«Радіо Свобода» та «Настоящее время» у межах проєкту #ВУкраїні презентували фільм про розсекречення документів із архівів Комітету державної безпеки СРСР, доступ до яких уже кілька років мають українці. Зокрема родичі репресованих, які можуть дізнатися, що насправді сталося з їхніми рідними у радянські часи. Автори фільму розповідають історії живих фігурантів справ КДБ і тих людей, які дізнаються правду про свою родину. Також у фільмі розповідають, як удалося розсекретити архіви Служби безпеки України попри тиск та погрози і як зараз художники-реставратори працюють над відновленням документів, які руйнує час.

Зйомки стрічки проходили, зокрема, у будівлі Служби безпеки України у Києві, де розташований один із найбільших архівів спецслужб. В тамтешніх архівних теках — 224 тисячі документів, датованих від 1918 і аж до 1991 року. Попри те, що після Революції гідності в Україні відкрили доступ до архіву і побачити розсекречені документи спецслужб згідно із законом можуть усі, однак для того, щоби фізично потрапити до київського архіву СБУ, який знаходиться у режимному приміщенні, потрібно мати перепустку. А зібрати документи з усієї країни в одному приміщенні, доступ до якого був би цілком безперешкодним, Українському інституту національної пам’яті поки не вдалося — хоча такі плани є.

За шість років до архіву СБУ по розсекречені документи звернулися десятки тисяч людей з усього світу. Аби діставати потрібні документи було простіше, торік Українському інституту національної пам’яті передали восьмиповерхову будівлю на території банкнотно-монетного двору Національного банку України. Саме у цій будівлі можуть вміститися архіви радянських спецслужб з усієї України, однак поки що там — жодної теки: будівля потребує реставрації. 

Авторка фільму Ірина Стороженко каже, що тема розсекречення архівів хвилює її не перший рік, відтоді як вдалося знайти справу репресованого 1937 року прадіда її чоловіка, а згодом  і відомості про її прадіда та прабабусю, які загинули від голоду 32-33 року. «Ці особисті історії вразили і дали глибше розуміння історичного контексту. Відтоді тема не відпускає, цікавлюся нею й не вперше беруся за неї як тележурналістка. Робота над фільмом «Секретний архів КДБ» почався з того, що я натрапила на приголомшливий факт: Україна не просто відкрила архіви спецслужб, а має найбільший та найвідкритіший архів репресивних органів у світі!», — розповідає Ірина Стороженко. Однак, вона додає, що мільйони цих справ розкидані по всій країні і їх уже кілька років ніяк не можуть зібрати в одному приміщенні, куди б міг звернутися кожен. «Одна з останніх перешкод — епідемія коронавірусної хвороби, через яку в архіву Українського інституту національної пам’яті забрали гроші на будівництво», — каже Ірина.

Епідемія й карантин, за її словами, ускладнили й роботу над фільмом, адже потрапити в архів СБУ — один із найбільших осередків, де зберігаються розсекречені документи, — непросто. Архів розташований в одній будівлі з іншими оперативними підрозділами й на кожен крок потрібен окремий запит і дозвіл вищого керівництва. «А під час локдауну архів СБУ був закритий для всіх, тому нам доводилося підлаштовувати зйомки до того, як посилювався чи послаблювався карантин. Спочатку зняли частину про те, як влаштований та структурований архів, потім чекали, коли він відчиниться і нам дозволять зйомки з відвідувачами. Загалом виробництво тривало два місяці», — каже Ірина Стороженко.

За її словами, бюрократичні процедури також ускладнювали процес підготовки фільму. «До пресслужби СБУ ми надіслали, мабуть, із десяток звернень, потрібно було узгоджувати буквально кожен кадр — будівлі, вікон, коридорів. Усюди ми працювали із супроводом, щоб у кадр не потрапило щось чи хтось зайвий, — каже авторка фільму. — Однак представники архіву СБУ насправді допомагали, як могли. Вони працюють і діляться знахідками з великим ентузіазмом, але вони, хай там як, є працівниками служби безпеки       і обмежені внутрішніми інструкціями. Це зв'язувало нам руки. Фактично я спілкувалася з багатьма з них — архів має близько 50 співробітників, але інтерв'ю у фільмі дає лише директор Андрій Когут, адже тільки він має такі повноваження. А мені хотілося, наприклад, щоб співробітниця читальної зали розповіла глядачам, як люди плачуть, уперше побачивши в кримінальній справі фото батька. Чи, не промовивши ні слова, шоковані йдуть, бо прочитали, як дід-чекіст підписував розстрільні списки». Натомість до фільму потрапили лише руки співробітниці читальної зали в білих рукавичках. «Також я хотіла показати, як працюють відділи оцифровування і реставрації, однак ці приміщення закриті для журналістів. На щастя, подібні відділи є в інших архівах, де працюють із розсекреченими документами, і нам удалося показати, як це відбувається у львівській «Тюрмі на Лонцького»» — додає Ірина Стороженко.

Найціннішими у фільмі «Радіо Свобода» та «Настоящего времени» є історії людей — родичів репресованих, які вперше тримають у руках папки зі справами своїх дідусів, бабусь чи інших рідних, або ж самих фігурантів кримінальних справ. Що вони при цьому відчувають? Один із героїв стрічки — Євген Едвабнік, який прийшов до архіву, щоби дізнатися правду про свого дідуся, розповів, що відчував тривогу й боявся прочитати в документах щось, що могло би вплинути на його думку про діда. «Є такий страх. Але це вже нічого не змінить. Це мій дід. Він був, і це його історія. Це історія моєї родини, хоч яка вона була. Я боявся дізнатися, що дід сам ухвалював рішення, що з його вини постраждали люди», — розповів журналістам Євген Едвабнік.

У фільмі можна побачити й поета-дисидента Ігоря Калинця, який повернувся додому після радянських таборів сорок років тому. Він відбув шість років у в’язниці суворого режиму та три роки заслання. Калинець каже журналістам, що був готовий до свого вироку за антирадянську пропаганду. За аналогічний злочин судили і його дружину Ірину Калинець. Поет ніколи не звертався до архіву по своє досьє. Він вважає, що розсекречені документи потрібні не так фігурантам справ, як їхнім рідним і близьким, яких «ця тема може боліти». Знайомих, які свідчили проти пана Ігоря та його дружини, він називає зламаними людьми й каже, що вже не тримає на них зла. А дисидент і психіатр Семен Глузман навпаки був проти розсекречення архівів КДБ. На його думку, документи, які там є, відкривають старі рани. «Мені огидно. Коли я познайомився зі своєю справою, то побачив, що там вкладені матеріали самвидаву. У мене нічого не вилучили, у моїх свідків також. Людям, які свідчили проти мене, прямо казали: хочеш, щоби тато жив, давай свідчення на Глузмана. Страшна держава. Мені не цікаво дивитися ці архіви. Це ж маячня», — розповів Семен Глузман.

Авторка фільму каже, що знайти героїв фільму — людей, які звертаються до архіву, щоби віднайти відомості про своїх рідних, — було легко, адже щороку туди приходять тисячі людей. ««Радіо Свобода» та «Настоящее время» мають кілька документальних проєктів, які регулярно записують інтерв'ю із такими людьми. Але я хотіла не просто випадкових пошуковців, мені хотілося, щоб у фільм увійшли історії, коли після отримання доступу до кримінальної справи змінювалися долі людей. З цим було складніше. Надзвичайно цінним для мене є те, що ми записали інтерв'ю із ще живими фігурантами кримінальних справ», — каже Ірина.