«Детектор медіа» продовжує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувала українцям пропаганда. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників та медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

У першому тексті ми розповідали про головний фундамент пропаганди — «міф про один народ». Потім писали про міфи, які просувають думку, начебто Україна — «нацистська держава». Сьогодні говоримо про те, як ворожа пропаганда розповідає казки про Крим та південь України.

Після анексії Криму та початку війни на сході України кремлівська пропаганда розгорнула пропагандистську кампанію щодо Кримського півострова та Донбасу — мовляв, усі ці українські землі є російською історичною спадщиною та повинні або відійти Росії, або щонайменше стати чимось на кшталт молдовського Придністровʼя, яке де-юре є частиною Молдови, а де-факто перебуває під контролем Росії та являє собою невизнане міжнародною спільнотою утворення.

При цьому, як це часто буває, російська влада одразу ж зайнялася підміною понять: Володимир Путін у 2014 році «помилково» назвав весь схід України частиною «Новоросії», навіть включивши до складу останньої Харків. Відтоді термін «Новоросія» кремлівська пропагандистська машина почала використовувати стосовно всього південного сходу України: російські офіційні посадовці, проросійські сепаратисти та просто імперські шовіністи — всі вони вживали це слово, намагаючись надати йому оновленого значення.

Зараз, коли Росія окупувала як частину східних теренів України, так і частину Північного Причорноморʼя та Приазовʼя, необхідно чітко та зрозуміло наголосити: більш ніж двохсотлітній міф про приналежність півдня України та Криму до Росії не має прямого відношення до Харкова та Слобожанщини, а Донбас насправді лише частково входив до Новоросійської губернії та проєкту «Новоросія». Всі ці узагальнення щодо південно-східних українських земель — усього лише сучасні вигадки російської пропаганди.

Мапа «Новоросій». Джерело

У такому випадку постає запитання: що ж тоді являє собою вищезгаданий міф про те, що українські терени Північного Причорноморʼя є частиною Росії? Чим насправді був імперський проєкт «Новоросія»? Чому російська влада вважає Кримський півострів, визнаний міжнародною спільнотою частиною України, своєю «історичною спадщиною»? Спробуймо розібратися.

Хрещення Володимира Великого

Південь України та Крим — це історико-культурні регіони з довгою та цікавою історією. Південні українські землі були місцем кочування кіммерійців, скіфів, сарматів, хозарів, печенігів і половців. На цих територіях, які мали безпосередні культурні зв’язки з центрально-східними землями України, відбулося зародження та становлення запорізького козацтва.

Кримський півострів населяли різні народи: від греків і римлян до візантійців і генуезців. Античні греки створювали у Криму та на півдні України міста-держави, а візантійські імператори відправляли до Криму на заслання неугодних осіб. Друга пандемія чуми (1347–1353 роки), відома як «чорна смерть», прийшла в Європу саме через Кримський півострів — війська хана Золотої Орди Джанібека вели облогу генуезької фортеці Кафа (сучасна Феодосія), за допомогою метальних машин закидаючи за фортечну стіну трупи рабів, загиблих від чуми, через що в місті спалахнула епідемія. Пізніше, після укладання перемир’я, генуезці покинули «хворе місто» та попрямували кораблями до Європи, рознісши хворобу всім континентом.

Однак уся багатосторічна історія Криму та народів, які мешкали на цій території, не цікавлять російську пропаганду, яка навмисно спрощує реальність заради обґрунтування агресивної війни власної держави. І висмикує для цього лише окремі історичні факти. Для обґрунтування своїх претензій на півострів пропаганда базує міф про приналежність півдня України та Криму до Росії насамперед на хрещенні Володимира Святославовича, яке, за «Повістю минулих літ» Нестора Літописця, відбулося у Криму, в місті Херсонесі (Корсунь).

Щоби зрозуміти важливість цієї теми для пропаганди Росії, достатньо процитувати виступ Володимира Путіна перед депутатами Державної Думи опісля фальшивого «референдуму» про «приєднання» Криму до Росії 2014 року: «У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією й гордістю. Тут давній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг — навернення до православ’я — визначив загальну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка об’єднує народи Росії, України та Білорусі».

Нещодавно ми вже публікували статтю, присвячену російському міфу про триєдиний народ, тож коротко спростуємо культурний контекст пропагандистської промови російського диктатора.

