Люди не ідіоти — з ними просто не працюють. Інтерв’ю з Оксаною Мороз, яка хоче навчити інформаційної гігієни мільйони українців
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Люди не ідіоти — з ними просто не працюють. Інтерв’ю з Оксаною Мороз, яка хоче навчити інформаційної гігієни мільйони українців
Оксану Мороз можна назвати людиною «з іншого боку барикад». Зі своїх 37 років майже 20 вона працювала на так званих вірусмейкерів: в рекламі, банківському маркетингу, політичних технологіях, а у 2014 році й на одного з кандидатів у президенти. Головним завданням було допомогти своїм роботодавцям змінити думку і скерувати поведінку людей в потрібне русло. Весь час вона розуміла, що розставляє людям пастки, з яких вони не вміють вибиратись. Але переломний момент настав влітку 2019 року, коли Оксана побачила результати парламентських виборів. Тоді вона зрозуміла, що хоче перейти на інший бік.
Тоді вона написала книжку «Нація овочів? Як інформація змінює мислення та поведінку українців», із якою планувала проїхатись Україною, аби більше дізнатись про українців і зрозуміти, як їх рятувати. Та все змінив карантин, який почався наступного дня після презентації. Цікаво, але саме життя онлайн, що уможливило спілкування з більшою аудиторією, і надихнуло Оксану Мороз на створення ініціативи «Як не стати овочем». Тепер її плани більш, ніж масштабні: до 2024 року навчити інформаційної гігієни принаймні сім мільйонів українців.
Поки команда невелика — Оксана і ще одна людина. Але в липні цього року ініціативі «Як не стати овочем» разом із іншими аналітиками вдалось провести перше дослідження: як дотримуються інформаційної гігієни у фейсбуку працівники двадцяти великих українських компаній. Результати невтішні, але, як застерігає Оксана Мороз, не треба лякатись: цю проблему можна розв’язати. Як саме — одна з тем нашої розмови.
Офісні працівники теж поширюють фейки
— Невдовзі ми плануємо запустити таке дослідження для всіх українців, — розповідає Оксана Мороз. — Але спершу нам потрібно було перевірити низку гіпотез. Одна з них — що фейки поширюють бідні та безробітні, тим часом захищені люди з високим соціальним статусом до цього менш схильні. Дослідження показало, що особливої різниці немає.
Ми спеціально відібрали двадцять компаній серед тих, які вважають найкращими роботодавцями. Звісно, це недостатня вибірка, щоб робити глибокі висновки. Нашою метою було розуміти ситуацію в сегменті людей, які працюють у великих компаніях, але не на керівних посадах, і не мають справи з комунікаціями.
Ми зрозуміли, що 53% працівників не дотримуються інформаційної гігієни. Далі важливо було побачити, чи це стосується всіх компаній, чи десь є крайнощі. Наприклад, ми почали аналізувати, чому в ДТЕК (компанія, що належить до холдингу Ріната Ахметова System Capital Management — ДМ) ситуація краща, й дійшли висновку, що там давніше вибудувані й системні комунікації всередині компанії. Вони впливають на те, як люди трактують інформацію, яку потім транслюють у зовнішній світ. В компаніях, де комунікації ще на стадії формування — наприклад, АТБ — проблем більше.
Так уже повелося, що за питання інформаційної гігієни в нас ніхто не відповідає. Державі загалом начхати. Медійні організації більше зосереджені на лідерах громадської думки та молодших поколіннях. Нам було цікаво, як бізнес відреагує на дослідження, чи почне навчати своїх працівників. Компанії ніби й усвідомлюють проблеми, але кажуть, що це приватне життя працівників, у яке не можна лізти. Хоча деякі визнали проблему і те, що з нею треба щось робити. Але остаточні висновки робитимемо в кінці вересня. А в майбутньому великому дослідженні ми глибше зазирнемо в різні сегменти. Цікавими здаються, приміром, державні службовці.
Дослідження дозволяє зрозуміти ситуацію. А як ви плануєте її змінити?
Наша перша мета — навчити людей фільтрувати джерела інформації. Друга — дати базові знання у ключових сферах: політиці, економіці, медицині тощо. Це два наріжні камені будь-яких системних змін. Ми підрахували, що задля того, аби інформаційна гігієна стала не чимось утопічно-фантастичним, а мейнстримом, нам потрібно до 2024 року навчити базових речей приблизно сім мільйонів українців — ту проактивну частину суспільства, яка може запустити системні зміни.
Є кілька важливих напрямків. Один із них — робота з літніми людьми, які мають велику проблему з інформаційною гігієною, бо їх цього ніхто не вчив. Інший — компанії, адже брак інформаційної гігієни в працівників безпосередньо впливає на бізнес. У час турбулентності (а вона в нас в економіці вже кільканадцять років) моральний дух і згуртованість працівників багато в чому залежать від того, в якому інформаційному полі вони перебувають. Коли людина читає сміттярки зі «зрадою» і маніпуляціями, в такому ж хаосі вона й житиме. Пояснити їй щось буде складно.
Почнемо з точки «нуль», коли зрозуміємо суть проблеми та заміряємо її. Далі будемо рухатись і заміряти знову, аби це не була робота для галочки — «провели стільки-то семінарів». Ми також шукаємо партнерські організації, зацікавлені розвивати інформаційну гігієну, зокрема в регіонах.
Ви плануєте працювати з церквою…
Я вважала церкву місцем, куди люди приходять молитись Богу, і на цьому все закінчується. Не думала, що релігійні організації докладатимуть зусиль, щоб розвивати інформаційну гігієну. Та коли почався карантин, до мене звернулась Українська греко-католицька церква, аби я провела лекцію для їхніх вірян. Я здивувалась і детальніше з’ясувала, чим займається їхня церква. Вони мають системний підхід до освіти й розвитку вірян. Такі аполітичні партнери нам потрібні.
Мені розповідали, як на Львівщині священики під час проповіді показували мою книжку: мовляв, це те, що допоможе вам у боротьбі з фейками. Було приємно і дивно: виходить, що церкві також важливо, аби люди не були дезорієнтовані. Вірити чи ні — особиста справа кожного, та якщо церковна організація має авторитет серед людей, і за її допомогою можна робити добрі справи, то чому ні?
Як дядько Іван допоможе побороти фейки
Ви пишете, що людину можна навчити обирати канали з мінімумом інфовірусів за місяці, а не роки. Чому ви так у цьому впевнені? Адже йдеться не лише про критерії вибору, а й про закріплення звички.
На те, щоб сформувати критичне мислення, справді потрібні роки. Але фільтрація джерел інформації — це не вища математика. Людині розказують: дивись, є онлайн-медіа, телебачення та соціальні мережі. Там ось такий принцип інформування і маніпулювання, а ось за таким принципом тобі треба сформувати свій інформаційний трафарет, крізь який ти все сприйматимеш. Це вже суттєво зменшує ризик наразитись на маніпулятивну інформацію. Далі вмикається кумулятивний ефект: якщо людина починає більше користуватись нормальними медіа, їхній контент витісняє фейки й маніпуляції. І все це працює значно ефективніше, коли людина чує про це не лише від мене, а від тих, хто для неї є авторитетом — родичів, друзів.
Зараз у друці вже друга моя книжка — художня. Там я на життєвих прикладах розповідаю, як простим людям можна боротись із інформаційним вірусом. Судячи зі спілкування з тестовою групою, яка читала книжку, так їм простіше сприймати інформацію. Лише лекцій чи комунікацій у медіа недостатньо. Щодо лекцій у літніх людей спрацьовує бар’єр: «ми життя прожили, а ви нас вчите».
Але й книжки не всі читають.
Авжеж, тому ми робитимемо мультимедійний проєкт. Книжка — це перший масив методології, поданої простою мовою з простими прикладами. Далі будуть аудіо, відео, спілкування.
Коли ви поставите себе на місце простої людини, яка хоче дізнатися, що таке фейки, то побачите, що таку інформацію важко знайти. Я сама експериментувала — намагалась розібратися, що таке фейки, з позиції «чистого аркуша».
Наприклад, є медійні організації, які публікують дані про дотримання стандартів, кількість замовних матеріалів, хто якими медіа володіє. Але до широких мас така інформація не доходить. У медійній бульбашці видається, що всім усе зрозуміло, але насправді ні. Мої умовні однолітки читали книжку «Нація овочів?» своїм батькам. Вони висловлювали жаль, що старші люди можуть не розуміти термінології, яка є в цій книжці.
Я давала своєму татові читати книжку Дмитра Кулеби «Війна за реальність». Прочитав, йому сподобалось, але під час пандемії тато виявився вразливим до теорій змов про коронавірус…
Це не робиться відразу. Моя нова книжка про дядька Івана — збірний образ мого спілкування з татом, рідними, знайомими і з людьми, яких я вчила. Спочатку ти відкриваєш їм, так би мовити, завісу потойбіччя. Вони реагують: «Вау, нами маніпулюють! Ми так і знали. Але тепер ти розповіла, як саме. От сволоти!» Людям стає цікаво, вони навчаються, а коли беруться практикувати, то в них не виходить. За кілька місяців та сама людина приходить і каже: «Землю розпродують — не буде землі в Україні!» Тут потрібна друга лекція — про те, які медіа варто споживати.
Один із прикладів, описаних у книжці — фінансові піраміди. Здавалося б, скільки разів люди попіклися на тих пірамідах, скільки про це йшлося. Але ось з’явилась нова піраміда (йдеться про компанію B2B Jewelry – ДМ), й люди знов понесли туди свої гроші. Чому? Золото — воно в руках, це не якісь папірці. Люди вірять, що нарешті з ними хтось вирішив поділитись доходом, не замислюючись, що бізнес так не заробляє. Якщо ти в лоб скажеш такій людині, що вона робить дурницю, наразишся на глухий захист: «я життя прожила». Тож треба починати здалека — пояснювати, як працює бізнес.
Те саме з популістськими заявами. Чому спрацьовують обіцянки на зразок зарплатні в чотири тисячі доларів для вчителя? Бо люди бідні, голодні, не розуміються й хочуть вірити в чудо: що про них нарешті подбають. Тож потрібно сідати й пояснювати: ось президент, ось система освіти, ось як вони між собою пов’язані. Головне — набратись терпіння.
Про фейки не можна розповідати в лоб. Практика фактчекінгу в нас крута, але працює більше на професійну спільноту. Пересічні ж люди в один день побачать декодований фейк, а вже наступного дня повірять у той самий фейк, але з іншою картинкою. В такий спосіб ми робимо лише гірше.
Мені дуже подобається проєкт «По той бік новин». Але там цікаво читати не тільки розвінчання фейків, а й коментарі. Спочатку в цю спільноту повірили. Потім вони, видно, припустились якоїсь помилки, й люди вже пишуть: «Та ви самі маніпулятори!» Якщо навчити людину піддавати все сумніву, вона піддаватиме сумніву справді все, в тому числі й аксіоми. Втрата віри у правильні речі — це найгірше, бо з цього шляху в нікуди дуже тяжко вивести.
Звідки береться інформаційний імунітет
Ви багато говорите про інформаційний імунітет — (не)вразливість суспільства до інфовірусів. Зважаючи на ваше минуле в політтехнологіях, чи почуваєтесь ви почасти винною в тому, що цей імунітет послабився?
Імунітет угробили ще до мене. Але, звісно ж, я вважаю, що це справа рук усіх комунікаційників, чи то в бізнесі вони працювали, чи в політиці. Адже суть комунікації в тому, аби просто і швидко розповісти людині про проблему. При цьому не зважають на те, чи людина готова її зрозуміти.
Коли 2003 року в Україні почали розвивати роздрібний банкінг, усі хотіли якнайпростіше донести до людей складний продукт. Тому, коли 2008 року прийшла криза, а всі мали валютні кредити, це була проблема банкірів. Не навчивши людей фінансової грамотності, ми не спрогнозували цього лиха. Результати виборів 2019 року, коли до влади прийшли чергові популісти — теж вияв того, що люди не розуміють, як усе працює, й вірять у швидкий спосіб досягнення великого щастя.
Тож так, моя вина в цьому є. Але зараз я розумію, що робити, аби проблема розв’язувалась системно, а не точково.
У «Нації овочів?» ви написали, що поворотний момент у вашому житті стався саме після парламентських виборів 2019 року. Що саме вас так вразило? Ніби ж усе було передбачувано…
Було зрозуміло, яка політична сила набере найбільше голосів. Але мене найбільше здивувала мажоритарка. Одна справа, коли ми голосуємо за політичну силу, що має список і лідера з вотумом довіри. Зовсім інша, коли голосування відбувається в маленькому чи середньому місті, де всі більш-менш одне одного знають. Як повигравали весільні фотографи? Адже виборці знають цих людей і їхні можливості. Невже вони вірять, що на них розпилили чарівний пилок, і вони помінялись?
Людина дезорієнтована, вона втратила будь-яку змогу за щось зачепитись і вірить у все, що їй підносять. За часів тоталітаризму ми мали сильніший інформаційний імунітет. По-перше, було менше джерел інформаційного шуму. По-друге, було чітке розділення: хто «за» Україну, хто «проти». За цим чітким орієнтиром можна було визначитись, за кого голосувати. Зараз важко збагнути, хто за кого. До того ж, усі можуть маніпулювати. Ці вибори показали, як легко нас може розвернути в той чи інший бік, змусивши людей повірити у магічну пігулку й піти за нею.
У комунікаційних колах люди обговорюють Трампа, Cambridge Analityca та інші великі історії. Але під носом у них проблема на рівні абетки. Коли проаналізувати медійні ініціативи, то над підвищенням рівня інформаційної гігієни простих людей не працює ніхто. Якщо зібратись на стратегічну сесію й порадитись, на кому варто зосередити просвітницькі зусилля, то виявиться, що на дітях і журналістах. Але що буде з дітьми, коли вони стануть медійно грамотними, а тато з мамою й далі сидітимуть у сміттярках?
Чи можна вже сказати, що молодь більш медійно грамотна за старші покоління?
Дослідження говорять, що від віку це не залежить. Я ж виходжу з того, що «горить». Пріоритет найближчих років — це політично активні люди, які ходять на вибори і мають проактивну позицію щодо подій в Україні.
Чи зміниться щось після пандемії коронавірусної хвороби? Здається, під час пандемії люди побачили, що часом інформація є життєво важливою…
Ніхто нічого не побачив. Ми зараз усередині ситуації, якій нема кінця-краю. Завдяки багатьом факторам — комунікаційним прорахункам, високому рівню стресу — люди настільки дезорієнтовані, що розділити це на якісь складові й з’ясувати, хто що зрозумів, неможливо.
Судячи з досліджень КМІСу і щодо вакцинації (Research & Branding Group – ДМ), дезінформаційна кампанія була ефективна. Семеро з десяти увірували у штучність вірусу, лише 25% готові безкоштовно вакцинуватись. Я переконана, що згубність і швидкість поширення фейків побачила лише комунікаційна спільнота.
Уявіть людину, яка не знає, що таке коронавірус, не має медичної освіти, але намагається розібратись. Їй у вайбер прилітає повідомлення, та ще й від знайомої — а вона лікарка! — що все це дурниці, головне пити воду маленькими ковтками й буде тобі щастя, бо ізраїльські лікарі щось там сказали. Людина думає: що ж, не нашкодить. П’є раз, другий, а потім думає: раз я вже захищена, можна маску не надягати й руки не мити.
Де людина могла перевірити цю інформацію? Ніде. Ніхто з великих медіа цього не спростовував — усі сміялись, мовляв, ніхто в таке не повірить. А люди, судячи зі статистики, вірили. Міністерство охорони здоров’я теж не спростовувало. Якщо за час епідемії фактчекери декодували зо триста фейків, міністерство згадало лише про десяток, і то з великим запізненням, коли людей уже не треба було переконувати.
Розумію, що міністерство мало багато інших проблем і думало, як знизити паніку. Але люди жили в іншому контексті. Всі фейкові кампанії були спрямовані на те, що проблема перебільшена. Відкриваєш фейсбук, а там поважні люди з посадами запитують: «а хто з ваших знайомих хворів на коронавірус?» Коли таке бачить звичайна людина, вона відразу думає: якщо поважна особа сумнівається, що хтось захворів, «значить, точно». Я написала колонку про це. При цьому та сама людина, яка щойно запитувала, чи хтось із ваших знайомих хворів, у наступному дописі постить фото
переповненого пляжу й дорікає людям, які ігнорують карантин. Але ти ж сама провокуєш людей!
Погано, коли людей таврують, як було з мешканцями Нових Санжар: «ідіоти, що ж вони накоїли!» Вони не ідіоти. Людей налякали, в них нема інформаційного імунітету, вони не можуть розпізнавати фейки. В них просто включилися інстинкти: врятувати себе та своїх дітей. Вони не можуть по-іншому — в них банально нема інструментів для цього. Поки ми не спустимось зі своїх філософських веж і не почнемо вчити людей абетки, ми не навчимо їх писати слова.
Ви вірите, що це можливо? Це чималі авгієві стайні…
Я на маю рожевих окулярів. Переконана, що більша частина суспільства не готова про це чути. Але точно знаю: коли ми хочемо чогось досягти, маємо почати працювати. Усвідомлюю, що ця кампанія може зазнати фіаско, але перш ніж визнати поразку, принаймні, перепробую всі можливі варіанти і з’ясую, що не працює. Можливо, після мене прийде хтось інший і зробить усе професійніше.
Але займатись цим повинні не тільки волонтери, а й кожен свідомий громадянин. Мінімум — набратись терпіння й навчити своїх батьків базових речей. Це як із коронавірусом. Чим усе закінчиться? Чи буде вакцина? Коли пандемія вщухне? Ніхто не знає. Але є базова гігієна: мити руки, дезінфікувати поверхні, носити маски. Це не допомагає на сто відсотків, але це єдине, що може зменшити ризик. Така сама історія з інформаційною гігієною.
Фото: НВ