В онлайн-архіві, зібраному Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр», міститься понад мільйон оцифрованих документів за ХХ сторіччя. Робота над оцифруванням почалася у 2020 році та триває зараз, під час війни. MediaSapiens поговорив з Анною Фурман, головною операційною директоркою Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» про те, як користуватися архівом, як триває робота над оцифруванням документів і чому зараз, під час війни, кількість людей, які звертається до архіву, збільшується.

— Як працює архів? Чи можуть не дослідники, а звичайні люди, які хочуть дізнатися про своїх родичів, які загинули в Бабиному Яру, скористатися архівом? Це безплатно?

— Оцифрування архівів — один із найважливіших напрямків роботи Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» ще з 2019 року. Так, за підтримки Державної архівної служби України та у співпраці з українськими та міжнародними партнерами нам вдалося створити найбільший у Східній Європі онлайн-архів із понад 5 мільйонами документів.

За посиланням кожен може ознайомитися з електронними копіями. Це безплатно, ми функціонуємо як благодійний фонд і наш пріоритет  — працювати на користь спільноти, полегшуючи доступ до інформації.

Анна Фурман, операційна директорка Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» 

Крім архіву, на сайті Меморіального центру є розділ нашого проєкту «Імена», де зібрана найповніша база даних із понад 29 тисячами імен жертв розстрілів у Бабиному Яру. Завдяки співпраці з Ізраїльським національним меморіалом катастрофи й героїзму «Яд Вашем» нам вдалося суттєво її розширити. Люди, які втратили своїх близьких у Бабиному Яру, можуть доповнити наявні у базі дані або дізнатися про нові факти, які нам вдалося встановити. Лише за останній рік сайт Меморіального центру відвідало понад 50 тисяч користувачів.

 — Архів містить документи з інших архівів, зокрема державних. Розкажіть, будь ласка, які саме документи ви збираєте у своєму архіві, які саме дані можна в ньому знайти? Документи стосуються лише тих, хто загинув у Бабиному Яру?

— Наш архів унікальний тим, що містить значну кількість документів, які стосуються не тільки нацистської окупації Києва та трагедії Бабиного Яру, але й подій Голокосту в Україні в цілому, історії різних регіонів нашої країни XIX-XX століття. Серед іншого, у ньому представлені метричні книги, актові книги РАЦС, картотеки, особові справи та багато чого іншого. Ми створюємо цифрові копії, співпрацюючи з державними архівами комплексно, а не вибірково. Це підхід дозволяє широко охоплювати інформацію про людей, які жили на території сучасної України та належали до певних громад, національностей тощо.

 — Як відбувається оцифрування? Скільки людей працюють над цим?

 — Проєкт з оцифрування є багатоступеневим і вимагає участі широкого кола фахівців. У Меморіальному центрі працюють українські та закордонні науковці-історики. Загалом залучено понад 50 людей у різних регіонах. Наша науково-дослідна група оцінює архівні фонди, виявляє матеріали, що мають для нас науковий і практичний інтерес та копії яких ніколи не створювали раніше. У співпраці з архівами ми приймаємо рішення щодо першочерговості роботи з певними документами. Співробітники державних архівів оцінюють їхній стан і забезпечують супровідний процес для підготовки й видачі документів. Після оцифрування нашими операторами технічна команда отримує копії, які поступово завантажує в онлайн-архів на нашому сайті. На сторінці Меморіального центру у фейсбуці ми регулярно ділимося новинами щодо оновлень.

Щомісяця ми оцифровуємо близько 150 тисяч документів. Це дуже високий показник, але цього року ми перевищили його вдвічі — за пів року оцифрували понад 1,8 мільйона документів.

— Де саме зберігають оцифровані документи  — з огляду на постійні відімкнення світла, обстріли, як можна забезпечити їхню безпеку?

— Резервні копії даних зберігаються не тільки у нас, але обов’язково й у державних архівах, де ми працюємо. Ми знайшли такий формат, який гарантує безпеку інформації у разі відімкнень світла чи обстрілів. Усі оцифровані документи надійно захищені.

— Коли ви оцифровували документи для архіву з інших музеїв чи архівів, вони також отримували цифрову копію цих документів?

— Так, оскільки насамперед цифрові копії потрібні самим державним архівам, для спрощення власної роботи та розподілу власних ресурсів.

— З якими саме музеями й архівами працює меморіальний центр? Чи надають вам люди власні сімейні архіви для оцифрування?

— Між Меморіальним центром і Державною архівною службою України укладено Меморандум про взаємодію. Також ми співпрацюємо та маємо угоди з міжнародними організаціями, такими як Федеральний архів Німеччини, Архів історії єврейського народу в Єрусалимі, Національною бібліотекою Ізраїлю. Зараз ми активно реалізуємо проєкт спільно з понад десятьма архівними установами по всій Україні, наприклад з архівом Житомира, Миколаєва, Черкас, Києва та Київської області. Їхня кількість постійно збільшується.

Ми також отримуємо запити від людей, які хочуть поділитися своїми сімейними архівами. Понад 1500 осіб уже звернулися до нас, бажаючи розповісти про своїх родичів, надати документи або інші матеріали, які стосуються безпосередньо загиблих у Бабиному Яру, та в майбутньому можуть стати частиною музейного простору.

— Чи поширюються на архівні документи правила, які стосуються зберігання персональних даних? Музей, напевне, зберігає інформацію і про вбивць?

— На архівні документи поширюються правила зберігання персональних даних. Однак якщо архівні документи перебувають у власності держави або територіальних громад та були створені більш ніж 75 років тому, то таке розміщення відповідає чинному законодавству України. Відповідно, ми дотримуємося терміну в 75 років, після якого документи можуть бути оприлюднені.

Меморіальний центр також зберігає інформацію про вбивць. Наприклад, до 80-х роковин трагедії Бабиного Яру ми створили наукову групу, щоб установити кожного, хто був причетний або брав безпосередню участь у розстрілах євреїв у Бабиному Яру. Ми встановили не тільки, що сотні німецьких солдатів, поліцейських особового складу СС були причетні до розстрілів у Бабиному Яру, а й відкрили світові імена 161 нациста, які брали участь у вбивстві.

— Ви збираєте донати на цифровізацію архіву. У вас є додаткові джерела фінансування? Чи це робота лише за донати?

— Ми збираємо донати на порятунок та оцифрування українських архівів і вдячні кожному, хто підтримує нашу місію. Однак у нас також є постійні партнери, які допомагають реалізовувати цей проєкт. Крім того, у червні цього року ми отримали грант від International Holocaust Remembrance Alliance (IHRA) для проєкту «Імена». А завдяки Фонду Віктора Пінчука ми оцифрували більше, ніж один мільйон документів Державного архіву Миколаївської області.

— Скільки документів загалом має бути в архіві? Є якісь обмеження кількості документів, чи ви намагаєтеся зібрати повну картину того, що відбувалося під час окупації Києва?

— Неможливо абсолютно точно підрахувати, яку саме кількість документів потрібно оцифрувати в Україні загалом, але приблизно ми бачимо, що йдеться про десятки мільйонів. Ми не обмежуємося лише періодом Голокосту, окупації Києва чи географічно тільки столицею. Ми прагнемо охопити ширший історичний контекст і географію, включаючи документи першої половини 19 століття. Проте ми не виключаємо можливості перегляду цих рамок у майбутньому. Головна мета нашого проєкту зараз — урятувати документи від війни та залишити їх для наступних поколінь, зберегти частину історії та автентичності.

— Які документи зберігаються в архіві — це і фото, і відео? Як він систематизується? За якими параметрами можна в ньому здійснювати пошук?

— Наш архів містить понад 5 мільйонів цифрових копій документів, які доступні онлайн у вигляді зображень. Систематизацією архіву займається наша технічна команда. Зараз пошук можна здійснювати за такими параметрами як ключові слова, архівні реквізити, назва архіву, регіону та місця.

Протягом наступного року ми плануємо розробити індексований пошук за принципом direct search & linked data, який дозволить знаходити потрібні документи за роком, місцем і, головне, прізвищем особи. Це значно спростить пошук для користувачів, адже дозволить отримати доступ до конкретного документа так само просто, як користуватися пошуковою системою Google.

— Документальну спадщину «Бабин Яр» було включено до Міжнародного реєстру програми «Пам’ять світу» ЮНЕСКО. Що це означає для архіву?

— Ми пишаємося тим, що разом із нашими партнерами — Державною архівною службою України та з сімома архівами, які зберігають оригінальні документи, — досягли цього важливого світового визнання. Включення до Міжнародного реєстру програми «Пам’ять світу» ЮНЕСКО надає документам особливий охоронний статус, підкреслює їхню значущість для всього світу, а також підвищує обізнаність про трагедію Бабиного Яру на міжнародному рівні. Це другий випадок після включення матеріалів про Чорнобиль.

— Що найскладніше при роботі з цифровізації документів?

— Одне з найскладніших завдань — визначити та проаналізувати матеріали, щоб обрати ті, які пріоритетно зараз оцифрувати, оскільки масштаб документів вражає. Інший важливий аспект — фізичний стан документів і сам процес оцифрування. Тому необхідно правильно працювати з такими документами, щоб не пошкодити їх. Крім того, важливо забезпечити високу якість зображень. Це вимагає спеціального обладнання та професійних навичок, щоб кожен документ відповідав стандартам у кінцевому результаті.

— Розкажіть, будь ласка, про те, як використовуються дані архіву надалі.

— Документи з архіву є основою для наших дослідницьких проєктів. Ми активно використовуємо зібрані матеріали у своїй виставковій роботі, щоб розповісти про трагедію Бабиного Яру з перших джерел. Наприклад, у січні за підтримки Міністерства закордонних справ України та Державної архівної служби, а також Благодійного фонду «Якщо не зараз, то коли», ми відкрили в Музеї історії міста Києва виставку «Документи та долі», присвячену пам’яті жертв Голокосту.

Експозиція відтворювала історичний контекст трагедії Бабиного Яру, спираючись на унікальні архівні матеріали з колекції Меморіального центру: листи, фотографії, свідчення, що документують період німецької окупації Києва, розстрілів євреїв у Бабиному Яру та події наступних років. За допомогою особистих історій українських євреїв, що загинули в Голокості, або вижили та стали відомими світові, ми розповіли про складну долю людей у часи панування двох тоталітарних режимів.

Ми орієнтуємося на першоджерела з архівних установ, що дозволяє нам точно й достовірно відтворювати контекст історичних подій у наших дослідженнях.

— Можете назвати якісь дані, історії з архіву, які вам особливо запам’яталися, і чому?

— Ми працюємо з великим різноманіттям матеріалів, проте найбільш вражають особисті документи — листи, фотографії, щоденники. З них можна отримати таку інформацію, яку неможливо знайти в інших джерелах. Наприклад, в архіві Миколаївської, Київської та інших областей є колекції листів людей із нацистської неволі. Українців переважно примусово вивозили до Німеччини для поповнення трудових ресурсів на підприємствах, заводах або в сільських господарствах. Фактично вивезені люди ставали підкореними системі та перебували під наглядом. Українцям було дозволено писати листи лише двічі на місяць. Серед тисяч листів, що дійшли до своїх адресатів, просочувалась інформація про важке життя на чужині — нестачу їжі, тяжкі умови праці, виснаження, хвороби. Читаючи ці листи, наскрізно розумієш всю ту реальність без цензури, без пропаганди, без гучних слів.

Голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО Еміне Джапарова вручає голові Державної архівної служби України Анатолію Хромову сертифікат про включення документальної спадщини «Бабин Яр» до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу»

— Зараз в Україні відбувається сплеск зацікавленості історією, з’являються подкасти, ютуб-канали з історії. Чи бачите ви це по роботі в архівах? Люди зацікавлені в знаннях про цей страшний і складний період з історії України?

— Це загальносвітова тенденція, яку ми спостерігаємо і в Україні. Це помітно за літературою, яка затребувана, зокрема, йдеться про книги про війни, Голокост і геноциди, а також про популярність цієї проблематики у кіно та мистецтві.

Можна сказати, що збільшилася кількість користувачів і запитів до архівів у порівнянні з довоєнним періодом. Люди прагнуть більше дізнатися про минуле своїх громад і родин, щоб зробити висновки та краще розуміти свою історію. Намагання не тільки знати факти, але й розуміти контекст і наслідки подій стимулює їх до глибшого вивчення історії власного народу.

Фото надані архівом