Визнання Голодомору актом геноциду на міжнародному рівні відбувалося в кілька етапів. Першими його визнали Естонія й Австралія у 1993 році. На початку 2000-х відповідні заяви ухвалили також Канада, Угорщина, Литва, Польща. У 2006 році Голодомор визнала геноцидом Верховна Рада України, після чого міжнародне визнання стало одним із пріоритетів української дипломатії. Це дало результат: станом на лютий 2022 року близько 15 країн визнали Голодомор актом геноциду.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року за кордоном, поряд з акціями підтримки України, постали питання про передумови й історичні корені війни. Історія Голодомору набула нової актуальності й навіть стала зрозумілішою для іноземної аудиторії. У 2022—2023 роках відбулася нова хвиля визнання, до якої долучилися Німеччина, Франція й Італія. Станом на жовтень 2026 року Голодомор визнали геноцидом 28 країн.

Однак у багатьох країнах Глобального Півдня — умовної назви, що об’єднує різні за історією та досвідом країни — про Голодомор досі знають мало. Радянська влада десятиліттями приховувала злочин, а свідчення журналістів і дипломатів оголошувала «наклепом». Сьогодні цю практику заперечення продовжує російська державна пропаганда. Водночас бракує доступних і якісних матеріалів про Голодомор мовами місцевих аудиторій. Але зараз для України особливо важливо, щоб на Близькому Сході, у Латинській Америці й Африці звучав її власний голос — зокрема в розмові про історію та культуру нашої країни.

Видання Національного музею Голодомору-геноциду, що досліджують механізми радянської пропаганди, приховування правди та методи заперечення Голодомору 1932—1933 років. Доступні у крамничці Музею

Цього року ми — співробітники Музею Голодомору — стали співтворцями медіакампанії, яка мала допомогти зрозуміти, як аудиторії 13 країн світу реагують на тему Голодомору.

Ця ініціатива тривала з 24 серпня до 20 вересня 2026 року й охопила 13 країн: Аргентину, Бразилію, Уругвай, Чилі, Перу, Гондурас, Сальвадор, Домініканську Республіку, Ліван, Кенію, Південно-Африканську Республіку, Руанду й Австралію.

Медіакампанія була складовою проєкту «Підтримка Національного музею Голодомору-геноциду», який реалізує Cowater International у партнерстві з Канадсько-українською фундацією, за фінансування Міністерства закордонних справ Канади.

Окрім англійської, підтримка партнерів також дала змогу адаптувати інформаційні матеріали мовами, якими говорить Глобальний Південь: португальською, арабською, іспанською та французькою, а також організувати їх таргетоване поширення. Для нас у Музеї це була можливість установити перший контакт з аудиторіями, до яких музейні матеріали інакше могли б не потрапити, й отримати дані для наступних кроків.

Як зробити далеку історію зрозумілою

Головна складність такої кампанії полягала в тому, щоб зацікавити аудиторію історією далекої, географічно та ментально, країни. Що має спонукати жителя Найробі чи Монтевідео зупинитися на дописі про Голодомор, гортаючи стрічку соцмереж?

Саме тому було прийнято рішення використати інструмент аналогій — показати, що історія, якій уже понад 90 років, значно ближча до сучасності, ніж може здатися на перший погляд. Ключове повідомлення — «Радянські тактики 1930-х. Нічого не нагадує?».

Основою змістового наповнення кампанії стала концепція, викладена в есе «Радянський геноцид в Україні» Рафала Лемкіна — автора терміна «геноцид». На початку 1950-х років він описав дії СРСР проти українства як чотири удари: знищення інтелігенції — «мозку нації», духовенства — «душі нації», селян — «тіла нації», а також фрагментації українського народу шляхом переселень.

Короткі шестисекундні відео та зображення зіставляли радянську пропаганду з історичними свідченнями: образи добробуту на плакатах — з архівними фотографіями, що показували реалії того часу. Матеріали англійською, іспанською, португальською, французькою й арабською мовами запрошували перейти на інформаційну сторінку й дізнатися більше про Голодомор.

Приклад статичних матеріалів медіакампанії Музею Голодомору для країн Глобального Півдня французькою мовою. (с) MixTape

Уже на самій інформаційній сторінці відвідувачі бачили чотири інтерактивні картки, що відсилають до концепції Лемкіна: «Змусити замовчати» — про переслідування української інтелігенції; «Роз’єднати» — про руйнування церкви та зв’язків усередині громад; «Морити голодом» — про навмисне позбавлення людей їжі; «Заперечити» — про примусове виселення українців і стирання слідів їхнього життя на рідній землі. Кожна картка містила архівну фотографію та коротке пояснення.

Приклад інтерактивної картки на інформаційній сторінці медіакампанії Музею Голодомору англійською мовою (с) MixTape

Натискання перевертало картку й відкривало відповідь на запитання «Що ви можете зробити?»: підтримувати збереження культурної пам’яті, захищати релігійне різноманіття, розпізнавати використання голоду як зброї та виступати проти примусового переміщення людей.

Приклад інтерактивної картки на інформаційній сторінці медіакампанії Музею Голодомору англійською мовою (с) MixTape

Так український історичний досвід пов’язували з сучасними питаннями права на їжу, дім, культуру та власну ідентичність — темами, які можуть бути близькими й зрозумілими жителям країн, де поширювали матеріали кампанії. Продовжити знайомство з історією Голодомору можна було за посиланням на сайт Національного музею Голодомору-геноциду.

Що ми побачили за цифрами

За чотири тижні матеріали кампанії отримали близько 26 мільйонів показів. Різні мовні версії інформаційної сторінки сукупно зафіксували понад 325 тисяч відвідувачів. Майже 11,8 тисячі користувачів відкрили щонайменше одну інтерактивну картку, а на посилання на сайт музею натиснули 1 539 разів.

Масштаб аудиторії та її подальші дії могли давати різну картину результатів. Найбільше показів матеріалів зафіксували в Кенії — 3,51 мільйона. Водночас Австралія, яка мала найменшу кількість відвідувачів серед 13 країн, посіла четверте місце за кількістю кліків на сайт музею — 117.

Найбільшу аудиторію залучив Ліван — майже 72 тисячі відвідувачів інформаційної сторінки. Картки на самій сторінці відкрили 6,5% із них. Найвищою ця частка взаємодії з матеріалами кампанії була у Руанді — 8,8%, або майже кожен одинадцятий відвідувач.

Для нас ці дані стали орієнтиром для подальшої музейної роботи. Вони показали, де вдалося залучити ширшу аудиторію, а де відвідувачі частіше робили наступний крок у знайомстві з історією Голодомору. Саме за другим показником вирізнилася Бразилія — країна, де цифрову комунікацію невдовзі продовжить мандрівна виставка Національного музею Голодомору-геноциду.

Бразилія: від цифрового контакту до виставки

У Бразилії медіакампанія зафіксувала понад 31 тисячу відвідувачів інформаційної сторінки і 251 клік на посилання на сайт музею. За кількістю переходів на сайт Музею Голодомору країна стала першою в Латинській Америці та другою серед усіх 13 країн. Відносно кількості відвідувачів їх фіксували у 1,7 раза частіше, ніж у середньому. За майже однакової аудиторії сторінки Бразилія дала приблизно втричі більше таких кліків/переходів на сайт, ніж Аргентина. Звернення саме до музейного джерела стало виразною рисою бразильського результату.

Приклад статичних матеріалів медіакампанії Музею Голодомору для країн Глобального Півдня португальською мовою. (с) MixTape

Музейна робота зазвичай вимірюється довго: виставки, експозиції, книги, дослідження. Медіакампанія живе за іншими законами: вона не замінює наукової роботи, а лише дає перший короткий контакт, після якого людина може рухатися далі й досліджувати більше. Завдяки підтримці уряду Канади в межах проєкту «Підтримка Національного музею Голодомору-геноциду» вже цього року Музей Голодомору зможе зробити важливий наступний крок — представити історію України аудиторії Бразилії, однієї з найбільших країн світу.

Уже за кілька тижнів у Сан-Паулу має відкритися мультимедійна виставка «Я розкажу тобі історії з України…». Українські експозиції такого масштабу нечасто дістаються країн Глобального Півдня, тож для нас у Музеї Голодомору це важлива можливість і професійний виклик: знайти спосіб говорити зі спільнотами, які з різних причин менше обізнані з українським контекстом.

Ми обрали розповідь через особисті історії. У відеозаписах свідки Голодомору та співробітники музею звертаються безпосередньо до відвідувачів, ділячись власним досвідом. Цей особистий вимір став також основою серії текстильних колажів Оксани Брюховецької, яку представлять на виставці. Мистецтво тут допомагає наблизити український досвід до нової аудиторії — через образи, емоції та історії конкретних людей. Надалі плануємо представити проєкт на інших майданчиках у країнах Латинської Америки, Африки та Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Поширюючи знання про Голодомор-геноцид, ми зберігаємо правду про злочин і допомагаємо світові краще розуміти Україну. Водночас історія Голодомору має значення далеко за межами нашої країни. Вона показує, як позбавлення доступу до їжі може ставати інструментом примусу та фізичного знищення людей. Знання цієї історії потрібне, щоб розпізнавати використання голоду як зброї сьогодні й вчасно діяти, аби цьому запобігти. У цьому сенсі знання має стати зброєю — проти замовчування, заперечення та повторення злочинів.

Автори: Михайло Костів, доктор філософії в галузі історії, завідувач відділу досліджень геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, Національний музей Голодомору-геноциду, та Ольга Цуприкова, заступниця генеральної директорки з міжнародної співпраці, Національний музей Голодомору-геноциду