Юлія Кулик, Академія української преси: «Хочеться, щоб і українці, і люди у світі знали героїв, які боронили інформаційний фронт»

Юлія Кулик, Академія української преси: «Хочеться, щоб і українці, і люди у світі знали героїв, які боронили інформаційний фронт»

13:00,
2 Березня 2023
4360

Юлія Кулик, Академія української преси: «Хочеться, щоб і українці, і люди у світі знали героїв, які боронили інформаційний фронт»

13:00,
2 Березня 2023
4360
Юлія Кулик, Академія української преси: «Хочеться, щоб і українці, і люди у світі знали героїв, які боронили інформаційний фронт»
Юлія Кулик, Академія української преси: «Хочеться, щоб і українці, і люди у світі знали героїв, які боронили інформаційний фронт»
Авторка меморіального проєкту про загиблих журналістів розповідає, як готує історії про героїв і скільки існуватиме меморіал.

На війні гинуть медійники — і під час виконання робочих обов'язків, і як бійці українських сил оборони, і як цивільні. Щоби вшанувати їхню пам'ять, Академія української преси (АУП) за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за свободу, Міністерства закордонних справ Німеччини та Civil Society Cooperation, у партнерстві з Національною спілкою журналістів України втілила проєкт зі створення меморіалу пам’яті професіоналів, які боронили інформаційний фронт України та чиє життя забрала війна з Росією. Це пересувні стенди, а також сайт із біографічними нарисами про загиблих журналістів. Авторка ініціативи, координаторка проєктів АУП Юлія Кулик розповіла «Детектору медіа» про цей меморіал.

Юліє, як і коли ви остаточно зрозуміли, що таки треба такий меморіал робити?

— Це була ініціатива Валерія Іванова, президента АУП. Ми на кожній нашій щотижневій нараді обговорювали війну й констатували кількість загиблих журналістів. Спершу було вісім, потім стало десять, майже щотижня оновлювалися дані... У нашій ієрархії вдячності на першому місці — захисники, але важливо було донести думку, що на передовій також перебувають інші героїчні люди — журналісти. Вони теж боронять нас від ворога, тільки не фізично, а силою слова, і роблять усе можливе, щоб зібрати максимально достовірну інформацію, донести її до українців, а також щоб цю українську трагедію зміг побачити весь світ. Коли прийняли рішення, що маємо віддати шану нашим медіагероям, закарбувати пам'ять про них, то спочатку визначилися, що це буде 15 некрологів, які потім будуть втілені на 15 стендах. Наш меморіал — це стенд завдовжки 17 метрів. Він оформлений двома мовами — українською та англійською. Тож ми спочатку зупинилися на цифрі 15, і цю цифру підтримав наш партнер, Фонд Фрідріха Науманна, завдяки якому ми втілили проєкт. Але за декілька тижнів ця кількість сягнула 18 загиблих, потім стало 19, потім ми остаточно визначилися, що це буде 21 нарис... Нині, за підрахунками НСЖУ, вже 43 загиблих. На наших стендах ми розповіли 21 історію медійників, які загинули або під час виконання своїх обов'язків з інформування людей, або стали цивільними жертвами, загинувши вдома чи на вулиці, а також включили в перелік тих журналістів, які не змогли бути осторонь війни й пішли до сил оборони.

— Як ви реконструюєте події, які призвели до загибелі ваших героїв? У вас багато джерел, тож як відбувається процес написання, реконструкції тих подій?

— Коли я почала розробляти цю концепцію, мені хотілося уникнути стандартного підходу з таким собі вікіпедійним переліком фактів: де народився, де працював тощо. Ми живемо в цифровому світі, тому майже в усіх журналістів і їхніх родичів були фейсбук-сторінки. Тож я знаходила першоджерела. Наприклад, Віктор Дєдов, Віктор Дудар, Максим Мединський, Олексій Чубашев мали дружин, братів, сестер, і я віднаходила пости, де близькі люди розповідали, як журналіст загинув. Також шукала факти, які розповідали побратими, які були з ним. Це був конструктор: інформації було багато, але її треба було перевіряти. Була така історія, що про актора Павла Лі (його немає в нашому меморіалі) почали ширитися неправдиві факти — і мама навіть звернулася до НСЖУ, щоб вони поширили правдиву інформацію. Тож таким чином, по шматочках, за допомогою перевірки, я збирала інформацію від родичів або знайомих, підкріплювала повідомленнями в медіа, від міжнародної неурядової організації «Комітет захисту журналістів». Для родичів це були біль і втрата, які неможливо описати, але вони не замикалися в собі. Дружина Віктора Дударя писала, що, можливо, перебільшує саме з цією темою, але таким чином може виговоритися, бути почутою. Це допомогло для збирання та перевірки інформації.

— Чому обрали таку візуальну концепцію?

— В основу візуальної концепції покладений ґаджет. Це телефон загиблого журналіста, який ніби розповідає його історію. Він майже розряджений, на ньому майже втрачений зв'язок. Він розповідає біографію загиблого медійника: це той носій пам'яті, інформації, яким журналіст уже не скористається, не зможе здійняти слухавку, щоб домовитися про репортаж або інтерв'ю.

— На сайті-меморіалі дві мови — українська та англійська. Чи не плануєте, щоб їх було більше? І чи в цьому є потреба?

— Інших мов поки що не планували, тому що англійською розмовляють майже скрізь у світі. Через це виникли інші плани. Презентації меморіалу (самих стендів) відбулися в п’яти містах України. Вперше презентували його в Києві наприкінці листопада, потім протягом грудня відвідали Черкаси, Івано-Франківськ, Львів і Рівне. І коли ми лише готували проєкт, вагалися: чи етично це робити, як подавати інформацію, про що розповісти, а про що промовчати. Однак під час презентації в Києві стало зрозуміло, що це однозначно правильно, тому що ми отримали потужний зворотний зв'язок від людей. Дехто говорив, що не міг навіть подумати, що хтось узяв камеру і просто собі поїхав документувати в Бучу, коли її намагалися стерти з лиця землі. Тому ми міркуємо про те, щоби презентувати меморіал за кордоном. Там багато українців, плюс увага багатьох іноземців прикута до війни. Ми хочемо, щоб вони також знали людей, які загинули, тим більше, що в цьому переліку є й іноземні журналісти, чиї історії вражають. Приміром, історія Мантаса Кведаравічюса, який був за кордоном, однак не зміг бути осторонь і вирішив, що має їхати й документувати події в Маріуполі. Або ж Фредерік Леклерк-Імгофф, який приїжджав до України вже вдруге — і востаннє. Тому маємо в планах показати це за кордоном настільки широко, наскільки нам це дозволять наші можливості та влада міст, куди б ми хотіли поїхати.

Поїздок у цьому році ми ще не планували, і зараз меморіал не має виставкового компонента. Стенди — видрукувані й обрамлені в металеві конструкції, тому взимку ми не могли їх поставити десь на вулиці, щоб люди переглядали. Але в планах у нас, якщо отримаємо на це дозвіл, розмістити меморіал на Південному залізничному вокзалі. А якщо дозволить погода, зможемо його виставляти на вулицях Києва.

— Скільки людей зараз працює над проєктом?

— Валерій Іванов — керівник, він погоджував усі тексти. Пишу їх я, також я розробила цю концепцію із ґаджетом із некрологами. Для мене було важливо не просто показати досягнення людини (хоча, наприклад, Віра Гирич чи Максим Левін — це неймовірні професіонали своєї справи). Мені хотілося розповісти, якими вони були людьми, який мали підхід до роботи, як ставилися до колег, тобто зробити портретний нарис. На сайті ви бачили, що всі фотографії відмальовані, а не взяті з фейсбука чи запозичені в інших медіа. Їх для нас відмалювала художниця. І ще працює координаторка, яка займається фінансовими питаннями та взаємодією з донором — Фондом Фрідріха Науманна. Як бачите, невелика команда.

— Які труднощі виникають чи виникали під час роботи над проєктом?

— Спершу я думала, що буде складно збирати інформацію. Але потім переконалася, що найбільша проблема — психологічна. Задля того, щоб нарис вдався, щоб був цікавий, треба повністю прожити це, пропустити цю історію крізь себе. Це морально важко. Здається, що після повномасштабного вторгнення в Україні не залишилося людей, які б не відчували емпатії, а особливо коли йдеться про невимовну жорстокість або велику несправедливість, як це сталося з Євгеном Балем. Це 78-річний патріот України, журналіст, письменник, моряк. У його домівку під Маріуполем увірвалися окупанти, забрали його, катували декілька днів і відпустили з цинічною фразою «не воюємо з ветеранами». Невдовзі він помер. Несправедливо й те, що родина  Віктора Дєдова навіть не змогла його поховати. Снаряд, який влучив у їхню домівку, вбив Віктора, бо він був на кухні, а родина — в залі, і їм дивом удалося врятуватися. А через декілька днів у будинок знову влучили, він спалахнув і тіло Віктора там згоріло. У Черкасах до мене підходив журналіст і майже зі сльозами на очах казав, що має таке ж редакційне завдання: написати про журналістів, які загинули під час війни. Він уже двічі звертався до психолога, тому що не міг не відчувати емпатію і жаль до своїх героїв.

— Як ви думаєте, як довго цей проєкт має існувати?

— Сайт працюватиме, поки це буде актуально. Звісно, мені б хотілося, щоб більше цих некрологів і стендів нам не доводилося створювати. Але ця історія буде важливою для молодих журналістів, які мають знати своїх колег по цеху. Коли ми були в Івано-Франківську, то запросили на презентацію студентів-журналістів. Одна студентка підійшла до мене і розповіла, що писатиме дипломну роботу, присвячену саме загиблим журналістам, їхній роботі й безпеці. Це завжди було актуально для медійників, надто ж зараз. Наведу такий приклад. Оксана Бауліна — російська опозиційна журналістка, переїхала до Польщі у 2020 році, але на початку вторгнення отримала дозвіл від нашої влади висвітлювати події в Україні. Вона говорила, що якщо повинна щось висвітлювати, то мусить бути на місці. Це топовий журналістський скіл і стандарт, яким має керуватися кожен журналіст. У неї був бронежилет найвищого рівня захисту. Та коли почали обстрілювати торгівельний центр «Ретровіль» у Києві — а вона якраз жила поруч — то настільки поспішала на місце подій, що його не наділа. І загинула від мінометного обстрілу. Я думаю, ця тема ще довго буде актуальною, тому що світ тепер буде інакшим, адже в ньому є війна, несправедлива, жорстока. І хоча світ і до цього був жорстоким, але нині тут, у нас, досягнення цивілізації, хоча б у вигляді свободи слова, зруйновані. Мені хочеться, щоб і українці, і люди світу знали тих героїв, які боронили інформаційний фронт.

Фото: АУП

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду