Інший Шустер: Чим відомий американський журналіст, який написав книгу про Зеленського

Інший Шустер: Чим відомий американський журналіст, який написав книгу про Зеленського

09:00,
6 Лютого 2024
11415

Інший Шустер: Чим відомий американський журналіст, який написав книгу про Зеленського

09:00,
6 Лютого 2024
11415
Інший Шустер: Чим відомий американський журналіст, який написав книгу про Зеленського
Інший Шустер: Чим відомий американський журналіст, який написав книгу про Зеленського
Саймон Шустер був із президентом на початку повномасштабної війни, написав десятки статей про війну та Україну, за які його часто критикують.

Якщо останні років десять перед початком повномасштабної війни прізвище Шустер в Україні було у зв’язці з іменем «Савік» — бо йшлося про ведучого, який вів політичні токшоу, але раптом щез із телеекранів та й з України загалом, — то тепер це прізвище відомо ще й завдяки американському журналісту Саймону Шустеру. Він під час великої російсько-української війни провів два тижні в Офісі президента, зробив кілька резонансних матеріалів про українське військово-політичне керівництво, підготовку до війни та її початок. А тепер видав книжку про українського президента під назвою «Шоумен: Історія вторгнення, яке сколихнуло світ і зробило лідером Володимира Зеленського».

Спробуймо розібратися, хто такий Саймон Шустер, як він ставиться до України та чому саме він серед усіх можливих журналістів отримав ексклюзивний доступ до українського президента в такий історичний час.

Американець єврейського походження родом із Москви

Саймон Шустер народився у 1983 році в Москві у єврейській родині. Коли йому було шість років, сім’я емігрувала до США та жила в місті Сан-Франциско. У 2005 році Шустер закінчив Стенфордський університет, а під час навчання був редактором студентської газети The Stanford Daily.

Знання російської мови, ймовірно, зумовило вибір країни, де він почав працювати, — у 2006 році він повернувся до Москви та впродовж семи років писав статті на політичну й економічну тематику для видань The Moscow Times, Associated Press і Reuters. Проте працювати журналістом у Москві йому довелося до моменту, поки він не написав щось дуже незручне для Росії.

Зокрема, у 2013 році Саймон Шустер почав писати для Time, і з початком російсько-української війни навесні 2014-го висвітлював саме цю тему (в інтерв’ю «УП» він каже, що часто їздив на Донеччину у 2014-2015 роках). До початку війни він уже писав про Україну і, як він каже, спілкувався з Януковичем, а пізніше і з Порошенком.

У липні 2014-го в журналі вийшла його стаття «У Росії — злочин без кари» про літак рейсу MH17, збитий російськими терористами на Донеччині з російської зброї. Стаття була неприємною для російського президента (хоча й для Обами та лідерів ЄС також). У ній він називав Путіна «царем», розповідав про повністю контрольовані російські медіа, що поширюють пропаганду, не ставив під сумнів причетність Росії до збиття боїнга та нагадував: після анексії Криму та початку війни в Україні, а також у Сирії ЄС і США дуже повільно реагують на порушення Росією всіх міжнародних норм і майже нічого не протиставляють агресору — лише санкції, та й ті не дуже дієві. Зрозуміло, що після публікації статті журналісту заборонили в’їзд до Росії і він переїхав до Берліна, де писав матеріали про події в Європі та в пострадянських країнах.

У 2020-му він повернувся до США й досі працює в журналі Time, де є експертом із російсько-української війни.

Шустер і Україна

Якщо Шустер у 2014-му написав неприємну для Росії статтю про літак рейсу MH17, то це не означає, що він завжди писав те, що приємно українцям.

Наприклад, 1 березня 2014 року він написав статтю «Багато українців хочуть вторгнення Росії», яку почав із речення: «Для багатьох в Україні повномасштабне російське військове вторгнення було б схоже на визволення». Далі в тексті він писав, що «жителі східних міст зібралися, щоб привітати заяви Кремля про захист проросійських українців від революції, яка привела до влади новий уряд» і «радісні натовпи вийдуть вітати російські танки, якщо вони перетнуть кордон на сході України». В статті також сказано, що Росія підігрує цим настроям, впливаючи на місцеві еліти та на населення цих регіонів пропагандою, однак ні слова про тітушок, розгони антиросійських мітингів і переслідування промайданівських активістів на сході в ній не було. Але були розмірковування про те, що Ярош може опинитися у владі — звісно, з посиланням на соратників самого лідера «Правого сектора», які були, скажімо так, схильні трохи перебільшувати популярність Яроша. Також у статті говориться, як цей «правий бойовик» налякав «росіян на сході та півдні» України.

16 березня 2014 року Time опублікував іще одну статтю Шустера із заголовком «Переможці та переможені у голосуванні за відокремлення Криму». Це текст про псевдореферендум у Криму, яким росіяни нібито легалізували анексію півострова. І Шустер, хоч і писав про «поодинокі осередки спротиву», все ж повідомляє в статті, що більшість населення Криму привітала російську окупацію півострова. Для «етнічних росіян», пише Шустер, «голосування стало своєрідним поверненням додому, а також шансом вирватися з країни, де вони навряд чи відчували себе спокійно з часів розвалу Радянського Союзу». І загалом пише так, ніби піддає сумніву саму незаконність цього псевдоголосування. «Кримська виборча комісія оголосила, що 83% зареєстрованих виборців півострова взяли участь у голосуванні, і 95% з них проголосували за входження до складу Росії. Це може здатися неможливим результатом, ознакою сфальсифікованих виборів. І в певному сенсі так воно і було», — пише він. Читаючи ці рядки, хочеться спитати: а чому лише в певному сенсі? Чи не є удаваний російський «референдум» просто фарсом і порушенням і законів України, і міжнародного права? Адже саме тому його результати не визнав весь світ, окрім Казахстану та Киргизстану, а також таких самих невизнаних у світі утворень, як Абхазія та Південна Осетія, а також Нагірно-Карабаська Республіка, яка нині вже фактично ліквідована.

У липні 2014-го Шустер пише статтю під назвою «Українські повстанці назвали Путіна боягузом після бездіяльності Росії», у якій «українськими повстанцями» він називає проросійських бойовиків на окупованих територіях Донеччини й Луганщини, ніби умисно забуваючи, що серед них багато російських найманців, а керував ними колишній полковник ФСБ Росії Ігор Гіркін. Якого в тексті він називає «командиром повстанців на сході України». Слова «його (Путіна. — "ДМ") обіцянки підтримати сепаратистів тепер здаються лідерам повстанців — і їхнім численним прихильникам у Росії — брехливими обіцянками» сприймаються так, ніби «сепаратисти» — це якісь мало не повсталі проти української влади революціонери, які чомусь чекають підтримки Путіна. Але ні слова про те, що саме Росія постачає їм принаймні зброю для дестабілізації ситуації в Україні, в тексті немає. Ця стаття вийшла через місяць після того, як кореспонденти «Нової газети» супроводжували з Донецька трупи російських «добровольців», які поверталися в морозильнику додому після боїв за Донецький аеропорт. До збиття малайзійського боїнга з російського «Бука» залишався тиждень.

Зараз важко сказати, чому Саймон Шустер писав саме так, а не інакше, й чому його формулювання саме такі. Чому в той момент багато хто «не бачив» російські танки, російських «добровольців», російських Бородая та Гіркіна, а також російські гроші, які текли на окуповані землі України рікою. Можливо, тому що Україна на той момент була майже терра інкогніта для більшості західних кореспондентів — на відміну від Росії, в якій вони жили та працювали роками. Що майже не дозволяло їм швидко розібратися в тому, що відбувається в Україні під час початку війни. Україна в той період досить мало комунікувала із Заходом, а Росія натомість повсякчас утверджувала в іноземних країнах свою позицію та просувала там свій порядок денний. Вочевидь, більше російської адвокації та практично повна відсутність української на Заході утверджувала там подібні погляди, тому навіть незалежні кореспонденти, як Саймон Шустер, не бачили очевидного.

Справедливості заради варто відзначити, що інколи Шустер писав, як зараз можна зрозуміти, влучні передбачення. Наприклад, 25 лютого 2014 року він писав, що Путін залишиться при владі «принаймні до 2024 року». Але це єдине передбачення, яке Шустер може поставити собі в заслугу. Оскільки стаття, опублікована одразу після втечі Януковича та початку окупації росіянами Криму, мала назву «Ні, Росія не втрутиться в Україну». В ній про Україну говорили лише проросійські українські та власне російські політики. В ній також було сказано, що Путін не збирається «вводити війська навіть у Крим», що він сказав після початку Євромайдану, а сам Шустер вважав, що Путіну це і не потрібно — адже йому лише слід «почекати», аби після чергової революції в Україні до влади прийшов той, із ким Путін може домовлятися. Він пише: «Путін цього разу діятиме інакше. Його нинішній термін на посаді президента Росії закінчується лише у 2018 році, а після цього він зможе залишатися на посаді щонайменше до 2024 року. За цей час революція в Україні може виявитися тимчасовою, хоча й драматичною невдачею в російській мрії склеїти свої старі радянські альянси. Як показує історія, Путін — терпляча людина, і у нього є достатньо часу, щоб почекати та поспостерігати». За два дні після цієї статті в Криму російські військові захоплять будівлі парламенту, уряду та військовий аеропорт Бельбек.

Недруг «Азова»

Але найчастіше в Україні, говорячи негативно про Саймона Шустера чи називаючи його упередженим журналістом, згадують його статтю 2021 року «Лайкай, поширюй, вербуй: як біло-расистська міліція використовує фейсбук для радикалізації та підготовки нових членів», у якій він написав, що «“Азов” посідає центральну роль у мережі екстремістських груп, яка простягається від Каліфорнії через Європу до Нової Зеландії».

У статті Шустер пише про Йоахіма Фурхольма, норвежця, відкритого неонациста, який приїхав воювати до України і якого у статті Time названо «вербувальником “Азова”». Саймон Шустер так цю людину назвав, бо він нібито намагався завербувати до цього полку американця Шона Фуллера і в той момент жив на базі полку «Азов». «У глобальній мережі ультраправих екстремістів він був контактною особою руху "Азов" — українського бойового угруповання, яке тренувало і надихало білих расистів з усього світу», — йшлося в статті Шустера.

Згодом виявилося, що Фурхольм не був у складі «Азова». Але впродовж нетривалого часу у 2018 році він жив на базі полку «Азов» — його історію можна почитати в статті hromadske «Осло — Донбас: історія норвежця, якого вигнали з української армії» авторства Дарки Гірної та Остапа Яриша. Як сказано в цьому тексті, Фурхольма вигнали з лав ЗСУ, куди легально влаштовуються охочі іноземці, ймовірно через те, що стало відомо про його ультраправі погляди. Саме про раптове звільнення із ЗСУ Фурхольм мав розповісти Дарці Гірній та Остапу Яришу. Але стався форс-мажор, про який нещодавно, аж через п’ять років після самої події, Дарка Гірна написала на своїй фейсбук-сторінці. Якщо коротко: Фурхольма побили в Києві після його звільнення з підрозділу. Журналістка, дізнавшись про цю історію, «по-людськи» попросила когось прихистити побитого норвежця, і його на дві доби поселили в будівлі «Азова» в столиці. На цьому, за словами Гірної, його історія з полком «Азов» вичерпана.

Історія про «неонацистський батальйон “Азов”» з’явилася, звісно, не в Шустера — про це й без нього писала західна преса з початку війни. Саме тоді склався міф про фантастичну поширеність неонацистської ідеології в полку, а нині бригаді «Азов». Звісно, з огляду на початковий керівний склад добровольчого батальйону, зокрема, погляди та довоєнну діяльність його засновника Андрія Білецького, у журналістів були причини писати про ультраправих, які сформували й увійшли в цей батальйон. Але протягом років, коли і Білецький, і його оточення давно вже пішли з полку, а сам батальйон інтегрували у склад Нацгвардії, західна преса продовжувала писати про «парамілітарні угруповання», «ультраправі рухи», «воєнізоване ополчення» тощо, не розрізняючи власне підрозділ у складі МВС і політичну партію, громадський рух та все інше, що створив Білецький поза службою, використовуючи «Азов» як бренд для власної політичної кар'єри. Нагадаємо, що полк «Азов» був створений у 2014 році, цивільний рух «Азов» — у 2015-му, а політична партія — у 2016 році.

Ці численні публікації, в яких не розрізняли всі ці дуже різні організації, призвели до того, що в якийсь момент у Конгресі США навіть закликали визнати «Азов» (саме полк у складі Нацгвардії) міжнародною терористичною організацією , а раніше Конгрес США ще у 2015 році заборонив фінансування, тренування й інші види підтримки цього полку. Тоді дослідник правих рухів Антон Шеховцов пояснював, що полк «Азов» жодного відношення до рухів і партії Білецького не мають, і визнати полк у складі НГУ «терористичною організацією» буде величезною помилкою та подарунком Кремлю (до речі, Конгрес не прийняв цього рішення). Але навіть після численних пояснень про те, що полк, інтегрований у склад МВС, просто не може бути «воєнізованим ополченням», Саймон Шустер у статті для Time називає «Азов» «військовим крилом українського ультраправого руху».

Радник міністра цифрової трансформації Антон Мельник у коментарі «Детектору медіа» сказав, що саме статтею Шустера свого часу озброїлася російська пропаганда та навіть домоглася блокування сторінки «Азова» у соцмережі, що згодом «Мета» визнала несправедливим.

 

Після виходу статті Саймон Шустер вмикався в етер програми «Свобода слова» Савіка Шустера, який говорив: «Ми — не родичі, ми — однофамільці». Саме там Саймон Шустер у прямому етері публічно поспілкувався із засновником «Азова» Андрієм Білецьким.

Білецький тоді заперечив зв’язок «Азова» і з неонацистами загалом, і з Фурхольмом зокрема. А його короткострокове перебування пояснив так само, як і Дарка Гірна згодом, — норвежець потрапив у біду і його просто прихистили.

«Нам точно не до ваших странных вопросов белого превосходства. Мы воюем с Россией, — перейшов тоді на російську Білецький, аби Шустер його розумів. — Мы, в том числе “Азов”, которому вы точно не помогли подобной статьей, стоим сейчас, нравится это вам или нет, на передовой западного мира. (...) Я понимаю, зачем это делает Скабеева, я понимаю, зачем это делает Киселев, это очевидно — они работают на свою страну и свой режим. Зачем вы, уважаемый западный журналист, повторяете эти вещи, я искренне не понимаю», — сказав Білецький Шустеру і на завершення запропонував йому допомогти з акредитацією, аби той зміг приїхати до «Азова» і на власні очі побачити підрозділ, який він назвав неонацистським.

У програмі українського Шустера американський Шустер пояснив, що тема про ультраправі рухи американців особливо цікавить після штурму Капітолія 6 січня 2021 року. А ще додав, що тема про «ультраправий “Азов”» давно присутня в американській політиці, і якраз тоді (насправді у 2019 році — "ДМ") існували суперечки щодо того, щоб визнати «Азов» терористичною організацією. Що, як сказав Шустер, було б «огромным уроном для самой Украины, потому что полк “Азов”, как я понимаю, очень тесно уже интегрирован в Вооруженные силы Украины... Так что я в этом материале просто хотел обратить внимание и Украины, и американских читателей на то, что эта дискуссия есть и на чем она реально основана». Пізніше, вже у 2024 році в інтерв’ю «УП» Шустер скаже, що текст його статті часто «спотворюють», і в матеріалі йшлося саме про рух «Азов». Хоча в тексті він прямо писав: «“Азов” — це набагато більше, ніж ополчення. Має власну політичну партію; два видавництва; літні табори для дітей; а також загони, відомі як Національні дружини, які патрулюють вулиці українських міст разом із поліцією. На відміну від своїх ідеологічних колег у США та Європі, він також має військове крило з принаймні двома тренувальними базами та величезним арсеналом зброї, від безпілотників і бронетехніки до артилерійських знарядь».

Що тут скажеш? Цим текстом він не просто звернув увагу на «Азов», а ще раз поширив й підживив маніпуляції, в яких найперше зацікавлена Росія, яка знову використала в пропаганді «шановане американське видання, яке написало правду про українських нацистів». Цікаво, звісно, чому лише на сьомому році існування полку у складі НГУ Шустер звернув увагу на «інтеграцію “Азова” в ЗСУ», але це запитання скоріш риторичне. Тепер, після героїчної оборони Маріуполя й «Азовсталі» зокрема бійцями полку «Азов» уже, мабуть, ніхто в світі, крім росіян, пропагандистів і відвертих прихильників Росії не назве цю бригаду «неонацистською». А Шустеру й досі дорікають за цей матеріал.

(Не)друг Зеленського

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Шустер приїхав в Україну як спеціальний кореспондент Time. Він багато повідомляв про це у своїх соцмережах. «Ми всі бачили зображення. Але сьогодні ніщо не підготувало мене до пекельного пейзажу на трасі на Київ. Автобусні зупинки повні дірок від куль. Купи цегли там, де колись стояли будинки. Приміські вагони розчавлені під танками. Так багато людських життів», — писав він у своєму твітері, опублікувавши також відео.

 

2 березня 2022 року Шустер випустив статтю «Як Володимир Зеленський захистив Україну та об’єднав світ». На самому початку вторгнення світ був дійсно вражений Зеленським. Власне, про це і написав тоді Шустер: «Зеленський не лише згуртував власний народ на захист своєї країни, надихнувши його кидати пляшки із запалювальною сумішшю в російську військову техніку і ставати на шляху танків. Він також активізував світові демократії у спосіб, який ще тиждень тому здавався немислимим». Через два тижні друкована версія журналу Time вийшла з обкладинкою із фразою, сказаною Зеленським під час його промови 1 березня для Європарламенту: «Життя переможе смерть, а світ — темряву».

 

Наприкінці квітня Time опублікував матеріал Шустера «Зсередини світу Зеленського», у підзаголовку до якого було сказано, що журналіст провів «більше двох тижнів у квітні у президентській резиденції на Банковій», тоді ж він узяв у президента України інтерв’ю. Також Зеленському була присвячена ще одна обкладинка Time. Згодом Шустер мав ексклюзивне інтерв’ю і з першою леді Оленою Зеленською, і розмову з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою та загалом почав писати набагато приємніші речі про Україну, ніж це було з часів Майдану та до вторгнення. В листопаді журнал Time назвав Зеленського людиною року.

 

Невідомо, як Саймон Шустер отримав те, про що журналіст може лише мріяти, — ексклюзивний доступ до президента України під час перших місяців протистояння російській агресії. Сам він вважає, що на це спрацювала його багаторічна робота в Україні та його репутація, а також особисті зв’язки з командою президента. Він познайомився із Зеленським ще під час передвиборчих перегонів у 2019 році та з того часу підтримував контакт із командою президента. «Вони бачили, як я спілкуюся і з ними, і з їхніми опонентами, читали мої тексти. Мабуть, з’явилася певна повага до моєї роботи й довіра особисто до мене», — каже він в інтерв’ю Севгіль Мусаєвій.

Судячи з подальших подій, можна припустити, що в Офісі президента вирішили, що Саймон Шустер — це американський Дмитро Комаров, який завжди писатиме про українського президента лише компліментарно, й саме тому надали журналісту право перебувати «всередині світу Зеленського» не лише тижнями у квітні, а й неодноразово надалі протягом першого року війни. У серпні 2022 року Зеленський відзначив Шустера орденом «За заслуги» III ступеня.

Напевно, люди з Офісу були здивовані, коли їхні очікування не виправдалися. Адже вже в жовтні 2023 року Шустер написав не зовсім приємний для Офісу президента матеріал. «Ніхто так не вірить у нашу перемогу, як я. Самотня боротьба Володимира Зеленського», — йдеться на обкладинці журналу. Саме в ній Шустер розповідає, що Зеленський фанатично вірить у перемогу України, попри те, що дехто з його радників — ні. І про те, які проблеми на другий рік війни постали перед ОП — зокрема, корупція всередині країни та втрата уваги до війни та підтримки України — ззовні. З тексту можна зрозуміти, зокрема, що ОП прямо втручається в планування військових операцій. А ще — що помічники, радники й інше оточення президента боїться сказати йому щось, що може суперечити месіанським ідеям президента.

Цей матеріал, певно, збентежив оточення президента і його кинулися заперечувати. Зокрема, вже наступного дня після виходу матеріалу радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк назвав статтю «суб’єктивною точкою зору конкретного журналіста» та дещо зневажливо висловився про використання інформації з так званих анонімних джерел. А Секретар РНБО Олексій Данілов сказав, що «аноніми» з оточення президента Володимира Зеленського надали неправдиву інформацію для матеріалу, й закликав правоохоронців вжити заходів щодо них, а також повідомив, що «нічого подібного, описаного в статті, в коридорах влади не відбувається». Невідомо, з якими помічниками та радниками в Офісі президента розмовляв Шустер, але він пізніше говорив, що вони станом на той час працюють в ОП — і тим самим відкинув здогадки, що це міг бути Олексій Арестович. Сам Шустер каже, що окрім публічної реакції, з ним ще розмовляли «приватно» — але не сказав, хто і про що з ним говорив.

 

Наприкінці січня з’явилася книжка Шустера про Зеленського — це біографія президента з особливою увагою до трансформації, яка відбулася із Зеленським під час війни. «Це війна очима президента і його команди», — так визначає тему книжки сам автор. Зокрема, в ній ідеться про те, що Шустер почув і побачив за два тижні, які він перебував в Офісі президента. Поява книжки викликала нові пристрасті, й Офіс президента знову публічно розкритикував журналіста. Зокрема, радник керівника ОП Сергій Лещенко доводив, що Шустер «не був у бункері президента», хоча сам Шустер про бункер писав винятково зі слів людей, які там були — і пояснив це неодноразово.

Зараз книжка вже вийшла друком у Сполучених Штатах (поки що перекладу українською не існує, видання The Telegraph опублікувало уривки з неї). Разом із тим, що Зеленський у ній описаний відважною людиною, в ній також висвітлено багато дражливих тем. Зокрема, що українська влада не готувалася до вторгнення, як належить. Як написала у своїй колонці для «УП» журналістка Ніна Кур’ята, ця книжка демонструє і наївність президента, і його непрофесіоналізм. «Віддаючи належне певному завзяттю, сміливості та харизмі Зеленського, Шустер видається безжальним, коли йдеться про те, як він підбирає людей до своєї команди й ухвалює рішення: тут наведено багато прямих цитат самого Зеленського і його оточення, з яких постає людина непрофесійна і подекуди наївна».

Книжку ще мало хто встиг прочитати повністю, але вона вже сколихнула українське суспільство, адже підтвердила низку побоювань про внутрішні проблеми у владі. Найкраще про те, яким холодним душем для Офісу президента стали останні матеріали Саймона Шустера, висловився журналіст Віталій Портников в інтерв’ю «Радіо Свобода». «Люди, які забезпечують, так би мовити, створення образу Володимира Зеленського, вважали, що якщо вони запросять провідного західного журналіста, то він зробить Зеленського всесвітньо відомою важливою постаттю. [...] Люди, які запрошували Саймона Шустера, не очікували цього. Вони абсолютно щиро [...] вірять, що на Заході, як у нас. Тобто якщо людину запросили до такого важливого місця, дали йому доступ до тіла, нагородили орденом, то людина точно буде писати те, що нам подобається, а те, що нам не подобається, вона не буде писати тому, що буде відчувати вдячність. А західна журналістика абсолютно по-іншому побудована — вона сприймає об’єкт, як матеріал. (...) І от це нерозуміння реальної журналістики, як історії хвороби, дуже часто грає з нашими політичними діячами, навіть досвідченими, злий жарт», — сказав Віталій Портников.

Якщо припустити, що в ОП справді розраховували винятково на прихильний, скажімо так, погляд на президента з боку Шустера, а потім були розчаровані, реакція на статті та книжку Шустера демонструє, що в Офісі досі не навчилися адекватно реагувати на критику. І, очевидно, не усвідомлюють, що будь-який ексклюзив — навіть такий щедрий, як отримав Шустер, — зовсім не гарантія того, що він із вдячності напише щось, що сподобається головному герою.

Перед публікацією матеріалу «Детектор медіа» поставив Саймону Шуcтеру запитання щодо його статей, але не отримав відповіді.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Lessa
07:19 / 22.02.2024
Thank you for this excellent summary. I also wonder why Zelenskyy and his associates allowed Simon Shuster to have so much access, considering his past attitudes. It's even more unfortunate that the author was able to get so close and still had to manipulate the information for his book. I've shown some examples of this at libraryofcontext.wordpress.com.
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду