Проєкт «Психічне здоров’я для України» (Mental Health for Ukraine / MH4U) створив посібник для журналістів, які пишуть про психічне здоров’я, — «НаҐАЙДайки».

Як уже повідомляв «Детектор медіа», в «НаҐАЙДайках» зібрана інформація, яка допоможе писати якісні тексти на тему психічного здоров’я. Вона базується на доказовій медицині, сучасному розумінні теми й допомагає боротися зі стигмою.

Над створенням цього медіаґайду працювали докторка психологічних наук Вікторія Горбунова, правниця Кристина Висоцька та журналістка Маргарита Тулуп. Візуальне оформлення «НаҐАЙДайок» створила Мар’яна Сучок.

Авторки «НаҐАЙДайок» розпочинають із того, що описують загальний стан справ із темою психічного здоров’я в Україні: «Психічне здоров’я — тема, яка стосується кожного. Попри це вона досі табуйована, міфологізована, пов’язана зі страхом та іншими неприємними емоціями. Часом її не хочуть порушувати, щоб не наврочити або не налякати. Буває і навпаки: матеріалам про психічні розлади дають сенсаційні заголовки, додають некоректні візуальні образи (від скуйовдженої, дезорієнтованої істоти з очима в різні боки до натовпів зомбі). Так працює стигма, яка дісталася нам у спадок від радянської системи з її зневагою до прав людини. Стигма змушує нас вірити в міфи про психічні розлади, боятись та транслювати страхи, підміняти слова та не бачити за розладом людину».

«НаҐАЙДайки» містять усе необхідне, щоб українські журналісти, які пишуть про психічне здоров’я, не допускали у своїх матеріалах стигми, були вільними від застарілих уявлень та шкідливих міфів. Так, розділ «ПСИХО наҐАЙДайки» знайомить користувачів з основними поняттями (що таке психічне здоров’я і психічні розлади, що є стигмою щодо психічних розладів тощо), глава «МЕДІА наҐАЙДайки» дає практичні поради, як підготуватися до інтерв’ю з людиною, що має психічний розлад, а частина «ПРАВО наҐАЙДайки» розкриває правничий бік сфери психічного здоров’я, зокрема пояснює, чому термінологія психічного здоров'я, яка й досі трапляється в актах державного значення, часто є стигматизуючою. Інші розділи «НаҐАЙДайок» також вкрай практичні: вони допоможуть не забути про основні правила роботи з темою психічного здоров’я, підкажуть, які слова краще вживати, озброять корисними посиланнями тощо.

«Детектор медіа» поговорив з авторками «НаҐАЙДАЙОК» про їхню роботу над цим проєктом.

— Вікторіє, Кристино, Маргарито, розкажіть, за яку частину «НаҐАЙДайок» відповідала кожна з вас. Що було для вас найважче у процесі роботи над цим проєктом?

Вікторія Горбунова, докторка психологічних наук, психотерапевтка, експертка MH4U : Я є авторкою ідеї всього проєкту, координувала його на всіх етапах. Мені належить ідея, як це має виглядати, я вела роботу з авторами і працювала над створенням розділу «ПСИХО наҐАЙДайки».

Я давно працюю в сфері психічного здоров’я, я — науковиця, дослідниця, викладачка. Колись створила першу в Україні магістерську програму з клінічної психології в Українському католицькому університеті. І щоразу, на кожному етапі моєї роботи я стикалася з тією проблемою, що як ми говоримо, так ми і конструюємо поле, в якому ми перебуваємо. І стосовно психічного здоров’я — від того, як ми називаємо речі, дуже залежить ставлення.

Наприклад, одна з магістерських програм, яку я повинна була відкрити, мала називатися «Психічне здоров’я в організаціях». Нам усі радили не називати це психічним здоров’ям, а назвати це ментальним чи психологічним здоров’ям. А це була одна з ідей — легалізувати поняття «психічне здоров’я» і всього, що його стосується. Це світова практика — називати речі своїми іменами, не боятися. Це знімає стигму, дозволяє людям вільно про це говорити, а коли ти вільно про це говориш, ти вільно звертаєшся по допомогу. Коли ж ти вільно звертаєшся по допомогу, ти її отримуєш і почуваєшся краще. Мати психічне здоров’я — нормально, мати психічні розлади — також окей, це може трапитися із будь-ким і це не виглядає як вирок.

Над проєктом працювала чудова команда. Ми хотіли показати проблему з усіх боків — із погляду фахівця з психічного здоров’я, з погляду правника і з погляду журналіста. Коли ми шукали партнерства в цьому проєкті, то деякі люди радили це робити без залучення журналістів. Мовляв, журналісти роблять помилки, давайте напишемо посібник для них. Мені із самого початку здавалося це неправильним, я вважала, що ми маємо це робити разом із журналістами. Якщо в медіа трапляються помилки, то не тому що в журналістів є план написати про психічне здоров’я неправильно. А тому що є такий дискурс, у якому самі наші медіа й перебувають. І цей дискурс треба міняти, а міняти його без журналістів неможливо.

Кристина Висоцька, експертка з прав людини і комунікацій проєкту MH4U: Я відповідала за «ПРАВО наҐАЙДайки» та юридичну редакцію посібника. До проєкту «НаҐАЙДайки» я робила аналіз наявного в Україні законодавства про психічне здоров’я на предмет його відповідності міжнародним нормам для проєкту «Психічне здоров’я для України». Мені не було складно адаптувати свої напрацювання під матеріал «НаҐАЙДайок». В нашому законодавстві є дуже багато стигматизуючої лексики щодо осіб із психічними розладами.

Маргарита Тулуп, журналістка: Я підготувала розділи «МЕДІА наҐАЙДайки», «СЛОВО наҐАЙДайки», зробила тексто-тест, звірник та була відповідальна за мовну редакцію всього посібника.

У мене не було великих труднощів, тому що я сама як журналістка довго працюю з темою психічного здоров’я і психічних розладів. Тобто можна сказати, що я просто систематизувала і згадала те, що мені свого часу, коли я починала, було би корисно знати. На той час я не могла знайти жодних посібників із цієї теми для журналістів, тим паче україномовних.

Найважче було — скорочувати. Нам багато хотілося розказати, але інколи здавалося, що це вже речі вузько спеціалізовані. А я намагалася зробити так, щоб цей ґайд був максимально практичний. Основним викликом було саме це — зробити його максимально практичним.

— «Основна ідея ґайду — допомогти медіа не лише готувати матеріали про психічне здоров’я, а й створювати людиноцентрований та нестигматизуючий дискурс». Ви могли би більш детально пояснити, що таке «людиноцентрований та нестигматизуючий дискурс»?

Вікторія Горбунова: Якщо говорити про людиноцентрований дискурс, то це така штука, коли в основі будь-якого матеріалу є людина. Тобто спочатку людина, потім — її психічний розлад, якщо він у неї є. Це починається з дрібниць. Це так само, коли ми спочатку говоримо про людину, а лише потім про колір її шкіри, про її віросповідання тощо, тобто про те, що може викликати якусь дискусію. І тут важливо говорити «людина, яка має депресію», а не «депресивна людина», тобто спочатку людина та її потреби. Напевно, це найпростіше розуміння того, що таке людиноцентрований дискурс. Це дискурс, в якому ми насамперед намагаємося допомагати людям і робити це людяно. Насправді медіа можуть зіграти величезну роль саме в цьому. Поки ми фокусуємося не на людині, а на розладі, стигматизуємо, вішаємо ярлики, люди не будуть звертатися по допомогу. Власне, одна з причин, чому люди не звертаються по допомогу, коли вони мають психічні розлади, — вони не вірять у те, що їм можуть допомогти, вони думають, що їх будуть дискримінувати, погано до них ставитися через те, що вони мають розлад, тому що не вони сприймаються насамперед, а їхній розлад.

Стигматизація в сфері психічного здоров’я не є унікальною українською проблемою, багато країн із цим борються, роблять чудові кампанії і найбільшого успіху досягають кампанії через ЗМІ. Медіа є дискурсотворчим інструментом. У нас є ще такий дискурс, обтяжений радянською каральною психіатрією, психіатр інколи здається кимось, хто може тебе позбавити всього — і роботи, і свободи. Це давно вже не є правдою. Фахівці у сфері психічного здоров’я — це, навпаки, люди допомагаючих професій. Зняти стигму — це, зокрема, повернути людям віру в те, що вони можуть отримати допомогу. Стигма в повсякденному житті всюди. Ми часто не помічаємо, як вона нас змушує робити якісь речі. Скажімо, ви їдете за кермом, вас хтось підрізав і ви вигукуєте: «От псих!». Або хтось, наприклад, у черзі поводиться шумно, свариться, і ви думаєте, що це якийсь ненормальний психопат. Це стигма, вона працює ось на такому побутовому рівні. Або дитина із гіперактивністю потрапляє у клас і батьки інших дітей просто на вухах стоять, вимагаючи, щоб цю дитину видалили з класу. Ось так працює стигма, бо насправді така дитина нікому не загрожує. Вчитися взаємодіяти із такою дитиною є корисним для «нейротипових» діток. Людиноцентрований дискурс — той, де ми в першу чергу дбаємо про людину, а вільний від стигми — це такий, де ми не боїмося психічних розладів.

Кристина Висоцька: Я — адвокатка, правозахисниця, експертка з прав людини. Я безпосередньо роблю роботу, яка спрямована на те, щоб людина почувалася гідною. В першу чергу для мене людиноцентричність — принцип, який лежить в основі «Конвенції про права людей з інвалідністю» чи інших міжнародних стандартів. Якщо ми візьмемо положення Конвенції і старатимемось їх належним чином імплементувати в українське законодавство, в українську мову, мову державних органів, то з’явиться людиноцентричність і зникне стигма в правових актах. Усі служби й люди, які надають послуги в сфері психічного здоров’я, думатимуть в першу чергу про людину і не як про об’єкт, якому треба просто виписати ліки, а як про того, хто має честь і гідність. Всі користувачі послуг будуть активними суб’єктами цих відносин та прийматимуть рішення разом з фахівцями в сфері психічного здоров’я.

Маргарита Тулуп: Нам би хотілося, щоби в першу чергу в усіх журналістських матеріалах говорилося про людину, а не про її психічний розлад. Ми вчимо журналістів звертати увагу на саму людину, а не на її хворобу. Коли ми говоримо в першу чергу про хворобу, виникає дуже багато різних стереотипів. Наприклад, що люди з алкогольною залежністю не здатні виховувати дітей і тому, можливо, це стає підставою для вилучення дітей з родин. Нам би хотілосязвертати увагу в першу чергу на те, що потрібно розглядати кожну окрему людину в її ситуації і кожній людині давати голос в медіа, зокрема й людині з психічними розладами.

— За вашими спостереженнями, які міфи та стигми щодо психічного здоров’я найбільш поширені в українському суспільстві?

Вікторія Горбунова: Наприклад, те, що люди, які мають залежність від психоактивних речовин (тих, кого в рамках стигматизуючого дискурсу називають алкоголіками), самі в цьому винні. Якщо людина додасть хоч трошки сили волі, вона може одужати — це один із найпоширеніших міфів у нас. Люди не розуміють, що залежність — це розлад, наприклад, психічний, який має свою нейрооснову. Людей із залежностями звинувачують, не намагаючись зрозуміти. Також подібний розлад залежить від того, яким був період вашого попереднього розвитку. Дослідження показують, що людям, які мали у дитинстві багато критики і занедбання, важче опиратися залежностям просто за рахунок величезної кількості кортизолу. Другий популярний міф: люди, які мають психічні розлади, загрожують іншим. Це класика, коли в ЗМІ з’являються якісь такі заголовки, наприклад, про психопата, який нібито когось порізав тощо. Це теж підживляє міф про людей із психічними розладами як про агресорів. Насправді більшість злочинів скоєні людьми, які не мають психічних розладів. Людина, яка має такий розлад, навіть якщо це гострий психопатичний епізод, швидше зашкодить собі, ніж іншим. А більшість таких поширених психічних розладів, як депресія, скажімо, взагалі ніяк не корелюють із агресією щодо інших. Також поширений міф про те, що психічні розлади не лікуються. Більшість психічних розладів насправді дуже відгукуються на правильне лікування, і часто це навіть не медикаментозне лікування, а психотерапевтична робота із пацієнтом. Наприклад, в депресії можна допомогти за 14 сесій когнітивно-поведінкової терапії, це класичний протокол, який дуже добре спрацьовує. А яка кількість людей страждає від панічних атак і думає, що це з ними назавжди?

Кристина Висоцька: У нас багато стигми та самостигми. Напевно, місія нашого проєкту — у тому, щоб люди, які потребують допомоги в сфері психічного здоров’я, звертались за нею і розуміли, що психічне здоров’я так само важливе, як і фізичне здоров’я. Міфів багато. Наприклад, те, що людина, яка отримувала допомогу в закладі з надання психіатричної допомоги, не зможе отримати роботу в майбутньому. Або міф про те, що людей, які не мають психічних розладів, треба оберігати чи відмежовувати від тих, хто має психічні розлади. У нас про це непрямо вказано у законодавстві і це перейшло у побутову мову. За такою логікою і підліток, який має анорексію, або жінка із післяпологовою депресією є небезпечними для суспільства. Ми мало говоримо про ці міфи. Я свідома того, що така реальність не змінюється за одну ніч, треба багато журналістських матеріалів, кампаній. На жаль, негативно забарвлені правові норми вже стали розмовною мовою. Проте цей процес працює і навпаки. Правильна риторика так само має тенденцію потрапляти в мову правових документів, промови представників органів місцевого самоврядування, державних органів, медіа. Тим паче зараз такий час, коли кожен може бути медіа чи лідером думок.

Ми маємо те, що маємо, ми — діти своїх батьків, які росли в Радянському Союзі, де були проблеми із свободою слова, де насаджувалися хибні уявлення про людей із психічними розладами. Зараз все можна змінити, просто про це треба багато говорити.

Маргарита Тулуп: Дуже поширений міф про те, що якщо людина не може впоратися, наприклад, із залежністю або із психічним розладом, то вона слабка. Так прийнято думати — мовляв, слабак, не може взяти себе в руки, а треба просто зібратися і все в тебе вийде. Насправді часто люди потребують професійної допомоги. З цим, мені здається, пов’язаний другий дуже поширений міф. У нас люди чомусь дуже бояться звертатися за допомогою до психолога. Похід до психолога сприймається як щось страшне, те, що треба приховувати. Людина ніби сама себе стигматизує при цьому.

— Як, на вашу думку, українські журналісти можуть міняти на більш здорові й гуманні колективні уявлення про людей із психічними розладами?

Вікторія Горбунова: Думаю, в кожному журналістському матеріалі має бути кілька обов’язкових компонентів. Перше — це нестигматизуюча термінологія. Ми у своєму ґайді багато про це пишемо і даємо конкретні рекомендації, як це має бути. Коли ми правильно вживаємо терміни, коли ми не вживаємо клінічні терміни в неклінічному контексті, коли ми не ставимо паралелі між, наприклад, людиною і її розладом, коли ми не підміняємо поняття, коли ми не «склеюємо» емоційний стан і психічний розлад — це означає, що ми вживаємо нестигматизуючу термінологію. Друге — це щеплення надією. Думаю, що це найважливіше щеплення, яке можуть зробити журналісти, і воно не менш важливе за щеплення від ковіду. Коли журналіст чи журналістка підсумовує свій матеріал, було б добре, якби в кінці статті була надія. Таку надію можна прищепити, не лише давши контакти тих, до кого можуть звертатися люди із психічними розладами, але й через те, щоб нагадати, що ці розлади є лікувабельними. Навіть якщо йдеться про розлади, які не є лікувабельними, а вважаються розладами протягом усього життя, наприклад, розлади аутистичного спектру, все одно при фаховій допомозі якість життя дуже зростає. Це те, на чому варто наголошувати. Ну, і ще важливо, щоб журналісти не хайпували. Я розумію, що мистецтво журналіста зокрема полягає у тому, щоб зробити заголовок таким, аби людям хотілося прочитати весь текст. Але не варто це робити через стигму.

Кристина Висоцька: В першу чергу журналісти мають бути трошки медиками і трошки юристами, коли висвітлюють теми, пов’язані із психічним здоров’ям. Потрібно глибоко вникати в тему. І друга рекомендація: менше вправлятися із словом, а більше намагатися розказати про об’єктивну реальність. Не дбати про лайки і репости, а більше думати про людину і намагатися їй допомогти, розказавши її історію.

Маргарита Тулуп: Я думаю, в першу чергу потрібно писати про психічні розлади не лише коли є новинний привід, наприклад, День психічного здоров’я. Мені би хотілося, щоб теми, пов’язані із психічним здоров’ям, були просто повсякденною темою журналістського життя. Самих людей із психічними розладами потрібно також долучати як експертів не лише в темі психічних розладів, а й у всіх інших темах. Скажімо, люди з інвалідністю є експертами не лише в темі інвалідності та інклюзії. Так само люди із психічними розладами можуть бути компетентними фізиками, політологами тощо. Мені би хотілося, щоб журналісти на них ширше дивилися, помічаючи, чим такі люди можуть бути цікавими суспільству.

Фото: фейсбук-сторінки Вікторії Горбунової, Кристини Висоцької та Маргарити Тулуп,  mh4u.in.ua