Новини про наукові дослідження, які з’являються в українських виданнях, зазвичай дублюють повідомлення іноземних ЗМІ, що не є еталонами наукової журналістики. Економлячи час та зусилля на перевірці автентичності й адекватності першоджерел, ми пропагуємо псевдонауку, яка стала доволі поширеним явищем як завдяки невибагливості працівників медіаіндустрії, так і завдяки окремим ученим. 

Метааналіз результатів 21 опитування, опублікований у журналі PLoS One, виявив доволі невтішну тенденцію: майже 2% науковців призналися, що бодай одного разу фабрикували, фальсифікували чи підтасовували дані своїх досліджень, і понад 14% ловили на гарячому своїх співробітників. Більше як третина визнала, що вдавалася до інших махінацій, і майже 72% підозрювали в цьому колег.  

‘Publish or perish’* 

* з англ. “Опублікуй або зникни”

До цього жорсткого принципу призвичаїлися й українські вчені, які друкуються в профільних закордонних журналах. За радянських часів такого тиску не було: якщо й доводилося писати щось регулярно, то здебільшого наукові звіти, що було радше бюрократичною процедурою. «Можна сказати, що твоя успішність сьогодні залежить від періодичності публікації результатів досліджень. Є багато зауважень, але поки що кращого способу оцінювання не придумали», – розповідає MediaSapiens Андрій Васін, старший науковий співробітник Інституту фізики напівпровідників ім. В. Лашкарьова. 

Одне із зауважень самих учених щодо процедури оцінювання їхньої ефективності – аби потрапити на шпальти найпрестижніших видань, ці дослідження мають бути чи принаймні здаватися приголомшливими та новаторськими. Під таким тиском деякі науковці вдаються до хитрощів, маніпулюючи даними, такими,  як тривалість дослідження, розмір і характеристики вибірки. Поширеним явищем є пі-гакінґ (p-hacking), коли під час аналізу даних поєднують між собою статистично виразні змінні, але без вагомих на те підстав. Тобто замість перевіряти, чи доводять гіпотезу отримані результати дослідження, на їхній основі цю гіпотезу вигадують (це найбільш притаманно суспільним наукам, для яких джерелами даних часто є опитування). 

Правилом про те, що кореляція не доводить причиново-наслідкового зв’язку, нехтують – і дістають висновки на межі фантастики, езотерики чи просто нонсенс, який поширюється в пресі, як вірус.

Ось кілька прикладів. 

«Еспресо»

Вчені довели, що уявні тренування в спортзалі зміцнюють м’язи

Джерело – Daily Mail із посиланням на телешоу на BBC2 Trust Me, I’m A Doctor.

Gazeta.ua

Вчені довели, що жінки після менопаузи можуть завагітніти

Джерело –  medikforum.ru, з посиланням на грецьку клініку для лікування безпліддя Genesis Athens.

УНІАН 

Вакцинація від грипу «не працює» в організмі огрядних людей – вчені

Джерело – Meddaily.ru, з посиланням на «PRO Здоровье», з посиланням на mBio (без посилання на наукове дослідження). 

«Легко знайти підтвердження теорії, якщо ви його шукаєте», – застерігав свого часу учених Карл Поппер і запевняв, що справжня наука – на відміну від псевдонауки – шукає «чорного лебедя», або ж будь-які можливі аргументи, що піддають сумніву теорію, яка здається надійною й не викликає заперечень. Ці так звані негативні дослідження, які спростовують поширену гіпотезу, є принципово важливими для наукового прогресу. Але на практиці ними складно зацікавити мас-медіа. Та й, направду, самих учених, охочих перевіряти, чи хтось із їхніх попередників припустився помилки, чи ні, одиниці. Під таку затію складно знайти фінансування, за неї не дадуть премію (її зарезервовано для першопрохідців). Ще й ворогів можна нажити: скажуть, мовляв, мотив був нашкодити конкурентові. «Захистити дисертацію на основі цього ви теж не зможете, – стверджує Валентина Яцишин, науковий співробітник Інституту харчової біотехнології та геноміки НАНУ. – Те, що щось не так було з дослідженням, обговорюють ну хіба тільки усно одне з одним». Доволі показовим у цьому сенсі був скандал довкола докторської дисертації Катерини Кириленко, який продемонстрував безпорадність української системи атестації у викритті псевдонаукових робіт. 

Повторні дослідження – невдячна річ. Науковий фактчекінг – рідкісне явище. Аби не розганяти конвеєр з виробництва псевдонаукової нісенітниці, нам варто пам’ятати про такі важливі деталі.  

Учені не є небожителями 

Не слід забувати, що вони теж можуть помилятися та що не всі з них схильні визнавати свої помилки.

Завжди запитуймо, звідки інформація

І хоча згадка саме про «британських учених», які, схоже, мають не сильніший зв’язок із британськими вченими, як із будь-якими іншими, готує нас до повідомлень про якісь безглузді відкриття, що не мають жодного практичного застосування, слід ставити під сумнів для профілактики будь-який контент із претензією на наукове походження. Особливо якщо його зміст викликає у вас нестримний сміх. 

Посилання на іноземне видання, яке опублікувало низькоякісне дослідження, усе ж таки не звільняє нас, українських журналістів, од відповідальності за поширення неправдивої інформації. Якщо є доступ до оригіналу, то не завадить переглянути саме його й дізнатися, чи достатньо авторитетним є видання, у якому його опубліковано.  

Більше запитань

Якщо дослідження ставило перед собою мету встановити причиново-наслідковий зв’язок, то треба переконатися, що вчені брали до уваги інші можливі фактори впливу на результат. Скажімо, вони з’ясували, що зелений колір діє на людей заспокійливо. Цілком логічно поцікавитися, якою є реакція на інші кольори.

Доктор медичних наук і викладач Іллінойського університету Джаліз Рехман стверджує, що розважальна журналістика презентує аудиторії відповідь на запитання, чому здійснювали дослідження, оминаючи як. Це, за його словами, спричиняє «значну кількість патогенного ентузіазму». Дослідники, він пише, захоплені своєю роботою й часом уживають в описі своїх результатів такі слова, як «неймовірний», «революційний» або «зміна парадигми». Критична журналістика має бути менш емоційною й намагається дати тверезішу оцінку результатам дослідження, указувати на його обмеження та недоліки.

Вибірка має значення 

Валідність наукового дослідження залежить від того, наскільки вона репрезентативна, – чи достатньо велика порівняно з масштабами гіпотези та чи відображає різноманіття, притаманне об’єктові дослідження. В експериментах із піддослідними групами не ігноруймо також стан груп контролю, які допомагають краще зрозуміти значення факторів впливу, бо не зазнають його й тому є базою для порівняння. Її відсутність – ознака упередженості експериментаторів, що сприяє розвиткові не науки, а культу.

Історія питання  

Потрібно знати, як впливають результати наукового дослідження на сферу загалом, який воно викликало резонанс та якої думки експертне середовище. Якщо йдеться, приміром, про холодний термоядерний синтез чи торсійні поля, то варто мати уявлення про науковий консенсус щодо цих питань. 

Згадуючи про меншість, треба вказувати, наскільки вона є впливовою. Раніше ми вже писали про те, як сам журналістський стандарт (баланс думок) може ввести в оману аудиторію стосовно дискусії всередині наукової спільноти, зокрема, стосовно причин зміни клімату.

Долаючи труднощі перекладу

«Я не можу досліджувати щось із власної примхи. Важливо, щоб твоє дослідження відповідало на запит суспільства. Тоді й легше пояснити, навіщо воно», – каже Андрій Васін. Уже понад двадцять років він вивчає властивості тонких плівок аморфного та нанокристалічного карбіду кремнію для створення нового покоління світлодіодних ламп. Називає це своїм внеском в енергетичну еволюцію – те, що нині на часі з огляду на енергетичну кризу в країні. Працював у Японії та Франції. Оскільки найближчі десять років попит на світлодіодні лампи зростатиме, учений переконаний, що це підігріє цікавість й українських медіа до досягнень вітчизняної науки. Поки що, каже, у нього цікавилися передовсім іншим: чого все ж повернувся в Україну. 

Коли йдеться про вітчизняну науку, журналісти інколи схильні передчасно утрирувати вагомість досягнень учених-земляків, не розібравшись, у чому їхня суть. І цей оптимізм – неважливо, чи з патріотичних поривань, чи через звичайну недбалість – може мати доволі неприємні наслідки як для вчених, так і для громадськості. «Особливо це стосується біомедичних наук. Преса тиражує примарні надії, а потім наукові установи отримують дзвінки від людей, які сподіваються, що їх тепер можуть зцілити», – каже Валентина Яцишин. На її думку, це відбувається тому, що вчені, з якими спілкуються журналісти, не мають змоги пересвідчитися в тому, що їх правильно зрозуміли. 

Про те, як полагодити цей «зіпсований телефон» і зняти напруження в стосунках між науковою спільнотою та ЗМІ, MediaSapiens запитав у Лілії Поберезької, співзасновниці тренінгової фірми Media Players International (Лондон): «У мене є улюблений жарт, який пояснює подекуди напружені стосунки між науковцями й журналістами. Учений: “Висновки мого дослідження не мають сенсу, якщо вирвати їх із контексту”. Газетний заголовок наступного дня – “Учений: висновки мого дослідження не мають жодного сенсу”. Щоб уникнути таких ситуацій, які не йдуть на користь жодній зі сторін, ученим і журналістам треба зрозуміти, у чому полягає різниця між їхнім менталітетом і професійною діяльністю. У деяких аспектах вони прямо протилежні, але розумний компроміс можливий».

Для цього, на думку пані Лілії, ученим потрібно взяти до уваги таке. 

Не кожне наукове дослідження зацікавить журналістів. Запитайте себе, що саме у вашому дослідженні або його елементах може зацікавити широку аудиторію. Ось елементи медійної історії, на яких варто зосередитись у спілкуванні із журналістами, – вплив на здоров'я/добробут/безпеку людей; щось незвичне, унікальне, сенсаційне, курйозне; інформація в «тренді»; контроверсія або конфлікт; людське зацікавлення. 

• Для вчених дуже важливим є процес дослідження й методологія, а для журналістів –  висновки та їхні наслідки для пересічного громадянина. На цьому й треба робити наголос у медійних ситуаціях.
• Хоч як боляче це робити, спрощуйте подачу наукової інформації! Напівжартівливий перший закон журналістики такий: «Спочатку спростимо, потім перебільшимо». Краще вам самим спростити пояснення, аніж довірити це журналістам, принаймні ви зробите це компетентніше.
• Для спілкування з медійниками доберіть кілька найпереконливіших (або, як кажуть журналісти, «убивчих») фактів і статистичних даних із вашого дослідження, аби не потонути в морі інформації й не дратувати журналістів. 
• Працюйте на випередження та застерігайте журналістів від типових помилок. Журналісти зазвичай не розуміють різниці між причиновим зв'язком і статистичною кореляцією явищ. Для них А завжди спричиняє Б. Якщо ваше дослідження цього не показує, наголосіть на цьому під час інтерв'ю. 
• Уникайте наукової термінології й особливо абревіатур, говоріть «вільною людською» мовою. Говорити просто не означає говорити примітивно!
• В інтерв’ю (особливо теле- й радіо-) говоріть з ентузіазмом і, якщо це доречно, використовуйте гумор.
• І наостанку. Під час інтерв'ю забудьте про ваших колег-науковців: це не ваша аудиторія! Уміння популяризувати складну наукову інформацію не тільки не зашкодить вашій науковій репутації, а й посилить її, бо це дар, який має далеко не кожен учений.