Почесні колаборанти: хто з журналістів на окупованих територіях досі має звання «заслуженого»

Почесні колаборанти: хто з журналістів на окупованих територіях досі має звання «заслуженого»

09:00,
8 Липня 2024
7751

Почесні колаборанти: хто з журналістів на окупованих територіях досі має звання «заслуженого»

09:00,
8 Липня 2024
7751
Почесні колаборанти: хто з журналістів на окупованих територіях досі має звання «заслуженого»
Почесні колаборанти: хто з журналістів на окупованих територіях досі має звання «заслуженого»
Медійники, які працюють на Росію, але мають українські відзнаки.

У вересні 2022 року українські медійники та правозахисники закликали президента Володимира Зеленського позбавити держнагород осіб, які з власної волі залишилися на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) і пішли на співпрацю з росіянами. У заяві йшлося, що наявність почесних звань у зрадників, зокрема «Заслужений журналіст України», нівелює їхню значущість і прирівнює журналістів, які ціною життя захищають Україну, до осіб, які дискредитували професію та служать кремлівському режиму.

У червні 2024 року «Детектор медіа» звернувся до Офісу Президента з запитом про те, чи був хтось із проросійських медійників позбавлений звання «Заслуженого журналіста», та отримав відповідь, що «в ОП ця інформація не створювалася». Виходить, що журналісти, які ведуть антиукраїнську роботу, досі мають звання «заслужених».

Деяких «заслужених» медіаколаборантів ми вже згадували у попередніх матеріалах — зокрема, Олександра Башуна й Андрія Будяка в тексті «Десять років пропаганди. Як росіяни захоплювали донецькі медіа». Хто ще є носієм почесного звання та як користується ним на тимчасово окупованих територіях, — у матеріалі Media Sapiens.

 Відповідь Офісу Президента про позбавлення звання «Заслужений журналіст»

Знайти всіх заслужених журналістів не так і легко. На сайті НСЖУ є посилання, яке веде на список нагороджених медійників у Вікіпедії, але цей перелік неповний.

В Офісі Президента на прохання надати повний список заслужених журналістів відповіли, що запитувану інформацію в «запропонованому форматі надати неможливо». «В Управлінні державних нагород Департаменту з питань громадянства, помилування, державних нагород Офісу Президента України ведеться лише персональний облік осіб (за прізвищем, ім’ям, по-батькові), відзначених державними нагородами України», — відповіли в ОП.

 Відповідь Офісу Президента щодо переліку всіх нагороджених журналістів

Оскільки повного переліку «заслужених» у відкритому доступі не існує, залишається стежити за медійниками окупованих територій, які публічно хизуються цим званням.

Володимир Безродний — наставник молодих пропагандистів

«Головний журналіст Донбасу» — так Володимира Безродного назвав один із російських інтернет-ресурсів. Те, що Безродний — «заслужений», указується як на сайті Донецького державного університету, де він наразі є доцентом кафедри журналістики, так і ледь не при кожній його появі у медіа. Україну в цих матеріалах називають «противником», але те, що Безродний був відзначений цим противником, нікого не бентежить.

 Володимир Безродний

До початку агресії Росії на сході України він був першим заступником начальника управління у справах преси та інформації Донецької облдержадміністрації та членом НСЖУ. Донецька обласна організація НСЖУ виключила його у 2015 році через співпрацю з бойовиками окупованих територій.

Володимир Безродний отримав звання «Заслуженого журналіста» у 2008 році від тодішнього президента Віктора Ющенка «за вагомий особистий внесок у вшанування пам'яті жертв геноциду Українського народу у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років». Вагомий внесок Безродного полягав у тому, що він був членом редакційної колегії з підготовки видання публіцистично-документальної книги «Голодомор у Донбасі (1932-1933)». Автор книги Станіслав Блєднов отримав за цю роботу орден «За заслуги» III ступеня. Він зібрав спогади очевидців і документи, які підтверджували радянські репресії та злочини комуністичної партії щодо українського селянства.

Упорядником видання теж є Станіслав Блєднов, а Володимир Безродний згадується у книзі лише один раз — у вступі серед інших імен, кому дякував автор за допомогу: «Хочеться щиро подякувати ще кільком людям: заступнику голови Донецької облдержадміністрації, голові облредколегії книг по Голодомору 1932-1933 років О.Л. Третьяку, начальнику управління у справах преси та інформації Донецької облдержадміністрації В.П. Безродному». В чому саме полягав вагомий внесок саме Безродного, з книги не зрозуміло.

  Книга «Голодомор у Донбасі (1932-1933)»

Автор видання засуджує керівництво СРСР і порівнює дії компартійців зі злочином нацистської Німеччини щодо євреїв. Натомість Безродний у сучасних інтерв’ю, майже цитуючи Путіна, називає розпад СРСР «найбільшим політичним розчаруванням».

Хоча Радянського Союзу не існує вже 33 роки, Безродний, здається, подумки живе саме там. «Мені довелося побувати в різних місцях моєї величезної Батьківщини — в Москві й Ленінграді, в Сибіру й на Уралі, в Закавказзі та в Середній Азії, в Білорусії та Прибалтиці, в Поволжі та на Північному Кавказі — і практично скрізь, коли люди дізнавалися, що я з Донбасу, я відчував непідробну повагу до нашого регіону-трудівника», — казав він в інтерв’ю  російському медіа в травні 2023 року.

Безродний є частим гостем на місцевих донецьких телеканалах. Його запрошують і на «Оплот ТВ», і на «Перший республіканський». У сюжеті «Юніону», присвяченому конференції щодо «денацифікації» України, немає його коментаря, проте його можна помітити серед учасників заходу. «Росії на Україні потрібно завойовувати уми і серця. Над тим, як це зробити, трудяться представники цілої низки наукових дисциплін, — каже кореспондент «Юніону». — Історики, політологи, лінгвісти та культурологи ДонДУ з 2014 року досліджують способи захисту російської цивілізації та історичної пам’яті в Донбасі. Минулого року, за дорученням президента (Путіна — «ДМ»), у виші був створений Центр етнополітичної реабілітації». У цьому центрі, за словами учасників заходу, мають передбачати появу та розвиток міжнаціональних конфліктів. Насправді ж це черговий центр російської пропаганди, адже один із «науковців» розказав, що «азовці приносили людей у жертву своєму ідолу — Перуну й мають наказ знищити російську націю». І заслужений журналіст України Безродний бере в цій пропаганді участь.

 Володимир Безродний у сюжеті «Юніону»

Як викладач і науковець він є автором низки публікацій, ось деякі з них: «Становлення інформаційного простору Донецької Народної Республіки», «Маніпулятивні технології українських ЗМІ, спрямовані на формування негативного ставлення до жителів Донбасу», «Реструктуризація інформаційного простору України з метою формування його антиросійського вектору», «Як в Україні формувалося ставлення до референдуму у Криму» та багато інших.

У 2022 році Володимир Безродний проголосував за «повернення Донбасу до Росії», а вже за рік додав до звання заслуженого українського журналіста членство у російському Союзі журналістів. «Почуваюся єдиним з усією Росією», — каже Безродий.

Руслан Мармазов: від пресаташе «Шахтаря» до «московського донбасівця»

Руслан Мармазов був керівником пресслужби донецького «Шахтаря» з 2005 до 2015 року. За цей час, окрім «Заслуженого журналіста» у 2009-му, Мармазов отримав чимало відзнак від Асоціації спортивних журналістів: «За вірність спортивній журналістиці», «Зала слави. Золотий фонд АСЖУ», «За великий внесок у спортивну журналістику України» та «Золоте пір'я та голоси АСЖУ» — двічі. Можливо, така кількість відзнак не випадкова, бо якраз із 2011 по 2015 роки він власне і очолював Донецьку Асоціацію спортивних журналістів України. Також він входив у виконком Національного олімпійського комітету в Донецькій області.

Дружина Руслана Мармазова Тетяна до початку агресії Росії на Донбасі була депутаткою Донецької міської ради від Партії регіонів. Український журналіст Вахтанг Кіпіані присвятив цьому сімейству одну зі статей: «До початку війни на Донбасі прізвище Мармазових було на слуху. Він — відомий спортивний журналіст Руслан Мармазов, прессекретар футбольного клубу "Шахтар". Вона — професор, доктор наук, проректор Донецького національного університету. Обидва — прихильники Партії регіонів. Обидва — прихильники ідеї створення так званої ДНР. Тетяна Мармазова навіть потрапила в перший склад уряду сепаратистів на посаду “міністра освіти”».

Дружина Мармазова теж у свій час отримала чимало українських відзнак: почесна грамота Міністерства освіти і науки України, грамота Управління освіти та науки Донецької обласної державної адміністрації, грамота Донецької міської ради та ЦК профспілки працівників освіти та науки України, Донецького обласного комітету працівників освіти та науки України.

На початку 2015 року в інтерв’ю Мармазов розказав, що почуває себе частиною «русского міра», а в Україні його дуже багато чого не влаштовує: «"Шахтар" змушений перебувати у Києві та Львові, а мені жити в цих містах не подобається... Давайте назвемо це "мій цивілізаційний вибір". Те, куди рухається Україна, мені категорично не подобається. Я підтримую своїх земляків із Донецька та Луганська, які сьогодні переживають далеко не прості дні. Вони борються за свої права, за свою землю, за свої ідеали. Мені огидно, як українська держава поводиться стосовно них».

В інтерв’ю він говорить, що пішов із «Шахтаря» через власні політичні погляди, проте українські медіа писали, що його звільнили після того, як п'яний Мармазов вчинив бійку з перекладачем ФК «Шахтар» і представником Організаційного комітету матчів у Бразилії.

 Руслан Мармазов

І вже 2015 року Мармазов каже, що планує жити у Москві: «Москва взагалі велике місто, тут багато хто живе. Путін, наприклад, Лавров, Шойгу, інші шановні джентльмени. Так і напишіть: "Мармазов перебуває в Москві разом із Путіним"».

До того як Мармазови остаточно влаштувалися у Росії, вони встигли попрацювати на проросійську пропаганду у Донецьку. Руслан Мармазов неодноразово світився на телеканалах «Оплот ТВ», став випусковим редактором сайту «Україна.ру», де писав про один із найбільших стадіонів України — «Донбас Арену», на якому через пошкодження після бойових дій більше не проходять футбольні матчі.

Тетяна Мармазова, своєю чергою, заявила, що «Донбас ментально й історично завжди себе вважав частиною Росії», а також що треба «повертати назви "Малоросія" та "Новоросія" у політичний, літературний і науковий обіг».

Подружжя отримало російське громадянство. Тетяна викладає історію та філософію в Російському економічному університеті імені Г.В.Плеханова, а Руслан Мармазов увійшов до так званої «Спілки журналістів ДНР», Спілки журналістів Москви та Спілки журналістів Росії. Також він входить до складу «Земляцтва донбасівців у Москві» та з 2024 року працює в дирекції державних проєктів «Росія сьогодні».

Родіон Мірошник — колишній прессекретар Януковича та завсідник етерів Соловйова

Родіон Мірошник почав свою медійну кар'єру в рідному Луганську — працював режисером у телекомпанії «Луга-ТВ», з часом доріс до генерального директора Луганської обласної державної телерадіокомпанії (ЛОДТРК). У 1997 році Мірошника призначили на посаду керівника пресслужби голови Луганської облдержадміністрації Олександра Єфремова (колишнього голови фракції Партії регіонів), а 2006 року він став прессекретарем прем'єр-міністра Віктора Януковича. З 2007 до 2014 року Мірошник був депутатом Луганської облради від Партії регіонів.  

Звання «Заслуженого журналіста» Мірошник отримав разом з іншими працівниками ЛОДТРК у 2008 році «за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, високу професійну майстерність, багаторічну сумлінну працю». Проте він не приховував свої антиукраїнські погляди й до початку російської агресії. За два роки до бойових дій на сході, у 2012-му, житель Луганська подав на Мірошника до суду, за те, що той назвав людей, які вчаться українською мовою, «недорасою».

 Родіон Мірошник

У 2014 році Мірошник залишився в окупованому Луганську та пішов уже торованою для українських зрадників дорогою — з Донбасу до Москви. Спочатку став радником із зовнішніх зв'язків окупаційного голови Луганщини, а з початком повномасштабної війни був призначений бойовиками представником у Росії. У 2023 році Мірошник став «послом з особливих доручень щодо злочинів київського режиму» та брав участь у псевдовиборах на окупованих територіях, приховавши український паспорт.

У 2017 році українські правоохоронці оголосили Мірошника в розшук за статтями 109, 110 та 258-3 Кримінального кодексу України, а саме — пособництво насильницькому поваленню конституційного ладу й захопленню державної влади, умисні дії, спрямовані на зміну державного кордону й участь у терористичній організації. А вже під час великої війни Володимир Зеленський підписав персональні санкції РНБО проти Мірошника та ще 197 російських пропагандистів. Санкції триватимуть 10 років і передбачають блокування активів, обмеження торговельних операцій, польотів і перевезень територією України, запобігання виведенню капіталів за межі України та зупинення виконання економічних і фінансових зобов’язань.

«Детектор медіа» звертався і до Ради нацбезпеки й оборони з запитом щодо позбавлення Мірошника й інших проросійських пропагандистів звання «Заслуженого журналіста», проте і РНБО такого рішення не приймала.  

 Відповідь РНБО на запит «Детектора медіа» 

У червні 2024 року Євросоюз теж запровадив проти Родіона Мірошника санкції. Проте його вони не зупиняють — він живе в Росії та постійно бере участь в етерах російських пропагандистів, зокрема Володимира Соловйова тй Ольги Скабєєвої.

Мірошника цитують російські медіа. Наприклад, його слова про те, що відповідь України на російську агресію — це «тероризм чистої води», або допис із його телеграм-каналу, де він писав, що ЗСУ нібито «ведуть охоту за мирними громадянами» Донбасу.

Він також встиг попрацювати у Московському державному університеті імені Ломоносова, де викладав майстерність продюсера кіно та телебачення. Зараз на сайті університету сторінка Мірошника видалена, проте навіть у московському виші підкреслювався його статус «заслуженого журналіста» України. 

Леонард Свідовськов, готовий померти за те, щоб його вважали росіянином

Як і вищезгадані журналісти-колаборанти, Леонард Свідовськов був депутатом від Партії регіонів, у Луганській облраді. До подій 2014 року він працював на ЛОДТРК, звання заслуженого отримав від Януковича у 2010 році. А вже з початком бойових дій обійняв менеджерську посаду в так званій «ГТРК Луганської народної республіки», контрольованій «міністерством зв’язку» окупаційної влади Луганщини.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Свідовськов отримав підозру у колабораційній діяльності від Офісу Генерального прокурора України, а саме — за шостою частиною статті 111-1 за «здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або його окупаційною адміністрацією».

Леонард Свідовськов продовжує працювати на захопленій Луганській обласній телерадіокомпанії, яку окупанти перейменували на «ГТРК ЛНР» або «Луганськ 24». Він є ведучим, редактором суспільно-політичних програм і художнім керівником телеканалу.

«Заслужений» журналіст Свідовськов називає Україну «ворогом», а окуповані українські території — «невіддільною частиною Росії».

 Леонард Свідовськов

У 2022 році Свідовськов став головою Союзу журналістів Росії окупованої частини Луганщини: «Ми протягом 30 років ішли до того, щоб стати частиною Росії та бути частиною величезної, великої, дуже цінної для кожного з нас спільноти російських журналістів, яка має історію, традиції. Ми — ті люди, які були готові померти за те, щоб нас вважали росіянами. І тепер ми тут, разом із вами». Цього мало би бути достатньо, аби викреслити його зі списку видатних українських медійників. 

Василь Анісімов, православний журналіст Московського патріархату

На відміну від інших згаданих медійників, Василь Анісімов не був помічений на тимчасово окупованих територіях. Однак цей заслужений журналіст неодноразово публікувався в російських медіа, отримував нагороди від патріарха Кирила та відвідував заходи у Москві вже під час російської агресії на Донбасі.

Анісімов є членом Спілки журналістів України з 1991 року, у 1995 році був нагороджений золотою медаллю та І премією Київської спілки журналістів. Звання «заслуженого» отримав у 1996-му.

Протягом кар’єри в медіа він чимало матеріалів присвятив трагедії на Чорнобильській АЕС, проте найбільше він реалізувався як православний журналіст та очільник пресслужби УПЦ МП «Україна православна», позбавленої Священним Синодом права називатися офіційною.

Василь Анісімов не визнає Православну Церкву України та в російських медіа називає її заснування «варфоломеевским расколом на Украине»: «ПЦУ та УГКЦ (Українська греко-католицька церква) об'єднані іншим — русофобією, паразитизмом і бажанням постійно шкодити канонічній Українській Православній Церкві. Лише на цьому. Вони об'єднані ні на добрі, ні на бажанні робити добро, а лише на русофобії та бажанні нашкодити Православ'ю.

УГКЦ та ПЦУ розпалюють ненависть і конфлікт на Донбасі. Їхні представники люблять фотографуватися з кулеметами — це у них така "християнська місія". Також ПЦУ та УГКЦ об'єднані політично — вони за Петра Порошенка, хоча тепер, схоже, не проти лягти і під Зеленського. ПЦУ та УГКЦ — це політичні маріонетки. Сам факт їхнього існування є трагедією для України».

У 2018 році Анісімов називав тодішнього президента України дияволом: «Петро Порошенко спокушає Патріарха Варфоломія, як диявол Христа. Так робили і його попередники. Спокушати влаштувати всеправославний розбрат у світі та релігійний конфлікт в Україні». Звісно, Анісімов, як і будь-який інших громадянин України, має право на різні політичні та релігійні вподобання. Але коли на сході України бойові дії тривали вже п’ять років, Анісімов без докорів совісті отримав від Патріарха Кирила «за особливі труди на благо Святої церкви» орден преподобного Сергія Радонежського II ступеню.

 Анісімов і Патріарх Кирило

На думку Анісімова, війна в Україні була потрібна не Росії, а Порошенку та Байдену: «Це войовнича, русофобська клептократична деспотія з багаторівневою системою придушення інакомислення, інакослів'я, інаковір'я, інакодії тощо». За його словами, Україна — це країна подвійного зречення власної історії, Крим — «офіційно не українська територія», а на Майдані Незалежності у 2014 році відбулася не Революція Гідності, а злодіяння.

Юрій Анісімов і Тетяна Каменська — медіаколаборанти великої війни

Ці двоє жили і працювали в Україні до 2022 року. Вони не поїхали на окуповану територію або в Росію раніше, а гостинно впустили «русскій мір» до Херсона вже під час повномасштабного вторгнення.

Власниця херсонського телеканалу «ВТВ+» Тетяна Каменська вже отримала підозру в колабораційній діяльності від СБУ. За даними слідства, вона у вже окупованому Херсоні брала інтерв’ю у представника окупаційної влади Володимира Сальда та титрувала його як «главу военно-гражданской администрации Херсонской области». Таким чином вона «забезпечила можливість оприлюднення серед аудиторії Херсона та області вигідну для окупаційної адміністрації інформацію для формування ілюзії легітимності та позитивного іміджу їхньої діяльності, толерантного ставлення до факту окупації Херсонської області Російською Федерацією».

 Тетяна Каменська

Основний посил телеканалу «ВТВ+», який очолювала Каменська, полягав у тому, що Херсон живе мирним життям — без згадок, що місто перебуває в окупації і що ці окупанти є росіянами. Детальніше про роботу телеканалу та Тетяни Каменської можна прочитати в матеріалі Ярослава Зубченка «Хохлобачення Херсонщини. Як окупанти вдають український телеканал».

Щодо Юрія Анісімова, то до початку великої війни він був членом НСЖУ та писав для місцевих медіа. У червні 2024 року Херсонська обласна організація Спілки журналістів виключила Анісімова зі своїх лав за участь у незаконних виборах президента в Росії, за те, що називав Росію своєю «другою батьківщиною» і розповідав про «безвладдя та беззаконня» в Україні.

Російські медіа писали, що Анісімов переїхав із Херсона разом із родиною до Сімферополя у вересні 2022 року. Там він отримав квартиру за так званим «житловим сертифікатом»: «Вважаю, тут, у Криму, все нормально, тут стільки будується, йде життя. А там, у Херсоні — нічого. Хоча люблю Україну. Але не люблю цю владу українську. Там мерзотники при владі»

  Юрій Анісімов

Згідно з українським законодавством, особи, що відзначені почесним званням «заслужений», можуть розраховувати на пенсії за особливі заслуги перед Україною. Якщо журналіст отримує дохід від держави, то звання дає право на отримання доплат. 

Навряд чи вони користуються зараз цими доплатами, але те, що ці люди й досі не позбавлені звань заслужених журналістів, виглядає щонайменше дивним. Закон України «Про державні нагороди» передбачає позбавлення держвідзнак рішенням Президента у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду. Колабораційна діяльність або стаття 111-1 ККУ видається непоганою підставою для такого рішення. 

Колаж на головній: Микола Шиманський, «Детектор медіа»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду