Андрій Шимановський почав вести свій відеоблог у 19 років, ще студентом Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І перше своє відео, яке популяризувало українську мову, він записав під час коронавірусного карантину. Тоді в Андрія не було пропозицій зніматися у фільмах або ж серіалах. Тож він вирішив записати відео, в якому у цікавій формі розповісти про українську мову. Згодом ця ідея переросла у мовні курси для тих, хто хоче перейти з російської на українську.

На початок весни в Андрія вже понад 840 тисяч підписників сукупно у всіх соцмережах (392 тисячі у тіктоку, 151 тисяча на ютубі, 227 тисяч в інстаграмі, 73 тисячі у фейсбуці). Андрій каже, що з усіх відео, які він зробив, найбільше йому подобаються ті, де він декламує поезію та відео зі зборами на армію. У інтерв’ю «Детектору медіа» відеоблогер розповів, чому припинив проводити свої мовні курси, про вигорання, хейтерів, ставлення до тіктоку та про становище української мови в Україні під час великої війни.

— Андрію, раніше ти продавав курси української мови для тих, хто хоче на неї перейти. Та і просто задля популяризації української мови. Останній допис на цю тему на профільній сторінці в інстаграмі був 22 березня позаторік. Зараз ці курси ще діють?

— Ні. Якраз саме наприкінці березня 2023 року був останній на цей момент набір. Після цього більше наборів не було.

— Скільки студентів ти навчав за час існування курсів?

— Припинив рахувати після 20 тисяч випускників. Тобто, думаю, остаточна кількість — це десь 22—23 тисячі.

— Чому ти припинив займатися курсами?

— Я втомився. Просто професійне вигорання. Перемкнувся зараз на тікток і ютуб. Плюс я відчував, що мені потрібен час для переосмислення концепції курсу. Я ж почав їх вести у 19 років. Через величезний наплив клієнтів тоді не було часу переусвідомити, зупинитися, подивитися, що з того виходить. Вважаю, що моя робота була доволі ефективна. Тепер треба зупинитися, можливо, щось покращити. Але я вже розглядаю теоретичну можливість повернення до цієї роботи.

— У тебе в інстаграмі 227 тисяч підписників. На твою думку, що спонукало стільки людей на тебе підписатися: твої марафони з української мови чи щось інше з твоєї просвітницької роботи?

— Людей мотивував підписатися мій звичайний контент про українську мову. Всі, хто у мене купив курс, розповідали, що їх до мене привели відео, де я навчаю якогось правила української мови чи розповідаю якийсь цікавий факт абощо. Подобався сам креатив. Потім уже бачили, що є ще й курс, і купували його. Коли я тільки почав ставати популярним, у мене завдяки одному відео могли підписуватися по 10 тисяч читачів протягом короткого часу.

— А коли це відбулося?

— Десь за рік до повномасштабного вторгнення. Пов’язую це ще й із початком великої війни. Тоді якраз різко піднялася хвиля зацікавленості українців у вивченні мови.

— Скільки людей на тебе підписалося від початку вторгнення? З яких регіонів вони? Яка географія твоєї аудиторії загалом?

— Десь 150 тисяч лише в інстаграмі. У тіктоку вже на момент широкомасштабної війни в мене було десь 300—350 тисяч. Ютубу тоді ще не було у мене. Він з’явився тільки нещодавно. У мене є люди з усієї України, з-за кордону. Не можу виокремити якісь конкретні регіони. Бо і на заході теж хочуть вивчати українську. Крім того, є і багато хто зі сходу, Донецька, Луганська, Криму. Закордонної аудиторії є, приблизно, відсотків 15. Це люди зі Штатів, іноді була й Австралія та Нова Зеландія. Також Таїланд. Але найбільше — це США, Польща, Німеччина, Чехія.

— Чи бували якісь незручні ситуації під час проходження мовних курсів твоїми слухачами?

— Коли на курсі одночасно 3—4 тисячі людей, то важко вникнути в якісь форс-мажори. Іноді бували, звісно, сварки на тему, хто більший український патріот. Щойно ситуація траплялася — я намагався втручатися. Бо ж усі, хто прийшов, хотів вивчати українську мову. Саме це для мене було найважливіше. Не хотів зупиняти увагу на політичних розбіжностях. Адже у кожного різна позиція. Часами траплялися агресивні обговорення мовного питання в Україні, політики. Я втручався тоді, коли модератори курсу були безсилі, бо цілий курс пів дня сварився через якусь одну ситуацію.

• Читайте також: Язык vs мова. Які ресурси допоможуть перейти на українську

— Ти родом із селища Довбиш на Житомирщині. Ти розповідав, що там живуть переважно поляки. І бабці у тамтешньому костелі навіть злилися, коли богослужіння були українською. А як твої односельці реагують на твою роботу з підтримки української мови?

— Чесно кажучи, не дуже розумію, хто там і як до моєї роботи ставиться. Моя родина і найближче оточення сприймають це все позитивно. Багато інших односельців узагалі не знає і навіть не цікавиться тим, що я роблю, скоріш за все. Може, хтось і знає. Я там досить рідко буваю. Думаю, що загалом земляки оцінюють непогано. Тому що хоч населення Довбиша — етнічні поляки, та все ж вони народилися в Україні й зростали тут. Ті люди — нащадки поляків.

Щодо костелу, то наш священник тоді сказав, що одна служба буде польською щодня. І також одна українською. Яку хочете, таку і відвідуйте.

— Хто твоя аудиторія? Намалюй, будь ласка, портрет свого середньостатистичного глядача.

— Найбільша частка, десь понад 50%, становлять люди віком від 25 до 35 років. Потім від 35 до 45. І вже за ними геть юні — від 18 до 25. Мені здається, що понад 70% аудиторії — це люди, котрі уже твердо переконані у своїй любові до української мови та мають чітку громадянську позицію. Вони заходять на мою сторінку, аби поширювати якісь мої дописи серед свого кола. І вести в такий спосіб дискусію з людьми, яких ще хочуть переконати.

Не надто великий відсоток тих, котрі прийшли дізнатися щось нове для себе. В ютубі жінок і чоловіків порівну, в інстаграмі більше жінок, як і в тіктоку.

— Також ти згадував, що у тебе, як і у будь-якої медійної особи, є хейтери. Що вони пишуть під твоїми відео у соцмережах? Як на них реагують?

— У мене доволі лояльна аудиторія, я вважаю. Хочау фейсбуці люди часом люблять поагресувати. Я на них не реагую. Мене це не зачіпає. Бувають люди з іншою позицією. Приміром, захисники російської мови. Кажуть, що це неважливо, якою мовою спілкуватися. З такими чудово дає раду моя ж віддана аудиторія. Мені навіть особисто не треба втручатися. За 4 секунди з’являється 5 коментарів на захист мого контенту.

— Андрію, раніше ти знімав відеоопитування, коли підходив до людей із питанням, як певне слово правильно вимовити українською, або просив розтлумачити якісь приказки тощо. Нині цього вже не робиш. Чому?

— Коли починав знімати цей формат, то в Україні подібне робили декілька людей. Підгледів відео жанру опитування у США. Я це почав робити ще до повномасштабного вторгнення, мені воно подобалося тоді своєю новизною. А зараз тих блогерів на вулиці стільки, що їх уже скоро буде більше, ніж простих перехожих. У якийсь момент зрозумів, що такий формат просто себе віджив. Не хочу бути одним із багатьох. Тим більше, що контент такого зразка вже просто прогортують у соцмережах.

— Були випадки, коли люди не хотіли зніматися? Чи, можливо, хтось реагував агресивно на твою пропозицію відповісти на питання?

— До повномасштабного вторгнення одного разу проводив таке опитування у Києві. Зустрів у цей час росіянина. Він сказав, що його звуть Міша й він із Москви. Сам погодився пройти той тест на знання української. Під час тесту робив найтиповіші помилки. Я його запитував, як правильно: «на Україні» чи «в Україні», «украІнський» чи «український». І всюди цей Міша відповідав неправильно. А потім ще й запитував, чому це неправильно. Моя аудиторія йому потім пояснила все в коментарях. Символічно, що саме росіянин був твердо переконаний у правильності своєї вимови.

— Усе частіше скаржаться у соцмережах, що нині відкат популярності української мови у суспільстві. Ти сам цей відкат спостерігаєш? З чим це пов’язано, на твою думку?

— Людям просто вже бракує енергії на вивчення мови далі. Просто трошки не вистачає сил. Доволі закономірний процес, як на мене. Питання мови — в руках держави передовсім. Вона має виставляти законами межі, щоб громадянин знав мову. Аби елементарно працювати й існувати в цій країні. Коли на такому рівні людина вивчає українську — вона вже не дуже й опирається цьому.

— Що держава повинна зробити, крім законів, щоби раз і назавжди утвердити домінування української мови в Україні?

— Питання дуже широке. Якщо розглядати комплексний підхід, то, як на мене, найперше державі треба подбати про достатню кількість безплатних курсів вивчення української мови для всіх охочих. Крім цього, має існувати система штрафів. У розмірі, як за неправильне паркування. І це все повинні контролювати відповідні органи. Всіх порушників закону треба відправляти на мовні курси. Щоб людина могла покращити свої знання і послуговувалася українською на роботі більш упевнено.

— Ще до повномасштабного російського вторгнення ти знімався у кількох серіалах. Серед них є український серіал «Пес», який продавали потім до Росії та показували на ТНТ. Ти знав, що цей серіал буде продаватися в Росії, коли погоджувався зніматися?

— Не знав. Думав тільки про зйомку, про сценарій. Я тоді був лише на першому курсі в університеті імені Карпенка-Карого. Дізнавався про все вже аж тоді, коли викладач на парах хотів розібрати мою акторську гру в тому серіалі. Та й не тільки про один серіал мова. Усі серіали, де я в той період знімався, продавали зокрема й до країни-агресорки. На той момент у мене ще не було усвідомлення, що зніматися в серіалах, які продають зокрема до Росії, погано. Моя національна свідомість прокинулася лише за 3—4 роки до вторгнення.

— Чи пропонували зніматися в кіно з початку великої війни?

— Знімався у серіалі «Повернення до української мови». Загалом я б залюбки повернувся до кіно. Просто бракує часу. Тільки щоб зробити проби на роль, мені треба два дні попрацювати. Давно не займався цим ремеслом. Тож треба все згадати. Зараз у мене немає роботи. Живу повністю з монетизації соцмереж.

— Лариса Кадочникова відмовилася переходити на українську під час вручення їй премії імені Сергія Параджанова. Одні звинувачують діячку у прихильності до «русского міра», а інші закликають не звертати увагу на огріхи людини в такому віці. Що ти думаєш з приводу цього?

— Загалом Кадочникова змінила свою позицію. До великого вторгнення вона була відверто проросійська. Людина переосмислила свої цінності. Однак, я вважаю, що найбільшу проблему в цій ситуації створили організатори нагородження. Вина їхня була в тому, що не забезпечили актрисі перекладу з російської на українську. Так, це виглядало б дивно, але водночас і справедливо. Мені шкода, що ми тепер не побачимо іншого боку медалі. Не відкриємо для себе Ларису Кадочникову як людину, котра все ж мала певні світоглядні зрушення.

•  Читайте також: Лариса Кадочникова — закриття року. Як театрали з кіновцями веселилися на премії «Чорний лотос»

— У тебе в інстаграмі є кілька відео зі «співочими зборами» на військо. Чому тепер, на твою думку, люди реагують лише на креативні збори?

— З часом кількість зборів настільки зросла, що в людини природно розвинулася до них сліпота. Та навіть у мене. Для мене стало звичкою прогорнути збір. Не тому, що я несвідомий, а тому, що їх так багато. На кожен задонатити неможливо. Тож і доводиться привертати людську увагу різним креативом, аби ніхто не забував, що триває війна.

— Скільки грошей вдалося зібрати в такий спосіб?

— Точної суми не рахував. Однак, мені здається, що десь у районі десяти мільйонів гривень. Найбільше грошей приніс мовний курс. Усі прибутки з нього йшли на благодійність. У часи існування курсів я мільйон збирав щомісяця. За перший рік вторгнення зібрали 4—5 мільйонів з одного лише курсу. З креативних зборів мали різні суми донатів — від пів мільйона до мільйона з гаком. Насправді це важко. Іноді уже й не знаєш, що такого вигадати, аби збір не залишили поза увагою.

Торік робив збір зі своїм однокурсником Максимом Самчиком. Закрили пів мільйона за 3 чи 4 години. Відео зі збором набрало більш як 100 тисяч лайків у фейсбуці. І декілька мільйонів переглядів. А іноді робиш вигадливе відео — і не можеш зібрати пів мільйона навіть.

— Ти є у тіктоку, але у цій же мережі поширюється багато пропаганди, а деякі країни навіть забороняють його через збирання даних користувачів. Як до цього ставишся?

— Моя мета була — створити в тіктоку освітній контент. Хотів створити противагу тому, що там зазвичай несеться. Тікток містить ризики, однозначно. Однак у цієї соцмережі великий освітній потенціал.