Російський політик Ілля Пономарьов уже чотири роки має українське громадянство, вільно говорить українською, визначає себе політичним голосом російських проукраїнських військових формувань Легіон «Свобода Росії» та «Національної республіканської армії» (НРА), навіть вступав до тероборони Києва, коли повномасштабне вторгнення тільки почалося.

Про Пономарьова дуже часто говорять, що він був єдиним депутатом Держдуми Росії, який не підтримав анексію Криму в 2014 році, чим заробив деяку прихильність в Україні. Однак сам політик пізніше заявляв, що насправді вважає півострів російським, а причиною його голосування проти анексії Криму став не факт захоплення чужої території, а «неправильна процедура». Крім того, Пономарьов був «незалежним спостерігачем» на так званих референдумах на Донбасі, які проводили бойовики терористичних угруповань на Донеччині й Луганщині. Попри це зараз російський ексдепутат є частим гостем на українському телебаченні, майже щодня публікує антипутінські відео на власному ютуб-каналі «Утро февраля», а найцікавіше — він заявляє, що саме НРА відповідальна за ліквідацію пропагандистів у Росії. Та чи робить це Пономарьова «своїм» для українців?

Кар’єрний «ліфт» від комуніста до вигнанця

Ілля Пономарьов народився в родині радянських високопосадовців. Його батько Володимир Пономарьов доктор фізико-математичних наук, був радником вірменського уряду та заступником голови Держбуду Росії. А мати Лариса Пономарьова працювала помічницею мільярдера та депутата Держдуми Романа Абрамовича, а з 2005 по 2013 роки була сенаторкою від Чукотки в Раді Федерації.

Кар’єра майбутнього опозиціонера почалася доволі рано — у 14 років Пономарьов став програмістом в «Інституті проблем безпечного розвитку атомної енергетики Академії наук СРСР», де, за збігом, його батько обіймав посаду заступника директора. У 16 років він разом із другом створив власну фірму «Руспрофі», яка займалася комп’ютерними системами. У 1995 році компанія перейшла до російсько-американського підприємства International Network Connections, де протягом року 21-річний Пономарьов працював комерційним і виконавчим директором. Відтоді професійне життя Пономарьова тільки набирало обертів: 1995 рік — він співробітник глобальної нафтосервісної компанії Schlumberger, у 1997 році — керівник дирекції з інформаційних технологій у компанії Михайла Ходорковського «ЮКОС», у 1999-му — віцепрезидент створеної ЮКОСом IT-структури «Сібінтек», у 2000-му — президент ще одного підприємства Ходорковського Arrava Internet Management.

Незадовго до початку справи «ЮКОСа», попри стрімку та вдалу кар’єру, 2002 року Пономарьов перейшов до іншого підприємця, Анатолія Карачинського, та протягом року був віцепрезидентом зі стратегічних проєктів у компанії IBS. Саме в цей час він почав активно займатися політикою та вступив до КПРФ. Зміна підприємств, як каже сам Пономарьов, була пов’язана з тим, що Ходорковський хоч і фінансував половину Держдуми, все ж таки не хотів, аби політикою займалися безпосередньо співробітники його компаній.

«Коли Пономарьов займався виробничою роботою для компанії — все було гаразд. Чим людина займалася у вільний час, мені пофіг. Коли професійно пішов у політику — пішов із компанії. Я не критикую політиків персонально — лише те, що вони роблять», — писав Ходорковський у твітері.

Тим часом російська влада розпочала кампанію зі знищення «ЮКОСа» — у 2003 році підприємство було примусово збанкручено урядом, а його засновника Михайла Ходорковського ув’язнили на вісім років за шахрайство й ухилення від сплати податків. Експрем’єр Росії Михайло Касьянов свідчив у цій справі, що ув’язнення Ходорковського було пов’язане з фінансуванням трьох опозиційних політичних партій: «Яблуко», «Союз правих сил» і Комуністичної партії (КПРФ). Справу «ЮКОСа» розглядали як у Міжнародному суді в Гаазі, так і в Європейському суді з прав людини. В результаті у 2020 році Гаазький апеляційний суд зобов'язав Росію виплатити 50 млрд доларів колишнім акціонерам через порушенння їхніх прав російською державою, що призвело до банкрутства компанії. 

Але на Пономарьові ця справа не позначилася. Два роки він очолював інформаційно-технологічний центр у Центральному комітеті Компартії. Пізніше він увійшов до складу ліворадикального руху «Лівий фронт». Очоливши його, Пономарьов з однодумцями влаштовували опозиційні до єдиноросів акції, мітинги, флешмоби, форуми тощо. Однак Компартію не влаштували результати «Лівого фронту»: як зазначалося на сайті комуністів, виявилося, що «молодь КПРФ набагато радикальніша за своїх “старших товаришів”». У результаті ЦК КПРФ поширила спеціальну заяву про те, що ні «інформаційно-технологічного центру», ні «молодіжного крила» вони не мають.

Остаточно розійшовшись у поглядах, 2006 року Пономарьов вийшов із КПРФ і приєднався до провладної «Справедливої Росії», яку очолював тодішній спікер Ради Федерації Сергій Миронов. Пономарьов став заступником керівника Центру розвитку інформаційного суспільства, а також головою Центру територіального розвитку при Мінінформзвʼязку. За два роки Пономарьов увійшов до центральної ради партії та, як писало російське медіа «Медуза», не обійшлося без впливу матері депутата Лариси Пономарьової, яка на той час була сенаторкою.

Партія «Справедлива Росія» — наступниця «Російської партії життя», яку переформували й об’єднали з Російською партією пенсіонерів та російською «Батьківщиною». І всі ці процеси відбувалися за вказівкою з Кремля: у 2006 році була оприлюднена стенограма зустрічі тодішнього заступника голови адміністрації президента Росії, вже тоді головного ідеолога Кремля Владислава Суркова з партійцями РПЖ. «Немає у суспільства другої ноги, на яку можна переступити, коли затекла перша. Росії потрібна друга велика партія», — казав Сурков. За задумом Кремля, саме цій новій партії мали б відходити голоси, які збирали партії «лівого ухилу та із сильним націоналістичним присмаком». При цьому роль «головної ноги» мала залишатися за єдиноросами — партією, яка теж була створена зусиллями Суркова.

Публічно «Справедлива Росія» вважалась опозиційною партією, тож приймала всіх «незгодних» від КПРФ на кшталт Пономарьова, партії «Яблуко», ЛДПР та інших політичних сил. Однак у 2010 році «есери» підписали угоду з «Єдиною Росією» про спільну підтримку «курсу президента Дмитра Медведєва та голови уряду Володимира Путіна».

«Протягом кількох років він (голова партії Сергій Миронов. — "ДМ") старанно грав роль кишенькової опозиції Його Величності. Навіть коли балотувався на пост президента, наголошував, що підтримує кандидатуру Володимира Путіна», — писав про ці події український журналіст Віталій Портніков. Хоч угода про підтримку була розірвана протягом місяця, у 2013 році риторика «есерів» щодо подій в Україні ще раз підтвердила лояльність і провладну позицію: учасників Революції гідності називали фашистами та підтримали анексію Криму, за що Миронов опинився під західними санкціями. Зараз, під час повномасштабного вторгнення, Сергій Миронов фотографується з кувалдою від ПВК «Вагнер» і пропонує зняти мораторій на смертну кару. Якщо в Росії дозволена опозиція, то тільки така.

• Читайте також: Що не так із «хорошими росіянами»

Що ж до Пономарьова, то навряд чи він не знав про такий стан справ у партії, однак навіть у складі «справедливоросів» продовжив брати участь у «Лівому фронті» та влаштовувати вуличні протести, на кшталт проти незаконної забудови та за чесні вибори. Зокрема, Пономарьов виступав на протестах під час «болотної революції» у 2011–2012 роках, коли Володимир Путін учергове переміг у першому турі президентських виборів.

Однак безпосередньо у Держдумі його робота була не надто опозиційною, про що кажуть результати голосувань. Зокрема, Пономарьов підтримав законопроєкти про створення єдиного реєстру заборонених сайтів в інтернеті та про заборону «пропаганди гомосексуалізму» серед неповнолітніх, що, безумовно, порушували права людини.

Звісно, найрезонанснішим голосуванням було питання анексії Криму. В українських медіа часто підкреслюють, що Пономарьов був єдиним депутатом, який не підтримав анексію, однак в інтерв’ю «Радіо Свобода» політик казав, що його бентежила не ідея «приєднання» півострова, а саме рішення, яке поставили на голосування: «Вважаю, що Крим має бути частиною Росії, що це російська земля. У мене немає жодних сумнівів ні в легітимності минулого референдуму, ні у волі переважної більшості кримчан, ні щодо цієї більшості громадян Росії. Але я вважаю, що ми маємо бути взагалі всі разом — і український народ, і білоруський народ, і російський народ, і багато інших країн, які колись входили до СРСР. Ми — єдина сім'я, у нас спільна історія, у нас спільна інфраструктура, у нас сім’ї спільні, зрештою. І в мене також купа родичів в Україні. Рішення, ухвалене парламентом, на мій погляд, робить Росію та Україну ворогами, ставить наші країни на межу війни. У Криму вже пролилася кров і боюся, що напруга, на жаль, тільки наростатиме. Тому кожна людина має робити все, що тільки можна зробити, щоб запобігти кровопролиттю, для того, щоб не зробити українців і росіян ворогами».

• Читайте також: Від «хорошого» до «корисного» один Крим. Як опозиційні росіяни підігрують пропаганді Росії. Дослідження

Це голосування не напряму, але відгукнеться в житті Пономарьова. Крім політики, весь цей час він був залучений до роботи з новітніми технологіями та ІТ. Він брав участь у створенні «російської Кремнієвої долини» — інноваційного центру «Сколково». В червні 2010 року депутат став радником президента Фонду «Сколково» Віктора Вексельберга, а куратором проєкту призначили того ж заступника керівника адміністрації президента Владислава Суркова. Пізніше саме у «Сколково» розпочався корупційний скандал, який після кримського голосування використали для видворення Пономарьова з країни. У 2013-му Слідчий комітет Росії заявив, що віцепрезидент фонду «Сколково» Олексій Бельтюков розтратив 750 тисяч доларів США з проєкту, передавши їх Іллі Пономарьову на проведення наукової діяльності та семінарів у рамках проєкту «Сколково». Спочатку Пономарьов фігурував у справі як свідок, однак у 2015 році, після анексії Криму та початку війни на Донбасі, справу відкрили і на Пономарьова. Згідно з деталями справи, «звіти з науково-дослідної роботи не становили абсолютно жодної наукової цінності», а лекції, які мав провести Пономарьов, «коштували в середньому 30 тис. доларів США і були короткими бліцвиступами від 3 до 18 хвилин на заходах, ніяк не повʼязаних із заявленою тематикою».

Звичайно, Пономарьов відкидав усі звинувачення. В інтерв’ю «Новій газеті» ексдепутат пояснював ситуацію зовсім інакше — начебто під час підготовки візиту Медведєва до США у 2010 році він не зміг сплатити 5 тисяч доларів за готель, у якому жив у Вашингтоні, — і за пропозицією Суркова за нього сплатило «Сколково»: «Ми вирішили, що моя основна робота для “Сколково” — публічні виступи, поїздки, лекції — потрапляє під визначення “освітньої діяльності”. Це один із трьох видів діяльності, якою має право займатися депутат. А те, що я розробляю для “Сколково” різні документи, ми кваліфікували як дослідницьку діяльність».

Хоча сам Пономарьов каже, що мав із Сурковим суто робочі стосунки за темою «Сколково», російська «Медуза», посилаючись на розмову з опозиціонером, запевняла, що спілкування між посадовцями було більш тісне і Сурков навіть «благословляв» Пономарьова на протести. У 2015-му Пономарьов називав Суркова обличчям «партії миру» в Росії, а вже під час великої війни в Україні заявляв, що саме Сурков створив умови для процвітання фашизму в Росії та імперської риторики.

• Читайте також: Рашизм як явище. Від мему до наукового та юридичного терміна

Хай там як, але Владислава Суркова вважають «архітектором» терористичних утворень окупантів на Донеччині й Луганщині та адміністрацій на окупованих територіях Грузії. У квітні минулого року Пономарьов повідомив, що Суркова посадили під домашній арешт у справі щодо розкрадання коштів на Донбасі з 2014 року. Прессекретар Путіна Дмитро Пєсков цю інформацію не спростував, але і не підтвердив.

Звістка про порушення кримінальної справи настигла Пономарьова під час відпустки у США. Спочатку він заявляв, що повернеться до Росії, буде судитися та залишиться російським політиком. Однак коли його позбавили депутатської недоторканності та заборонили виїзд із країни, політик вирішив залишитися у США, а згодом перебрався до України.

Прихисток в Україні

Ще як депутат Держдуми Росії Ілля Пономарьов встиг наробити заяв не лише щодо Криму, а й Донбасу. У травні 2014 року навіть був присутнім на так званих референдумах у ролі «спостерігача». За результатами цього фейкового голосування Пономарьов радив Києву «розпочати переговори з лідерами сепаратистів, попри всі сумніви щодо легітимності результатів референдуму».

За його оцінками, на двох «референдумах» явка становила близько 40 відсотків, водночас Ілля Пономарьов зазначив, що черги перед виборчими дільницями, які показували російські медіа, були штучними.

Політик наполягав на переговорах і через рік, уже під час кримінальних проваджень проти нього: «Переговори з “ДНР” і “ЛНР” — це єдиний спосіб вирвати їх зі сфери впливу Росії. Якщо зараз Україна каже, що це де-факто частина російських органів влади й тому немає сенсу з ними говорити, бо вони не мають жодної суб'єктності, тоді, відповідно, єдиний шлях перемоги — це військова кампанія, яка точно не зможе принести перемогу». Цікаво, що саме на прямих перемовинах із маріонетками Росії наполягав і офіційний Кремль.

Якщо не вдається домовитися, то сепаратистів треба «купити». На думку політика, небажання української влади визнавати суб’єктність терористів ще більше штовхає їх до Росії. «Щоб вони пішли від Кремля та повернулися до української орбіти, їм треба щось пропонувати. Візьміть, наприклад, наш досвід у Росії, те, як урегулювався конфлікт у Чечні, — ми цілком спокійно перекупили контроль над регіональною елітою на свій бік. Україні треба робити те саме, інакше нічого не вийде», — заявляв Пономарьов. Не уточнюючи при цьому, що саме мав на увазі під «спокійною» перекупівлею контролю в Чечні: дві війни, терор проти цивільного населення чи фільтраційні табори?

Після заочного арешту й оголошення Пономарьова в міжнародний розшук, російська влада заблокувала йому всі рахунки. Тут виявився корисним досвід роботи у «Сколково» та нафтовій компанії — за словами політика, перший час у США йому довелося заробляти науковою роботою та шукати інвесторів задля стартапу. А ідея нового підприємства полягала в залученні американських грошей в українську економіку. Саме так — російський опозиціонер вирішив стати українським підприємцем.

У 2016 році Пономарьов заснував компанію Trident Acquisitions Corp, назва якої перекладається «Придбання Тризуба» з натяком на успішний бізнес в Україні. Компанія була заснована на основі біржового інструменту SPAC (компанія для придбання особливих цілей. — «ДМ»). Сутність полягала в тому, що інвестори на свої вкладення отримували акції компанії, а компанія купувала інше підприємство та керувала ним. Одним із директорів компанії став співвласник української торгової мережі «АТБ» Геннадій Буткевич.

Через три роки після заснування компанія Пономарьова, на його думку, мала вкласти 1 млрд доларів у видобування нафти й газу в Україні та навіть виграла конкурс Кабінету Міністрів України на роботу в Чорному морі. Однак це збіглося з українськими виборами 2019 року, а новий Кабмін визнав конкурс таким, що не відбувся, тож «придбати тризуба» в Пономарьова не вийшло. «Шкода, що нові молоді реформатори розпочали свою роботу з такої сумної помилки. Емоційно їх зрозуміти можна, суперечок і скандалів там було багато, але раціонально ціна цього рішення — ні багато ні мало мільярд доларів і 2000 робочих місць для української економіки. Я дуже сумніваюся, що десь прихована черга інвесторів, які готові запропонувати країні порівнянні кошти. У разі затвердження підсумків конкурсу це стало б найбільшою американською інвестицією в Україну. Ми довго працювали над тим, щоб зібрати ці кошти, і це рішення уряду означає для нас серйозні потенційні та реальні збитки», — писав Пономарьов.

За чотири місяці до цього Ілля Пономарьов отримав українське громадянство. Про це діяч написав у себе на фейсбуці українською мовою (особливості тексту збережено): «Нарешті, це трапилось! Сьогодні, чинний президент України — Петро Порошенко, в останній робочий день своєї каденції, підписав указ про надання мені українського громадянства, згідно державного інтересу. Я сказав йому і хочу повторити тут: це буде означати новий етап мого життя, і є великою честю, і величезною відповідальністю. Буду використовувати новий статус з метою отримання нових іноземних інвестіцій для країни, створення нових робочих місць, збільшення державного бюджету — все це для зростання добробуту українців. Впевнений, що процвітання України — це ключ до змін у Росії».

Наступні роки до повномасштабного вторгнення Пономарьов жив в Україні та продовжував відкривати з партнерами компанії SPAС у різних країнах.

З початком повномасштабної війни в Україні, 26 лютого 2022 року, Ілля Пономарьов створив ютуб-канал «Утро февраля» задля поширення інформації про російсько-українську війну «без заборонених тем і цензури». Канал ведеться винятково російською мовою і розрахований більше на російську аудиторію, «щоб розплющити очі». Однак за півтора року до каналу приєдналося лише 121 тисяча підписників, а відео в середньому має ледве тисячу переглядів. І він уже встиг потрапити в скандал: у січні стало відомо, що з редакції каналу звільняються люди, оскільки Пономарьов не платить їм грошей. Після публічного розголосу Пономарьов сплатив заборгованість і пояснив, що його канал — некомерційний проєкт, а гроші на його фінансування надходять із-за кордону з затримками та нерегулярно.

• Читайте також: «Утро февраля»: «російськознавство» для українців

Контент каналу присвячений війні в Україні, міжнародній підтримці України та резонансним подіям у Росії. До участі запрошують як російських, так і українських експертів, зокрема можна побачити Євгена Кисельова, Матвія Ганапольського, Олексія Арестовича, Марка Фейгіна, Борислава Березу, Олега Жданова, Дмитра Гордона, Антона Геращенка, Дмитра Бикова, Гаррі Каспарова, Геннадія Гудкова та інших. Сам Пономарьов майже щодня з’являється на каналі або як ведучий, або гість.

Канал «Утро февраля» став не лише майданчиком для висловлення думки російської опозиції, а й платформою для трансляцій ініційованого Пономарьовим «З’їзду народних депутатів Росії» — зборів колишніх російських депутатів в еміграції, які планують повернутися до Росії та отримати владу після повалення режиму Путіна. У з’їзді депутатів брала участь і мати політика, колишня сенаторка Чукотського автономного округу Лариса Пономарьова. Перший з’їзд відбувся в листопаді 2022 року в Польщі.

Росію майбутнього члени організації бачать не у форматі федерації, а Російською Республікою. Депутати вже прийняли Конституцію, Декларацію прав і свобод громадянина Російської Республіки, Акт про мир, Акт про люстрацію тощо. По суті депутати збираються й обговорюють зміну російського режиму, при цьому не вдаючись до жодних дій. Повалення путінського режиму, на яке вони так чекають, виборюють Збройні сили України на полі бою.

• Читайте також: Нам є чим займатися на планеті, окрім як приборкувати божевільних диктаторів. Українські інтелектуали представили «Маніфест сталого миру»

Партизанщина в етері

Минулого літа Пономарьов неочікувано став не тільки російським опозиціонером в екзилі, а й обличчям російських партизанів — і навіть озвучив їхній маніфест. У серпні 2022 року, після загибелі доньки ідеолога «русского міра» Олександра Дугіна Дар’ї Пономарьов виступив із заявою про те, що невідома до того часу «Національна республіканська армія Росії» (НРА) взяла на себе відповідальність за підрив автівки, де загинула Дугіна. За словами Пономарьова, представники НРА самі зв’язалися з ним та надали докази їхньої причетності до підриву автомобіля; він також заявляв, що знав про діяльність НРА ще з квітня, хоча до заяви Пономарьова жодних доказів існування організованого партизанського руху в Росії не існувало. Єдиним їхнім каналом зв’язку з ексдепутатом Пономарьов назвав створений ним же телеграм-канал «Роспартизан». Окрім убивства Дугіної, саме ця НРА взяла на себе відповідальність за численні підпали військкоматів і пошкодження релейних шаф, а пізніше — за вбивство Владлена Татарського, а також за замах на Захара Прилєпіна.

Окрім напівміфічної НРА Пономарьов також часто коментує діяльність Російського добровольчого корпусу (РДК) та, за його словами, співпрацює з іншим військовим підрозділом — Легіоном «Свобода Росії». Зокрема, він викладав відео про рейди Легіону «Свобода Росії» та РДК до Брянської та Бєлгородської областей навесні 2023 року. Пізніше навіть озвучував плани йти на Москву: «Чи зможуть Легіон "Свобода Росії" та РДК дійти до Білгорода? А чого до Білгорода? Білгород має невелике стратегічне значення. Ми ж не Пригожин, котрий пів року самовбивався у Бахмуті. Іти треба на Москву, і ми навіть нещодавно переглянули демоверсію, як це приблизно буде виглядати. Москва — ключ від стратегічної перемоги, яка полягає в демонтажі путінського режиму та всієї терористичної держави Росії».

Легіон — військове формування, яке було створене в березні 2022 року та складається з колишніх військовополонених росіян, які перейшли на бік України. До легіону також приєднався колишній віцепрезидент «Газпромбанку» Ігор Волобуєв. На «З’їзді народних депутатів» Пономарьова серед інших учасників був боєць із позивним Цезар — спікер Легіону «Свобода Росії».

«Підрозділи Легіон “Свобода Росії” та “Російський добровольчий корпус”, створені на території України за підтримки ЗСУ та які діють під біло-синьо-білим прапором, сьогодні продовжили успішні бої зі звільнення окупованої путінськими військами російської території», — писав Пономарьов і додавав у коментарях, що РДК та ЛСР воюють у складі Інтернаціонального Легіону Збройних сил України.

До РДК, за словами Пономарьова, приєдналися не військовополонені, а росіяни, які живуть в Україні або інших державах і добровільно долучилися до українського спротиву та борються за «Росію без Путіна». Легіон «Свобода Росії» співпрацює з РДК, вони спільними зусиллями проводять рейди на російську територію.

Однак із Пономарьовим, як він каже, пов’язаний лише Легіон. «До РДК я відношення не маю, заяви від його імені не роблю. Я представляю політичне крило Легіону та розповідаю про його діяльність; але не говорити про те, що вони борються разом, було б нечесним стосовно наших бойових товаришів із РДК», — пояснював Пономарьов. Також, за його словами, під час операцій на території Росії РДК та ЛСР у повному складі були у відпустці, тобто діяли з власної ініціативи, а не за командами ЗСУ.

Представляючи «політичне крило Легіону», Пономарьов також представляє й інтереси партизанів із НРА. Навіть коли в серпні 2022 року РДК, ЛСР і НРА мали затвердити Ірпінську декларацію, НРА нібито надала повноваження підписати документ від свого імені Пономарьову. Згідно з цією угодою, всі ці військові формування планували координувати свої дії щодо збройного опору путінському фашизму, вести спільну інформаційну політику та прийняти спільний біло-синьо-білий прапор як символ спільної боротьби. Також ці три угруповання планували сформувати Політичний Центр — і очолити його мав би саме Пономарьов, який би представляв їхні спільні інтереси перед різними державами та організовував інформаційну політику. Однак декларацію врешті-решт підписали лише ЛСР та НРА. За його словами, РДК відмовився через ідеологічні розбіжності: члени добровольчого корпусу переважно правих поглядів, а інші об’єднання — лівих.

Пономарьов та опозиція

Почати варто з того, що в Росії немає опозиції як такої — наймедійніші з опозиціонерів на кшталт Олексія Навального чи Іллі Яшина зараз за ґратами, а основна маса їхніх поплічників — за кордоном, деякі вже багато років. І перебування за кордоном не поліпшило відносини між опозиціонерами: вже півтора року поміж ними відбуваються публічні скандали, спливає компромат про зв’язки з російською владою чи інші жалюгідні речі.

Але навіть на цьому тлі ставлення до Іллі Пономарьова в опозиційному російському середовищі чи не найрізкіше — і претензії до нього дуже різні. Насамперед його критикують ті, кому не подобається, що Пономарьов закликає до збройної боротьби проти путінського режиму та підтримав убивства російських пропагандистів чи чиновників. І саме тому його не запросили на Конгрес вільної Росії — є й такий. Дехто навіть натякає на користь Пономарьова для російських спецслужб. Інші вважають, що дії Пономарьова не надто впливають. Через це його не покликали на велику конференцію російської антивоєнної опозиції в Європарламенті у Брюсселі. За словами міжнародної секретарки «Громадянської ради» Анастасії Сергєєвої, «З’їзд народних депутатів» не має жодного впливу на перебіг подій у Росії: «Ніхто з них не цікавиться і взагалі не ставить питання, як вони можуть вплинути на те, що відбувається в Росії. Вони не думають про те, як змінити ситуацію, і максимум, що вони пропонують, це щось на зразок "займатися контрпропагандою". На жаль, війни не виграють на заходах, конференціях і конгресах. Можна, звичайно, базікати та красуватися один перед одним, але чи буде результат? Як завжди, нічого не вийде».

У Берліні Іллю Пономарьова не запросили й на з’їзд опозиції, організований його колишнім керівником Михайлом Ходорковським. Як розказав учасник заходу та російський опозиціонер Максим Кац, Пономарьова не пустили у приміщення.

«Ілля Пономарьов у заході не брав участі. До зали його навіть не пустили. Ходив біля входу знизу. Намагався спілкуватися з тими, хто виходив курити, але, здається, без особливого успіху», — писав Кац у твітері. Попри цей конфуз, Пономарьов підписав «декларацію демократичних сил», що була прийнята на з’їзді. Загалом документ про засудження путінської агресії підписали 102 особи та 29 організацій. До речі, на з’їзді не було не тільки Пономарьова, а й команди Навального, які давно конфліктують із Ходорковським.

• Читайте також: Мрія російської «опозиції» про прекрасну Росію майбутнього коштом Заходу

Пономарьов відповідає всім взаємною критикою. То розповідає про «недієвість» усіх цих численних опозиційних об’єднань. То іронізує над заявою Навального про те, що Крим — це Україна: «Насамперед, звичайно, найпопулярніший жарт зараз у російських опозиційних соцмережах, що нарешті Крим став бутербродом. Раніше він був не бутербродом, який можна повернути в Україну, а зараз Навальний визнав, що це бутерброд. Зі 100-відсотковою ймовірністю це писав не Навальний, а його команда, яка розташована в Литві». Пономарьов визнав, що серед російської опозиції йде змагання перед Заходом за статус визнаної майбутньої російської влади. Шкода, що ведучий не нагадав Пономарьову його слова щодо Криму у 2014 році — і як з отриманням українського громадянства Пономарьов одразу ж визнав Крим українським.

Ілля Пономарьов і чимало інших «хороших росіян» повсякчас з’являються в українських медіа. Однак інтернет пам’ятає все, зокрема слова Пономарьова версії 2015 року: «Я російський політик, громадянин і патріот Росії, і я зацікавлений у тому, щоб вигнати цю владу». Тільки, попри революційні та гучні заяви, виганяють вони цю владу не у себе в країні революціями, прозорими виборами чи іншими можливими способами, а руками українців на українській землі. 

Фото: фейсбук-сторінка Іллі Пономарьова