30 червня і 7 липня відбулися перший і другий тури виборів у Національну асамблею, нижню палату парламенту Франції. 4 липня також пройшли вибори у нижню палату парламенту Великобританії, Палату громад. Вибори у Франції відбулися позачергово, після того, як президент Франції 9 червня розпустив Національну асамблею. Макрон вдався до розпуску у відповідь на невтішні для його партії результати виборів у Європарламент. Ані юридична процедура, ані політична традиція його до цього не змушували. Тож у Франції таке рішення викликало чимало подиву та стало приводом для численних домислів. Адже без розпуску нинішний склад асамблеї мав пропрацювати до червня 2027 року, і там Макрона підтримувала більшість.

Остаточна дата виборів у Палату громад Сполученого Королівства хоч і теж була оголошена прем'єр-міністром від керівної Консервативної партії Ріші Сунаком  дещо зненацька, втім ці вибори були очікуваними та мали у будь-якому разі відбутися не пізніше січня 2025 року. Вибори у Франції тримали драматичну інтригу до останнього і тепер відправляють П’яту республіку у складний період коаліційних перемовин або уряду меншості. На виборах у Великобританії очікувано впевнено перемогла опозиційна Лейбористська партія за лідерством Кіра Стармера, що  відтак завершило 14-річний цикл правління консерваторів.

Франція і Великобританія разом зі США, Китаєм і Росією є постійними членами Ради Безпеки ООН, представниками старого ядерного клубу. Також ці дві країни є союзниками України.  Лондон першим надав Україні основні бойові танки, далекобійну зброю у вигляді крилатих ракет Storm Shadow, першим підписав із Києвом безпековий договір щодо зобов’язань десятирічної військової підтримки України. Париж постачає Україні аналогічні далекобійні ракети SCALP. Крім того, з лютого 2024 року президент Макрон почав риторично відмовлятися від самообмежень у підтримці України, зокрема допустив відправлення в Україну французьких військ. Відмова від так званих «червоних ліній», які Захід накреслив сам для себе від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну задля запобігання ескалації, має, за задумом Макрона, сформувати для Москви стратегічну невизначеність, що стримуватиме її агресивні плани.

Москва, залежно від міжнародного контексту, протягом всієї війни проводить масовані інформаційні атаки проти найпотужніших партнерів України. Розповідаємо про політичні наслідки виборів у Франції та Великобританії, та про те, як вони сколихнули російську пропагандиську машину й до яких головних тез та вдалася.

Франція пірнає у політичну турбулентность: сильні фланги та слабкий центр

Оголошення Макроном дострокових виборів було для Франції справжньою сенсацією, навіть для політичних союзників самого президента. Хоча результати виборів до Європарламенту були провальними для владної пропрезидентської коаліції «Потреба в Європі», ані юридичні процедури, ані політична традиція не змушували Макрона вдатися до цього кроку. На виборах до Європарламенту 9 червня праворадикальне «Національне об’єднання» набрало 31,37% голосів, а пропрезидентська коаліція 14,6%. Відтак результат у цифрах «Національного об’єднання» був справді значним і тривожним дзвінком для лівих і центриських сил. Проте  в самій по собі перемозі «Національного об’єднання» на загальноєвропейських виборах не було нічого дивного чи нового. Ця партія так само перемагала у Франції на двох попередніх виборах до Європарламенту у 2014 і 2019 роках, та це жодним чином не синхронізувалося з її результатами у національний парламент. І не призводило до внутрішньополітичних криз.

Така значна різниця між результатами на національних і європейських виборах пояснюється зовсім різною юридичною процедурою, специфікою політичної культури Франції та різним політично-інформаційним контекстом для кожної з виборчих кампаній. Європарламент безпосередньо не впливає на внутрішню політику Франції, явка на загальноєвропейських виборах традиційно невисока. Втім, ці вибори стають хорошим приводом для протестного щодо брюсельської бюрократії голосування. Антиімігрантська та євроскептична риторика «Національного об’єднання» якнайкраше резонують із прагненнями значної частини виборців у такій виборчій кампанії. До того ж європейські вибори відбуваються за пропорційною системою, що дозволяє на тлі фрагментації інших політичних сил демонструвати консолідованій радикальній правиці високий результат. Натомість вибори до Національної асамблеї відбуваються за двотуровою мажоритарною системою, що традиційно знижує представництво в парламенті радикальних сил.

Існують різні тлумачення причин рішення Маркона розпустити парламент на тлі власних низьких рейтингів. Газета Le Monde припускає, що радники Макрона побоювалися поступового руйнування пропрезидентської коаліції в парламенті на тлі електорально ослабленого Макрона. Тож рішення про перевибори могло надати Макрону поштовх у рейтингах і шанс на оновлення парламенту вже з більш лояльним корпусом депутатів. Імовірно розрахунок Макрона був на лідерство у традиційному в останні кілька десятиліть «республіканському фронті», неформальному об'єднанні центриських і лівих сил Франції задля недопущення до влади праворадикалів.  Традиція такого об’єднання історично прямує ще у парламентську кампанію 1956 року, коли нетипова строката коаліція прагнула не допустити до влади пужадистів, ідеологічних попередників «Національного об’єднання». На тлі фрагментації лівого політичного спектру Франції, обмежений час на переформатування політичного поля напередодні несподіваних виборів, сила Макрона, яка посіла на євровиборах друге місце, могла сприйматися виборцями як основна протидія приходу до влади праворадикалів. 

Та лівим вдалося за дуже короткий проміжок часу сформувати широке об’єднання «Новий народний фронт», до якого увійшли більш ніж 20 партій, серед них як помірковані «зелені» і соціалісти, так і ліворадикальні комуністи та «Нескорена Франція» за лідерством Жан-Люка Меленшона.  Саме широка ліва коаліція стала центром тяжіння «республіканського фронту», якому вдалося під час короткої кампанії мобілізувати як багатотисячні демонстрації супроти праворадикалів, так і прихід своїх виборців до дільниць.

У першому турі виборів на тлі рекордної явки у майже 67% перемогли ультраправі з «Національного об'єднання» з результатом у понад 33% та 39 гарантованими вже в першому турі місцями у Національній асамблеї загальною чисельністю у 577 депутатів. Та другою прийшла ліва коаліція «Нового народного фронту» з понад 28% та 31 гарантованими депутатами. Президентська коаліція «Разом» отримала менш як 22% та здобула перемогу в першому турі лише в двох округах.  Колись потужна правоцентристська партія «Республіканці» отримала лише 7%. Напередодні виборів вона розкололася, тому що голова партії Ерік Чіотті допустив коаліцію з ультраправими, що категорично не підтримала більшість його однопартійців. 

Щоб здобути перемогу вже у першому турі, кандидат у своєму окрузі має набрати більш ніж 50% голосів від поданих бюлетенів, що водночас представлятиме принаймні 25% зареєстрованих на окрузі виборців. Якщо жоден кандидат у виборчому окрузі не досягає цього, до другого туру виходять два кандидати з найбільшими результатами плюс будь-хто інший, хто набрав принаймні 12,5% від загальної кількості зареєстрованих виборців. У другому турі обирається кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. Тож хоча ультраправі демонстрували лідерство, у більшості округів інтрига зберігалася до другого туру.

Доля парламенту вирішувалась у так званих трикутниках: представників ультраправих з «Національного об’єднання», лівих «Нового народного фронту» та центристів із макронівської коаліції «Разом». Далі почала працювати солідарність за традицією «республіканського фронту». Центристи або ліві у понад 200 округах знімалися з виборів на користь своїх більш рейтингових колишніх опонентів, щоб не допустити перемоги в окрузі праворадикалів із  «Національного об’єднання». Ця кампанія солідарності мала значну підтримку громадськості, зокрема риторично відволікався на протидію ультраправим навіть лідер збірної Франції з футболу Кіліан Мбаппе, який зараз виступає на Чемпіонаті Європи в Німеччині. Та найбільшу користь з такої солідарності отримали саме ліві.

За підсумками другого туру перше місце зайняв «Новий народний фронт» зі 182 парламентськими мандатами. На другому місці президентська коаліція Макрона «Разом» — 168 місць, і лише на третьому правопопулістська партія «Національне об’єднання» — 143. Для створення більшості необхідно здобути 289 місць. Тож Францію чекають складні коаліційні перемовини чи уряд меншості. Багаторічна лідерка «Національного об’єднання» Марін Ле Пен демонструвала впевненість попри третє місце, наголошуючи на подвоєнні кількості депутатів від своєї політичної сили: «Я маю занадто великий досвід, щоб розчаровуватися результатом, коли ми подвоюємо кількість наших депутатів… Хвиля продовжує наростати... Наша перемога лише відкладається». Прем’єр-міністр Франції Габріель Атталь за результатами виборів подав у відставку, але Макрон її не прийняв. У будь-якому разі Париж зустрічає епоху політичної турбулентності, коли лівий і правий спектр політичного поля домінують над центром.

Реакція роспропаганди: «Францію поставили на коліна»

Російський агітпроп найбільші симпатії під час кампанії висловлював саме до ультраправих із  «Національного об’єднання» та їхньої лідерки Марін Ле Пен. На президентських виборах у 2022 році Марін Ле Пен була головним конкурентом Макрона на посаду президента, завершивши другий тур із результатом в 41,46%. З того часу вона залишалася критикинею уряду центристів. У питанні підтримки України у війні проти Росії Ле Пен займає характерну для європейських ультраправих політиків м’яку до Росії позицію. Напередодні другого туру виборів у парламент Ле Пен в інтерв’ю для CNN сказала, що її партія не дозволить використовувати французьку зброю для ударів по території Росії та завадить «французькому чоботу ступити на українську землю».

З початку своєї політичної кар’єри у Марін Ле Пен було сентиментальне ставлення до Росії та до Путіна, якого вона у 2014 році називала «захисником християнської спадщини європейської цивілізації». Така близькість Ле Пен із Росією також характеризується наданням кредиту на 9 млн євро від російського банку, який отримала її партія у 2014 році.

Наразі в умовах російської агресії проти України риторика Ле Пен щодо Путіна значно охолонула: «Якщо Росія виграє війну, це буде катастрофою, тому що всі країни, які мають територіальний конфлікт, будуть думати, що вони можуть розв'язати його за допомогою зброї». Проте її позиція відрізняється від позиції Макрона тим, що перемога України в цій війні нею визначається також як небажаний результат, бо Ле Пен переконана, що «Україна без сили НАТО не зможе перемогти Росію у військовому плані, а участь НАТО означатиме початок Третьої світової війни». Питання постачання зброї Україні неодноразово фігурувало у виступах Ле Пен, зокрема, на її думку, продовження надсилання зброї в Україну «загрожує новою Столітньою війною». Її основним підходом до проблеми російсько-української війни є термінове припинення вогню та початок переговорного процесу — в цьому Ле Пен мало чим відрізняється від прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана.

Натомість риторика номінального лідера «Національного об’єднання» Джордана Барделли, який власне і виступав від партії як кандидат у майбутні прем’єри, є більш прихильною до України. Барделла сказав, що у випадку приходу його партії до влади він не дозволить Росії «поглинути Україну» й оголосив про свою готовність протистояти Росії, якщо стане прем’єр-міністром. 

Напередодні другого туру російські пропагандистські медіа були оптимістично налаштовані на перемогу Ле Пен і здобуття абсолютної парламентської більшості на виборах у Франції. У своїх статтях пропагандисти  описували несприятливі наслідки перемоги Ле Пен для України та Заходу у протистоянні Москві. Зокрема поширювали слова Ле Пен про заборону використання французької зброї великої дальності для ударів углиб Росії.

У тексті RussiaToday «Ле Пен обіцяє блокувати введення військ в Україну» лунали різкі оцінки перемоги «Національного об’єднання» на виборах у Франції. На думку дописувачів RT, партія Ле Пен «може вжити радикальних заходів, включаючи припинення будь-якої підтримки України або навіть повне виведення Франції з очолюваного США блоку НАТО». Тема виходу Франції з альянсу неодноразово висвітлювали росмедіа. Спираючись на досвід виходу Франції з військового командування НАТО в 1966 році за президентства Шарля де Голля, російські політологи й аналітики пророкують повторення історії. На їхню думку, Франція може піти за сценарієм 1966 року та реалізувати «м’який вихід» із НАТО, залишивши військове командування й обмежившись участю малої кількості військ у спільних місіях альянсу.

Агітпроп не оминув тему «фальсифікацій» виборів у Франції. На сайті RT з’явилася стаття під назвою «Путін підтримав Ле Пен: Russiagate приходить у Францію», в якій шляхом висміювання роспропаганда реагувала на інформацію французького видання Le Monde про втручання Росії у парламентські вибори. Термін Russiagate походить від Вотерґейтського скандалу в США, за результатами якого Конгрес США розпочав процедуру імпічменту проти президента. За аналогією з цим інцидентом практика назв гучних скандалів із додаванням суфіксу -gate стала популярною у світі. У випадку Russiagate цей суфікс використовується в жартівливій формі, а сам термін означає будь-які фінансові чи організаційні зв’язки з Росією або російське втручання в виборчі процеси.

Приводом для публікації такої статті став допис на акаунті МЗС Росії в мережі Х, в якій ідеться про запит французів на «суверенну зовнішню політику» та припинення «диктату США і ЄС» у випадку перемоги Ле Пен. У статті RT відстоюється позиція МЗС, а європейських політиків називають продажними. У підсумку пропагандистське видання порівнює «дуже м’яке повідомлення» МЗС і «відкриті заклики Заходу до зміни режиму в Росії, вітання насильства, вбивств і тероризму», тим самим звинувачуючи країни Заходу у втручання в російські внутрішні справи. У відповідь на такі провокації з боку російського МЗС Ле Пен висловила своє обурення, назвавши цей твіт МЗС Росії «формою втручання», і сказала, що «абсолютно не відчуває відповідальності за російські провокації».

На сайті Sputnik також траплялася думка про те, що насправді не важливо, який уряд буде сформовано у Франції і хто буде прем’єром, бо через політику Макрона «у бажанні повністю включитись у війну в Україні, щоб допомогти режиму Зеленського» держава опинилась у «феноменальних боргах». Пропагандисти в цій же статті посилаються на зовнішній борг Франції у розмірі 3 трлн євро і називають його «сумою, що абсолютно не повертається». Російські видання пишуть, що «Францію ставлять на коліна», і хай яким би був результат виборів, у Франції «більше немає засобів для своєї політики». Також агітпроп просував думку, що ніби без абсолютної більшості в парламенті, що означає поразку Ле Пен на виборах, «країна буде не в стані управлятися належним чином і ми спостерігатимемо кризу».

Популярність Ле Пен і її партії пропагандисти обґрунтовують слабкістю та неефективністю уряду Макрона. До того ж, на RT вийшов матеріал, де агітпроп назвав національні вибори і вибори в ЄС «не просто ляпасом для владної партії, а помстою за суперечливий референдум у 2005 році». Нібито французькі громадяни обурені рішенням уряду прийняти «Європейську Конституцію з незначними змінами» в обхід негативної відповіді народу на референдумі, маючи на увазі Лісабонський договір ЄС, який значно відрізняється від свого першочергового проєкту. Саме тому начебто  французькі громадяни через 20 років вирішили покарати Макрона, коли влада відкрито проігнорувала волю народу. Проте логіки в цих аргументах зовсім немає, з огляду на те, що приймав рішення ратифікувати Лісабонський договір Ніколя Саркозі — правоцентрист із голлістської партії, а не Макрон-центрист.