Для сучасної Російської Федерації, як і колись для Російської імперії, надзвичайне значення має тяглість власної історії з часів Київської Русі, — хоча це теж міф, створений російськими істориками та пропагандою. І сучасна Російська православна церква виконує в поширенні цього міфу одну з ключових функцій: надає йому релігійного підґрунтя, наполягаючи на тезі «одна віра = один народ». Саме тому й використовують хрещення Володимира (яке теж невідомо де насправді відбувалося, в істориків є декілька версій) як доказ «належності» Криму саме до Росії, «забуваючи» про інші історичні процеси, що відбувалися набагато ближче до нас.

«Крим завжди був російським»

Звісно ж, ні. Він був скіфським, грецьким, римським, візантійським, генуезьким, готським, хозарським, татаро-монгольським тощо. Останні триста років перед тим, як його вперше захопила Російська імперія, він був кримськотатарським. У 1441 році хан Хаджі I з династії Гіреїв заснував Кримське ханство — ісламську кримськотатарську державу, найбільш довговічне державне утворення на півострові з тих, що виникли після розпаду Золотої Орди. Кримське ханство існувало до 1783 року та займало півострів Крим разом із більшою частиною Північного Причорномор’я.

Кримське ханство на початку своєї історії. Джерело

Сама історія цієї держави допомагає спростувати будь-яку міфотворчість росіян щодо їхнього зв’язку з цими територіями до того, як вони захопили Північне Причорноморʼя та Кримський півострів наприкінці XVIII століття.

По-перше, Кримське ханство взяло безпосередню участь у Національно-визвольній війні 1648–1657 років, будучи союзником Богдана Хмельницького, а також підтримувало Івана Виговського в Московсько-козацькій війні 1658–1659 років. У цілому відносини українських козаків і кримських татар були складними: союзи проти спільних ворогів змінювалися періодичними військовими конфліктами, а торговельні взаємини з обопільним культурним впливом частково блокувалися через різні релігії.

По-друге, з 1478 року Кримське ханство було васалом Османської імперії, регулярно виступаючи її союзником у численних війнах із Московським царством, а пізніше — Російською імперією. Відносини між кримськотатарською та московською (російською) державою майже завжди були ворожими.

Після того, як в Османській імперії з початку XVIII століття почалася перманентна криза, російська імперська влада задалася ціллю захопити Кримське ханство та завоювати Північне Причорноморʼя.

Низка російсько-османських війн призвела до анексії Кримського ханства за правління Катерини ІІ у 1783 році. За вісім років до цього була ліквідована Запорізька Січ, що було частиною процесу остаточної ліквідації української козацької автономії. І саме відтоді починається формування міфу про приналежність півдня України та Криму до Росії.

«Причорномор’я та Одеса — частина "русского міра"»

Російська імперія завойовувала території Кримського ханства та знищила козацьке самоврядування, тож могла розпочати русифікацію та асиміляцію південних українських земель та Криму — і діяла вона так само, як і тепер: репресувала місцеве населення, переселяла на нові території людей, будувала свої міста на місці вже наявних, знищувала історичну пам’ять про тих, хто жив на цих теренах до російського захоплення.

Так виникає російський імперський проєкт спочатку лише як перша Новоросійська губернія. Саме вона дала назву ідеї імперської пропаганди про найменування всього українського Південного Причорномор’я.

Новоросійська губернія. Джерело

Наприкінці XVIII століття починається процес колонізація цих земель. Попри те, що вони вже заселені або використовувалися українцями та кримськими татарами, влада Російської імперії вирішує провести додаткове залюднення.

Цей проєкт довіряють фавориту Катерини ІІ, князю Григорію Потьомкіну: за його участі починається розбудова великих міст (Херсон, Миколаїв) і створюються умови для заселення півдня України російською аристократією, а також німецькими, болгарськими, грецькими та сербськими колоністами. Попри це, кількісно українці все одно продовжують мати більшість і відіграють ключову роль у розвитку регіону.

Після смерті Потьомкіна його справу продовжують інші діячі: на місці колишньої османської фортеці Хаджибей постає місто Одеса, перший градоначальник якого, француз Арман Емманюель дю Плесі, зіграв важливу роль у заселенні українських степів Причорномор’я. Саме при ньому Одеса перетворилася з невеличкого містечка на півдні України на один із найважливіших торговельних портів Російської імперії. Завдяки морській торгівлі це місто стає відомим у Європі, а імперська пропаганда представляє його як взірець для іноземців — мовляв, дивіться, яке красиве, російське місто «ми збудували». При цьому будували її іноземці — архітектори, містобудівники, скульптори — і саме за західними зразками.

Упродовж десятиліть політика імперської влади — русифікація та асиміляція Криму і півдня України, її заселення росіянами та іноземними колоністами, — приносять плоди: збільшується частка російського та російськомовного населення, урізноманітнюється етнічний склад. Але навіть при Радянському Союзі, за даними перепису 1989 року, українців в Одесі було більше, ніж росіян — а на початку XІХ століття, за даними імперського перепису, українці та євреї становили переважну більшість населення цього міста.

Попри ці дані, Одеса теж стає складовою міфу про приналежність Криму та півдня України до «Новоросії», тобто Росії. Пізніше міфотворчість про винятково «російську» Одесу будуть розвивати як радянська пропаганда, так і пропаганда Росії. Останній такий приклад — це заява Путіна про те, що «Одеса — російське місто, і трохи єврейське», зроблена вже у 2023 році. Але ті самі твердження російська пропаганда поширювала задовго до вторгнення. Наприклад, у 2007 році в «Російській газеті», офіційному друкованому виданні уряду держави-агресорки, була опублікована стаття під назвою «Одеса як дзеркало колонізації російського світу», де «українізацію» Одеси намагалися представити як неприродний процес руйнування «имперского русского города» — начебто не Російська імперія колонізувала Причорномор’я, а сучасна Україна це робить із «російським світом». Тепер, під час війни, російські пропагандисти взагалі пишуть по «окупацію Одеси».

«Севастополь — місто слави російського флоту»

Ще один російський міф — уявна велич Чорноморського флоту Росії та його буцімто тісний звʼязок із півднем України та Кримом.

У 2016 році колишній головнокомандувач ВМФ Росії Володимир Корольов, вітаючи російських моряків із днем Чорноморського флоту, казав: «У всі часи історії, відстоюючи інтереси Росії, моряки-чорноморці одержували знаменні перемоги над неприятелем. У ратній діяльності чорноморців сформувалася російська школа військово-морського мистецтва».

Що ж, коротко розгляньмо ці «звитяги».

Відразу ж після захоплення Кримського півострова за наказом Катерини ІІ кримськотатарську фортецю Ахтіар перейменували на Севастополь. Відтоді почалася «оновлена» історія Чорноморського флоту Росії — тепер, коли імперія Романових захопила ці території та почала втілювати проєкт «Новоросія», розбудова сильного флоту стала одним із пріоритетних завдань російської влади, а Севастополь зробили базою для російських військових кораблів.

Одразу ж імперська пропаганда почала створювати міф про великі перемоги та бойову славу Чорноморського флоту. Щоправда, «великі перемоги» здобуті були лише над слабким проти європейських флотом Османської імперії під час кількох російсько-турецьких війн. Але як тільки російський флот зустрівся з британцями та французами, які були союзниками турків під час Кримської війни 1853–1856 років, — сталася поразка, провал плану розширення Російської імперії на південь і заборона мати військовий флот у Чорному морі. Ключовою подією тієї війни була так звана перша оборона Севастополя, яка призвела до взяття міста французами й англійцями, проте все одно перетворилася на міф про місце слави російських моряків-чорноморців. І хоча 15 років по тому, у 1871 році, Росія, скориставшись черговою війною в Європі, «скасувала» нейтральність Чорного моря та почала відновлювати свій воєнний флот, у наступній російсько-турецькій війні він теж не дуже допоміг Росії. Хоч Тютчев і написав про відновлення Чорноморського флоту чергову хвалебну оду.

Фрагмент панорами «Оборона Севастополя 1854–1855». Франц Рубо. Джерело

Саме під час битви за Севастополь один із російських офіцерів, обіцяючи швидку перемогу керівництву, сказав: «Не хвилюйтеся, ми їх (британців) шапками закидаємо». І битву, і війну Російська імперія програла. 

Згодом, після виснажливої для Російської імперії Першої світової війни та Жовтневого перевороту Чорноморський флот втратив боєздатність.

Під час німецько-радянської війни 1941–1945 років буде «друга оборона Севастополя»: це теж буде поразка, тепер уже Радянського Союзу, однак вона так само увійде в російську міфотворчість як «велика звитяга». Цією «великою звитягою» для російського флоту є майже 100 тисяч полонених, яких захопили німці.

Згодом Севастополь отримає звання «міста-героя», а радянська пропаганда продовжить справу імперської: перетворить поразки на «знаменні перемоги над неприятелем». Після розпаду Радянського Союзу цю «пісню» підхопить влада Російської Федерації — а Путін, виступаючи в Криму після захоплення півострова, скаже про «повернення Севастополя в рідну гавань».

І знов повториться історія: «легендарний» Чорноморський флот уже під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну зазнав великих втрат (втратив щонайменше 10 кораблів, один підводний човен і флагманський корабель) від України, яка власного флоту майже не має, та не зміг втримати навіть захоплений острів Зміїний.

«Крим — це подарунок Хрущова Україні»

Складовою міфу про приналежність Криму та півдня України до Росії є передача Кримського півострова «зі складу РРФСР до складу УРСР». Можна навіть сказати, що причини й обставини цього процесу самі по собі стали окремим міфом.

Росія після розпаду СРСР розповсюджувала спотворену інформацію щодо приєднання Кримської області до Радянської України. Загострення траплялися протягом усіх часів новітньої незалежності України. У 90-х були спроби Росії розхитати ситуацію в Криму створенням лояльних собі політичних і кримінальних угруповань, припинені політичними рішеннями та спецоперацією СБУ. Тема приналежності Криму виринала під час переговорів про перебування Чорноморського флоту в українському Севастополі, а також при його, флоту, розділенні. Пізніше, у 2007 році, Дмитро Рогозін, на той момент очільник ультраправої партії «Родина» та представник Росії в НАТО, говорив, що «Крим, як обручку після розлучення, було б непогано повернути». Але, звісно, Рогозін не був єдиним російським політиком, який публічно називав Крим «подарунком», який треба повернути. Путін про це сказав у розмові з Джорджем Бушем ще у 2008 році — і грозився, що якщо Україна приєднається до НАТО, то без «подарунків», тобто Криму та Донеччини з Луганщиною. А після 2014 року та захоплення Криму Росія використовувала міф про подарунок задля обґрунтування окупації й анексії українського півострова.

Особливо вигідним для російської пропаганди є те, що оригінали протоколів засідань Верховної Ради РРФСР щодо цієї події на початку 2000-х років зникли з вільного доступу.

Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму. Джерело

Але чи справді Хрущов «подарував» Україні Крим? Перш за все, варто розпочати зі складнощів, із якими зіштовхнулася Кримська автономна РСР (скасована 1945 року) під час та після Другої світової війни. Битва за Крим стала однією з найбільших у німецько-радянській війні. Після захоплення півострова нацисти проводили етнічні чистки (євреї, цигани) та депортації, з Криму вивозили остарбайтерів. Третій Рейх використовував тактику «розділяй і володарюй», намагаючись налаштувати представників різних національностей один проти одного, а також провокуючи ненависть до радянської влади, що було нескладно, враховуючи памʼять про Українську революцію та сталінські репресії, які передували Другій світовій.

Після того, як СРСР відновив владу на півострові у 1944 році, почалися депортації народів Криму: німців, італійців, греків, болгар, вірмен і кримських татар. Когось звинувачували у походженні з «ворожого табору», когось — у співпраці з нацистами. Масштаб примусового переселення був настільки великим, що нині точні цифри переселених складно порахувати через воєнний час і різне походження депортованих. Але навіть офіційні радянські дані такі: було депортовано щонайменше 200 тисяч кримських татар, 63 тисяч німців, 15 тисяч греків, 12 тисяч болгар, 10 тисяч вірмен. Стосовно кримськотатарського народу ці дії мали ознаки геноциду — згідно з даними кримськотатарських правозахисників, депортованих було більше ніж 400 тисяч, багато з них загинули — від 15% до 45% у перший рік після депортації

Депортація кримських татар. Джерело

Упродовж 1940-х років відбувалася русифікація Криму, була скасована автономія півострова, який став просто областю у складі Радянської Росії, перейменовані тисячі населених пунктів (назви кримськотатарського походження замінені на здебільшого російські).

Під час Другої світової війни Крим зазнав руйнувань, деякі міста включно з Севастополем потребували відбудови. Депортація кримських татар та інших народів призвела до браку робочої сили та навіть знелюднення півострова: населення Криму у 1945 році було втричі меншим, ніж до війни.

Саме тоді виникла ідея, яку сучасна пропаганда Росії репрезентує як «особисту ініціативу» тодішнього генсека Микити Хрущова: буцімто «подарувати» Кримський півострів Україні на трьохсотріччя Переяславської ради 1654 року, нерівноправного військово-політичного союзу Війська Запорозького та Московського царства, який тоді ще радянська пропагандистська машина представляла як «возз’єднання» України з Росією та «волевиявлення» всього населення Козацької держави.

«Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські й культурні зв’язки» — саме таке формулювання причин передання Кримської області до складу Радянської України містилося в указі президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 року.

Ще до приєднання Криму півострів перебував в економічному просторі Радянської України, маючи тісні зв’язки у багатьох галузях промисловості (енергетика, важка та легка промисловість, залізнична галузь). За твердженням українського дослідника Петра Вольвача, радянське керівництво вирішило передати півострів Україні саме з міркувань економічної доцільності, а також задля перенаправлення обов’язків з відновлення проблемного регіону. Саме на кошти з бюджету Радянської України проводилася відбудова Криму, будівництво Північнокримського каналу та розбудова найдовшої у світі тролейбусної мережі — і працювали над цим усім здебільшого українці.

Після розпаду СРСР російська пропаганда почне поширювати міф про «незаконність» приєднання Криму до України, проте насправді жодних юридичних підстав для цього не існує: у тому ж 1954 році Кримську область офіційно прибрали зі складу Радянської Росії й так само офіційно додали до складу Радянської України. Перед тим за рішення проголосувала Президія Верховної Ради СРСР та Верховна Рада СРСР, і були внесені відповідні зміни в конституцію Радянського Союзу.

Тобто півострів приєднано до Радянської України з позиції радянської та російської влади цілком легітимно, на законних підставах; основними причинами стали складна економічно-господарська ситуація внаслідок Другої світової війни та депортацій кримських народів, а також бажання радянської влади змусити саме УРСР займатися відбудовою регіону. А особистий фактор Микити Хрущова, символічний «подарунок» «братскому» народу, піклування про культурні зв’язки України з Кримом — усе це витвори колись радянської, а нині російської пропаганди, яка використовує цей міф задля обґрунтування імперської політики та агресивних дій проти України.

Південь України, Крим і російська пропаганда

Розпад «Імперії зла» (як колись назвав Радянський Союз президент США Рональд Рейган) допоміг Україні можливість проголосити Незалежність і почати розбудову власної державності. Північне Причорномор’я залишається, як це було й у Радянській Україні, поділеним на п’ять адміністративних одиниць: Запорізька, Херсонська, Миколаївська та Одеська області, а також Крим, якому повернули автономний статус.

Невдовзі відбувається Кримська криза 1992–1994 років, яка закінчується поділом Чорноморського флоту, більшість якого відходить Росії. У Севастополі залишається російська військова база. Згодом укладено «Угоду між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України», а також відбувається конфлікт щодо українського острова Тузла, коли Росія у 2003 році намагалася побудувати дамбу через Керченську протоку. Все ці події дають чітке розуміння того, що Росія ніколи не планувала відмовлятися від своїх претензій на українське Північне Причорномор’я, а особливо на Кримський півострів.

Водночас, ще за Перебудови, у російськомовному історичному дискурсі поступово зростає вживання терміну «Новоросія», який з особливим ентузіазмом використовують російській шовіністи. Імперський міф про приналежність півдня України та Криму до Росії відроджується та отримує нове прочитання.

Після захоплення Криму та на етапі війни на сході України, кремлівська пропаганда «перевзулася»: апологети нової «Новоросії» почали окреслювати її межі значно ширшими українськими землями, зокрема включаючи до неї Слобожанщину та Донбас — який теж, за твердженням російської пропаганди, «подарували» Україні — цього разу не Хрущов, а Сталін. Як пише український історик Федір Турченко, саме на цих територіях у новій редакції міфу зосереджено «російське та російськомовне населення», яке в Україні «не хочуть слухати та не розуміють», бо воно становить «особливий етнос», який «мріє» про приєднання до Росії.

За декілька років розпочалося повномасштабне вторгнення. Міф про приналежність півдня України та Криму до Росії став обґрунтуванням для багатьох неправомірних дій Росії, зокрема проведення російською владою незаконних імітацій «референдумів» щодо приєднання окупованих територій України вже безпосередньо до Росії.

Бюлетень для «голосування» на імітації референдуму на окупованій Донеччині. Джерело

І цей міф століттями був частиною російських наративів і спрямованої проти України пропаганди.

Російська імперська влада, намагаючись асимілювати українців, переписувала історію та проводила русифікацію півдня України, а у Криму створила базу для свого Чорноморського флоту.

Радянська влада як сумлінний учень перевершила вчителя та провела два геноциди: південь України у складі УСРР пережив Голодомор 1932–1933 років, а Кримський півострів — депортацію кримських татар та інших народів Криму під час Другої світової. Натомість півострів і південні українські землі продовжували зазнавати русифікації.

Сьогодні, коли Росія веде повномасштабну війну проти нашої держави, окупувала Крим та частину південних регіонів України — ця ж історія триває. Від самого початку військової агресії проти України цей міф слугував зброєю російської пропаганди, «підтвердженням» уявного права на історичні українські та кримськотатарські землі, які за всіма міжнародно-правовими засадами є територіями України.