19 липня в рамках волонтерського марафону «Вокс Україна» письменниця, перекладачка та дослідниця Євгенія Кузнєцова провела лекцію «Мова — меч, або Звідки взялися російськомовні українці». Під час зустрічі лекторка розказала про вплив тоталітаризму на мови республік Радянського Союзу, про порушення мовних прав українців і чому владі СРСР була так потрібна українізація.

Аби взяти участь у зустрічі з письменницею, учасникам треба було на власний вибір зробити пожертву фондам «Повернись живим», «Діти Героїв», «На відвоювання Сходу» або фонду Сергія Притули. Загальна сума внесків, які зробили учасники події, сягнула 45 тисяч гривень. Волонтерський марафон благодійних лекцій і воркшопів триває із 16 серпня 2022 року і, за словами комунікаційної менеджерки «Вокс Україна» Юлії Білик, за цей час вдалося зібрати майже пів мільйона гривень.

За словами Євгенії Кузнєцової, вести дискусії про мову періоду Радянського Союзу дуже складно, адже практично немає документального підтвердження мовних обмежень: «Якщо ми говоримо про царизм, то там цілий список заборон — і можна послатися на будь-який документ. Якщо мова про часи СРСР, то з’являється така річ, як українізація або коренізація. Люди будуть із вами сперечатися, доводити, що немає декретів про заборони та інших доказів, натомість є радянська конституція і купа документів, де прописані друк українських книжок і спланована українізація».

Ба більше, письменниця каже, що не раз під час дискусій або в різних публікаціях наштовхувалася навіть на цитування Сталіна. «У мене тут є записка про те, що ми, комуністи, начебто насаджуємо білоруську національність штучно. Це не так, бо існує білоруська нація, у котрої є власна мова, відмінна від російської. Тому підняти культуру білоруського народу можна лише рідною для нього мовою. Такі слова лунали п'ять років тому про Україну, про українську націю, а недавно ще говорили, що Українська Республіка й українська нація — вигадка німців. Втім, ясно, що українська нація існує і розвиток її культури є обов'язком комуністів. Не можна йти проти історії», — саме цю цитату Йосипа Сталіна нерідко використовують захисники радянського режиму.

«Коли ти чуєш такі аргументи, що нібито більшовики підтримували й нації, і мови, ти опиняєшся в логічній пастці, бо доводиться пояснювати дуже здалеку, що таке українізація й у що вона пізніше вилилася», — каже Євгенія Кузнєцова.

На думку письменниці, насправді Україна була першим полігоном, де намагалися приборкати національні еліти. Потім почалася коренізація — поширення практики українізації на інші республіки. На появу цих процесів вплинув цілий комплекс причин. Кузнєцова каже, що на самому початку, у 1920-х роках, радянська імперія була таким собі монстром на дуже хитких ногах. Більшовики усвідомлювали, що вони неспроможні утримати ці величезні території без підтримки «національного елементу». Мовне розмаїття ніколи не було початковою цінністю радянської імперії, це був вимушений крок.

«Це підганяли під ідею марксизму. Національними елітами треба було якось скористатися, щоб вони допомогли втримати цю здоровенну імперію разом», — пояснює мовознавиця.

Крім того, більшовики не могли одразу всім народам нав’язувати єдину, спільну для СРСР російську мову. Їм треба було дистанціюватися від політики царизму, адже саме насильницька русифікація чітко асоціювалася з Російською імперією. Євгенія Кузнєцова каже, що знаходила статті мовознавців, де згадувалися заяви Сталіна про те, що в СРСР буде не російська, білоруська, німецька чи якась інша, а з’явиться своя новостворена мова, яка об’єднає всі народи. На цей статус претендувала міжнародна штучна мова есперанто, її намагалися популяризувати на державному рівні, однак із часом основні ідеологи-есперантисти були репресовані, а їхні товариства закриті.

На думку Кузнєцової, більшовики обрали мову для збільшення підтримки в республіках, адже це найбільш нейтральна річ з усіх національних ознак і вона виявилася найпростішим інструментом для маніпуляцій. Влада показувала, що нібито підтримує національні свободи, однак про свободу, самостійність політичних рішень та автономій не йшлося. Тому згодом більшість українізаторів теж потрапила під каток репресій. Наприклад, у 1928 році відбулося засідання правописної комісії, на якому затвердили новий правопис української мови — а згодом 25 із 26 членів цієї комісії були або розстріляні, або відправлені до таборів.

«Я не думаю, що цих людей переслідували за участь у цій комісії. Я не вірю в теорію змови, що українізацією намагалися виманити тих, хто симпатизує національним рухам. Однак цей випадок показує, наскільки методичними були репресії і як усі ті люди, що брали участь у коренізації, потім були винищені», — каже Євгенія Кузнєцова.

Захисники українізації, запевняє письменниця, роблять поширену помилку, коли сприймають історію СРСР лінійно. Радянський Союз до Другої світової війни та після неї — два зовсім різних проєкти. Перший утопічний проєкт, який базувався на різноманітті, ідеях великої комуністичної імперії — припинив своє існування. Після війни з’явився наратив про «країну-переможницю» і «народ-переможець», що дозволив будувати новий проєкт, заснований на вищості всього російського.

«Якщо взяти якісь тексти, написані після 1940-х років, і уявити, що вони написані на початку 1930-х, то за такі матеріали одразу могли б записати у вороги народу. Наприклад, був такий радянський лінгвіст Виноградов, і після Другої світової війни він написав книгу про російську мову. Він її дуже звеличував, говорив, наскільки вона краща за всі інші мови, наскільки вона багатша синонімічно та навіть вища, бо не має артиклів тощо. Так от, якщо його деякі фрази про російську мову перенести в якісь статті 20-х років, то його записали б одразу в цариста та прихильника російського імперіалізму. Тоді це не відповідало канонам СРСР, а уже в 60-ті, 70-ті й до самого розвалу Союзу це було “окей”. Усі знали, що всі народи рівні, але є один народ, який набагато рівніший за інших», — каже Кузнєцова.

Водночас дослідниця говорить, що від радянської політики не менше, а навіть більше за інших постраждала саме російська мова. У ті часи багато говорили про те, що мова пов’язана з мисленням, тому і російська мова пережила немало реформ, спрощення та знищення діалектів. Звичайно, російська розросталася й витісняла національні мови республік, однак це відбувалось завдяки тому, що її штучно спрощували задля легшого опанування.

«Зараз російська мова є найбіднішою в плані діалектів. Коли в СРСР тільки запускали радіо, була проблема, що диктори з різних регіонів Росії не могли зрозуміти одне одного. У 20-ті роки було дуже багато діалектів. У Російській імперії діалекти теж не поважали, але особливо з ними не боролися. В СРСР же діалектології не було як науки, й цю тему ніхто не досліджував», — говорить Євгенія.

Дослідниця каже, що в радянський період почали навмисно змінювати синтаксис. Мовна політика втручалася буквально в усе, щоб контролювати всі процеси, які відбуваються в живій мові. Мова теж мала розвиватися в рамках марксистської ідеології. Передусім стежили за російською, а через неї — і за іншими мовами Союзу. Не пощастило, звісно, спорідненим із російською українській і білоруській мовам, бо в них легше було перенести деякі мовні шаблони. Але ж найбільше постраждали ті мови, що зникли взагалі.

«Навіть зараз, коли ми вмикаємо новини українською, ми чуємо як, наприклад, поліцейський доповідає: “було зроблено”, “було проведено огляд” замість “ми зробили” та “ми пішли й оглянули”. До нас дійшли всі російські шаблони. Пасив, який використовувався в тоталітарній державі, — це синтаксис політичної покори. Це також намагання зняти з себе будь-яку відповідальність, щоби повідомлення було максимально нейтральним. “Було видано”, “було зроблено” — такі вислови дозволяють ніби триматися подалі та не уточнювати, хто саме щось зробив. У російській мові, а згодом і в інших, почали використовувати пасив, адже будь-яка людина в тоталітарному суспільстві шукає безпечних шляхів», — каже письменниця.

За її словами, це убезпечування своєї роботи і створювало шаблони. Людина, яка мала б написати якийсь текст, дивилася на те, що вже опубліковано. Якщо з автором нічого не трапилося, — виходить, можна копіювати манеру її повідомлення. Це призвело до того, що в статтях казахстанських газет, російськомовної «Правди» або українського «Хлібороба» неможливо побачити якогось авторського пера — вони однакові. Цей процес Кузнєцова називає вихолощенням мови.

Також на вихолощення вплинула кампанія з «очищення мови», яка почалася в 1940-ві роки та тривала в СРСР десятиліттями. Мови «чистили» навіть від пуризму, при тому що поділ слів на «хороші» та «грішні» і є пуризмом. Ці трансформації пережили мови всіх республік, враховуючи ті, що не були так споріднені з російською, як українська. Їх намагалися максимально наблизити до російської.

«В СРСР з’явився метод “шапірографія”, за прізвищем автора підручника російської граматики Абрама Шапіра. До російської намагалися підтягнути всі граматичні норми навіть неспоріднених мов. Наприклад, намагалися зробити так, щоб у казахській мові з російською збігалися роди. В українській було легко викинути синоніми та залишити тільки ті, що схожі на російські слова. Або ж додати суфікси -уч-, -юч-, які були для української не характерні. А от у неспоріднених до російської мовах радянські лінгвісти намагалися змінити граматичну структуру, відмінки, не можна було використовувати термінологію іншомовного походження, використовували суфікс -іст та -ізм, яких немає у тюркських мовах», — каже Кузнєцова.

Окремою важливою темою в мовному питанні є радянський переклад іноземних творів. Знову ж захисники радянщини можуть закидати, що в СРСР була дуже хороша школа перекладу, і будь-який текст, особливо художній, написаний добре та на високому рівні. Однак і ці аргументи Євгенія Кузнєцова може заперечити: «Я можу погодитися, що це хороші тексти, але це погані переклади. Зазвичай в Радянському Союзі письменників змушували писати тільки в стилі соцреалізму, щоб не було занадто реалістично, ідеалістично або не мало якихось поганих побутових подробиць, тобто за чіткими правилами. Творчі люди страждали й тікали в переклади. Водночас переклади жорстко цензурували. Якщо порівняти твори з оригіналами, можна побачити, що багато чого просто не перекладено. Також була популярна практика “подстрочников”. Якщо перекладач володіє іноземною мовою добре, але не надто благонадійний, то він має робити буквальний переклад кожного рядка у творі дослівно, а вже надійний ідеолог робить переклад, оформлює художньо. Це називалося “переклад по подстрочнику”».

Однак найболючіше, що вдарило по всіх мовах Радянського Союзу, на думку Євгенії Кузнєцової, це те, що російська мова почала асоціюватися з успіхом. Письменниця навела цитату одного з російських активістів за 2014 рік: «Знання рідної мови — йдеться про всі мови Російської Федерації — асоціюється з бідністю, маргінальністю, відсутністю перспектив». Саме так почувалися носії різних мов і в СРСР. Російська — це нібито надія на успіх, а твоя мова тягне тебе вниз. Ще у 1920-х роках ідеологи «комуністичного раю» казали, що мови новостворених республік — це «старі меблі», яких варто позбутися. І сучасна Росія продовжує цю мовну політику як у власних республіках, так і на тимчасово окупованих українських територіях.