Після оголошення результатів виборів до Національної Асамблеї російський агітпроп почав поширювати твердження про зростання нестабільності у Франції та крихкість майбутнього уряду. На сайтах RT та Sputnik з’явилися публікації про протести невдоволених виборців у Парижі «по обидва боки політичного спектру, які дуже незадоволені президентством Макрона». За версією пропагандистів, такі насильницькі протести буцімто «є роботою невеликих груп політичних агітаторів, часто за потурання чинному уряду, які мають на меті створити атмосферу неспокою і хаоса».

Відсутність абсолютної більшості в однієї з політичних сил і необхідність створювати коаліційний уряд із партій різних ідеологічних спрямувань пропагандисти називають кризовою ситуацією та пророкують, що Макрон піде у відставку найближчим часом. Іншим можливим сценарієм російські медіа називають формування «технічного уряду» з метою збереження стабільності влади, а за рік після виборів Макрон матиме можливість знову розпустити парламент.

Практику зняття кандидатур під час другого туру на виборах навіть засудив міністр зовнішніх справ Росії Сергій Лавров. Він сказав, що такі вибори «не дуже нагадують демократію», а другий тур «був задуманий рівно для того, щоб маніпулювати волевиявленням виборців під час першого туру, коли якісь кандидати можуть свої кандидатури зняти». Нагадаємо, що претензії щодо демократичності виборів надійшли від держави, яка за даними Economist Intelligence посідає 144 зі 167 місць у рейтингу індексу демократії.

Зміни у Лондоні, але не в політиці підтримки України

На противагу Франції вибори у Сполученому Королівстві були значно менш непередбачуваними. В таборі владної до цього Консервативної партії за чинної каденції парламенту лідерами партії  та відповідно прем’єрами встигли побувати три людини: Борис Джонсон, Ліз Трасс і Ріші Сунак. Зміна лідерів кожен раз супроводжувалася скандалами. Тож 4 липня опозиційна лівоцентристська Лейбористська партія здобула передбачувану перемогу у 412 округах і відповідно сформувала впевнену більшість у нижній палаті британського парламенту загальною чисельністю у 650 депутатів (для більшості відповідно достатньо 326 голосів). Фракція лейбористів відтак приросла 211 депутатами, водночас консерватори на цих виборах здобули лише 121 мандад і втратили 251 місце у парламенті.

Характерно, що у відносних відсотках лейбористи виступили не настільки переконливо. Партія здобула 33,8% голосів виборців, що менш як на 2% випереджає результат партії у 2019 році. Здобути такий переконливий результат лейбористам допомогла саме слабкість головних конкурентів, Консервативної партії, яка за мажоритарної системи виборів не змогла втримати позиції у більшості округів і поступилася своїм колишнім переслідувачам.

Відтягнула на себе значну частину електорату консерваторів партія ультраправого євроскептика Найджела Фараджа «Реформувати Сполучене Королівство», яка за загального результату у 14,3% здобула лише 5 мандатів в округах. Представники Лейбористської партії і її лідер, а відтепер і прем’єр-міністр Кір Стармер багаторазово говорили, що за нового уряду послідовна підтримка України анітрохи не ослабне. Та довгостроковим ризиком для України є саме посилення і в британській політиці праворадикалів із партії Фараджа, на виборців якого будуть так чи так зважати у своїх подальших політичних стратегіях мейнстрімні партії.

Російський агітпроп знов ставить на ультраправих 

Напередодні виборів до Палати Громад Фарадж виступив із промовою, в якій поставив під сумнів підтримку України Великою Британією, що потім рясно цитували в російських пропагандистських медіа.

В одному зі своїх інтерв’ю напередодні виборів Фарадж фактично звинуватив НАТО у війні в Україні: «Для мене було очевидно, що постійне розширення НАТО і ЄС на Схід давало цій людині (Путіну — «ДМ») привід… піти на війну». Такі твердження зустріли обурливу реакцію з боку Ріші Сунака, на думку якого такі вислови «цілком неправильні і лише на руку Путіну». Російські пропагандиські медіа присвячували постаті Фараджа статті, в яких його позиціювали як незалежного політика, якого намагаються дискредитувати шляхом звинувачень у зв’язках із Росією.

Посол Росії у Сполученому Королівстві повідомив, що очікує звинувачення у втручанні у вибори з боку Росії — і такі звинувачення дійсно пролунали. За результатами розслідування Australian Broadcasting Corporation, п’ять акаунтів у фейсбуку «поширювали прокремлівську пропаганду» на підтримку популістської партії  «Реформувати Сполучене Королівство» Найджела Фараджа. Натомість сам Фарадж відкинув будь-які звинувачення в його бік щодо зв’язків із Росією та назвав твердження про його симпатії до Путіна «російською містифікацією».

Деякі слова Найджела Фараджа поширювали пропагандистські медіа через свій резонанс із російськими пропагандистським наративами. Так, Фарадж зачепив тему мобілізації, коли сказав, що «Україна не має надії проти Росії на полі бою через брак живої сили» та що через це «в Україні може не залишитися молодих людей». RT навколо цієї цитати побудувало свої традиційні тези про відповідальність Президента України за війну, ніби це «Зеленський вирішує, чи поступатися територією, щоб зупинити кровопролиття». Звучали і мова в дусі потреби примирення, зокрема Фарадж висунув тезу, що «ніхто навіть не говорить про мир», а тільки про те, що Україна переможе, що Фарадж вважає нереалістичним. Натомість він сказав, «що має відбутись якась спроба посередництва між цими двома сторонами», що вступає в резонанс з позиціями інших проросійських ультраправих політиків у Європі, зокрема з діями Віктора Орбана, «голуба миру», який продовжує турне з метою просунути свою концепцію примирення.

• Читайте також: Як з Орбана «голуба миру» ліпили: реакція російського агітпропу на візит угорського прем’єра до Києва

Висвітлюючи вибори у Великій Британії, російський агітпроп намагався дискредитувати постать новообраного прем’єр-міністра Кіра Стармера і знецінити перемогу Лейбористської партії. На наступний день після початку каденції Стармера на сайті пропагандистського видання Sputnik вийшла стаття під яскравим заголовком «Прем’єр-міністр Великої Британії прагне зберегти західну гегемонію завдяки британським ядерним боєголовкам», у якій навколо новообраного прем’єра формується імідж ядерного агресора. Приводом для такої дискредитації стали слова Стармера під час виборчої кампанії про готовність використання ядерної зброї. Кір Стармер поставив за мету посилити національну безпеку держави шляхом збільшення витрат на оборону, побудови нових атомних човнів і забезпечення постійного ядерного стримування Британії на морі. В статті Sputnik пропагандисти згадували ядерну доктрину Сполученого Королівства, за положеннями якої держава має право першою завдати ядерний удар. З огляду на це, агітпроп почав звинувачувати Велику Британію у можливості застосування ядерної зброї проти держав, «які не становлять ядерної загрози». З метою дискредитувати наміри уряду лейбористів, видання апелювало до емоційності: буцімто через «відданість Сполученого Королівства збільшенню своїх ядерних запасів» виникає загроза «досягти ще більшої кількості загиблих».

Тему агресивної зовнішньої політики Сполученого Королівства агітпроп підживлював словами ексведучого російського медіа RT і колишнього члена Палати Громад Джорджа Гелловея. На його думку, Сполучене Королівство нібито опиниться у війні за шість місяців після обрання Стармера прем’єром. За версією RT, така доля очікує і на США у випадку обрання президентом Байдена. Буцімто причиною початку великих зовнішніх війн стане воля «глобальних еліт, які керують більшістю західних демократій і віддані ідеї “квазіхолодної війни”, що  сприятиме розширенню розхитаної Американської імперії». Ознаками того, що Стармер «продав національні інтереси» глобальним елітам, російські пропагандисти вважають «масову імміграцію, нульові викиди в повітря, права трансгендерів, а також проксівійну в Україні».

Загальний політичний ландшафт на виборах подається як безальтернативний. Російські пропагандисти називають кандидатів на виборах у Сполученому Королівстві «четверосортними політиками», описують їх загальну неефективність, а дії уряду Ріші Сунака у них «викликають сміх». Тому російська пропаганда подає перемогу лейбористів на виборах не як їхню заслугу, а як наслідок провалів консерваторів, окреме місце в яких посідає війна в Україні.

Пропагандисти в Sputnik спекулюють, що нібито саме бажання Сполученого Королівства «влити гроші у війну Заходу проти Росії в Україні» підняло рівень інфляції «до 40-річного максимуму в 2022 році». Економіка в Британії скорочувалася протягом 2023 року, що нібито є сигналом початку рецесії. Також пропагандисти відвели окрему згубну для Британії роль накладеним на Росію санкціям. Останні нібито «разюче вплинули на європейські економіки, спричинивши інфляцію та зростання цін на енергоносії». До того ж обмеження на імпорт російського газу в Сполученому Королівстві «особливо сильно вдарило по фінансах домогосподарств». Таким чином, агітпроп вкотре наголошує, ніби проукраїнська позиція Великої Британії стала причиною всіх негараздів жителів Сполученого Королівства, а лейбористи прийшли до влади від безвиході британських громадян, розчарованих у політиці консерваторів.

Однією з причин втрати популярності європейських політиків у електорату, за версією видання Sputnik, була «підтримка західного імперіалізму в Україні та Палестині», що в результаті дискредитує владні сили «по обидві сторони Атлантики». Загальною тенденцію для пропагандистських медіа було переконання аудиторії в провальності політик європейських лідерів, які підтримують Україну у війні проти Росії. Саме тому в статтях російських медіа можна було побачити повідомлення про те, що вибори у Великій Британії і Франції «виявили абсолютне банкрутство політики в сучасних західних ліберальних демократіях», які начебто продемонстрували нездатність політичних лідерів розв'язувати проблеми в їхніх державах. Роспропаганда намагалась обґрунтувати «неминучість внутрішньополітичного розколу і занепаду» в західних державах, а вибори подати як початок затяжної кризи.

Спільним трендом для висвітлення виборів у Франції та Великій Британії була також «реакція на випередження» щодо втручання у вибори. Російські пропагандисти превентивно висміювали факт того, що Захід може повідомляти про прецеденти втручання у вибори з боку Росії, а згодом реальні докази російського сліду у виборчих процесах двох країн подавались як сфабриковані матеріали з метою дискредитувати Росію.

Основним спільним меседжем, який просував російський агітпроп, була ідея незадоволення європейських громадян чинними урядами. Такі політики, як Ріші Сунак, Емануель Макрон і Олаф Шольц, з одного боку характеризувалися як «шалено налаштовані на ескалацію конфлікту в Україні», зокрема в статті RT, а з іншого – некомпетентними, слабкими лідерами, які не виконали свої передвиборчі обіцянки. Натомість російська пропаганда подає ультраправих популістів як позитивних акторів, які стримують ескалаційні наміри і не хочуть «миритися з катастрофічними наслідками хибної зовнішньої політики», маючи на увазі передусім підтримку України. Таким чином, російські видання формують уявлення у своїх читачів, що центристські політики, нібито «контрольовані бюрократією ЄС і США через НАТО», є слабкими фігурами, тоді як правопопулісти, на думку пропагандистів, «демонструють силу і незалежність поглядів, користуються більшою популярністю», про що писав, наприклад, Sputnik.