«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Про міфи, які просувають думку, начебто Україна — «нацистська держава», можна почитати тут. Про те, як ворожа пропаганда «розповідає казки» про Крим та південь України, можна почитати тут, а маніпуляції щодо Переяславської ради — тут. Історію про те, як Росія привласнила українське православ’я та робить його інструментом війни, читайте тут.

Цьогоріч в Україні будуть відзначати 90-ті роковини Голодомору — геноциду українського народу, вчиненого радянською владою у 1932–33 роках. Під час Голодомору померло 3,5–4 мільйони людей, більшість із них — українці. Станом на листопад 2023 року 32 держави світу визнали Голодомор актом геноциду українського народу. Більше половини зробили це після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Досі не визнала актом геноциду Голодомор держава, яка називає себе спадкоємицею СРСР, — Росія.

Пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932–1933 років на Михайлівській площі в Києві, встановлений у 2009 році. Джерело

У Росії дотримуються думки, яку висловило російське МЗС у 2018 році на своїй фейсбук-сторінці: «В 30-е годы XX века в Советском Союзе разразился сильнейший голод, который затронул многие народы, проживавшие на территории молодого государства. Он стал общей трагедией русских, украинцев, казахов и других народов страны и крупнейшей гуманитарной катастрофой на территории СССР. Попытки представить эти трагические события исключительно как “геноцид украинского народа” не имеют ничего общего ни с восстановлением справедливости, ни с историческими фактами, они носят политизированный и антинаучный характер».

Після злочинів у Бучі у 2022 році та майже десяти років російсько-української війни безглуздо очікувати визнання від Росії Голодомору як акту геноциду. Проте варто розібратися, чому та як російська пропаганда розмиває поняття «Голодомор» і не бажає визнати злочини, вчинені радянськими вождями супроти українського народу.

Забуті «спільні проблеми минулого» виходять на світло

У 2008 році Володимир Путін, на той час прем’єр-міністр Росії, сказав: «Ми робимо все для того, щоби відносини з Україною покращувалися. Ми не порушуємо питань надуманого характеру на кшталт Голодомору, політизуючи ці спільні проблеми минулого».

Путін неспроста згадав про Голодомор як політичний чинник, адже у 2006 році український парламент визнав Голодомор актом геноциду українського народу. А у 2007 році президент Віктор Ющенко оголосив 2008-й роком памʼяті жертв Голодомору. За наказом президента МЗС почало спрямовувати звернення до інших держав, щоб отримати й міжнародне визнання, що, звісно, не могло не викликати негативної реакції від російських політиків.

Віктор Ющенко вшановує жертв Голодомору та політичних репресій. Джерело

У Радянському Союзі тема голоду в масовій культурі не табуювалася: писали й видавали книжки, згадували у фільмах і газетах. Проте це стосувалося голоду 1921–23 та 1946–47 років. А от масовий голод 1932–33 років в Україні такого відображення не мав, попри те, що немає жодного документа, який би доводив існування заборони на публічне висвітлення трагедії й злочину радянської влади.

Проте пам’ять про голод зберігалася в родинах тих, хто його зміг пережити. Записувати спогади про «голодовку» — так найчастіше називають Голодомор ті, хто його пам’ятає, — почали вже після проголошення Незалежності України. Завдяки свідченням очевидців, які підкріплюються документами, в істориків є достатньо матеріалу, щоби стверджувати про штучність голоду у 1930-ті роки.

Не лише в СРСР про Голодомор не говорили — на Заході теж. Спроба британського журналіста Гарета Джонса розповісти, як помирають мільйони українців, що він бачив на власні очі, закінчилася майже нічим. Ба більше: його впливові американські колеги, як-от Волтер Дюранті, навіть прямо заперечували Голодомор, публікуючи в західній пресі статті про те, що «росіяни голодують, але не помирають», просуваючи вигідні Кремлю наративи, які, очевидно, влаштовували в той час США, котрі встановлювали дипломатичні відносини з СРСР.

Але пам’ять про Голодомор зберігали українці США та Канади — вони доклали багато зусиль, щоби про цю трагедію та злочин дізналося якомога більше людей. З 1950-х років діаспоряни починають відзначати роковини Голодомору 1932–33 років, проводячи панахиди за загиблими. У 1980-х у США визнали на офіційному рівні Голокост, що показало місцевим українцям: можна спробувати надати розголосу й темі Голодомору в Україні у 1932–33 роках.

1950-ті. Українські маніфестанти у США  вимагають покарання Росії за вбивство мільйонів під час Голодомору. Джерело

На початку 1980-х українська діаспора організувала інформаційну кампанію, метою якої було визнання Голодомору 1932–33 років як акту геноциду. У грудні 1985 року Конгрес США створив комісію з розслідування цього злочину. До складу комісії ввійшли шість конгресменів і шість представників українських громадських організацій. Керівником комісії став Джеймс Мейс — американець, дослідник історії України. За чотири роки роботи комісії було зібрано документи та покази близько 200 свідків. У 1988 році комісія опублікувала доповідь, у якій містився висновок, що Голодомор 1932–33 років в Українській Соціалістичній Радянській Республіці був саме актом геноциду проти українського народу.

Оголошення про роботу Конґресової комісії, секретарем якої був історик Джеймс Мейс. Джерело

Діаспора паралельно працювала над створенням документальних фільмів: так, у 1983 році вийшов фільм «Незнаний голод», а у 1985 році — «Жнива розпачу», який найчастіше згадують як один із фільмів, що вплинув на масового глядача. У 1986 році вийшла праця британського дослідника історії СРСР Роберта Конквеста під назвою «Жнива скорботи: радянська колективізація та голодомор», яка згодом стала академічним підґрунтям бачення Голодомору.

Обкладинка книжки Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Джерело

У СРСР тема Голодомору замовчувалася аж до початку перебудови 1985 року. Оскільки влада дещо відпустила віжки цензури (але вона все ще була), то тема Голодомору 1932–33 років почала зʼявлятися на вищому партійному рівні. Так, завдяки КДБ партійні чиновники знали, що робить українська діаспора в Канаді та США, дивилися фільм «Жнива розпачу» та читали документи про Голодомор. У 1987 році Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ — людина №1 у владі УРСР — у своєму виступі використав термін «голод» щодо початку 1930-х років, пояснивши його посухою. Фактично цим знімалося табу на поширення інформації про голод і збирання про це матеріалів.

Із середини 1988 року тема Голодомору за своїм масштабом і резонансом вийшла на один рівень зі сталінськими репресіями та Чорнобильською катастрофою. Так, публікувалися переклади розділів книжки «Жнива скорботи», у щотижневику «Україна» з’явилася рубрика «Стежками болю й мук», де друкували спогади й свідчення про трагедію. У тому ж 1988 році в газеті «Сільські вісті» відбулася перша в Україні спроба зібрати спогади очевидців про Голодомор. У відповідь на заклик організатори отримали шість тисяч листів, одну тисячу з яких включили у працю-збірку «33: Голод. Народна книга-меморіал».

Після проголошення Незалежності України і, відповідно, скасування цензури, історики отримали можливість досліджувати ті події. Особливу увагу до теми Голодомору приділяли під час президентства Віктора Ющенка. Саме тоді парламент визнав його актом геноциду проти українського народу, тоді ж були зроблені спроби домогтися визнання Голодомору на міжнародному рівні, у столиці й інших місцях відкрили музеї Голодомору-геноциду.

Якщо ж говорити про реакцію російської влади, то там послідовно ігнорують Голодомор. Якщо в СРСР до середини 80-х про Голодомор не говорили, то в кінці 80-х і аж до сьогодні Росія займає позицію, яку можна сформулювати так: «Голод був не лише на території України, від нього постраждали й інші народи СРСР». А після початку повномасштабного вторгнення взагалі дійшли до того, що перекладають відповідальність за Голодомор на західні країни — які «примушували СРСР розраховуватися за імпорт саме зерном».

«Голод через посуху та колективізацію»

Після початку Перебудови радянська влада визнала, що голод був, проте позначала його всесоюзним і причиною називала «перегини з боку влади» та курс на індустріалізацію. Ідентичну позицію тепер займають російські науковці та політики, додаючи ще тактику звинувачення жертви, тобто самих українців.

Так, наприклад, президент Росії Дмитро Медведєв у своєму листі Віктору Ющенку, писав у листопаді 2008 року: «В связи с Вашими посланиями, посвящёнными проблематике так называемого “голодомора”, а также шагами, предпринимаемыми украинским руководством в этом вопросе, посчитал необходимым подробно изложить наши принципиальные оценки и подходы. … Голод 1932–1933 годов в Советском Союзе не был направлен на уничтожение какой-либо отдельной нации. Он стал следствием засухи и проводившихся в отношении всей страны, а не одной только Украины, насильственной коллективизации и раскулачивания. Погибли миллионы жителей Среднего и Нижнего Поволжья, Северного Кавказа, Центрального Черноземья, Южного Урала, Западной Сибири, Казахстана, Белоруссии. Мы не оправдываем репрессии сталинского режима в отношении всего советского народа. Но говорить о том, что существовала цель уничтожения украинцев, — это значит противоречить фактам и пытаться придать националистический подтекст общей трагедии. Рассуждения же о каких-либо “качественных отличиях” голода на Украине от голода в России и других регионах СССР, на наш взгляд, просто циничны и аморальны.

Отмечу и то, что решения о коллективизации принимались многонациональным руководством СССР и союзных республик, а политика насильственных продзаготовок осуществлялась в Украинской ССР преимущественно украинскими кадрами, не только рьяно выполнявшими указания из центра, но и нередко выдвигавшими “встречные планы”, в том числе по репрессиям против своих братьев, самих же украинцев».

Проте історики, які досліджують цю тему, мають неспростовні аргументи, які свідчать проти позиції росіян.

1. У 1932–33 роках не було погодних умов, які могли би призвести до неврожаю і в підсумку до масового голоду. Історик Віктор Брехуненко пише у своїй книжці «Міфи про Голодомор», що врожай 1932 року був меншим за врожай 1931 року (12,8 млн тонн проти 17,7 млн тонн), але причиною цього була колективізація, яка стала неефективною. До того ж, навіть такого врожаю було достатньо, щоби прогодувати людей.

«Труп загиблого від голоду на вулиці» (авторський підпис). Центр Харкова, 1933 рік. Alexander Wienerberger / Samara Pearce Archive. Джерело

2. Голоду не сталося на українських землях, які тоді перебували у складі Польщі. Проте потрапити туди було неможливо, оскільки СРСР закрив кордони для українських селян.

Не було голоду на території Білорусі, яка сусідить з Україною, і на території Уралу, Сибіру чи Далекого Сходу. Проте голод на території Росії був. Але тільки в тих районах, де українці становили більшість населення: Кубань (більше як 50% населення становили українці, за даними перепису 1926 року), деякі райони Північного Кавказу та Середнього й Нижнього Поволжя. Власне, це є ще одним доказом знищення саме українських селян.

Ось що писав у травні 1933 року італійський консул Серджо Ґраденіго, який жив у Харкові, про Голодомор: «[Голод], безперечно, має на меті за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ. І ця цифра не повинна здаватися перебільшеною. Гадаю, що її вже, мабуть, досягнуто і буде перевершено. Адже це лихо, яке косить мільйони людей і знищує всіх дітей цілого народу, вражає лише Україну, Кубань та Середню Волгу. Деінде воно відчувається менше або не відчувається взагалі». 

Усі репресивні постанови, як-от «чорні дошки» та заборона на виїзд, стосувалися водночас і України, і Кубані та Північного Кавказу. Місця масового голоду охороняли військові кордони, не можна було купити залізничних квитків, людей не пускали в міста, а паспорти, які міське населення почало отримувати з 1932 року, селяни отримали лише через 42 роки — у 1974 році.

Харківський вокзал. James Abbe / James Abbe Archive Джерело

Чорні дошки, про які згадується вище, — спосіб репресій щодо окремих сіл (колгоспів), це мало формувати негативну думку про людей, які не виконують спущені згори плани. Такі заходи з’явилися ще у 1920-ті роки, але стали інструментом репресій саме під час Голодомору 1932–33 років. Якщо колгосп чи село потрапляло на «чорну дошку» (їх публікували в газетах і в документах), то до нього застосовували репресивні заходи: припиняли завозити продукти й товари, наявні товари вивозили, торгівлю припиняли. І державну, і кооперативну. Виїзди із села охороняли внутрішні війська, не випускаючи жителів і прирікаючи їх на голодну смерть. При цьому «зобов’язання» й плани потрібно було виконувати. І починалися пошуки «контрреволюційних елементів», через яких не виконується план хлібозаготівлі. Таких людей репресували — виганяли із власних хат, відбирали все майно, відправляли в заслання або розстрілювали.

Щоб не потрапити у список, потрібно було не лише виконати план хлібозаготівлі, а й не мати «антирадянського минулого». Наприклад, якщо хтось із села був діячем УНР чи українських повстанців, публічним противником колективізації та розкуркулення, то шанси потрапити на «чорну дошку» суттєво зростали.

«Чорний список» і карні заходи. В селі Піски Баштанського району теперішньої Миколаївської області від голоду померло більш як 600 людей. Джерело

3. Комуністичні вожді запланували нереальні показники хлібозаготівель, оскільки планували забрати з урожаю 1932 року, який становив 12,8 млн тонн, 53%, хоча у 1931 році цей показник був 39%. Із січня-лютого 1932 року в Україні починають відбирати зерно і, відповідно, почали голодувати цілі села. Так, наприклад, 3 січня 1932 року Нестор Білоус, селянин із Харківської області, згадує: «Ходили бригады опять по дворах и забирали хлеб, забрали у Мачулы Кирила 2 мешка жита, пудов 5 и фунтов 7 насеня и фунтов 20 ячменя, а меня десятские выгнали, чтобы я отвез у штаб то зерно». Станом на червень 1932 року голодувало до 9 млн українських селян.

1 грудня 1932 року було ухвалено рішення про вилучення в селян зерна й інших продуктів через невиконання плану. Пізніше для виконання плану Київський обком КП(б)У у січні 1933 року вимагав «вилучити все наявне зерно, зокрема і так звані насіннєві фонди», тобто те зерно, яке б мали сіяти навесні. До цього додалися невиплати селянам «трудоднів» (мізерної натуральної зарплати колгоспникам залежно від того, скільки днів вони працювали) за шість місяців роботи в колгоспі. У підсумку в селян відбирали всю їжу. При цьому Сталін вважав неможливість зібрати норму зерна «війною проти радянської влади».

«Робітниця проходить повз маленьку жертву голоду: мертва дитина лежить на тротуарі у Харкові» (авторський підпис Вайтинга Вільямса, розміщений у його статті про Голодомор в Україні у журналі Answers в лютому 1934 року). Фото зроблене в серпні 1933 року. Whiting Williams Photographs / Western Reserve Historical Society. Джерело

4. Штучність голоду також очевидна через експорт зерна з СРСР. Поки українські селяни голодували, станом на травень 1933 року було вивезено через морські порти 2,7 мільйона тонн зерна врожаю 1932 року. Україна у підсумку виконала план постачання зерна на експорт на 97%, а Москва дала премію українському керівництву республіки у вигляді восьми автомобілів.

До всього, радянський режим намагався приховати від міжнародної спільноти голод, що разюче контрастує з поведінкою СРСР під час голоду 1921–23 років, коли активно залучалася допомога США. Цього ж разу СРСР відмовлявся від допомоги міжнародних організацій, а радянський Червоний Хрест на цій підставі навіть розірвав стосунки з Міжнародним Червоним Хрестом.

Сім’я фотографа Миколи Боканя, яка не вживала хліба протягом 300 днів, їсть злиденну їжу. Місце зберігання фото: ГДА СБ України, фонд 6, справа 75489-фк, том 2. Джерело

Тобто міф про посуху не витримує жодної критики, а колективізація є лише частковою причиною голоду. Завдяки документам і свідченням стає очевидним, що голод був масовий і штучний. До того ж на початку зими 1931–1932 років почали відбирати інші продукти й обмежувати рух населення, а це ніяк не допомагало колективізації. Це все не могло не призвести до штучного голоду, який контролювала радянська верхівка.

Росіяни ж продовжують брати слово Голодомор в лапки, цим демонструючи зневажливе ставлення до трагедії. А пропаганда пояснює «русофобією» визнання Голодомору геноцидом в інших країнах. Наприклад, Володимир Соловйов так відреагував на визнання Німеччиною Голодомору актом геноциду: «По всей видимости, немецким парламентариям наплевать на историческую правду, им русофобия — дороже». Подібні ж звинувачення російська пропаганда висуває й іншим державам.

Розкуркулена сім’я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області. 30-ті роки ХХ століття. Фото: фонди ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Джерело

«Голодували всі, а не лише українці»

Саме таку заяву зробила російська Державна Дума у 2008 році: «Нет никаких исторических свидетельств того, что голод в 1932–33 годах организовывался по этническому признаку».

Проте це не так. Економісти Наталя Науменко, Андрій Маркевич, Ненсі Чен провели дослідження, щоб дати відповідь на питання: чи була упередженість до етнічних українців у роки Голодомору 1932–1933 років? Науковці спиралися на цифри та математичні розрахунки, щоби з’ясувати вплив рішень радянських політиків. Вони зібрали дані про смертність, народжуваність, етнічний склад, урбанізацію, погоду, врожаї та заготівлю зерна в українських, білоруських і російських аграрних регіонах у 1922–1940 роках і порівняли їх.

Результатом дослідження є однозначний висновок: унаслідок штучного голоду постраждали саме українці, де б вони не жили. У 1932 році врожай в Україні був меншим, але достатнім, щоб голоду не було. Врожай в СРСР був достатнім, щоби прогодувати людей і не відбирати зерно в українських селян. Отже, основним чинником Голодомору є не зниження виробництва зерна, а його надмірне вилучення в Україні, сільське господарство якої й так було зруйноване через колективізацію.

Дівчинка — жертва голоду. Харків, 1933 р. Фото з колекції Кардинала Теодора Інніцера (Архів Віденської Дієцезії). Фото зробив інж. А. Вінербергер. Фотодокументи надані проф. Василем Марочком (Інститут історії України НАН України). ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного. Од. зб. 5120. Джерело

Ось деякі дані з цього дослідження.

У 1932 році мінімальна кількість зерна на людину становила близько 0,8 кілограма на день. Але влада СРСР залишила Україні 1932 року майже на третину (31%) менше, тобто близько 500 грамів зерна на день.

У звичайні роки смертність в Україні на той час була 18 осіб на 1000 осіб, у 1932 році цей показник зріс до 22, а наступного 1933 року становив 60 осіб на 1000 населення, тобто зріс більш ніж утричі. У Росії та Білорусі смертність теж зросла, але значно менше: з 22 осіб на 1000 населення 1932-го до 30 осіб 1933 року, це десь в 1,4 раза.

Також дослідникам вдалося з’ясувати: чим більша кількість українців проживала у регіоні, тим вищою там була смертність. Тобто смертність зростала не через адміністративні кордони тогочасної України, а саме за національною ознакою. Чверть українців проживала за межами України: на Кубані, в районах Північного Кавказу та Поволжя.

Доказом можуть слугувати й свідчення жителів сучасної Луганщини, які ходили в російські райони, що межують із Луганщиною, де міняли речі на їжу — тобто у російських селах не голодували.

Здавалося б, у XXI столітті на території Європи неможливі масові вбивства людей. Проте, як виявилося, це не так. Злочини в Бучі, вчинені росіянами в березні 2022 року, та в інших окупованих землях показали Україні та світу, що може статися з українцями, які потрапляють до рук російських «денацифікаторів». Оскільки українська влада назвала такі дії геноцидом, то в багатьох напрошуються паралелі з геноцидом, влаштованим 90 років тому, — Голодомором.

Ні Голодомору, ні злочинів у Бучі та на інших територіях України Росія не визнала. Навпаки, судячи з кількості заперечень, зрозуміло, що пропагандисти з Росії вирішили діяти як і з Голодомором: запропонувати багато версій, жодна з яких не відповідатиме дійсності, й активно поширювати їх через офіційні державні канали, медіа, підконтрольних блогерів.

І зрозуміло чому: як пояснити власному населенню, що «визволителі» вчиняють масові вбивства? Так само зрозуміло, чому Росія не може дозволити собі визнати Голодомор як акт геноциду. Послідовно, з початку 2010-х, російська пропаганда створює образ Йосипа Сталіна як «ефективного менеджера», який зробив з СРСР світову державу, переміг нацистів і загалом зробив багато хорошого. Штучний голод не вписується у привабливу картинку для пересічного громадянина Росії. Тож доводиться заперечувати Голодомор, шукаючи різноманітні причини, які переважно не підтверджуються та заперечуються істориками.