Не заборонена тема, а воєнний злочин: чому медіа мають більше говорити про сексуальне насильство

Не заборонена тема, а воєнний злочин: чому медіа мають більше говорити про сексуальне насильство

15:00,
15 Березня 2024
1930

Не заборонена тема, а воєнний злочин: чому медіа мають більше говорити про сексуальне насильство

15:00,
15 Березня 2024
1930
Не заборонена тема, а воєнний злочин: чому медіа мають більше говорити про сексуальне насильство
Не заборонена тема, а воєнний злочин: чому медіа мають більше говорити про сексуальне насильство
У Lviv Media Hub розповіли про роль медійників у підтримці постраждалих від сексуальних злочинів.

Станом на початок березня 2024 року Офіс генерального прокурора розслідує 274 кримінальні провадження за фактами сексуального насильства під час війни. Найбільше випадків було виявлено в Херсонській, Київській і Донецькій областях, але справжня кількість таких злочинів невідома не всі постраждалі готові розказати про це, на деокупованих територіях зокрема.

Мережа DOCU/CLUB спільно з командою Львівського медіафоруму та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» ініціювала дискусію «Сексуальне насильство, пов’язане з війною: документування та розслідування», аби не лише обговорити проблему насильства як воєнного злочину, а й окреслити правильні шляхи висвітлення цієї чутливої теми в медіа.

До дискусії долучилися голова правління «ЮрФем» Христина Кіт і координаторка Центру допомоги врятованим Мирослава Квасниця. Модерувала захід аналітикиня Львівського медіафоруму та ГО «Жінки в медіа» Зоя Красовська.

Чому сексуальне насильство теж воєнний злочин і як допомогти постраждалим

Тема сексуального насильства і в мирний час є доволі стигматизованою. За словами Мирослави Квасниці, самé суспільство часто осуджує тих жінок, які постраждали від таких злочинів. «Жодним чином ми не можемо схилятися до того, що постраждалій особі варто було вчинити якось по-іншому. Жінки, які зазнали сексуального насильства, нерідко самі себе звинувачують, що нібито невчасно вийшли з підвалу або не так себе повели. Але під час війни або будь-якого іншого конфлікту, варто акцентувати на тому, що у потерпілих немає вибору. Все, що відбувається, коли у нападника є зброя це завжди примус», — каже Мирослава.

Мирослава Квасниця

Христина Кіт додала, що крім стигматизації та звинувачення постраждалих, існує проблема страху звернутися по допомогу. Ця проблема поширена в багатьох країнах, де відбуваються внутрішні або зовнішні збройні конфлікти, проте війна в Україні має свої особливості. «Ми маємо говорити про виклики та потреби постраждалих у контексті репарації та відновлення, зокрема на міжнародну спільноту, бо інколи, коли спілкуєшся з міжнародними експертами, вони уявляють збройний конфлікт в Україні як, наприклад, у Ліберії чи Колумбії, які були внутрішніми конфліктами. У них вимальовується відповідний портрет потерпілих. Тому, щоб адвокатувати інтереси України й інтереси постраждалих, нам потрібно знати особливості збройних конфліктів інших держав і вміти говорити про свої особливості, потреби та виклики», — каже юристка.

За її словами, обізнаність у світі щодо війни в Україні дуже низька, тому варто спілкуватися з постраждалими від схожих злочинів з інших держав. Їхні представники також мають голос в ООН та інших організаціях, тож мають вплив на прийняття рішень на міжнародному рівні.

Христина Кіт

Різниця між ординарним злочином і воєнним злочином сексуального насильства полягає в тому, що людина, яка його вчиняє, усвідомлює наявність збройного конфлікту та використовує його на посилення цього збройного конфлікту або як його інструмент. Обставини, в яких цей злочин вчиняється, є обставинами примусу, до яких належать окупація, наявність зброї, військової техніки та військових чужої країни. Вибір людини може полягати між життям або рятуванням близьких і згодою на статевий акт. Навіть коли людина погодилася, то обставини, в яких вона сказала «так», є примусовими та не можуть свідчити про жодну добровільну згоду, на відміну від ординарного сексуального насильства.

Згідно зі статистикою Офісу Генерального прокурора, станом на початок березня постраждалими від сексуального насильства під час повномасштабної війни зафіксували 177 жінок, 97 чоловіків, 13 неповнолітніх, серед яких 12 дівчат та один хлопець. За даними прокуратури, сексуальне насильство може набувати дуже різних форм, зокрема зґвалтування, каліцтво або насильство над статевими органами, примусове оголення, погрози, примус дивитися на сексуальну наругу над близькими особами, що особливо часто фіксувалося щодо рідних військових Збройних сил України на окупованих територіях. Найбільша кількість таких злочинів зафіксована в Херсонській області — 80, у Київській — 53, Донецькій — 73 Харківський — 28. Очевидно, що найбільше випадків у тих регіонах, де активніше розгорталися бойові дії.

Постраждалі від сексуального насильства можуть звернутися по допомогу не лише до правоохоронців, а й до Центру допомоги врятованим, який діє в 11 містах України. Мирослава Квасниця розповіла, що Центр був створений для того, аби допомагати всім людям, хто постраждав від війни, зокрема й від сексуального насильства. За її словами, дуже багато людей не можуть себе ідентифікувати як постраждалих, адже вони не розуміють, що примус роздягатися на блокпостах на очах у дітей — це теж сексуальне насильство, а саме привселюдне оголення. За статистикою, про насильство повідомляють жінки 18–59 років, але є і старші жінки. Дуже мало про сексуальні злочини говорять чоловіки й діти. Є випадки, коли в дитини з’являються проблеми з концентрацією чи харчові розлади, і лише на сесії з психологом виявляється, що вона стала свідком сексуального насильства. Багато людей вважають, що головне, що вони вижили, і не звертаються по допомогу, тому кількість, названа Офісом генерального прокурора — значно менша, ніж є насправді.

За словами Христини Кіт, найближчим часом на повну потужність має запрацювати Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків при Офісі генерального прокурора, який буде володіти ширшою інформацією в контексті потреб потерпілих і сервісів, куди також можна звертатися. Проте наразі держава не має жодних спеціалізованих послуг для постраждалих від сексуального насильства як воєнного злочину. Навіть Центр допомоги врятованим на сьогодні не фінансується державою і підтримується міжнародними організаціями.

«80% допомоги, яка надається постраждалим, надається громадськими організаціями. Це було допустимо у 2022-му році, але у 2024 це неприйнятно, каже Кіт. — Маючи велику систему соціальних і медичних послуг, у нас не можуть організувати системну й комплексну допомогу для постраждалих від катування і сексуального насильства. Для цього не потрібно окремих грошей, для цього потрібні навчені фахівці та системний підхід до роботи. Держава має сформувати довіру в постраждалих, тому що вони не підуть за допомогою до державних чи комунальних установ, якщо їм не буде забезпечено конфіденційності. А конфіденційність, особливо в малесеньких містечках це наріжний камінь всього».

Юристка каже, що постраждалі ставлять питання: для чого розповідати про те, що сталося? Бо навіть якщо зловмиснику винесуть заочний вирок, гарантії того, що людина отримає від держави медичну або психологічну реабілітацію, — немає.

«Якщо правоохоронна система змінила підхід, методику і стратегію своєї роботи, то соціальна сфера цього не зробила. Окрема увага має звертатися на гендерну специфіку. Ми не маємо достатньо послуг для чоловіків, які пережили катування та каліцтво статевих органів. Ми навіть не маємо психотерапевтів, які готові з ними працювати. Якщо ми не придумаємо цю систему якісних послуг, то ми й надалі будемо мати таку маленьку статистику», — повідомила Христина Кіт.

Як тему сексуального насильства висвітлювати в медіа

Медіа мають чимало варіантів поширення інформації щодо сексуального насильства — це офіційна інформація та статистика, на кшталт Офісу генпрокурора, залучення експертів, пов’язаних із цією темою, і, звісно, особисті історії постраждалих. Те, що робить цю тему особливою, — неусвідомлені ризики нашкодити як головному герою матеріалу, так і його родичам. Мирослава Квасниця радить журналістам перед початком роботи з постраждалими завжди проконсультуватися з психологом. «Аби постраждалі почали про це говорити, їх потрібно підготувати до цього, надати людині психологічну та соціальну підтримку, скерувати до медичної допомоги, якщо вона потрібна», — розповіла Мирослава. За її спостереженнями, журналісти частіше звертаються за статистикою постраждалих, а хотілося, щоб медіа приділяли більше уваги тому, що власне є насильством, як його ідентифікувати, щоби потерпілі розрізняли види й форми насильства та могли звернутися по допомогу.

Психолог має бути поруч і під час інтерв’ю. В процесі спілкування людина не повинна сидіти за столом, як на допиті, — краще заздалегідь потурбуватися про комфортну атмосферу, зручні диванчики, запропонувати чай або каву. Людина має почуватися в безпеці. Мирослава Квасниця радить журналістам завжди анонімізувати героя свого матеріалу, навіть якщо сама людина не проти говорити про сексуальне насильство відкрито. Річ у тім, що не завжди постраждалі усвідомлюють ризики та наслідки, адже в когось можуть бути родичі в окупації, і, окрім цього, тема насильства в Україні досі є табуйованою і реакція інших людей може бути непередбачуваною. Тому ще одне завдання, яке можуть виконувати медіа, — це поширення емпатії до постраждалих від насильства. Людина має отримати не лише психологічну та медичну допомогу — щоб уникнути венеричних хвороб чи небажаних вагітностей, — а й підтримку суспільства.

Христина Кіт радить медіа підтримувати інформаційно законопроєкт про статус осіб, постраждалих від сексуального насильства під час війни, що передбачає систему невідкладних проміжних репарацій. Згідно із законом, постраждала особа зможе звернутися до уповноваженої установи чи людини, які проведуть оцінку потреб, а держава, своєю чергою, застосує комплекс допомоги для відновлення цієї людини. Але поки що це лише законопроєкт, і, на думку Кіт, завдання медіа, правозахисників і громадських організацій — просувати його, щоб система таких послуг запрацювала.

Крім того, журналістам та правозахисникам варто комунікувати з міжнародними організаціями, які приїжджають до України, проводять моніторинги та займаються документуванням на деокупованих територіях. «Нам важливо поширювати інформацію двома мовами, щоб міжнародна спільнота англійською мовою читала все, що в нас відбувається. Тому це теж виклик і для правозахисних організацій, адже треба правильно формувати повідомлення та подавати інформацію», — каже юристка.

На її думку, якщо медіа почнуть більше повідомляти про цю проблему, то в Україні, можливо, нарешті з’являться державні програми для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.

Фото надані організаторами

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду