«Детектор медіа» започатковує спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, які десятиріччями насаджувались українцям пропагандою. Ми розповімо, які, здавалося б, звичні історії з підручників і медіа є вигадками або ж спеціально сконструйованими наративами, над якими працювали пропагандисти протягом багатьох років.

Перша історія — про фундаментальне: начебто «історичну єдність трьох слов’янських народів». Триста років російська історіографія та пропаганда намагається довести, що українці та росіяни — один народ.

12 липня 2021 року на офіційному сайті президента Росії була опублікована антинаукова й українофобська стаття «Про історичну єдність росіян та українців». Ця стаття, як і її україномовний переклад, який теж було розміщено на сайті, пропонувалася читачеві як праця самого Володимира Путіна, хоча зрозуміло, що ця робота написана ідеологами авторитарного режиму російського диктатора. Російський журналіст Михайло Зигарь стверджує, що так звані історичні статті, на основі надиктованих Путіним тез, пише колишній міністр культури Росії, голова Російського військово-історичного товариства Володимир Мединський — людина, яку неодноразово критикували за фальсифікацію російської історії.

Стаття Путіна складається з короткого викладу російського бачення історії двох народів і розгляду тогочасних відносин Росії та України. Путін «проголошував» у статті, що українці та росіяни — «один народ», чи «триєдиний російський народ», який нібито впродовж століть «утворив єдиний духовний і культурний простір». У статті активно пропагувалася шовіністична ідея, нібито сучасна українська державність є наслідком «експериментів більшовиків» («Україна імені Леніна») та здебільшого створена на тому, що автор називає «історичною Росією».

Стаття Володимира Путіна була важливим і символічним, проте далеко не першим і не останнім прикладом пропагування російською владою старого імперського міфу про «історичну єдність» українців і росіян.

Стаття Путіна на сайті російського диктатора. Джерело

Інші офіційні особи Росії також використовували цей міф для обґрунтування військової агресії проти України. Заступник голови Ради безпеки Дмитро Медведєв, який свого часу навіть обіймав посаду президента, назвав Україну частиною Росії, згадав «Велику» та «Малу» Росію, а більшу частину визнаних міжнародним правом українських територій визначив місцем «споконвічного розселення російського народу». Звісно, цю тезу транслювали й інші російські високопосадовці — наприклад, голова російського МЗС Сергій Лавров. Щоправда, у 2016 році, коли він це говорив, він також додавав, що саме тому, начебто, Росія не може воювати проти України. Так само й Путін, вперше публічно назвавши українців і росіян «одним народом» ще у 2015 році, говорив при цьому, що «війна між Україною та Росією неможлива» — хоча на той момент вона вже йшла на сході України. Але відтоді теза про «єдиний народ» слугує саме для виправдання війни, перетворюючись на підґрунтя наступної пропагандистської тези — «необхідності захищати» (від США, «нацистів» чи інших вигаданих загроз) той самий «єдиний народ».

Коли виник міф про триєдиний народ

Міф про триєдиний російський народ — тобто така концепція історії, коли українці, білоруси та росіяни є «гілками» одного, російського народу, — з’явився в істориків Російської імперії для обґрунтування російської експансії XVIII століття. Провідною тезою міфу про триєдиний народ є заперечення ідентичності та самобутності українців і білорусів, їхня русифікація й асиміляція. Пізніше вона мала своїх прихильників і серед українців, які жили на території імперії (малоросійство) та за її кордонами (москвофільство), а пізніше дістала розвитку, з незначними змінами, в ідеологіях Радянського Союзу та Російської Федерації.

Свого роду фундаментом для концепції виступало сприйняття російською імперською історіографією середньовічної Київської Русі як спільного культурно-цивілізаційного попередника трьох народів.

Цікаво, що першими та найвпливовішими авторами міфу про триєдиний народ є українці за походженням або українські діячі. Одним із перших, буквально за двадцять років після Переяславської Ради, у 1674 році, ідею про «єдність Великої та Малої Русі» виклав автор «Київського синопсиса» — саме в ньому оформлювалась ідея про історичну тяглість від Київської Русі до Московського князівства та легітимізувалися претензії Москви на володіння українськими землями по обидва боки Дніпра — звісно, з посиланням на «єдині» мову, віру та культуру. Автором цього твору, скоріш за все, був Інокентій Гізель — український богослов, історик, ректор Києво-Могилянської колегії, архімандрит Києво-Печерської лаври, німець за походженням.

Архімандрит Інокентій Гізель. Джерело

Надалі ідеї «Синопсиса» оформив у струнку концепцію «історичної єдності» наступник Гізеля, богослов і філософ Феофан Прокопович, також ректор Києво-Могилянської академії, один із блискучих учених тієї епохи та водночас — провідний ідеолог реформ Петра І, палкий прихильник абсолютизму та перейменування Московського царства на Російську імперію.

Феофан Прокопович. Джерело

Уже за ними, в середині XVIII століття, російські вчені Михайло Ломоносов і Василь Татищев продовжили розробку загальноросійської ідеї, а в наступному столітті історики Микола Карамзін і Сергій Соловйов своїми працями остаточно закріпили цю ідеологію в російській імперській історіографії. Деякі з них пішли далі — наприклад, Михайло Погодін, який писав, що саме росіяни були автохтонним населенням київських земель, тимчасом як українці жили в Карпатах і тільки пізніше, опісля Монгольської навали XIII–XIV століть, заселили землі довкола Києва та вздовж Дніпра.

Міф про триєдиний народ набув особливого політичного значення наприкінці XVIII століття як засіб легітимації російських імперських претензій на українські землі поділеної Речі Посполитої. Загальноросійська ідея в цьому контексті виступала насамперед як етнічне поняття та підкреслювала відмінність східнослов’янського населення анексованих територій від польського.

Американський історик Пол Роберт Магочі пише, що незважаючи на Карамзіна й інших міфотворців, які вважали, що жителі територій, які тоді називали Великою, Білою та Малою Росією, буцімто є єдиним народом, на початку XIX століття етнографічні та лінгвістичні дослідження разом із публікацією тогочасних розповідей та описів про подорожі змусили багатьох як українських, так й іноземних науковців усвідомити, що між різними складовими так званого триєдиного народу, зокрема між «великоросами» та «малоросами», тобто українцями, насправді були значні відмінності. Підтвердження подібних відмінностей не тільки підірвало б ідею уявної єдності «російського народу», але й могло би поставити під загрозу зв’язок між середньовічним Києвом і Москвою, таким чином зробивши хитким увесь каркас, на якому була побудована російська імперська концепція історії.

Алегорія триєдиної Росії (Великої, Малої та Білої). Дмитро Шарапов. 1905 рік

У ХІХ столітті українські землі, які в Росії називали «південно-західними», або ж «Малоросією», стали свого роду об'єктом «термінологічної війни». Прихильники міфу про триєдиний народ бачили українську та білоруську мови діалектами російської — саме цю точку зору офіційно підтримувала російська влада, називаючи українців «малоросами». Водночас поляки й інші сусідні народи продовжували називати українців «русинами», а росіян — «московитами», у такий спосіб підкреслюючи етнічну та культурну різницю між ними.

Паралельно з поширенням російською владою та історичною наукою міфу про триєдиний народ, українські науковці навіть у складних умовах протистояння з офіційною історіографією знаходили можливості для спростування російської міфотворчості.

Канадський мистецтвознавець українського походження Мирослав Шкандрій вважає, що українські дослідники того часу почали заглиблюватися в розуміння власних національних особливостей через дослідження історії, етнографії, фольклору та літератури, в результаті чого дійшли до спільного висновку, що українці та росіяни були різними народами.

Микола Костомаров писав про помітний контраст між «малоросійськими» та «великоросійськими» народами. У публіцистичній статті «Дві руські народності» 1861 року він обґрунтував тезу про відмінність росіян та українців, спростувавши нав’язаний російською імперською пропагандою міф про існування єдиного народу. Український історик указував відразу на декілька народів, що проживали в середньовічній Київської Русі. За його переконанням, росіяни й українці ніби як «доповнюють один одного, а їхнє зближення було корисним для обох народів за умови дотримання автономності у відносинах».

Праця Миколи Костомарова. Джерело

Праця Костомарова є однією з перших спроб інтерпретації українського національного історичного процесу.

Попри послідовність висновків та історичну достовірність, а також лояльне ставлення українського науковця до російської влади, стаття зазнала нищівної критики, а її автора звинуватили в українофільстві та сепаратистських поглядах.

Із середини XIX століття під впливом національного відродження українська інтелектуальна думка поступово почала послідовну боротьбу з російським міфом про триєдиний народ. Активно поширилися терміни «Україна» й «українці». Загальноросійська ідея, яку пропагувала офіційна історіографія Російської імперії, багатьма дослідниками перестала сприйматися як аксіома.

Після польського Січневого повстання 1863 року російський уряд, на думку Роберта Пола Магочі, став надзвичайно рішучим у протистоянні будь-якій окремішній від загальноросійської національній ідентичності. Офіційна імперська політика почала пропагувати думку про те, що малоросійської, тобто української мови та національності взагалі не існує. «Неіснуючу» мову та культуру заборонили: у 1863 році видали Валуєвський циркуляр, що забороняв видання освітніх, навчальних і релігійних книжок українською мовою, проте залишав можливості для публікації художньої літератури. А у 1876 році Емський указ повністю заборонив українську мову, навіть не дозволяючи видання текстів для нот.

Ще одна принципова праця, яка розвінчувала міф про єдність українського та російського народу, — «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» Михайла Грушевського, написана у 1904 році. У ній історик сформулював концепцію самобутнього історичного розвитку українського народу, відкинув ідею тотожності й спадкоємного зв’язку між київською та московською державністю, а також заперечив російський постулат про триєдиний народ. Саме Грушевський сформулював інший історичний наратив: після занепаду Київської Русі її спадкоємицею стала аж ніяк не Московська Русь, а Галицько-Волинське князівство, а пізніше — Велике князівство Литовське. Згодом концепція Грушевського знайде втілення в багатотомній «Історії України-Руси», що виходила у 1898–1922 роках, а також в інших працях українського науковця.

Робота Михайла Грушевського. Джерело

Малоросійство та москвофільство

Зусилля російської влади з упровадження та поширення міфу про триєдиний народ призвели до формування в Україні двох росіянофільських течій — малоросійства та москвофільства, які стали складовими загальноросійської ідеї.

Перша виникла ще у XVIII столітті, за часів Гетьманщини, та вплинула на формування малоросійської ідентичності — політичної, культурної та етнічної самоідентифікації частини населення України як представників триєдиного російського народу. Новий етнонім активно пропагувався замість поширеної назви «русини». А протистояння між двома проєктами національної ідентичності в українському культурно-історичному дискурсі тривало аж до Першої світової війни.

Друга течія з'явилася в середині XIX століття на українських землях, які входили до складу іншої імперії — Австро-Угорської. Москвофільська ідеологія пропагувала ідею спорідненості українців-русинів Галичини, Буковини та Закарпаття з російським народом через спільне походження з Київської Русі та православну релігію. Цей рух постав як своєрідна реакція українців Габсбурзької монархії на полонізацію та мадяризацію.

Обидві росіянофільські течії у класичному вигляді майже повністю втратили актуальність під час Української революції 1917–1921 років, після швидкого підйому та зміцнення національної свідомості українців.

Міф про триєдиний народ за доби Української революції

На початку XX століття під час Української революції російське ставлення до окремості української ідентичності було негативним. З їхньої точки зору, українці жили в Малоросії, яка для них була невіддільною частиною російської батьківщини. Більшість росіян, як і їхня влада, вважала українську ідентичність поверховим винаходом Заходу (Німеччини й Австро-Угорщини) без підтримки з боку місцевого населення, крім декількох десятків «заблуканих» інтелектуалів. Буквально ті ж самі уявлення (і ті ж самі помилки) сто років по тому повторили російські пропагандисти та планувальники «спеціальної військової операції», стверджуючи, що «українство» — вигадана ідеологія, а «народ» буде зустрічати російську армію з квітами.

Щоправда, далеко не всі представники української інтелектуальної думки XIX століття, як і у ХХІ столітті, сприймали власну ідентичність окремо від загальноросійської. Багато з них перебувало «на роздоріжжі» — вони підтримували розвиток української культури, але разом із тим були під впливом міфу про триєдиний народ, виступаючи за її єдність із російською.

Яскравим прикладом був український науковець і філософ Володимир Вернадський, перший голова Української академії наук, який незадовго до Української революції опублікував статтю «Українське питання та російська громадськість», у якій, з одного боку, щиро намагався підтримати український рух, а з іншого — виступав проти здобуття Україною незалежності та за продовження перебування українських земель у складі Російської імперії. Зокрема, у статті автор пропонував «зберегти українців як руських» і розмірковував про «збереження й розвиток руського племені з його споконвічних коренів».

Володимир Вернадський. Джерело

Так само прихильниками та пропагандистами міфу про триєдиний народ були представники Білого руху.

У звернення «До населення Малоросії» російського генерала Антона Денікіна, який у 1919–1920 роках тимчасово захопив більшість українських земель, містилися принципи національної політики та політична програма щодо України й українців. Головною метою визнавалося відновлення «єдиної та неподільної Росії». До Києва, так званої «матері міст руських», наближалися війська білих із метою повернути «втрачену єдність». Вороги Росії, як пояснювалося в документі, прагнуть послабити країну й саме тому підтримували прагнення відокремити «малоросійську гілку» російського народу. У тексті також ішлося й про нібито німецьке походження «українства».

Міф про німецьке походження українського національного руху був іще однією зброєю російської імперської пропаганди. Він з’явився на початку Першої світової війни та мав чітке спрямування: дискредитувати українську ідею в очах громадськості Російської імперії.

За цим міфом, український національний рух було створено спільними зусиллями австрійсько-німецького військового командування задля того, щоби послабити Росію перед війною. Зокрема, стверджувалося, що вищезгадані дослідження Грушевського щодо самобутнього історичного розвитку українського народу спонсорувалися Австро-Угорською імперією. Ви не повірите, але в тій самій статті Путін майже прямо називає Грушевського агентом Австро-Угорщини. А ще Путін постійно посилається на Денікіна — рекомендує читати його щоденники та навіть сприяв поверненню праху Денікіна в Росію. Зрозуміло чому: адже Денікін «не мислив Росію та Україну розділеними», та й жодної України й українців для Денікіна не існувало — лише малороси.

Один народ, але три

Залишки малоросійства та москвофільства стали благодатним підґрунтям для поширення вже в Радянській Україні ще одного варіанту імперського міфу про єдиний народ — концепції так званої давньоруської народності. Після Української революції та спроби білоруського національного руху створити незалежну Білоруську Народну Республіку, радянський уряд, що декларував і пропагував свою протилежність до Російської імперії, намагався втримати владу в обох країнах і змушений був враховувати національні чинники. Тому в Радянському Союзі міф про триєдиний народ модифікувався.

Радянський плакат з алегоричним зображенням Росії та України

Почала формуватися історична концепція так званої давньоруської народності, згідно з якою за доби Київської Русі протягом IX-X століть унаслідок зближення та злиття виникла культурно-етнічна єдність східнословʼянських племен. Радянські історики дещо пом’якшили теорію російських учених XVIII-XIX століть, вигадавши концепцію окремого давньоруського етносу, який буцімто існував у Київській Русі, а згодом став етнічною основою росіян, українців і білорусів.

Київська Русь офіційно розглядалася радянською історіографією як «спільна колиска» цих трьох народів. Автори підручників, серед яких особливо виділявся головний конструктор концепції Володимир Мавродін, проводили пряму лінію загальноросійської історії від Київської Русі до Радянського Союзу, так само як і автори XVII-XVIII, але з деякими відмінностями. Тепер загарбання Москвою української Козацької держави неодмінно представляли як «братське визволення» з польської неволі, а захоплення Лівобережної України — як «возз’єднання» трагічно роз’єднаних після Середньовіччя «братніх» народів і поновлення історичної справедливості.

Насправді не існує доказів, які б доводили існування «єдиної давньоруської нації»: історики, критики цієї концепції, зауважують, що територія Київської Русі була нерівномірно заселена різними племенами, частково неслов’янськими, зі слабкими зв’язками, суттєвою різницею в діалектах і зі своїми культурними особливостями. Говорити про єдність цього простору можна лише в тому випадку, коли йдеться про освічену верхівку, мову літературних пам’яток і врешті-решт віру — але це не є доказом існування єдиної нації. У середньовічній Європі так само використовували латинську, а більшість населення була католиками. Але це не дає жодного приводу говорити про єдність народів, що мешкали в Західній Європі. У Київській Русі мав місце об'єднавчий вплив центру держави на поліетнічні племена, проте він не був настільки значним і тривалим для того, щоб на його основі постав єдиний давньоруський народ із єдиною культурою, етнічним походженням, мовою та самосвідомістю.

А проте прихильники цього міфу вперто намагалися оминати увагою вагомі культурні відмінності різних словʼянських племен, які згадувалися у працях іноземних авторів і навіть у тексті «Повісті минулих літ» Нестора Літописця.

Як і оригінальний імперський міф, концепція давньоруської народності завжди мала псевдонауковий характер. Вона обґрунтовувала перебування України та Білорусі у складі Радянського Союзу, відмовляла українцям і білорусам в окремішності, а також звеличувала російську історію.

Російський світ і «братні народи»

Після розпаду Радянського Союзу міф про триєдиний народ став важливою складовою політичної доктрини «російського світу». В контексті російсько-українських відносин він виступав обґрунтуванням для утримання українців у російській культурно-політичній сфері впливу.

У 2016 році Путін на засіданні Російського географічного товариства сказав, що «кордони Росії ніде не закінчуються». Президентом РГТ є міністр оборони Росії Сергій Шойгу

На початку правління Бориса Єльцина й у перше десятиліття правління нинішнього російського диктатора Володимира Путіна російська влада була зайнята відтворенням національної ідентичності на основі радянських або ще дорадянських традицій.

Перші два десятиліття міф про триєдиний народ був інструментом для проєкції російської «м’якої сили» в Україні. Під гаслами «єдності» та «братерства» Росія поширювала свої мову, світогляд та історичні наративи. Як тільки українці остаточно обрали повернення нашої держави на європейський шлях розвитку — відбулася анексія Криму та почалася війна на сході України. Подальші події призвели до появи статті та промови Володимира Путіна, а далі й повномасштабної війни, яка триває досі.

Цього року в Росії з’явилися нові підручники з історії, в яких кремлівська пропаганда про триєдиний народ отримала нове прочитання старих казок. Зокрема, в них знайшлося місце для твердження про те, що православні жителі земель Війська Запорізького «вважали себе частиною єдиного русского народу», а слово «Україна» застосовувалося до будь-яких «окраїн» Російської імперії — тобто коло замкнулося, і пропаганда почала використовувати ще дорадянський, імперський міф, у якому взагалі українського народу й України не існує. 

Сторінка нового російського підручника з історії. Джерело

І використовується цей міф від самого виникнення як ідеологічний, культурний і політичний інструмент російської влади для обґрунтування завоювання Москвою інших східнослов'янських народів.

Необхідність русифікації українців і білорусів, прагнення розширити свій вплив у багатьох сферах, розповіді про «російський світ» і військова агресія проти України — все це має безпосередній зв'язок із російською інтерпретацією історії та міфом про уявну єдність трьох різних народів, один із яких століттями намагався асимілювати інші.

Але Київська Русь — це перш за все українська культурна й історична спадщина. Російський, український і білоруські народи — це окремі етноси, які були сформовані за різних історичних обставин. А міф про триєдиний народ — одна з багатьох антинаукових та українофобських вигадок трьох держав — Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації.