Гуллівер Креґґ: Український конфлікт поставив під сумнів правила традиційного телерепортажу

Гуллівер Креґґ — британський журналіст, який уже 9 років працює телерепортером у France 24. Тривалий час він працював у Польщі, потім висвітлював події в Україні під час Євромайдану, а тепер регулярно їздить у відрядження на Донбас, звідти готує репортажі англійською та французькою мовами.

Громадська організація «Вільна преса України» організувала зустріч із Гуллівером в AmericaHouse у Києві. Під час цієї зустрічі він розповів про труднощі підготовки репортажів із України, про пастки, в які можуть потрапити іноземні кореспонденти, й дав поради українському суспільному мовнику.

Про помилки висвітлення Майдану

У школах журналістики Франції чи Англії навчають, що телерепортер має піти на місце подій і просто передати побачене — він не повинен бути аналітиком чи експертом. Але українська криза доводить, що цей підхід до роботи невдалий. Адже ти приходив на Майдан і бачив багато людей, які хотіли приєднатися до ЄС і протестували проти Віктора Януковича. Однак вони не репрезентували весь український народ. Під час Євромайдану західні журналісти, захопившись драматизмом подій у центрі міста, звертали недостатньо уваги на інших людей, навіть у Києві, які не підтримували Майдану.

Люди, які дивилися репортажі, в тому числі мої, могли подумати, що в Україні все буде добре. І я справді вірив, що так буде… Якби ж ми тоді надавали людям із іншою думкою більше часу, то були б готові до подій після Майдану. Звісно, конфлікт відбувся в першу чергу через російську агресію, але й через ситуацію в Україні — коли далеко не вся країна підтримувала Майдан.

Однак ще складніше було висвітлювати події на Донбасі. Там були протести, бо Україна буцімто утискає право говорити російською; люди висловлювали своє обурення на камеру, це була хороша картинка. І ви могли легко потрапити в пастку — показувати цих людей як борців за свободу. Багато західних журналістів так і зробили. Українська криза як жодна інша показує: те, що ти бачиш на головній сцені, — не обов’язково правда. Ти маєш знати, що насправді відбувається, й шукати способів показати це на телебаченні.

Чому погано бути телерепортером на Донбасі

На Донбасі багато людей не хочуть давати інтерв’ю, вони дуже налякані. Майже неможливо на території «ДНР» чи «ЛНР» знайти того, хто насмілиться сказати на камеру, що він не підтримує їх. Але ж ми знаємо, що такі люди там є, і ми маємо показати в своїх репортажах, що в цих регіонах не всі підтримують «ДНР/ЛНР».

Така ж ситуація з російськими солдатами й російською зброєю. Коли ти перебуваєш тут, в Україні, то розумієш, що вони там є… Але коли їдеш як журналіст у небезпечні місця на сході — не так часто бачиш російських солдат, точніше, далеко не завжди розумієш, що це точно вони. Ще одна річ: відомо, що сепаратисти стріляють у центрі міст, це правда, але важко опинитися в правильному місці й у правильний час. Бо якщо ти саме на місці пострілів — ти у великій небезпеці. Робота репортера в цьому конфлікті — це пошук шляхів візуально показати те, що ти знаєш, знайти докази. Ось у цьому репортажі мені вдалося зробити такі кадри.

Ще одна особливість: навіть коли очевидно, з якого боку стріляють, — місцеві жителі не обов’язково знають, що саме відбувається. Вони примудряються повірити в чутки, що це українці жорстоко атакують їхнє місто. Телевізійникам складно знайти шляхи, щоби показувати події так, як вони є насправді, у своїх репортажах. Але деяким журналістам це вдається, одним із найбільш майстерних я вважаю Саймона Островського (американський журналіст російського походження, автор численних репортажів із України, зокрема для Vice News. — MS). Йому вдається готувати репортажі, що змушують глядачів співпереживати, навіть якщо вони мало знають про Україну. В цьому матеріалі він, використовуючи інформацію з відкритих джерел та соцмереж, доводить присутність російських солдат в Україні. Він переглянув сторінки в соцмережах солдат, де вони публікують фотографії з місць служби, не кажучи, що це Україна. Потім він сам знайшов ці місця на Донбасі та зробив такі самі фотографії.

Це дуже класно, бо, з одного боку, репортаж цікавий для глядача, з іншого боку, в ньому є та суть, яку має знати аудиторія. Це той випадок, коли відео є дієвішим за написану історію. Втім, іноді я шкодую, що висвітлюю конфлікт для телебачення. Дуже багато людей повідомляють важливі речі не на камеру, але зняти себе не дозволяють. Якби я писав статті, то зміг би це все викласти письмово.

Про комунікацію з бойовиками «ДНР»

Вони нам брешуть, і вони знають, що ми знаємо, що вони брешуть. При цьому ми робимо вигляд, що ми віримо в те, що Україна начебто влаштовує розправу над ними. Але вони розуміють, принаймні розуміли до останнього часу, як важливо мати хороші відносини з іноземними журналістами. Тому зробили просту процедуру видачі акредитацій, давали свої мобільні телефони, щоб легко можна було взяти коментар. Хоча ці коментарі майже завжди неправдиві.

«Деенерівці» часто дають інформацію про обстріли, так само як і українці. Обидві сторони постійно впевнені, що невдовзі почнеться атака ворога, вони називають різні місця — але я ніколи не вважав таку інформацію достовірною.

Тим не менш, у «ДНР» знають, що навіть якщо вони не переконають нас у своїй правоті, ми приїдемо на їхню територію, знімемо людей, які скаржаться, що в їхні будинки потрапили начебто українські снаряди, а також покажемо людей, які підтримують «ДНР». Ті ж, хто не підтримує, просто боятимуться з тобою говорити. Тому вони вважають правильним бути відкритими для західних журналістів, це зробить наші репортажі менш «антидеенерівськими». Але зараз усе дещо змінилося. Можливо, через погіршення ситуації в «ДНР» у нас виникає більше проблем із акредитацією.

Про баланс у новинах

Одна з великих проблем для західних кореспондентів — це офіційні речники, такі як Андрій Лисенко. Адже їхня інформація зовсім не надійна, але ми змушені її подавати, бо це прес-центр АТО. Пам’ятаю, був випадок, коли я був у Донецьку й прес-центр повідомив про атаку на селище Нижня Кринка, внаслідок якої загинуло десять осіб. У мого знайомого журналіста було надійне джерело з цього селища, і він з’ясував телефоном, що там нічого такого не було. Не знаю, наскільки часто відбуваються такі випадки, маю на увазі подання недостовірної інформації. Але якщо випадок такої брехні був, це означає, що ми їм уже не віримо, й це катастрофа. Адже ми знаємо, що росіяни брешуть, і українські спікери могли б мати перевагу — репутацію людей, які кажуть правду. Зараз, на жаль, ми змушені ставити обидві сторони на один рівень, адже офіційні речники і від Росії, і від України можуть казати неправду.

Загалом, щодо позиції Росії західні журналісти відчувають зобов’язання весь час подавати інформацію збалансовано. Офіційну позицію великої країни має бути подано незалежно від того, скільки людей у ньюзрумі знають, що ці заяви неправдиві. Редактори з таких агентств, як Reuters чи AP, мають гостру потребу подавати дві сторони в матеріалах, бо це нормальна журналістська практика: Росія — суверенна держава, де є президент, прем’єр. Вони впізнавані в усьому світі, й те, що вони кажуть, яким би абсурдом це не було, буде передано у Reuters та інших подібних ЗМІ. Моя ж роль як місцевого кореспондента — можна сказати, відповісти на ці заяви. Пам’ятаю, був випадок, коли Лавров заявив, що Україна готує велику атаку на «ДНР», тоді цю заяву передали всі світові агентства, і в нас на France 24 був матеріал із таким заголовком. Я перебував у Маріуполі і брав коментарі в місцевих українських командирів, які спростовували цю інформацію й казали, що не готують атаки. Тому в матеріалі під словами Лаврова було подано й ці коментарі. Це завжди така собі боротьба між офіційними заявами й репортерами на місці, які кажуть, агов, російська сторона бреше.

Порада суспільному мовленню

France 24 — державний канал, але я маю повне право критикувати органи влади Франції, ніколи не відчував тиску щодо цього. Так само не було вказівок про висвітлення ситуації в Києві та Україні. Пам’ятаю, під час Євромайдану мені тільки радили поїхати в Харків чи Донецьк, щоб подивитися, що думають люди на сході. Мені складно сказати, наскільки відрізняється робота на українських та французьких каналах. Мабуть, на українських каналах багато табуйованих тем, залежно від того, якому власнику належить той чи інший канал.

Відповідь на запитання про те, яку пораду Гуллівер може дати українському суспільному мовнику: Їхньою цільовою аудиторією мають бути російськомовні українці на сході, півдні — там, де популярне російське телебачення. Не треба перебільшувати з тим, наскільки хорошою є українська армія чи як добре йдуть справи в Україні. Потрібно намагатися зробити новини справді правдивими та об’єктивними, навіть якщо це буде недобре сприйматися в Києві чи Львові. Але якщо телеканал почнуть дивитись українці на сході, це буде добре для всієї України. Якось мій колега брав інтерв’ю в когось із «1+1», і той сказав, що, мовляв, ми завжди намагаємося показати більш життєрадісну картинку, ніж є насправді, хочемо, щоби люди почувалися краще. Це дуже мило, звісно, але, наприклад, люди зі Слов’янська не будуть дивитися «1+1», бо вони знають, який стан справ насправді, й не захочуть чути брехню.

На мою думку, ваше Міністерство інформації більше сфокусоване на тому, щоби привабити західну аудиторію, замість завойовувати потенційну аудиторію тут, в Україні, зокрема серед тих людей, які зараз не дивляться українського телебачення.

comments powered by Disqus