Одеса — «русский город»? Як Росія захоплює символічний простір українських міст

Одеса — «русский город»? Як Росія захоплює символічний простір українських міст

11:00,
2 Травня 2024
4228

Одеса — «русский город»? Як Росія захоплює символічний простір українських міст

11:00,
2 Травня 2024
4228
Одеса — «русский город»? Як Росія захоплює символічний простір українських міст
Одеса — «русский город»? Як Росія захоплює символічний простір українських міст
Розбираємося, як пропаганда використовує події в Одесі 1-2 травня 2014 року для активізації проросійських настроїв та виправдовує обстріли Одеси наявністю російських культурно-історичних пам'яток.

In English

Ми починаємо цикл матеріалів, у яких збираємо приклади, як Росія, а до цього Радянський Союз і Російська імперія, захоплювали, вслід за фізичним загарбанням, і символічний простір українських міст, оголошуючи певний населений пункт «исконно русским» або спотворюючи образ міста в пропаганді. Захоплення територій і розміщення військових гарнізонів Росією супроводжувалося культурною та символічною експансією. Вся історія, матеріальна спадщина й ідентичність народів, громад і спільнот, які жили в певному місті, систематично применшувалися або стиралися з історії. На прикладі Одеси можна простежити лінію російської пропаганди про те, що найкраща архітектура міста — винятково та, що дісталася у спадок від Російської імперії, а панівною мовою на вулицях завжди була російська. Вага мультикультурності та різноманітності народів, які населяли це місто в різні часи, постійно применшується.

Проєкт «Новоросія» та «російська весна»

Сучасний пропагандистський троп про «русский город» стосовно певного міста не можна розглядати поза концепцією «російської весни» («русская весна»). «Російська весна» — це ідеологічне обрамлення для загарбницьких планів Кремля, які російське військово-політичне керівництво збиралося втілювати навесні-влітку 2014 року, надихнувшись прикладом та ефектом «ейфорії», яку спричинила в російському суспільстві анексія Криму в березні того ж року. Саме в таких термінах як «російська весна» медіа в Росії та офіційні кремлівські пропагандисти на кшталт Володимира Соловйова чи Маргарити Симоньян називали політичні акції, що проходили в різних містах південних чи східних областей України.

Згодом стало зрозуміло, що проросійські сепаратистські рухи не лише підживлювалися, але часто прямо організовувалися з Росії та підкріплювалися російськими військовими під виглядом «добровольців» і російськими спецслужбами. Серед організаторів і виконавців — заступник голови адміністрації президента Росії Владислав Сурков, якому іноді приписують саме «винайдення» цього терміна і якого називають ідеологом, та російський воєнний злочинець і терорист Ігор Стрєлков (Гіркін). Термін «російська весна» використовується пропагандою на окупованих територіях і через десять років після її умовного початку. Причому тепер у неї «органічно» вплітають так зване «СВО», тобто повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році, яке подається як продовження «російської весни».

Також навесні 2014 року пропагандистський термін «Юго-Восток Украины» (Південний Схід України), який з’явився ще за часів Помаранчевої революції та протистояння Віктора Ющенка та Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року, коли українців пропагандисти ділили на кілька «сортів», почав замінюватися ніби синонімічним словом «Новоросія». «Помилкове» використання Володимиром Путіним у 2014 році цього терміна щодо більшості південних і східних областей України відтоді було підхоплено кремлівською пропагандистською машиною. Слово «Новоросія» почали вживати російські офіційні посадовці, проросійські сепаратисти та просто імперські шовіністи — всі вони намагалися надати йому оновленого значення, ніби йдеться не про пропагандистські гасла, а про реально наявний на теренах України політичний рух. Утім, словосполучення «Юго-Восток Украины» не забуте й використовується Володимиром Путіним у публічній риториці на позначення «исконно русских» земель і досі, як, наприклад, на підсумковій за 2023 рік пресконференції.

Саме російський політичний проєкт «Новоросії» передбачав анексію 9 областей України, бажано за майже безкровним «кримським сценарієм». Тоді під приціл Москви потрапили, крім Криму, Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська й Одеська області. Проте політичні акції березня-квітня поступово «видихалися», місцеві політичні та бізнес-еліти намагалися порозумітися з центральною владою, як це було раніше, коли, наприклад, з’їзд у Сіверодонецьку, організований функціонерами Партії регіонів у листопаді 2004 року, не закінчився реальними сепаратистськими кроками.

Події в Одесі 1–2 травня 2014-го, коли проросійські та проукраїнські акції закінчилися насильством у самому місті та пожежею в Будинку профспілок, були використані Росією та пропагандистською машиною для роздмухування протестів в інших містах, зокрема на сході України. На них привозили активістів із Росії, а також використовували для мобілізації саме російського суспільства та демонізації української влади та її остаточного перетворення в устах пропагандистів на «київський режим». Також саме у травні 2014-го почали фіксувати бойові зіткнення регулярних підрозділів російських військових з українськими Збройними силами.

На перший погляд, парадоксальне існування «російського міста» («русскій город») поза територією Росії також пояснюється не лише амбітними імперськими планами щодо загарбання все нових і нових територій сусідніх країн, але й самими уявленнями Володимира Путіна про міжнародне право й міждержавні кордони. У своїй фразі про те, що «кордони Росії ніде не закінчуються», Путін показав екстериторіальну сутність ідеологічного поняття «російського світу» («русский мир») і його глобальні, чи принаймні регіональні, претензії на домінування. Тому в певному сенсі поняття «російське місто» можна вважати похідною від концепції «російського світу». «Російським» місто можна оголосити й до чи навіть без його безпосереднього фізичного захоплення, але чим довше Росія контролює місто, тим більше матеріальних і культурних символів вона намагається втілити в міському та символічному просторі, щоб закріпити цей статус.

Що робить місто «російським»

На вже згаданій пресконференції «Підсумки року» у грудні 2023 року Володимир Путін сказав, що ніби «весь південний схід України був за Росію, бо це історично російські території, а Одеса — російське місто».

Така жага російської пропаганди привласнювати українські території побутує вже доволі давно. Російські пропагандисти використовують для цього різні «аргументи» та вигадані факти, які часом не несуть жодного фактичного підґрунтя. Але і не варто заперечувати, що радянська влада, а згодом вже й Росія роками перетворювали Одесу на цілковито проросійське місто, роблячи так, щоби вписати свою версію історичних подій у сам міський ландшафт: встановлюючи пам’ятники, називаючи вулиці іменами відповідних культурних чи військових діячів. З плином часу цей наратив укорінювався не лише в міському просторі, але й у свідомості людей. Адже імперська, а згодом і радянська та нинішня російська влада розуміють важливість «символічної влади» та захоплювали не лише фізично український простір, але і простір символічний, здійснюючи «символічне насильство», згідно з методологією французького соціолога й дослідника П’єра Бурдьє.

Водночас Росія не гребує знищенням тієї архітектури в Одесі, яка, за її словами, є головним здобутком українського міста. Навіть після того, як російська ракета влучила в Одесі у вівтар Спасо-Преображенського собору, російська пропагандистка Юлія Вітязєва переконує телеглядачів у тому, що «собор був побудований на гроші Російської імперії, відновлений на приватні пожертви. Україна до цього стосунку не мала. Весь центр Одеси — це пам’ятка архітектури в короні Російської імперії. Ви звикли знищувати тому, що у вас нічого свого немає, ви нічого не створили».

Вітязєва намагається довести, що українці взагалі не мають жодного права збивати російські ракети, тому що, по-перше, вони летять у міський порт (абсурдність такого аргументу під сумнів не ставиться), а по-друге — бо поруч розташований центр міста, який є суцільним пам’ятником імперської архітектури, на який можуть упасти уламки збитих російських ракет. Тобто версії пропаганди про те, що основні збитки Україна завдає сама собі, уламками ракет ППО, виявилося недостатньо, і пропагандистка переконує, що нібито Росія навіть має право знищувати те, що збудувала.

Цю ж тему розвиває нібито викладач московського вишу та постійний гість пропагандистських шоу на російському телебаченні Генрі Сарданян: «Добре, що ООН хоче присвоїти місту (Одесі. — "ДМ") статус всесвітньої культурної спадщини. Тільки це спадщина Російської імперії, без якої ця земля територія, позбавлена і культури, й ідентичності, й історії». Таким чином Одесі й, у широкому розумінні, всій Україні відмовлено в самому існуванні у відриві від Росії та її методів нав’язування цінностей за допомогою балістичних ракет.

Російська влада роками транслювала як на внутрішню, так і на світову аудиторію, свої здобутки, створювала свого роду «культ особи» не лише з політиків та історичних постатей, але і своїх культурних діячів. Найбільш очевидними прикладами є Пушкін, Толстой, Булгаков, Горький, Чайковський, а також люди, пов’язані з війнами, які вела Російська імперія та Радянський Союз: Воронцов, Ватутін та інші. Закарбовуючи згадку про них, встановлювали монументи, називали на їхню честь вулиці, проспекти, парки. Тож використання культурних символів і персонажів є частиною загальної стратегії військового, політичного та інформаційного впливу на Україну.

Це чітко відображає імперські амбіції Росії, що намагається підкорити Україну, яка прагне своєї незалежності та самовизначення. Тобто насадження російської культурної спадщини було і є запорукою знищення Росією українців як нації з «хибною» національною ідентичністю без можливості бути об’єднаною та цілісною. Таким чином, з заміною прізвищ на російських політиків чи історичних постатей, що асоціюються з Росією, відбувається витіснення української ідентичності з заміною на російську, стирання слідів історії та культури України з метою її знищення. Проте історична об’єктивність вказує на інше. Багато історичних фактів засвідчують, що козацькі поселення тут були задовго до нібито «заснування» Одеси в 1794 році. Спроби переписати історію з метою політичної вигоди руйнують навіть потребу в такій об’єктивності.

Наприклад, монумент Катерині II перетворився на символ російської пропаганди. Ще в жовтні 2022 року Володимир Путін був переконаний, що «навіть крайні націоналісти не наважуються знести пам’ятник засновниці міста Катерині II». Попри це, російські пропагандисти реагують на будь-яку спробу українського суспільства викорінити російські й імперські цінності з теренів власної держави, адже це зазіхає на їхнє «символічне поле».

Одним із прикладів є реакція на демонтаж пам’ятника російській імператриці в Одесі у грудні 2022 року. Так, Маргарита Симоньян відреагувала ось таким репостом у своєму телеграм-каналі: «Мерзенні варвари жахливо, непристойно прагнуть стерти пам’ять російської історії! Знесли навіть пам’ятник Катерини Великої в Одесі. Убогі не знають, що саме ім’я Одеса, народжене на її губах її диханням, ім’я, яким вона нарекла своє місто це і є її пам’ятник». Цитата російської пропагандистки свідчить, що Росія не припинить спроб маніпулювати історією для підтримки російського впливу. Тому Симоньян продовжує в одному з наступних дописів: «Одеса — сама по собі пам’ятник Катерині Великій. Демонтуйте тоді вже й усю Одесу, чого бути дріб’язковими». Це повертає нас до думки про те, що насправді росіянам абсолютно не шкода всіх жителів Одеси, а не лише українців, і обстріли мирних міст триватимуть.

Міф про «жертвоприношення 2 травня»

Окремо слід зупинитися на тому, як російські пропагандисти відтворюють образ «одеської Хатині». Цьогоріч виповнюється десять років від подій 1–2 травня 2014 року в Одесі, коли в результаті сутичок між прибічниками Євромайдану та проросійськими активістами були поранені понад 200 людей, а під час пожежі в Будинку профспілок загинули 48. Попри те, що всі ці роки існувала незалежна ініціатива журналістів і розслідувачів під назвою «група 2 травня», яка збирала дані, факти й історії поранених і загиблих, російська пропаганда відразу міфологізувала пожежу в Будинку профспілок.

В основу міфу лягла історія про знищення білоруського села Хатинь під час Другої світової війни, коли група німецьких військових оточила та знищила групу радянських партизанів разом із жителями села. Тобто в класичному стилі радянської пропаганди сучасний російський агітпроп використовує символи Другої світової (часто навіть не близькі до історичної пам’яті українців чи одеситів зокрема) для мобілізації людських мас насамперед у Росії.

Також кремлівська пропаганда поширювала фейки про загиблих 2 травня на основі «свідчень очевидців»: про задушену вагітну жінку, про зґвалтованих і спалених жінок, про матір, яка згоріла живцем із двома дітьми тощо. Все це свідчить про інформаційну розкрутку трагедії та нагнітання істерії. На одному з найпопулярніших зображень, які поширювалися в соцмережах, можна побачити методи дегуманізації, які застосовує пропаганда, — так звану георгіївську стрічку та навіть прив’язку цієї трагедії до процесу євроінтеграції України. Мовляв, Росія б не допустила ні трагедії, ні руху до Європи, і взагалі після 2 травня 2014 року «Україна перестала існувати».

Джерело: один із пропагандистських блогів на платформі LiveJournal 

Відтворення таких міфологем відбувається дотепер, під час повномасштабного вторгнення Росії. До дев’ятої річниці трагічних подій в ефірі іменного телеканалу «Соловьёв.Live» пропагандист-оглядач «РИА Новости» Володимир Корнілов моделює історичний контекст подій травня 2014 року: «Події в Одесі та, найголовніше, реакція київської, української публіки, стали відправною точкою для дуже багатьох. Тоді різко пішли люди в народне ополчення і в ДНР, і в ЛНР. Тоді дійсно прийшло розуміння, що далі за Одесою буде Донецьк, Луганськ, Донбас. Після 2 травня 2014 року вибору вже ні в кого не залишилося». Також у Росії, навіть у регіонах, віддалених від Одеси й України загалом, проходять ритуальні заходи з покладання квітів, зазвичай під егідою місцевих управлінців і функціонерів із владної партії «Єдина Росія», які влада регіонів намагається зобразити проявом акцій народної пам’яті, під тією ж назвою «одеська Хатинь». Тобто агітпроп досі паразитує і в певному сенсі займається некрофілією — спотворенням та експлуатацією історичної пам’яті про нещодавні події, з метою переконання та мобілізації серед російської аудиторії.

Утім, постійні нагадування та «плач» пропагандистів про «трагедію 2 травня в Одесі» не спростовують того, що зараз місто постійно обстрілюють російські ракети. І не тільки умовну портову інфраструктуру чи зернові термінали, але й житлові райони, аби спричинити якомога більше жертв серед цивільного населення, жителів міста. У квітні 2024-го Росія почала використовувати в ударах по Одесі ракети з касетним типом уражаючих елементів, не поділяючи містян на українців чи симпатиків «російського світу». Тобто це Росія своїми загарбницькими діями залишає українцям єдиний вибір — чинити опір окупації. Та паралельно захищати «символічне поле» власних міст не лише системами ППО, але й через реконструкцію та реорганізацію сенсів, продовжуючи процес деколонізації.

Ілюстрація та інфографіка: Наталія Лобач

Читайте також
ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду