Віктор Чернишук: Якщо ви хочете говорити з Європою — говоріть в інтернеті

Віктор Чернишук переїхав із Києва до Вільнюса одразу після Чорнобильської трагедії. Дружина — литовка, за фахом — теж журналістка. Працював головним редактором газети «Адгімімас» (Відродження), директором «Телебачення Східної Литви», яке виходило мовами національних меншин. Був кореспондентом BBC в Литві. Нині президент Європейської асоціації журналістів RUNE MEDIA.

Асоціацію RUNE MEDIA було створено 1999 року за ініціативою учасників неформального форуму журналістів країн Нової Європи, які звільнилися від тоталітарних режимів. Її засновниками стали професійні журналісти з Естонії, Латвії, Польщі, України, Словаччини, Чехії, Угорщини, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцеговини. Того ж року асоціацію було офіційно зареєстровано у Вільнюсі (Литва).

В інтерв’ю MediaSapiens Віктор Чернишук розповів детальніше про діяльність асоціації RUNE MEDIA та поділився думками щодо способів протистояння інформаційній війні.

 

Вікторе, коли ви вперше побачили інформаційну агресію з боку Росію? Коли був той момент, що ви зрозуміли, що почалася пропаганда?

Зараз кажуть, що Росія готувала інформаційну агресію 10 років тому. Я особисто побачив усі ознаки пропаганди десь 5–7 років тому. Тоді стало зрозуміло по різних рухах із боку Росії, що вони готуються до реалізації серйозного проекту. Цей проект мав різні назви — «Тайоженний союз» (Митний союз, рос. Таможенный союз, який у народі одразу охрестили «Таёжным». — MS.), грузинська війна, Євразійський простір, «русский мир»… Ми вважали, що це було якесь перезавантаження влади, не помічаючи, що в Росії з’явилася абсолютна нова політика, пов’язана з геополітикою, створенням альтернативного світу чи цивілізації, як вони кажуть. Це відбудова імперії в нових формах. Мета цієї імперії — перерозподіл світу.

Коли європейці стали розуміти, що це пропаганда заради створення нової імперії? Коли ви вперше від журналістів Західної Європи почули, що це «інформаційна війна»?

Навіть тепер багато журналістів досі не вважають це війною. Це не дитячість чи наївність, переважно — це бізнес-інтереси. Вони не хочуть вірити, що з боку Росії є загроза. Колосальний перелом стався лише цього року. Є декілька потужних засобів масової інформації, які або напряму, або через заплутані схеми залежать від російського капіталу. Безумовно, це впливає на журналістську роботу. Не можу сказати, що є критична маса журналістів, які симпатизують Росії. Європейські журналісти завжди ставилися до Росії з засторогою, не вірили в її щирість. Але наразі завдяки двом факторам Росію почали вважати агресором: політика та економіка. На жаль, про мораль зовсім не йдеться.

В Україні вирішили боротися з інформаційною агресією дуже просто — вимкнули російське ТБ та радіо. Яким чином цю проблему вирішують у Європі?

Скажімо, в Литві на деякий час зупинили російське мовлення. Я вважаю, що заборона каналів нічого не дає. Краще якимось чином обмежувати трансляцію новин чи окремих програм, а не каналу загалом. Литву взагалі іноді звинувачували в занадто агресивній політиці стосовно Росії. Литовці зараз створюють російськомовний канал для мешканців, які не володіють державною мовою. Єдиної політики протистояння російській інформаційній агресії немає. Країни півдня Європи стоять за діалог із Росією й виступають проти санкцій, хоч і вимушені їх підтримувати. Через це останній рік Євросоюз жив під загрозою розколу. Лише навесні 2015 року сформувалася дуже принципова загальноєвропейська позиція стосовно Росії.

В підсумку Федеріка Могеріні оголосила про створення потужних ЗМІ для протидії російській пропаганді. Ніколи до цього Європа не об’єднувалася в контрпропагандистській тематиці. Зазвичай, кожна країна «плясала по-своєму»: країни Балтики, півдня, заходу та центру. Зараз, скажімо Польща та Нідерланди виступили з ініціативою створення потужного каналу, який мовитиме на саму Росію. Наразі вони збирають контакти журналістів, які зможуть на ньому працювати. Але конкретних дій у цьому напрямку я поки що не бачу.

Україна оголосила про створення англомовного каналу для протидії російської пропаганді в Європі. Чи можна об’єднати зусилля в цьому напрямку, чи в європейців і нас — різні цілі?

Звісно, це було би краще. Але я не вірю в плідність саме телеканалу і вважаю, що краще зосередитися на інтернеті. Якщо ви хочете говорити з Європою — говоріть в інтернеті. Я не впевнений, що в українського каналу іномовлення буде велика аудиторія. Скажімо, пересічного угорця не цікавить те, що відбувається в українській політиці, ще й англійською. В тій же Німеччині пересічний німець теж або не розмовляє взагалі, або погано розуміє англійську. З ключовими країнами треба говорити їхньою мовою, як це робить новий російський монстр Sputnik, який мовить десятками мов. Україні не потрібні для цього мільярди доларів, я не хочу розповідати про технології й робити подарунок ворогові.

Крім цього, в Україні дуже нерозвинена розслідувальна та аналітична журналістика. Дуже рідко може трапитися матеріал, який базується хоча б на 4-5 думках і досліджує, а не просто описує тему. Висновки має робити читач. Мої європейські колеги прямо казали, що з України приходить красива якісна картинка, є гарна англійська мова, але постійно бракує змісту й дослідження.

Які успішні проекти на підтримку України в Європі ви як асоціація реалізовували?

Наша асоціація — творча структура, не профспілкова чи захисна, а структура, яка об’єднує людей із різних країн для спільної творчості. Єдина умова членства — участь у спільних проектах, готовність робити творчий внесок. Наразі в неї близько 70 журналістів із-понад 20 країн Європи.

У 2002 році ми зібрали кілька десятків європейських журналістів із провідних медіа і автобусом проїхали 18 країн від Фінської затоки до Егейського моря. Нашою метою тоді було включення України до складу «Вільнюської десятки». Тож у кожній країні ми зустрічалися з президентами, політиками, провідними журналістами, громадськими діячами й розповідали про потенціал України, необхідність її інтегрування в усі європейські структури. Ми не вмовляли, а зацікавлювали їх у тому, що ми їм потрібні! Загалом за час подорожі ми зустрілися з близько 14 тисячами людей.

Нагадаю, що на той час президент Кучма заявляв, що Україна веде багатовекторну політику, й це перекреслювало зусилля сотень активістів, які наближали нас до Європи. Ми переконували європейців, що варто спиратися саме на народ, а не владу. Обидва майдани зробив саме народ, а не політики. Зрештою, Революція гідності 2013-2014 років — це революція молодої України. У 2002-му в це майже ніхто не вірив.

Вважаю, що ідея цього каравану не вичерпана. Цього разу ми домовляємося про маршрут Київ — Брюссель. Наразі зацікавленість виявили Польща, Литва, Чехія, Німеччина. Та й узагалі треба такими караванами їздити щороку до самої Португалії та Італії. Нема чого розмовляти з українцями, які там живуть, вони й так усе добре розуміють. Треба говорити з місцевими мешканцями, переконувати їх у нашій рації.

Гармати і гради — це дуже конкретна річ, із якою зрозуміло як боротися. Інформація — справа вподобань: не сподобалося — перемкнув канал або викинув газету. Чому під час війни варто докладати зусиль саме на цей фронт?

Особливість гібридної війни полягає в тому, що перед солдатами йде промивка мізків та пропаганда. Це так звана м’яка сила, за якою вже йдуть солдати. Наприклад, «зелені чоловічки» в Криму — це військова операція чи психологічна? Зрозуміло, що треба діяти скрізь: і на фронті, і в ЗМІ. Якщо не переможемо в медіа — не переможемо й на фронті. Військові операції завжди готуються за сценарієм інформаційної війни. Війни не починають із бійців і танків, їх починають із війни «за уми». Кібернетика, психологія, дипломатія, культура — це те, чим воюють «за уми». В цих умовах досить ефективно можна діяти так званою народною дипломатією. Скажімо, італійські українці мають відчувати підтримку з боку насамперед української влади. Це мають бути симпозіуми, семінари, круглі столи й так далі.

Плануємо запустити проект «Балто-Чорноморська співпраця», який підтримують провідні політики Литви, Польщі, Латвії. Це буде широка співпраця від військової до інформаційної й культурної. Якщо коротко, це альтернатива «русскому миру» і продовження того, що існувало набагато довше, ніж Російська імперія чи СРСР. Ця ідея багато разів відновлювалася, але без результатів. Ми розробили дуже чіткі критерії того, з чого варто починати і як саме діяти.

Крім цього, наступного року в Європейському гуманітарному університеті у Вільнюсі розпочнеться програма з навчання журналістів із України. Причому фінансувати проект погодилася наглядова рада самого університету. До речі, це буде цілий центр для навчання та централізованого налагодження співпраці з Україною.

comments powered by Disqus