Януковича — згадано лише, що у 2014 році його скинув «збройний заколот», у результаті якого до влади прийшла «хунта». Підручник має «зцементувати» у свідомості учнів потік пропаганди, який вони й без того отримують із російських ЗМІ та соцмереж.
- Читайте також: Як Росія розмиває реальність за допомогою новомови: «відновлення історичної справедливості»
Розділ «Росія сьогодні. СВО» наповнений фейками та дезінформацією, які створювалися російським агітпропом після Революції Гідності. Мовляв, нова українська влада відразу встановила «ультранаціоналістичний режим» — «під диктовку Заходу та західноукраїнської меншості» почала забороняти все російське й утискати російськомовне населення (за даними авторів підручника, це 80% населення України). А українську мову, яку вчили в Радянському Союзі, замінили на західноукраїнський «діалект».
Анексія Криму була викликана «погрозами української влади вигнати з Севастополя Чорноморський флот Росії». «Нацисти» з добровольчих батальйонів придушили проросійські виступи в Харкові та на півдні України, «спаливши живцем» десятки протестувальників у одеському Будинку профспілок. А на Донбасі відбулося «народне повстання» та сформувалося ополчення з «ветеранів-афганців, міліціонерів, учителів, шахтарів». До них приєдналися добровольці з Криму та Росії, а російські військові нібито брали відпустки та за власною ініціативою їхали на схід України воювати, як царські офіцери часів Олександра ІІ їздили допомагати повсталим проти Османської імперії болгарам. Підписавши Мінські угоди, українська влада насправді перебувала у «таємній змові з НАТО» та просто «морочила голову» учасникам переговорного процесу. Лідери ФРН, Франції та України пізніше зізналися, що не збиралися виконувати Мінськ-2. «Оновлений київський режим» (тобто влада Президента Зеленського) у призмі підручника виглядає ще більш нацистським, ворогом усього прогресивного людства. Адже на початку 2020-х років Україна відкрила на своїй території «американські біолабораторії», збиралася відновити ядерну зброю та вступити до НАТО, після чого атакувати Крим і Донбас, спровокувавши «кінець цивілізації», який не допустив Путін, почавши «СВО». Отже, президент Росії рятував не тільки існування російського народу (про що йдеться у наведеній цитаті Путіна), а й існування всього людства.
Росія «піклується» про приєднані «нові регіони», будуючи там житлові будинки, дороги, школи, лікарні. Західні санкції пішли Росії тільки «на користь»: держава та бізнес заміщають імпорт національним виробництвом, економіка зростає, у ній з’являються нові престижні робочі місця, які й займуть учні після завершення освіти. Замість української «загибелі цивілізації» дітей з окупованих територій тепер чекають російські «нові часи» з дивовижними перспективами. «Саме цей час дає величезний шанс вам, випускники шкіл, добитися швидкого професійного успіху у дорослому житті, у бізнесі, на виробництві, у науці. Такі унікальні часи трапляються в історії нечасто. Після відходу іноземних компаній багато ринків перед вами відкриті. Відкриті фантастичні можливості для кар’єри в бізнесі та власних стартапів. Не проґавте цей шанс. Сьогодні Росія — воістину країна можливостей». Воістину мажорна нота для завершення 450 сторінок пропаганди, маніпуляцій і брехні.
Той, хто контролює історію, контролює майбутнє?
З новим підручником шкільне викладання історії в Росії остаточно перетворилося на інструмент пропаганди. Більша частина підручника присвячена історії Радянського Союзу, який представлено державою, що піклувалася про зростання добробуту своїх громадян і підтримання миру на міжнародній арені. Просувається теза, що держава досягала значних успіхів під керівництвом консервативних авторитарних лідерів, таких як Йосип Сталін і Леонід Брежнєв. Західні країни зображено як агресивні й підступні та націлені на знищення свого головного геополітичного конкурента — СРСР, згодом Росії. Особливо небезпечна зброя Заходу — це медіа, які зруйнували зсередини Радянський Союз у роки Перебудови, а зараз працюють над дискредитацією політики Росії, зокрема «спеціальної воєнної операції». Школярів намагаються переконати, що споживати інформацію із західних медіа — це піддаватися на маніпуляції, а захистити національну безпеку може лише «інформаційний суверенітет», тобто обмеження доступу до іноземних ЗМІ та соцмереж.
Хоча чимало сторінок присвячено оспівуванню радянського тоталітаризму, підручник не прагне перетворити школярів на «радянських людей», а є інструментом російської асиміляції, вістря якого спрямоване на дітей з окупованих територій. Українська нація зображується як штучне утворення, сконструйоване Заходом для послаблення Росії; а історія України, виключена зі шкільної програми, представляється як вигадана «австрійськими агентами». У цьому підручник Мединського та Торкунова став логічним продовженням статті Путіна 2021 року про «один народ». Окремий розділ, присвячений «СВО», має закріпити у свідомості українських учнів офіційний кремлівський наратив про «денацифікацію» України та привабити молодь великими перспективами, які начебто відкриваються для неї у державі-окупанті.
